Письменники

Письменники і громадські діячі Виноградівщини

Боршош-Кум’ятьський Юлій
Боршош-Кум’ятський Юлій Ва­сильович народився 8 липня 1905 р. в с. Великих Ком’ятах на Виноградівщині в багатодітній се­лянській родині. Після початкової освіти в рідному селі закінчив Уж­городську гімназію, а потім там же — й учительську семінарію. Протягом багатьох років учителював у с. Боржавському, а також у Ракові й районі (1930—1949). Потім переїжджає до Ужгорода й продовжує педагогічну роботу аж до виходу на пенсію в 1966 р. Відзначений орденом «Знак пошани» та медалями.Перший вірш «Закувала зозуленька» надрукував 1924 р. у журналі «Наш рідний край». З 1925 р. на сторінках журналів «Пчілка», «Наш рідний край», в альманасі «Трембіта» (1926) публікуються пое­тичні спроби автора, Це переспіви народних пісень, зокрема коло­мийок. Незабаром з’являються і книжки його поезій: «Весняні квіти» (1928), «З мого краю» (1929), «Країна див» (1934), «В Кар­патах світає» (1935), «З наказу роду» (1938), «Кров кличе» (1938). Першу збірку молодий поет адресував дітям. Тут він оспівує природу, закликає дітей вчитися, любити свій край і рідну мову. У наступних збірках поет звертається до гострих соціальних тем. Його пісні-ридання — про тяжке життя трудящих, бідування голо­дних дітей, роздуми про долю рідного краю («А на селі журба і сум», «Ти не плач…», «Де ж ти, доле, доле?», «Ой та не розходіться, з рідної країни», «Моє серце віщує весну» та ін.). Поет закликає до боротьби, до всенародного повстання («Ридає вітер», «Здіймайтесь знамена»). Збірка «Країна див» і на сьогодні залишається кращим, зразком соціальної поезії на Закарпатті 20-30-хрр. У1934 р. чеська прогресивна газета «Лідове новіні» віднесла її поряд з іншими тво­рами славетних світових письменників до найкращих книжок року. Збірку «З наказу роду» прокуратура дозволила тільки після конфіскації 9 революційних віршів.У творчості поета в ті роки важливе місце належить також, пейзажній ліриці, яка служить різким контрастом до підневільного життя.Під час угорсько-фашистської окупації (1939—1944) Ю.Боршош-Кум’ятський писав дуже мало. У тогочасних журналах «Літературна неділя» та «Руська молодежь» були надруковані поеми «Дмитро Калинюк», «Храм у Богдані» та кілька віршів.Визволення Закарпаття 1944 р. поет привітав віршем «Воля», в якому висловив щирі почуття вдячності визволителям.У подальші роки Ю.Боршош-Кум’ятський опублікував такі збірки поезій: «Дві долі» (1948), «На високій полонині» (1956), «Грай, трембіто» (1958), «В орлиному леті» (1961), «Багряні акорди» (1967), «Шовкова косиця» (1971), «Пізня краса» (1975). Основна тематика тут — оспівування праці вільної людини, позитивних змін на Верховині. Героями віршів стали трудівники — хлібороби, виноградарі, чабани, лісоруби. Поет часто звертає свій погляд у минуле, щоб глибше зобразити ті перетворення, що відбулися в житті та побуті земляків («Дві долі», «Диво», «Полонина», «Бога­тирі синіх гір», «Схили над Виноградовом», «Кличе пісня», «Водо­спад» та ін.). Найкращими поетичними барвами поет змальовує міста і села визволеного краю («Ужгород», «Ужгородський замок», «Село Кваси», «Село Росішка», «Ходімо, друже, у Ком’яти»).Пейзажна лірика й надалі посідає помітне місце в творчому до­робку поета. Вона світла й музична. («Струмочок», «Вечір у Карпа­тах», «Осінні акварелі», «Калина», «Йосипу Бокшаю»). Окремо вирізняються вірші-роздуми про покликання митця («Поету-ровеснику»), сенс людського життя («Чуєте, юні?»).Уже в зрілому віці поет виступає в новому для нього жанрі — у поезії в прозі. Це невеликі ліричні новели, в яких оспівується краса полонин і лісів, Карпатських гір («Гірські вітри», «Гуцульщина», «Осінь на Гуцульщині», «У Карпатах світає», «Гроза в горах», «По­езія квітів», «Гори мої Карпатські» та ін.).В останній прижиттєвій збірці «Пізня краса» вміщено своєрідні лірико-автобіографічні мемуари — знову ж таки новий для поета різновид поезій у прозі («Не забути…», «Чуєш, юносте?..», «І у світлі сивинок…», «У світлі вічного вогню», «Зажурена трембіта»). Вза­галі у згаданій збірці глибшає філософічність його лірики.Збірка вибраних творів «Червона калина» (1980) є найповнішим виданням письменника. До книги ввійшло все краще, написане за п’ятдесят літ. Збірка недрукованих й призабутих поезій та проз «До срібних сивин» (2004), збірка творів «З наказу роду» (2005).Деякі вірші поета стали піснями («Гей, співанки», «Грай, трембіто», «Закарпаття», «У горах Карпатах»). Музику до них написали композитори М.Панченко, М.Попенко, В.Габрон,  І.КерецманОкремі вірші Боршош-Кум’ятського друкувалися в обласних та республіканських газетах, журналах «Жовтень» (1965, № 7; 1977, № 12), «Україна» (1946, № 3), альманасі «Рад. Закарпаття» (1948, № 1), збірнику «На верховині» (1984), «Гуцуліє, рідна земле» (1993), «Антології української поезії» (К., 1957, Т. 4; 2-е вид., 1958, 1985. Т. 4), антологіях «Поети Закарпаття» (Пряшів, 1965), «Моя Кар­патська Україно» (Ужгород, 1992).Ю.Боршош-Кум’ятський — автор статей про Т.Г.Шевченка, Лесю Українку, І.Верхратського, художника Й.Бокшая, нарисів, спо­гадів, публіцистичних статей.До значних ліро-епічних творів поета належить написана в дусі фольклорних традицій поема «Микола Шугай».Книги поета перекладалися російською мовою (Играй, трембита, 1962; Поздняя краса, 1984), а окремі поезії — осетинською та угорською.Член Спілки письменників України з 1957 р.Помер 10 квітня 1978 р. 1. Літературна Виноградівщина: Минуле і сучасне/ Упор. В.Кіш. – Виноградів, 1995. – 65с.2. Хланта І.В.           Літературне Закарпаття у ХХ столітті: Бібліографічний покажчик. – Ужгород: Закарпаття, 1995. – 967 с.3. Боршош-Кум’ятський: Вибрані твори / Упорядкування Ю.-Б. Боршоша; вступна стаття, підготовка текстів, словник та примітки Д.М.Федаки – Ужгород: ВАТ «Видавництво «Закарпаття», 2005. – 552 с., іл.

Бігун Іван(1922 – 2002)

Іван Іванович Бігун народився 26 червня 1922 р. в селі Велика Копаня на Виноградівщині в селянській родині. У його батька було 13 дітей, вижило шестеро –  5 доньок і син. У  Першу світову війну батько був на фронті, звідки повернувся інвалідом. У рідному селі Іван закінчив шість класів, а в 1941 р. – Виноградівську горожанську школу з відмінними оцінками. Два роки працював робітником на залізниці Королево – Хуст. У 1943 р. його забрали в угорську  армію, служив у місті Дюла прикордонником, а в березні наступного року його відправили на фронт на Буковину поблизу м. Берегомет. Був важко поранений. Коли ж трапилась нагода, здався в полон. Лікувався у Чорткові (на Тернопільщині) ,потім перебрався у Станіслав (тепер Івано – Франківськ ).Деякій час І. Бігун працював тут санітаром, відтак – у Новому Самборі. Звідти у жовтні 1945 р. повернувся додому.

             Із юнацьких літ особливо незабутнім для І. Бігуна був 1938 р. Одного разу він зайшов у Виноградові до бібліотеки і там його глибоко схвилювали слова з пісні, яку прекрасно, задушевно виконували хлопці й дівчата.

Мова рідна, слово рідне, хто вас забуває,

Той у грудях не серденько, але камінь має.

            Відтоді він не пропускав жодного заняття, яке проводили  там січовики, готуючись вибороти Карпатську Україну. А в березні 1939 р. молодий патріот став на її захист, коли угорські загарбники вдерлися до рідного краю. Його разом з іншими учасниками « Карпатської січі» заарештували. Кілька днів тримали у підвалі. Згодом як неповнолітнього  випустили.

            З 1945 р. І. Бігун навчається в Хустському педучилищі. Наприкінці першого курсу прямо з лекції цього викликали в місцеве відділення МДБ, де він просидів 5 діб.  Через місяць, 12 липня 1946 р. його забрали у Виноградів, потім відправили в Ужгород,  де його немилосердно били. Вимагали розповісти про зв’язки з бандерівцями. Закарпатський обласний суд 9 жовтня 1946 р. звинуватив його за статтею 54, частиною другою, і засудив на 8 років каторги і 5 років позбавлення громадянських прав.

            З Ужгорода відправили до Львова. Почалися страшні каторжні муки на лісоповалах у Карелії, шахтах Воркути. У пеклі ГУЛАГів пробув до 14 січня 1954 р.,  після смерті Сталіна був відпущений на волю. Однак  повністю реабілітований тільки у 1991 р.

            Повернувшись до рідного краю, І. Бігун, не міг влаштуватися на роботу, всюду ставились до нього як до ворогу народу. Лише згодом у Королеві  був прийнятий на роботу кочегаром. Потім І. Бігун заочно закінчив Львівський сільськогосподарський інститут, відтак понад 10 років – бригадир – садівник у  радгоспі «Комунар». На схилах гір та в урочищі «Теплиця» засадив 25 –гектарний яблуневий сад. Горіхами озеленив  польові дороги. Заклав два рибника під с. Широке. Звів свій дім. Виростив двох дочок Ольгу та Ганну.  Вийшов на пенсію у 1982 р.

             Життя Бігуна склалося так, що його поетичному хисту не судилося розкритися вповні, обставини щоденного буття  , в яких він перебував, аж ніяк не сприяли його творчому  окриленню. Однак він писав і мріяв донести до людей  своє  внутрішнє, духовне осмислення себе і навколишнього світу. Оскільки його поезія звинувачувала  тогочасну радянську систему ,то вона  й не могла дійти до читача .Повернувшись на волю, поет закопав свої твори в землю на власному подвірї, чекаючи слушного часу , щоб опублікувати їх.

            Лише на  схилі літ І. Бігун видав єдину, виношену роками  в серці, поетичну збірочку своїх репресованих віршів під назвою «Талант».

            Його поезії належать до  громадянської лірики, перейнятої палкою любов ю до рідної землі, відданістю національній ідеї , ідеалам свободи й духовної суверенності. Він не потай, а відверто сповідував  любов до України.

            Помер Іван Іванович Бігун 5 січня 2002 р. у с. Велика Копаня.

  1. Літературна Виноградівщина: Минуле і сучасне/ Упор. В.Кіш. – Виноградів, 1995. – 65с.
  2. Хланта І.В. Літературне Закарпаття у ХХ столітті: Бібліографічний покажчик. – Ужгород: Закарпаття, 1995. – 967 с.
  3. Бігун І. Талант: репресовані вірші. – Виноградів, 1994. – 43 с.

Бігарій Карло

Народився 13 грудня 1928 року в с. Кам’янське що на Іршавщині. Батько був бондарем, угорець, а мати домогосподарка, українка. Тому він, Карло, вважає себе громадянином двох національностей – угорської і української. Та чому би й ні, говорить він, якщо по діючих законах одна особа може бути громадянином двох держав. Юрист, 16 років працював в органах прокуратури. 10 років був адвокатом і 20 років юристконсультантом підприємств і колгоспу(в районі).

Любить щиро посміятися, слухати анекдоти і сам вміє їх складати. Але більше всього любить так звані «живі анекдоти», які ненавмисно «складають» декотрі неуважні автори у своїх листах, документах чи виступах в колективах, на зборах тощо.

Таких анекдотів зібрав багато, частину опубліковано їх в журналі «Перець».

  1. Літературна Виноградівщина: Минуле і сучасне/ Упор. В.Кіш. – Виноградів, 1995. – 65с.

2. Хланта І.В. Літературне Закарпаття у ХХ столітті: Бібліографічний покажчик. – Ужгород: Закарпаття, 1995. – 967 с.

Вароді Василь

Василь Вароді народився 3 липня 1943 року на Закар­патті у Виноградівському районі селищі Королево в сім’ї залізничника. Василь був п’ятою дитиною та після нього було ще семеро. У такій великій родині кожен мав свої обов’язки: хтось косив, рубав дрова, прибирав, а Василь – ловив рибу. Приносячи додому те, що дарувала Тиса, радів, що хоч трохи може допомогти матері Марії Андріївні, яка рано залишилися вдовою. Згодом, коли отримав гонорар за першу збірку «Повноліття», купив пральну машинку, щоб хоч як-небудь полегшити життя матері, у якої на руках лишилося ще шестеро малят.

Окрім риболовлі Василь захоплювався читанням художньої літератури.

Зачарованість словом побачив у Василеві його вчитель Петро Іванович Фединець. Йому й показав юний поет свої перші проби пера. Учитель помістив кілька поезій у стінній газеті, надіслав добірку до районної.

У 1962 році він стає студентом філологічного факультету Ужгородського університету. Одна за одною з’являються в періодиці добірки віршів.

 Працював у газеті «Молодь Закарпаття», редактором Закарпатського комітету по телеба­ченню та радіомовленню, директором клубу письменників. З 1991 р. — заступник головного редактора та відповідальний секретар га­зети «Карпатська Україна».

Друкувався в обласних та республіканських газетах «Молодь Ук­раїни», «Ленінська молодь», «Комсомольський прапор», «Літературна Україна», журналах «Жовтень» (1965. — № 12; 1971.— № 8), «Дукля» (1978. — № 5; 1985. — № 5), колективних збірниках «Живи, Україно!» (1968), «Партії горде ім’я» (1976), «Со­нячний годинник» (1976).

Написав ряд рецензій та критичних статей, в яких подано огляд віршів поетів-початківців.

Автор поетичних збірок «Повноліття» (1967), «Цикли» (1972), «Червневий сполох» (1974), «Плуги і зорі» (1980), «Родинне вогни­ще» (1987), здійснив літзапис роману М. Климпотюка «Досвіт» (1985).

Перекладає також з угорської, російської. Добірка віршів П. Глєбки, перекладених з білоруської мови, опубліковані в книзі «З вогненних літ» (К.: Веселка, 1975).

Вірші В. Вароді перекладалися угорською мовою та мовою комі.

В.Вароді – член СПУ з 1977 року.

Серце Василя зупинилося 5 вересня 1998 року. Ще вранці хотів іти поратися на дачі. Не встиг попрощатися з родиною – полетів соколом у високості, не чуючи благань дітей, став зорею у вічності. Похований в Ужгороді на кладовищі Кальварія.

Посмертна збірка «З висоти соколиного лету» (2003) вмістила в собі кращі твори поета, а також те, що не встиг надрукувати за життя.

  1. Літературна Виноградівщина: Минуле і сучасне/ Упор. В.Кіш. – Виноградів, 1995. – 65с.
  2. Хланта І.В. Літературне Закарпаття у ХХ столітті: Бібліографічний покажчик. – Ужгород: Закарпаття, 1995. – 967 с.
  3. Закарпатська поезія ХХ століття: Антологія / Загальне упорядкування та передмова В.П.Густі. – Ужгород: Закарпаття, 2003. – 504 с.

Ворон Андрій

Андрій Ворон народився 7 листопада 1901 року в багатодітній сім’ї Михайла Ворона в маленькому затисянському селі Чума (з 1946 року Затисівка, Севлюшського (Виноградівського) району). Початкову освіту здобув церковно-приходській школі. Здобувши неповну середню освіту, продовжив навчання  в Ужгородській учительській семінарії, яку закінчив у 1921 році з правом працювати народним учителем. Трудову діяльність розпочав у селі Березники Свалявського району. В 1923 році А. Ворон працює як заступник редактора газети «Русин». В 1924 році був приділений до Мукачівської горожанської школи. Здавши іспит на право викладання історії і географії в горожанських школах, з 1 вересня 1925 року він був переведений з Мукачева в Рухівську горожанську школу. Тут одружується на дочці директора Рухівської школи Скіби Йосифа-Елізаветті-Олені. Вже в 1935 році Андрій Ворон працює у Севлюській горожанській школі.

Літературну діяльність розпочав у другій половині 20-х років. Друкувався в журналах «Наш рідний край», у львівському дитячому часописі «Дзвіночок». У 1936 році йому разом з Миколою Храпком вдається зібрати кошти на видання книги «Альманах підкарпатських українських письменників». Працюючи в Севлюші. В 1937 році А.Ворон стає відповідальним реактором журналу «Учительський голос», до складу редакції якого він входив раніше. Після березневих 1939 року подій Ворону довелося побувати в угорському таборі Вор’ю-Лопош біля Ніредьгази. Декілька місяців працював учителем в присілку в м. Хуст – Кіреші. В 1940 році його разом з дружиною призначають учителями далеко від дому в приміській зоні Будапешта, а через півроку А.Ворону забороняються працювати на будь-якій державній роботі. Повернувшись додому А.Ворон влаштовується працювати рахівником лісопилку у Верхній Віршаві (тепер румунія). Звідси його забирають до мукачівського Ковнера. Пізніше працює писарем в адвокатській конторі Миколи Банду сяка, звідси знову попадає в тюрму в Ужгород. Визволення м. Хуст 24 жовтня 1944 року для А.Ворона теж не принесло радості, бо вже у листопаді був заарештований. Тільки в квітні 1945 року йому вдається сповістити сім’ю, що служить перекладачем в одній з частин Червоної армії, звідки повернувся додому в кінці червня 1945 року. З 1 вересня 1945 року цього приймають на роботу в новостворене Хустське педучилище викладачем історії, де працював 8 місяців, як такий, що не забезпечує ідейного рівня викладання. Нарешті 7 лютого 1961 року він пішов на пенсію, але заслуженим відпочинком і тою мізерною пенсією втішався недовго, бо після перенесеної операції в грудні 1961 року, його здоров’я стало погіршуватись і 22 червня 1962 року Андрій Ворон помер.

Його прозові доробки, вміщені в журналах, альманах, газетах, переклад одного з творів чеської письменниці Люни Нерушеної, книга «Гуцульська помста» тощо.

  1. Літературна Виноградівщина: Минуле і сучасне/ Упор. В.Кіш. – Виноградів, 1995. – 65с.

2. Хланта І.В. Літературне Закарпаття у ХХ столітті: Бібліографічний покажчик. – Ужгород: Закарпаття, 1995. – 967 с.

Гоздог Павло

Павло Федорович Гоздог-Рокісянин, народився в селі Рокосові Хустського району Закарпатської області в сім’ї селянина. Народився сьомою небажаною дитиною, коли матері було 40 років, а батьку – 50. від народження ріс кволим, недорозвинутим.

Початкову школу закінчив у рідному селі. В 1924 році мати повела його в м. Хуст і записала в перший клас т. зв. горожанської школи, яку закінчив в 1926 році.

28 серпня того ж пішов з прочанами в Мукачево на Чернечу гору на храмове свято, де познайомився з магістром повиціату Чину святого Василя Великого, отцем Глібом Кінахом, якому допомагав правити панахиди на подвір’ї монастиря. Йому сподобався його милозвучний спів і він запросив П.Гоздога і його маму на обід в монастирську гостинну. Там він дізнався від матері Павла, що вона хотіла би щоб він навчався на священика. Отець магістр сказав матері, що вони тут на Чернечій горі мають школу, яка готує майбутніх священиків-місіонерів, і вони радо приймуть його в цю школу, в якій навчальний рік починався з 5-го вересня. На Чернечій горі протягом двох років закінчив він т. зв. повиціат. Опісля його мали відрядити в Галичину на теологічне навчання, але він захворів, і восени 1932 року мене по хворобі відпустили. Всю осінь, зиму він готувався до вступних екзаменів в Ужгородську вчительську семінарію. За рекомендацією магістра Кінаха він успішно склав вступні екзамени і був зарахований при великому конкурсі на перший курс. За відмінне навчання він отримував стипендію особисто від директора семінарії, Августина Волошина. Тільки так зміг він закінчити навчання, будучи пів сиротою (батько помер в 1930 році).

За чехословацького режиму він працював вчителем початкових класів в селах Хустського району: Горінчево-Ділок в Стеблівці і (тоді Салдобош) аж до 1941 року, коли мадярське королівське міністерство освіти, як «не благодійного» мене перевело в глибину Угорщини в село Чонь телек, де працював вчителем початкових класів аж до визволення нашої області.

Повернувшись із заслання в рідне Закарпаття в жовтні 1944 року , він поринув в громадську роботу у визволеному краї. 26 листопада 1944 року селяни села Чорнотисова направили його делегатом першого з’їзду народних комітетів в Мукачево, де він голосував за воз’єднання краю з матір’ю Україною.

З 1944 до 1948 року працював учителем перших-четвертих класів в Чорнотисівській восьмирічній школі з українською мовою навчання. Відтак його назначили директором семирічної школи з угорською мовою навчання, де він працював викладачем російської мови аж до виходу на пенсію в 1974 році.

З того часу як вийшов на пенсію пише  мемуари-спогади його безрадісного дитинства та гірку долю своїх земляків під зеленими Карпатами.

Писати почав з 1932 року «Свої думи-билиці та щасливих хвилин небилиці», в які ввійшли його деякі легенди, сучасні байки, роман «Карпатська трагедія» та оповідання «Карпатська красуня Марічка».

  1. Літературна Виноградівщина: Минуле і сучасне/ Упор. В.Кіш. – Виноградів, 1995. – 65с.
  2. Хланта І.В. Літературне Закарпаття у ХХ столітті: Бібліографічний покажчик. – Ужгород: Закарпаття, 1995. – 967 с.

Горват Василь Васильович

            Народився 1961 року в селі Пушкіно Виноградівського району. Закінчив Ужгородський державний (національний) університет за спеціальністю українська філологія. З 1983  року працював учителем Хижанської та Пушкінівської НСШ. З 1985 року на журналістській роботі спочатку в районній газеті, а з 1991 році в газеті “Новини Закарпаття”. З 2004 року співпрацює з загальноукраїнською газетою “Фермерське господарство”. Член Національної спілки журналістів.

            Літературні уподобання формувалися у спілкуванні з Іваном Чендеєм, Олександром Тесленком, Петром Скунцем, Юрієм Станинцем, Миколою Матолою,  Миколою Славинським, Валерієм Шевчуком, Миколою Рябчуком, а також колегами-“вісімдесятниками”.

            Публікував фантастичні оповідання, вірші, літературні статті в журналах “Київ”,, Дзвін”, “Шветлосц”(Новий Сад), “Екзиль”, альманахах та збірниках “Вітрила”, “Пригоди Подорожі Фантастика”, “Суботній Ужгород”, газеті “Друг читача”, обласній періодиці. Брав участь у всесоюзних, всеукраїнських письменницьких семінарах у Москві, Юрмалі, Києві, Дніпропетровську. Фантастичне оповідання “Тарган” було відзначене третьою премією на всеукраїнському конкурсі  “Зоряний ключ”.

            Перша книга фантастичних повістей була запланована видавництвом “Карпати” у 1992 році, але не вийшла через фінансову скруту видавництва. У 1994 році вийшла поетична збірка “Сьогодні опівночі у Виноградові тихо-тихо завив вовк” (Ужгород. “Гражда”). Зараз до друку готові збірка поезій та поема, а також прозові твори. Рецензії на вірші Василя Горвата (автори – Петро Скунць, Василь Басараб, Наталія Вигодованець, Іван Ребрик) публікувалися в газеті “Літературна Україна”, часописі “Екзиль”, обласній пресі.

            Місце проживання – м. Виноградів.

Густі Василь

Василь Петрович Густі народився 21 березня 1951 року, в селищі Королево Виноградівського району Закарпатської області, в родині робітника-залізничника. Закінчив філологіч­ний факультет Ужгородського національного університету (1977).

Працював у редакції Великоберезнянської районної газети корес­пондентом, редактором худож­ньої літератури республікан­ського видавництва “Карпати “, в апараті обласної державної адмі­ністрації, обласної ради. Зараз — в управлінні у справах преси та інформації облдержадміністра­ції. На громадських засадах очо­лює Закарпатську обласну організацію Національної спілки письменників Украї­ни.

Автор поетичних збірок “Перон” (1977), “Жадання дороги” (1982), “Обличчя” (1985), “Простеліть мені, мамо, рушник” (1991),  “Пригорщ краплин” (1991), “Калина в інеї” (1991), “Зерно в ріллі” (1996), “Міме берегами тиші” (1998), збірки гумору, сатири, байок “Прибайки з таратайки” (1997), віршовані п ‘єси “Як Рак-неборак Козу ро­зуму навчив” (2000), літературознавчого нарису “Незвідана стежина думку кличе” (1997), книжки оповідок “Пляшка бургундського” (2003), літературного запису книги Івана Черкуна “Завжди з полем” (1984). Спільно з Василем Попом упорядкував антологію малої закарпатської прози “Сонце над Карпатами “, яка вийшла словацькою мовою у м. Кошице (Словаччина, 1985). Упорядкував збірки творів молодих авторів Закарпатської, Івано-Франківської та Чернівецької областей “Дзвінке джерело” (1983), “Відлуння” (1985), “Витоки” (1988).

До репертуару державного заслуженого Закарпатського на­родного хору ввійшли вокально-хореографічні композиції на його слова — “Шовкова косиця”, “Подаруй мені берізку”, “Червона калина”.

В.Густі звертається до різних форм і жанрів поезії, а найважливіше те, що він особливо вимогливий до художнього рівня своїх творів, домагається досконалості форми і глибини проникнення в сутність відображуваного. Завдяки цим якостям його твори мають непересічну мистецьку цінність.

Ряд творів поета надруковано у перекладі на російську, угорську, словацьку, киргизьку, осетинську і таджицьку мови.

Лауреат обласних премій їм. Дмитра Вакарова (1984), та їм. Федора Потушняка (1999).

У Національній спілці письменників України з 1978 року.

  1. Літературна Виноградівщина: Минуле і сучасне/ Упор. В.Кіш. – Виноградів, 1995. – 65с.
  2. Хланта І.В. Літературне Закарпаття у ХХ столітті: Бібліографічний покажчик. – Ужгород: Закарпаття, 1995. – 967 с.

Данчук Дмитро

Народився в 1947 році на Тернопільщині. За фахом – журналіст, закінчив Львівський держуніверситет імені Франка. На газетярській роботі з 1967 року. У Виноградові районній газеті працює з 1973 року.

Свої гуморески, усмішки, етюди, оповідання друкував у районних і обласних газетах. Публікувався в збірниках творчості молодих «Калиновий спів» (Ужгород, 1978) «Дзвінке джерело» (Ужгород, 1983).

  1. Літературна Виноградівщина: Минуле і сучасне/ Упор. В.Кіш. – Виноградів, 1995. – 65с.
  2. Хланта І.В. Літературне Закарпаття у ХХ столітті: Бібліографічний покажчик. – Ужгород: Закарпаття, 1995. – 967 с.

Дупка Дьєрдь

Дупка Дьєрдь народився 11 квітня 1952 р. в с. Бобовому Виноградівського району Закарпатської обл. в багатодітній селянській родині. Після завершення навчання у Петровській середній школі їздив на заробітки в східні області України, у Росію, щоб матеріально допомогти батькам виховувати молодших сестру і брата. Як відслужив армію, закінчив факультет угорської філології Ужгородського університету (1979). Працює в редакції газети «Карпаті ігаз со». З 1986 по 1993 рр. – редактор видавництва «Карпати». У 1992 р. був одним із засновників американсько-угорсько-української фірми «Інтермікс», основний профіль діяльності якої – видання книг. Дупка Д. належить до тих, хто був засновником Товариства угорської культури Закарпаття. З 1990 р. – депутат обласної та Ужгородської міської Ради народних депутатів.

Пише угорською мовою. Вірші друкує з 1968 р. перекладає з української і російської. Опублікував ряд публіцистичних та літературознавчих статей, збирає народнопоетичну творчість.

Автор збірок поезій «Пісня Ікара» (1979), «Я родився навесні» (1990). У співавторстві публіцистичні матеріали ввійшли до книг «Наше минуле і сьогодення» (1987), «Спільна доля» (1990), «Це є Батьківщина» (1991), «тисячоліття угорських поселень на Закарпатті» (1993), «1956-й рік на Закарпатті» (1993).

Поезії Д.Дупки перекладалися російською, українською, молдовською мовами. Друкувалися також і в Угорщині.

Хланта І.В. Літературне Закарпаття у ХХ столітті: Бібліографічний покажчик. – Ужгород: Закарпаття, 1995. – 967 с.

Жупанин Степан

Відомий педагог, український письменник, лауреат премії імені Лесі Українки.

Жупанин Степан Ілліч народив­ся 18 січня 1936 р. в с. (тепер місто) Іршаві Закарпатської об­ласті в багатодітній сім’ї хлібороба. Закінчив філологічний факультет Ужгородського університету (1959). Учителював в Ільниці, Виноградові, де керував районним літературним об’єднанням «Пролісок». У 1973 р. закінчив аспірантуру в науково-дослідному інституті педагогіки України. Тоді ж захистив дисер­тацію «Естетичне виховання молодших школярів засобами пей­зажної лірики». Кандидат педагогічних наук. Доцент. П’ятнадцять років викладав в Ужгородському університеті українську літературу, психологію, завідував кафедрою гуманітарних дис­циплін, а з кінця 1986 р. завідує кафедрою педагогіки і психології та суспільних дисциплін Закарпатського інституту вдосконалення кваліфікації вчителів. С.Жупанин — автор біля сотні наукових праць на педагогічні теми.

Ще навчаючись у сьомому класі, написав вірш «Мак та бджілка», який пізніше ввійшов до першої книжки «Бджілка» (1959). Вірші і казки С.Жупанина з’являються на сторінках газет, журналів «Барвінок» (1962. № 8; № 9; 1963. № 3, № 4; 1980. № 10; 1984. № 11), «Малятко» (1963. № 9; 1965. № 9; 1970. № 4), «Дошкільне виховання» (1975. № 10; 1982. № 10), «Прапор» (1986. № 1; 1988. № 5), «Україна» (1985. № 47), «Дукля» (1978. № 5; 1984. № 5), «Дружно вперед» (1989. № 7) та ін., антології української літератури для дітей «Веселка» (К., 1984. т. 2), багатьох ук­раїнських читанок та інших підручників для початкових класів.

Окремими виданнями вийшли книги для дітей «Сестрички-смерічки» (1962), «Гірська стежинка» (1965), «Світле озерце» (1975), «Ватра» (1981), «Смерековий край» (1985), «Лісовий світанок» (1986), «Світлячок та бджілка» (1989), «На високій по­лонині» (1993), «Сто загадок» (1993). Понад сто його віршів стали піснями. Покладені на музику А.Філіпенком, А. Кос-Анатольським, Д.Задором, Б.Фільц, Л.Дичко, А.Рябчуном та ін. Побачили світ книги пісень на його слова та музику А. Кос-Анатольського «Пісні для дітей» (1974), «Сонечко» (1983), «Журавлик» (1989), дитяча кантата на музику Лесі Дичко «Барвінок» (1983), збірка пісень для школярів «Ластів’ята» (1991), «Закарпатські візерунки» (1993).

Займається також перекладацькою роботою. Окремою книжеч­кою «Помандрую завтра в ліс» (1977) в його перекладах з’явилися вірші російського поета І.Мазніна. У своїй книзі «Смерековий край» (1985) С.Жупанин відводить цілий розділ перекладам віршів знайо­мих йому дитячих поетів усіх республік тодішнього Союзу. Пере­клав з угорської ряд поезій Барбари Салаї, що живе на Закарпатті (Закарпат. правда. 1982. 8 верес.; 1986. 25 черв, та зб. Б.Салаї «Чарівний дзвіночок» (К., 1986).

Автор багатьох нарисів про людей Закарпаття, статей та рецензій про творчість Ю.Гойди, М.Томчанія, Параски Амбросій, В.Ладижця, Марійки Підгірянки, Барбари Ссілаї, Ольги Рішаеі та сучасних молодих письменників. Разом з П.Скунцем упорядкував своєрідну дитячу антологію поетичних творів письменників Закар­паття під назвою «Карпатська весна», яка вийшла 1982 р. в Братіславі. Підготував читанку для молодших школярів «Сонячний світ» (1972) та збірку художніх творів для самостійного читання у початкових класах шкіл України з угорською, молдавською та польською мовами навчання — «С чего начинается Родина» (1987). Окремими виданнями в перекладі російською мовою з’явилися збірки «Лесные часы» (1974), «Кукушкины сапожки» (1981), «Рассвет» (1987), словацькою — «Зозулині чобітки» (1981), угорською — «Вівчарик» (1980), чеською — «Журавлику мій милий» (1977). Чимало творів С.Жупанина опубліковано в газетах, журналах та збірниках для дітей у перекладах на білоруську, молдавську, турк­менську, таджицьку, казахську, осетинську, черкаську та ін. мови.

Лауреат літературної премії ім. Лесі Українки (1994) за збірку казок, загадок, скоромовок «На високій полонині» (1993) і співаник для дітей «Закарпатські візерунки» (1993).

Член Спілки письменників України з 1974 р.

Помер 7 січня 2005 року

  1. Літературна Виноградівщина: Минуле і сучасне/ Упор. В.Кіш. – Виноградів, 1995. – 65с.
  2. Хланта І.В. Літературне Закарпаття у ХХ столітті: Бібліографічний покажчик. – Ужгород: Закарпаття, 1995. – 967 с.

Зейкан Іван Олексійович (?-1739)

Перший закарпатець, який гідно представляв наш край далеко за її межами.

Найбільш докладну бібліографію цього закарпатця написав Я.І.Штенберг182 .він, зокрема, доводить, що Іван Зейкан – уродженець с. Карачин на Виноградівщині.

І.Зейкан увійшов в історію як високоосвічена людина, педагог, діяч культурного і політичного життя Росії кінця ХVІІ – поч. ХVІІІ ст. Насамперед він відомий своєю службою в російському посольстві, яке в кінці ХVІІ ст. перебувало в Європі. Навчаючись в Відні, Іван Зейкан звернувся до російського посольства з чолобитною прийняти його на службу як перекладача. Він добре володів латинською, німецькою, угорською мовами і вивчав французьку. Тому його запросили на службу в Росію. 

Перебуваючи при царському дворі, І.Зейкан прославився як талановитий педагог, на що звернув увагу сам Петро І.

Іван Зейкан був вихователем спадкоємця російського престолу Петра ІІ і виконував ці функції протягом 3,5 років. Після того, як Меншиков був усунений від управління і висланий у Сибір, а канцлером став Остерман, І.Зейкан 10 липня 1727р. виїхав на Закарпаття, давши перед тим розписку, що не буде нічого писати «противу» Росії. Він поселився у с. Кара чин на Виноградівщині. Останні роки його життя невідомі. Перед від’їздом І.Зейкан відправив своїх двох синів до Угорщини з бочками золота й срібла, які нібито воєвода Дмитро Рац сховали у маєтку віденського графа Каролі.

Однак після повернення І.Зейкана додому Д.Рац відмовився повернути йому скарб. І.Зейкан розпочав проти нього процес у королівському суді, але смерть позивача перервала його.

Іван Зейкан започаткував живі культурні зв’язки нашого краю з Росією, які ніколи не переривалися.

Помер він близько 1739 року.Данилюк Д.Д. Історія Закарпаття в бібліографіях і портретах (з давніх часів до початку ХХ ст.) / УжДУ. – Ужгород: ВАТ «Патент», 1997. – 289с

Іванчо Василь

В селі Веряця біля Королева в сім’ї священика Юлія Іванча 1 лютого 1926 року народився хлопчик Василько – майбутній священик в далекій Австралії. Закінчив початкову школу, а відтак вступив до Хустської гімназії. Матирував у Празі, де ще три з половиною роки вивчав агрономію.

В березні 1948 року виїхав до Німеччини. Та довго там не затримався. Кликала Австралія, але з умовою відпрацювати два роки по контракту на різних роботах.

Приїхав в Австралію в лютому 1949 року тимчасово, а працював після контракту ще 32 роки урядником на залізниці. В 1956 році одружився на словачці.

Змалку Василя тягло до церкви. В будні він прислуговував батькові на малій Службі Божій, читав апостола, молитви. В Празі співав у церковному хорі, в Австралії теж.

В 1983 році на Фомину неділю його висвятили на диякона, а через рік на священика. Збулася його давня мрія, започаткована в гімназії отцем Поповичем.

Живе і виконує душ пастирські обов’язки в далекій Австралії о. Василь Іванчо, вимолюючи у Бога щасливе майбутнє своїй рідній землі, яку покинув 50 літ тому. 1. Василь Пагиря Світочі карпатського краю. – Мукачево: Елара, 1996. – ст. 96.

Катона Іштван

Народився Іштван Катона 13 грудня 1732 р. в Больковце (нині Словаччина), помер 17 серпня 1811 р. в Калочі.

Працював у Надьсомботі, а з 1773 р. професор Пештського університету. Згодом бібліотекар в Естергомській єпископській бібліотеці, потім живе у Калочі.

У політичних дискусіях 90-х pp. XVIII ст. Він був автором анонімних листівок на захист феодальної церкви. Завдяки великій джерельній базі його праці донині залишаються популярними середовищі науковців.

Іштван Катона один із фундаторів угорської історіографії.

Великий фактичний матеріал міститься у його фундаментальній латиномовній праці з історії Угорщини та її регіонів у 42 томах під заголовком «Критична історія Угорщини».

Перші два томи побачили світ у 1779 р. Це історія перших угорських королів династії Арпадовичів, починаючи від Стефана І.

Крім «Критичної…» вийшла «Прагматична історія Угорщини) у двох частинах. Перша частина присвячена династії Арпадовичів до Андрія II, друга-династії Анжу та Габсбурів. Цікавою є струк­тура роботи: розділи мають підрозділи, у яких говориться про ге­неалогію, політичну діяльність, релігійну політику кожного з ко­ролів та подана їх хронологія.

Іштван Катона, будучи прихильником династії Габсбургів, ро­бив свої висновки у світлі вимог офіційної австрійської історичної науки. Закарпатські комітати і їхню історію зображував у взаємозв’язку з іншими регіонами королівства.

Сміливо можемо назвати праці І. Катони джерелознавчими, адже виклад історії Угорщини збагачено документальними матеріалами, які слідують один за одним, автор коментує їх, пояснює і навіть робить спробу критичної оцінки того чи іншого джерела.

Протягом XIX ст. праці Іштвана Катони служили джерелами дослідження для інших вчених. Хоча угорський історик створив фундаментальну історію Угорщини і не конкретизував минуле ок­ремих регіонів (комітатів), однак наведені джерела, фактичний ма­теріал у значній мірі доповнюють відому картину історичного роз­витку Угорщини у тому числі і нашого краю – Закарпаття.

Джерельні приписи:

1.Historia critica rcgum Hungariae. Т. 1-42.- Budae, 1779-1817.

2.Historia critica pnmorum Hungariae ducum.- (1-4).- 1778.

3.   Historia pragmatica Hungariae. – Budae, 1782.- Pars. 1.- 906 p.; 1784 –
Pars. 2.- 896 p.

4.Historia metropolitanae Coiocensis ecclesiae.- (1-2).- 1800.

5.Synopsis historiac Romanorum imperatorum.- 1782.

6.Magyar Eletrajzi Lexikon.- I kоt- Bp., 1891.- 877 old.

7.Revai Lexikon.- XI. Kot. Job-Kontur.- Bp., 1914. – 345 old.

8.Szinnyei Jozsef. Magyar irok eletе es munkai.- Bp., 1897.- V. kot.- 1198 old.

Кедик Світлана Василівна

04.07.2016, 11:19 Народилася в села Букове Виноградівського району. (нар. 1981 )«…Я нестандартна   у творчих особливостях, люблю писати символами, інколи – словами. Можу звісно і знаками, але то не ієрогліфи, а мова Боже Вільної, хто ж мене  тоді зрозуміє? Дуже хочу обійняти Любов’ю весь Всесвіт, отак взяти на руки, як малу дитинку, заколихати, заспівати… і сказати – все у нас буде добре»                                                                                                                                                                  Світлана КЕДИК «Щоденник Святої Грішниці»Ліричні герої її творів уособлюють синтез Духу і тіла, в результаті, читач отримує можливість спілкування з Душею. Такий собі екскурс у власну підсвідомість на рівні емоцій. Комусь може здатися занадтим жіноче одкровення, але як каже авторка: «Сам Господь розкривається у людській Душі, то чого ж ми такі замкнуті один від одного….»Її першим доробком стала збірка прозових поезій «Світ Добра», що вийшла друком 2012 року у видавництві «Карпатська вежа». Вже за півроку виноградівці мають змогу переглянути рядки «Світу добра» в інсценізації за режисерської обробки автора. Даний вечір став незабутньою подією для учасників, які втілили на імпровізованій театралізованій сцені справжній спектакль.Творча діяльність Світлани Кедик зумовлюється нестримним бажанням жити, радіти життю та дарувати радість іншим. Для найближчих людей це реальне втілення почуттів, а для загалу – її твори.Уродженка села Букового, що на Виноградівщині, зараз проживає у Виноградові. Разом з чоловіком виховує донечку. День її народження 24 січня 1981 року.Свого часу, закінчила Буківську неповну середню школу; вступила до Виноградівського ВПУ; згодом – до Рівненського інституту слов’янознавства Київського славістичного Університету. За напрямком її спеціальність геть не творча – товарознавство та експертиза у митній справі. За фахом працювала 2 роки: бухгалтером (ТОВ «Авіас») та митним брокером (ТОВ «Аутомотив Украіне»).Півроку була у співзасновництві та редактором місцевого друкованого видання «Севлюш Інфо/Виноградівські Вогні». На разі, впроваджує журналістську діяльність, зокрема її роботи можна знайти на Інет-ресурсах «Vynohradiv News» та «Виноградівські Вогні» – www.vinvogni.com.uaВласне, Світлана Кедик стала засновником культурно-мистецького Інет-видання «Виноградівські Вогні». Окресливши ресурс, як один з інститутів  суспільної  культури, що  бере участь у пропаганді та поширенні в житті суспільства високих культурних цінностей. Портал представлений у вигляді культурних оглядин, рецензій, інтерв’ю з творчими людьми… та оригінальних авторських творів. За мету собі поклала виховання людей на зразках загальносвітової культури, тим самим сприяючи всебічному розвитку людини. Але ключовим прагненням є якомога розлогіше представити діяльність  творчих людей Виноградова та району.У біографії Світлани Кедик є маленький, спонтанний, але приємний епізод – 2011 року, вона стає дипломантом Міжнародного літературного конкурсу «Коронація слова». Тож, отримує Диплом за цикл казок для дітей молодшого віку «Зірочка».Її твори друкуються у альманасі «Західний кордон», в журналі «Дніпро», в дитячому журналі «Живе джерельце».Свого паперового втілення чекає роман «Щоденник Святої Грішниці», цикл «Думки заміжньої жінки», збірка казок для найменшеньких «Зірочка», казка для дітей середнього шкільного віку «Перше кохання».Період Революції Гідності та війни Росії проти України підтвердив у свідомості Світлани Кедик роль її життя – «…Дуже хочу обійняти Любов’ю весь Всесвіт, отак взяти на руки, як малу дитинку, заколихати, заспівати… і сказати – все у нас буде добре…» Джерельні приписи:1.Вишнянський ,В.            Світлана Кедик презентувала поетичний спектакль /Василь Вишнянський //Новини Виноградівщини. – 2015. – 16 лют. – С.4.2. Горват,В.            У Виноградові звучали поезії ; сучасної сафо :[творче обєднання «Красне слово»]/ Василь Горват//Новини Закарпаття.- 2012. – 20 лист. – С.6.            3.http://www.ex.ua/203862204.www.vinvogni.com.ua

Кіш Василь

     Народився 1.01.1960року в с. Онок. Після закінчення середньої школи навчання на філологічному факультеті Ужгородського державного університету. Працював учителем української мови і літератури у м. Харцизьк Донецької області, кореспондентом Брегівської та Виноградівської районних газет, завідуючим відділом культурно-масової роботи РК ЛКСМУ. Учителював у Виноградівській середній школі №8. Поетичною творчістю активно займався у студентські роки. Мав ряд публікацій віршів у районній та обласних газетах.

     У 2010 році книжково-видавничий дім «Слово» була видрукована поетична збірка В.Кіша «Пісні юності». Зараз працює головним редактором районного часопису «Новини Виноградівщини».

  1. Літературна Виноградівщина: Минуле і сучасне/ Упор. В.Кіш. – Виноградів, 1995. – 65с.
  2. Хланта І.В. Літературне Закарпаття у ХХ столітті: Бібліографічний покажчик. – Ужгород: Закарпаття, 1995. – 967 с.

Костак Василь

Костак Василь Васильович народився 28 липня 1931 року у селі Велика Чингава (Боржавське) у родині сільського будівельника. Початкову освіту здобув у народній восьмирічній школі рідного села, яка на той час була найбільшою в районі. Тут навчали дітей – поет Юрій Боршош – Кум’ятський, бунтар проти буржуазного режиму Михайло Лях, управитель школи, любитель-художнього слова Степан Дубровський, Микола Лебідь, який у свій час відкрив у с. Пушкіно знамениту «Школу під дубом».

Народна учителька Могда Попова – Пойкоші була Богом дана для виховання сільської дітвори. Вона на все нелегке життя залишилася одинокою, всю душевну красу і любов віддала дітям. І тому не дивно, що більше – 20 – ти її вихованців пішли слідом за нею: Марта Бровді, Анна Гнітило, Анна та Єлизавета Маргітич, три Марії Костак, Марія Онисько, Василь Костак, два Михайла Станинець, Юрій Могош, Юлія Савко, Василь Онисько, стали вчителями, а її святий світлий образ був для них путєводною зорею, яку вони пронесли через усе своє творче життя.

У 1944 – 1945 роках, двадцять п’ять кілометрів ходив пішки до Виноградівської горожанської школи, де за один рік закінчив два класи, на все життя зберіг уроки учителів Меланії Вагнер, Миколи Фотула, Василя Ком’ятія, Івана Більце, Юрія Ревая, Івана Бобика.

У 1945 – 1946 роках закінчив семирічну школу у Великих Ком’ятах, куди щодня долав пішки 20 кілометрів.

У 1948 році закінчив торгово-кооперативне училище – так звану, знамениту «Кубінійову академію». Після у 1949 році працював головним бухгалтером споживчого товариства у Великій Паладі.

У 1950 році закінчив Кам’янську середню школу Іршавського району. Цю школу тоді очолював талановитий організатор народної освіти Палаташ Василь Іванович. Тут сотні учнів здобули середню освіту з Реміт, Хмільника, Мідяниці, Дунковиці, Сільця, Заріччя, Осою, Великих Ком’ят, Боржавського, Оноку.

У 1950 році став студентом, режисерського факультету Київського театрального інституту ім. Карпенка – Карого. Тут сценічну майстерність викладали корифеї українського театру Наталія Ужвій, Амброзій Бучма, Гнат Юра, Поліна Нятко, колишній, у час війни, головний режисер МХАТу народний артист СРСР, професор Вільне.

На кіностудії ім.Довженка знімався у кінофільмі «Щедре літо».

Але за станом здоров’я із – за дуже важких матеріальних умов змушений був покинути любимий, з дитинства омріяний інститут. Фізична і духовна травми довго давали про себе знати.

З 1951 року – на педагогічній роботі в селах в селах району: Боржавському, Великій Копані, Чепі та на Київщині.

З 1960 року – директор Оноцької середньої школи, одночасно заступник голови колгоспу «Зірка» в с. Онок.

На відмінно закінчив заочно філологічний факультет Ужгородського державного університету.

Творчий доробок автора – повість «Син бурі», десятки оповідань, новел та художніх нарисів про кращих людей рідного краю, «На дорозі з минулого в майбутнє» (2006) «Багата скарбниця народної мудрості» (2007). Друкувався на сторінках районної та обласних газет. Неодноразово виходив переможцем у конкурсах на кращий друкований твір.

Нині – пенсіонер, ветеран війни та педагогічної праці. Проживає у селі Онок.

  1. Літературна Виноградівщина: Минуле і сучасне/ Упор. В.Кіш. – Виноградів, 1995. – 65с.
  2. Хланта І.В. Літературне Закарпаття у ХХ столітті: Бібліографічний покажчик. – Ужгород: Закарпаття, 1995. – 967 с.
  3. В.Костак-Боржавський  На дорозі з минулого в майбутнє. – Онок, 2005. – 74 с.

Копинець Карло

Копинець Карло Федорович народився 2 квітня 1937 року в с. Широкому Виноградівського р-ну на Закарпаття в селянській родині. Після закінчення Великокопанської середньої школи і медичного училища в м. Виноградів навчався Ужгородському державному університеті і здобув професію лікаря. Нині працює лікарем-хірургом у м. Чопі.

В селі Широкому народився Карло Копинець у хліборобській родині, що прикупила собі трохи землі, на дідові гроші. Він їх посилав з Америки, мріючи про той час, коли й сам повернеться на Батьківщину. Та долею було суджено так, що навіки зоставсь в Манхеттані, під Нью-Йорком.

Життя милостивим не було, тож запам’яталися Карлові і материні сльози, і тужливі її пісні. Великий цикл віршів — із почуттям любові своєї і вдячності — присвятив поет у книжці «Під вагою Зодіака» своїй матері: «Взялись дерева у Карпатах інеєм. І скатерть білу виткала зима… Та вперше ми цій казці не радіємо. Бо з нами більше матері нема».

І ще любила мати, як оповідає Карло Копинець, читати «Кобзаря» — в їхньому домі це була настільна книга, і по ній, по «Кобзареві», не тільки навчався читати майбутній поет, а й до безкраю закохався в поезію, що мріяв тільки про філологію, а вийшло… Ні, зовсім не випадково, а так було заповідано йому. На очах Карлових те було, як приїхав до Великої Копані — там вчивсь у середній школі — Олександр Феденець, визнаний лікар-хірург. І стара селянка, обливаючись слізьми, впала перед ним навколішки, кажучи: «Завжди й постійно молюсь за вас, пане докторе, нехай Бог ніколи   не облишить вас!». Бо її сина Фединець врятував від смерті — в партизанах був і зазнав тяжкого поранення.

Після того — розчулився аж до сліз — твердо  рішуче сказав собі Карло, що постуватиме тільки на медичний. Й у романтичній його уяві малювалося, як після вдалої операції з сердечною вдячністю підходить до нього молода горянка, бо ж він, лікар-хірург, зберіг життя її коханому.  Що потому він і вірша про те напише.

Хоч екзамени складав успішно, а все були якісь причини, що його в університет не приймали — поступив аж на третій рік, виявивши неабияке терпіння і наполегливість.

Після закінчення навчання одержав призначення в Чопську районну лікарню, де й зараз провідним хірургом. Кількасот операцій зробив, а найвдалішою була — вірніше такою, що усе життя її пам’ятатимеш — та, яку зробив у тюрмі, щиро сердечно оповідає про те Карло, не криючись. Звинувачений у хабарництві — нині вина з нього повністю знята, — зазнав він ув’язнення.

У доробку Карая Копинця — дев’ять поетичних книжок, в яких — й інтимна лірика, й твори громадянського звучання, а ще балада і притчі, бо ж як мовиться, немало прожито, а ще більше, пережито: «А в чім добро? Невже в короткій миті, котра й була, і ніби не була…».

З поезіями виступав на сторінках обласних і республіканських газет «Молодь України», «Літературна Україна», «Ленінська молодь», журналах «Прапор» (1962. № 1), «Жовтень» (1965. № 10, 12; 1981. № 2), колективних збірках «Голоси молодих» (1961), «Щасливої дороги» (1962), «З весною в серці» (1963).

Окремими виданнями вийшли збірки поезій «Перший грім» (1966), «Народження хліба» (1984), «Під вагою Зодіака» (1989), «Серед білої тиші» (1991), «На пагорбі літа» (1992), «Проліски з-під вій» (1995), «Спалахи роси» (1996), «Азбука осені» (1997),  «Вірші» (угорською мовою, 1998), «Літургія літа» (2001), «Великодня свічка» (2004)

Член спілки письменників України з 1994р.

  1. Хланта І.В. Літературне Закарпаття у ХХ столітті: Бібліографічний покажчик. – Ужгород: Закарпаття, 1995. – 967 с.

Костьо Валентина

04.07.2016, 11:25 Народилася в листопаді 1966 року в селі Красноволя на Волині. Десятирічку закінчила на відмінно і вступила до Луцького СПТУ – 9. отримавши спеціальність контролера ОТК. Працювала на підшипникових заводах Луцька, Харкова, Ростова-на-Дону. У 1988 році вступила до Львівського СПТУ -52. Після закінчення працювала провідником пасажирських перевезень міжнародного сполучення. З 1992 року проживає на Закарпатті в селі Фанчиково Виноградівського району.Творчістю захопилася в 2008 році, самотужки опанувавши техніку живопису . У 2009 році  замку «Паланок» міста Мукачево відбулася перша персональна виставка живописних робіт на склі і полотні, у 2010 рік – персональна виставка в галереї » Митець Верховини’’( м. Хуст).у 2012 році – персональна виставка в арт-кафе « Хелена”( м. Виноградів).Брала активну участь у колективних виставках , мистецьких фестивалях, форумах, що проходили в місті Виноградів, галереї Пийтерфолво в   Ужгороді, Львові. Дві роботи експонувалися в м. Київ. Працює в техніці живопису на склі, полотні, графіки, настінного розпису, карикатури, ілюстрації.Організатор творчих зустрічей(2010-2011рр.) присвячених місцевому художнику Степану Кутлану.  Самостійно зібрала матеріал про життя і творчий шлях художника, педагога, спортсмена, його учнів і послідовників. Презентація виставки проходила на батьківщині  митця – в селі Фанчиково.У 2011 році  вийшла друком перша книжечка оповідок для дітей «Намистинки»у видавництві Олександри Гаркуші ( м. Ужгород, тираж 300 прим.). Збірочка презентувалася в обласній бібліотеці міста Ужгород (грудень 2011р.). У 2014 році побачила світ друга збірочка творів для дітей «Відчуття щастя» українською і російською мовами, видавництво «Майстерклас» (м. Київ, тираж 3000 прим.) Ілюструвала дитячу книжечку  місцевого письменника  Юрія Погогріляка «Спаси, Боже, нас!»( м. Виноградів, 2012р.), збірку поезій Юрія Мельника «Йди до мене»( 2015р.), казкові оповідання для дітей Валентини Фадєєвої  « Сказки для Максима» (м. Виноградів, 2015 р.), словничок «Фінджа» (м. Виноградів,2015р.),  власну збірочку для дітей «Намистинки», дитячий альманах «Дарунок дитячих сердець» (м.Виноградів, 2015р.), літературно-мистецький альманах «Західний кордон» (м. Виноградів)Серед дитячих творів: казки, оповідання, пісеньки, п`єси, віршики, оповідки, колискові, притчи, повісті. В творчому доробку прозові і поетичні твори. Готується  до друку збірочку поезій та казок. Два роки вела авторську передачу для дітей ,, Казкове місто” на «ТРК Виноградів»,З серпня 2013року працює керуючою виставковою залою,, Імпасто”, що у м. Виноградів, де активно проводяться художні виставки різного плану, творчі зустрічі, літературні читання, майстер-класи. Є дописувачем районних газет та інет-видання «Виноградівськи вогні».Нагороджена Почесною грамотою Закарпатської обласної ради ( 2011 р.), грамотами Виноградівської районної державної адміністрації та відділом культури і туризму. «Моя творчість –  феномен, який обдаровує мене несподіванками, відкриттями про  які не здогадуюся. Це безцінний подарунок від життя… Тому мій девіз –,, Нічого зайвого, окрім життя’’ Джерельні приписи:1.Кобаль,Г.            Творчість – її стихія /Ганна Кобаль //Новини Виноградівщини. – 2011. – 4 черв. – С.3.2.Бочкор,З.            Казковий світ Валентини Костьо/Зіта Бочкор //Новини Виноградівщини. – 2012. – 6 січ. – С.6.3.Валентина Костьо відкрила персональну виставку картин у Виноградові //Новини Виноградівщини. – 2012. – 1 груд. – С.1.

Костюк Юрій

Костюк Юрій Юрійович народився 3 березня 1912 р. в с. Сірмі (нині Дротинці) на Виноградівщині в селянській сім’ї.

Серед відомих музико­знавців, диригентів і хор­мейстерів, педагогів і фольклористів Закарпаття XX століття, як П.Милославський, Д.Задор, М.Кречко, М.Попенко, П.Лінтур та інші, особливо вирізняється самобутня й оригінальна постать Юрія Юрійовича Костюка.

Народився він 3 бе­резня 1912 року в селі Сірмі (нині Дротинці) на Виноградівщині в селянській сім’ї. Перші основні знання з теорії музики отримав Ю.Костюк у горожанській школі у Севлюші (Виногра­дові). З 1927 по 1931 роки навчається б учительській семінарії у Мукачеві.

Потім—педагогічна ро­бота. Спраглий до знань, Ю.Костюк мріє далі вчити­ся. Тому свою практичну і теоретичну музичну підготовку поглиблює у Празькій консерваторії.

Після розпаду Чехословаччини з 1 січня 1939 року Ю.Костюк стає професором музики і співів учи­тельської семінарії у Сев­люші, а з 1941 року — у Мукачеві. У січні 1944 року його мобілізовано і згодом відправлено на фронт. Вночі 27 квітня того ж року в селі Раківчик біля Коло­миї Ю.Костюк перейшов на бік Радянської Армії.

У 1948 році назавжди переїжджає до Пряшева, допомагає розвивати му­зичну культуру українців Східної Словаччини. Зай­мається педагогічною діяльністю. У 1953 році зас­нував перший професіо­нальний Український ан­самбль пісні і танцю, а в 1956 році—український народний ан­самбль.

Через два роки Ю.Костюк знову повертається до педагогічної роботи. З 1964 року — старший викладач, я з 1966 року й до виходу на пенсію (1976) — доцент Пряшівського педагогічного факультету Кошицького університету ім.П.Й.Шафа-рика. Кілька років завідував тут кафедрою музичного виховання. Першою народ­ною піснею, записаною Ю.Костюком у 1928 році разом з мелодією, була «Ой винко, винко». Пізніше запи­сує та обробляє пісні для дитячих і мішаних хорів) «Народні пісні підкарпатсь­ких русинів», який підготували Д.3адор, П.Ми-лославський і Ю.Костюк. Цей збірник і сьогодні не втратив своєї науково?, цінності, і в 1992 році з’яви­лося його факсимільне видання.

У повоєнні роки Ю.Кос­тюк записує українські на­родні пісні у селах Східної Словаччини. Він був ініціа­тором планомірного видан­ня народних пісень Пряшівщини.

Ряд пісень, записаних Ю.Костаком, публікувалися у збірниках «Українські народні пісні2 (Київ, 1955),

  • Збірник пісень для 1—6 класів загальноосвітньої школи з українською мовою навчання” (Братислава, 1955), “Закарпатські народні пісні (Ужгород, 1959),
  • Закарпатські народні пісні” (Київ, 1962), «Репертуарний збірник» (Пряшів, 1963, №2) та ін.

Народні пісні, записані Ю.Костюком на Закарпатті та Пряшівщині, використовувалися ним у практичній музично-освітній роботі. Вони були основою репертуару всіх хорів, яки­ми він керував.

Юрій Костюк — автор ряду музичних творів, як кантата для мішаного хору “Токаїк” на слова поета Шацинського, хорові твори із супроводом “Вітчизно — мати” на слова згаданого поета,  “Зберігайте мир” на слова І.Галайди.

Певне місце в творчості Ю.Костака займає Інстру­ментальна музика.

Як музикант-виконавець Ю.Костюк прекрасно грав на смичкових інструментах — скрипці, альті, віолончелі, а також на фортепіано — інструменті, необхідному для кожного музиканта-професіонала. Усе на обдарованість, витривалість і цілеспрямованість Ю.Костюка.

Чимало сил та знань віддавав Ю.Костюк педа­гогічній роботі. Він вихову­вав музикою. На всіх занят­тях вимагав від учнів та студентів максимальної активності. Крім цього, він був автором навчальних програм і методичних посібників з музичного ви­ховання для українських загальноосвітніх шкіл. (-iv- Науково-дослідницька діяльність Ю.Костюка пов’язана з вивченням музичної  культури нашого краю. На підставі багатого фактично­го матеріалу про діяльність хорів у 1918 — 1938 роках написав наукову працю «Хо­рова культура Закарпаття і Пряшівщини», яка стала його доцентською дисер­тацією (1966). Пізніше він завершив ґрунтовну 600-сторінкову монографію “Закарпатоукраїнський музичний ренесанс”, в якій  всебічно висвітлюється му­зичне життя Закарпаття у міжвоєнний період (1918— 1938). Обидві важливі наукові праці тоталітарна цензура заборонила друку­вати. На жаль, вони ще й сьогодні невідомі широко­му читачеві. У рукописах знаходяться й інші музичні та фольклорні матеріали Ю.Костюка.

  1. Хланта І.В. Літературне Закарпаття у ХХ столітті: Бібліографічний покажчик. – Ужгород: Закарпаття, 1995. – 967 с.

Копанський Дмитро Юрійович (Новак)

Перша вчена людина Угочанської жупи.

…1946 рік. У родині вбогого севлюшського бондаря Юрія Копанського (Новака) – хрестини. Хлопчика, що народився кілька дів тому, нарекли за прохання тітки Терези з Королева, Дмитром.

Дружина Юрія Новака, Марія з Олешника, замучена тяжкою щоденною працею, померла, коли Дмитрику було всього шість років. Хлопчик ріс з батьком і двома старшими сестрами. Ходив учитися грамоти до церковної школи.

В 1448 році на конкурсній основі як кращий учень севлюшської церковної школи він був запрошений у Дебреценську кафедральну школу. Дмитро був зарахований студентом до Краківського університету у столиці Польського королівства на артистичний або філософський факультет.

Ставши бакалавром, Дмитро Юрійович вирішив поїхати на рідну землю, де на той час сестри поховали батька. Кілька днів пробув у рідному Севлюші. Після двотижневої відпустки Дмитро змушений був повертатись до Кракова, щоб отримати звання магістра, слухати всі обов’язкові лекції. Присвоєння йому звання магістра давало право викладати в Краківському університеті.

За деякими неточними даними Дмитро Юрійович в 1479 році переходить працювати в столицю Угорського королівства – Буду. Як магістр філософії знайшов собі заняття в королівській бібліотеці, яка нараховувала понад дві тисячі рукописних книг.

Ласло Оцил

Першим інспектором народних шкіл Угочанської жупи був Ласло Оцил. Освіту він частково здобув у Кунсентміклоші, потім у Дебреценській реформатській вищій школі. Здобу спеціальність юриста.

Ще будучи секретарем угочанської спільноти у Братиславі, Ласло Оцил велику увагу приділяв поширенню національних ідей, виступаючи з різними статтями. Вони й привернули увагу тодішнього міністра освіти Августина Треф орта. Він і визначив для Ласло Оцила більш широкий простір діяльності для впровадження його великого теоретичного і практичного досвіду. З цією метою був і признаний королівським інспектором шкіл новоствореної Угочанської жупи.

Вдячною даниною його пам’яті стала книга «Ugocsa varmegye Nepoktatasugye 1880-1902» («Оцил Ласло. Стан освіти в Угочанській жупі у 1880-1902 роках»). Він був відданим діячем на ниві народної освіти, багато зробив для піднесення культури і матеріального добробуту народу. Також віддано служив церковній громаді.

В 1905 році Ласло Ожилу було присвоєно звання королівського радника по народній освіті.

Помер Ласло Оцил у Виноградові 24 грудня 1906 року. Його дружина Луїза Перені на місці поховання збудувала білокамінний мавзолей на схилі Чорної гори.

Лях Михайло

Лях Михайло Степанович народився 28 серпня 1938 року в с. Луково на Іршавщині. Після закінчення Білківської десяти­річки поїхав в Казахстан освоювати цілинні землі. Повер­нувшись додому, в 1959 році закінчив Берегівське медучилище, впродовж 10 років працював фельдшером в селищі Солотвино. Служив в армії. Здобув спеціальність вчителя-дефектолога та логопеда у Ленінградському педінституті ім. А. І. Герцена. Останні 30 років займався навчально-виховною роботою з підопічними Виноградівського дитячого будинку-інтернату №3. Зараз на заслуженому відпочинку. Син – офіцер військово-морської авіації, служить в Калінінграді. Дочка – бухгалтер. Має четверо онуків: двох хлопчиків та двох дівчаток.

До поезії, особливо гумористичного характеру та коломийок, має потяг з молодих років. За невеликий проміжок часу він написав, упорядкував і видав чотири збірочки: «Будьмо оптимістами» (1999), «Веселі  співаночки у чотири рядочки» (2001), «Посміймося разом» (2002), «Сміх лікує всіх». У 2006 році видав літературно-художнє видання «Добродій» про відомого в нашому краї, колишнього директора Виноградівського промкомбінату, першого засновника спільного українсько-німецького підприємства «Сандерс-Виноградів ГмбХ» Г.З.Розентала.

Періодично друкується на шпальтах республіканських, обласних та районних газет.

Слово. – №1. – 2002. – січень. – ст. 26

Лях М. Будьмо оптимістами. – Виноградів, 1999. – 57 с.

Маргітич Іван

Народився І.Маргітич 4 лютого 1921 року в сім’ї хліборобів Антона Маргітича і Терезії Костак у селі Велика Чингава (нині Боржавське) Виноградівського району. Початкову освіту оздоб у рідному селі, вчився у Севлюській горожанській школі, Хустській гімназії.

По закінченні у 1941р. гімназії вступив до Ужгородської духовної академії.

18 серпня 1946р. був висвячений на священника преосвященним єпископом Теодором Ромжею. Душ пастирську працю починав помічним священником у Севлюші, у листопаді 1946р. Т.Ромжею був призначений парохом у Рахові.

Іван змушений був тимчасово припинити легальну священну діяльність і повернутися у рідне село. Вирішив переховуватися і почав підпільне обслуговування вірників. Одна з облав КДБ 5 березня 1951р. закінчилася арештом о. Івана Маргітича. 18 вересня 1951р. судова колегія з кримінальних справ Закарпатського обласного суду засудила його на 25 років позбавлення волі. Покарання відбував у таборах ГУЛАГу біля Омська. 6 вересня 1955 року був звільнений з табору і повернувся додому. У Боржавському працював у виноградарській ланці, водночас проводив серед вірників підпільну душ пастирську діяльність.

З другої половини 80-х років ХХ ст. о. Іван Маргітич очолив рух за легалізацію і реабілітацію греко-католицької церкви. 10 вересня 1987 року у Львові єпископом Івано-Франківської єпархії Софрон Дмитерко таємно висвятив о. Івана Маргітича у сан єпископа. Після легалізації, наприкінці 1989р., греко-католицької церкви він бере найактивнішу участь у відродженні  греко-католицьких громад і парафій Мукачівської єпархії, першим із священників переходить на богослужіння українською мовою, веде самовіддану боротьбу за створення єдиної Української греко-католицької церкви.

Понад 12 років подвижницького життя віддав владика Іван маргітич спорудженню величної духовної і культурної палати – незвичайної церкви Покрови Пресвятої Богородиці у рідному селі Боржавському.

  1. Пам’яті єпископа Івана Маргітича //Срібна Земля. – 2003. – 13 вересня.

Мольнар Михайло

Мольнар Петро народився 4 листопада 1930 р. В с. Великій Чингаві (тепер Боржавське) Виноградівського району на Закарпатті, в сім’ї робітника. У ранньому віці разом із батьками виїхав до Словаччини, де живе й нині.

Закінчив філологічний факультет Празького університету (1955). Стає співробітником Словацької академії наук ім. Т.Г.Шевченка (1956-1960рр.). захищає кандидатську дисертацію «Тарас Шевченко у чехів і словаків», яка 1961р. виходить окремою книжкою в Пряшеві. Повернувшись до Словацької академії наук, розгортає широку науково-дослідницьку роботу. Опублікував численні розвідки, статті, повідомлення.

Окремими виданнями вийшли книги «Словаки і українці. Причинки до словацько-українських літературних взаємин» (1965), «Зустрічі культур. З чехословацько-українських літературних взаємин» (1980).

Особливе місце в культурницькій роботі вченого посідає популяризація в Чехословаччині набутків української літератури. Автор численних брошур та статей, присвячених творчості І.Котляревського, Т.Шевченка, І.Франка, лесі Українки, О.Довженка, Ю.Яновського, Д.Павличка, що публікувалися чеською та словацькою мовами. Був організатором та упорядником чеських та словацьких перекладів з української класики, творів сучасних українських письменників. Як член редколегії словацької «малої енциклопедії письменників світу» підготував 60 статей про українську літературу.

Багато уваги приділяє незаслужено забутим або замовчуваним письменникам. Підготував в з ґрунтовною передмовою видав книжку оповідань В.Винниченка.

М.Мольнар тримає в полі зору як минулий, та і сучасний літературний процес Закарпаття та Східної Словаччини. Він упорядкував тексти, написав до них передмови й видав окремими книгами «Шляхом терновим» (1964),  «Місячні груні» (1969) В.Гренджі-Донського; «Тутешняцьку губернію» (1970) Марка Бараболі; «Вибране» (1963), «Карпатську заманку» (1971) Ф.Лазорика; «Моє дзеркало» (1972) Марії Дуфанець. Журнал «Дукля» (1968. № 6), упорядником якого був М.Мольнар, повністю присвячений сучасній словацькій літературі.

Цікавиться також українською народнопоетичною творчістю. Упорядник збірників «Ластівка з Пряшівщини» (1960) – з народної та літературної творчості українців Чехо-Словаччини; «Україна в піснях» (Прага, 1954) – у перекладі чеською мовою; «Людвик Куба про Україну» (1963).

Чимало часу віддає громадській та організаторській роботі. Був головою Комісії Українського фахового та художнього перекладу при Словацькому літературному фонді, тривалий час очолював інститут світової літератури та мов Словацької академії наук.

1965 р. М.Мольнарові вручено премію Словацької академії наук, а 1978 – присвоєно звання Заслуженого працівника Словацької академії наук.

Член Спілки словацьких письменників.

Хланта І.В. Літературне Закарпаття у ХХ столітті: Бібліографічний покажчик. – Ужгород: Закарпаття, 1995. – 967 с.

Морушко Олександр

Народився 4 листопада 1966 року у Виноградові. Після закінчення СШ №8 навчався у Львівській політехніці. Був скерований на роботу інженером в науково-дослідну лабораторію інституту. Зараз працює у студентському профкомі державного університету «Львівська політехніка».

Писати почав ще в школі. Друкувався у районній газеті «Новини Виноградівщини», в газетах «Молодь Закарпаття», «Львівська політехніка». Лауреат фестивалю «Весна політехніка» у родині художнього читання.

  1. Літературна Виноградівщина: Минуле і сучасне/ Упор. В.Кіш. – Виноградів, 1995. – 65с.
  2. Хланта І.В. Літературне Закарпаття у ХХ столітті: Бібліографічний покажчик. – Ужгород: Закарпаття, 1995. – 967 с.

Міговк Петро

Народився 8 липня 1899 року в с. Горбки Виноградівського району в бідній сім’ї селянина. Рано залишився без батька. Закінчивши народну (початкову) школу, навчається у Севлюській горожанці а потім в учительській семінарії в Ужгороді. Її закінчує П.Міговк у 1925 році. На «відмінно» і то призначається завідуючим початкової школи в с. Чорна.

Писати почав ще в семінарії. З 1924 року його вірші та оповідання друкуються в різних газетах «Свобода» друкує перший прозовий твір П.Міговка  – новелу «Даремний скарб». 1928 року з’являється перша віршова п’єса «Надорогу щастя», «Вінок матері», «Подвійна радість», «Михля»…

1939 рік П.Міговк працює в Королеві, де і був арештований і відправлений у концтабір до Вор’ю-Лопоша. Після двомісячного табірного утримання працює в Колодному на Тячівщині.

1941 року видає зб. Оповідань «малі люди», книжечку для дітей «Смішний лицар», 1943р. – збірку «Вірний приятель». 1944 р. друкує повість «Кривавий хутарь». Новостворена Спілка письменників виключила П.Міговка з літературного процесу П.Сніжник, П.Хворостник, П.Кривич, П.Соломонович, Харлампій Луч – все це П.Міговк – забуті надовго.

З 1960 року живе в дочки у Бегегові. Тут і помер у 1967 р.

  1. Літературна Виноградівщина: Минуле і сучасне/ Упор. В.Кіш. – Виноградів, 1995. – 65с.
  2. Хланта І.В. Літературне Закарпаття у ХХ столітті: Бібліографічний покажчик. – Ужгород: Закарпаття, 1995. – 967 с.

Монді Микола

Народився 13 жовтня 1898 року в с. Биль (тепер Словаччина). Середню освіту здобув Ужгородській гімназії, навчання продовжив в Ужгородській семінарії. 1922 року висвячений на священника, і був направлений парохом в с. Фанчиково Виноградывського району. 1940 року переїжджає у Берегово, де згодом обирається намісником Берегівського округу.

Після визволення краю Радянською армією о. Миколою цікавляться органи НКВС. «Улесливі бесіди», прогнози і навіть методи так званої «попередньої обробки» не змогли зламати волі М.Монді, який не зрадив своїй вірі. Тоді йому пригадали просвітницьку та душ пастирську діяльність при попередньому режимі. 12 листопада 1946 року М.Монді був заарештований співробітниками НКВС і засуджений на 10 років позбавлення волі на 5 років заслання з конфіскацією всього майна. Покарання відбував у м. Інта Комі АРСР, де працював на різних сільськогосподарських та ремонтно-будівельних роботах аж до звільнення у листопаді 1954 року. Щоб заробити на шматок хліба, ще три роки працює різноробочим в м. Інта. Додому повернувся 8 квітня 1957 року. З 1957 по 1959 рік – нічний сторож у Берегові, а з 1959 по 1964 рік – перекладач латинських документів при Берегівському державному архіві… В 1964 році М.Монді виїхав до своїх дітей в Угорщину, де працював в архіві м. Шаторолоуйгель. Помер 19 лютого 1986 року.

Написана ним в 1927 року книга «З Христом – за Христа» принесла йому визнання не тільки в краї, але і за кордоном. Найбільш продуктивними в літературному відношенні для М.Монді досить велика, розкидана в різних тогочасних періодичних виданнях. Окремими книгами були видані: «З Христом – за Христа», Ужгород 1937. Рожнів, 1937. «Тільки одне потрібно» Рожнів, 1937. «Теща» – місце і час видання невідомі.

  1. Літературна Виноградівщина: Минуле і сучасне/ Упор. В.Кіш. – Виноградів, 1995. – 65с.
  2. Хланта І.В. Літературне Закарпаття у ХХ столітті: Бібліографічний покажчик. – Ужгород: Закарпаття, 1995. – 967 с.

Мигалич Олександр

Севлюський парох і намісник. Написав і видав 1947 року «Лестницу  спасительную на свята Вего лета». Це 28 проповідей, написаних зрозумілою для парафіян мовою. Проповідь ділилася на 3 частини. У вступній поставлено питання відносно віри і моралі, потім розповідається про євангелистські події того чи іншого свята і в кінці дається відповідь на запитання, задане у виступі до проповіді. Це своєрідний виклад проповіді, який не зустрічається в інших авторів.

Ньорба Федір

Народився 26 лютого 1928 р. в с. Майдан Міжгірського району у селянській родині. Початкову освіту здобув у рідному селі. Продовжив навчання у горожанській школі, яку закінчив в умовах угорської окупації краю 1944 р. Після визволення Закарпаття за відсутністю учительських кадрів у січні 1945 року згідно з наказом шкільного інспекторату Волівського окружного народного комітету був призначений вчителем по­чаткової школи в присілку села Майдан — Рудавець, де працював до серпня 1946 р. Після цього продовжив навчання в Міжгірській середній школі, яку закінчив у 1948 р. У 1949 р. поступив на навчан­ня в Дрогобицький педагогічний інститут.

Ще навчаючись у середній школі створив з групою однодумців антирадянську націоналістичну організацію “СВЗ при ОУН.” (Спілка визволення Закарпаття при ОУН). Тоді ж був прийнятий в члени Організації українських націоналістів, а сама їх молодіжна організа­ція за наказом проводу СВЗ була розпущена.

Будучи студентом Дрогобицького педагогічного інституту, 10 січня 1950 р. заарештований органами КДБ і на підставі статті 54-1 а та 54-11 Карного кодексу УРСР 13 вересня 1950 р. особливою нара­дою при Міністерстві держбезпеки СРСР засуджений на 10 років позбавлення волі за “український буржуазний націоналізм” та ство­рення антирадянської політичної організації “Спілка визволення Закарпаття при ОУН”. Покарання відбував у радянських концтабо­рах ГУЛАГу, зокрема у таборі “Речлаг” Воркутинського вугільного басейну в Комі АРСР Російської Федерації, де працював на підзем­них роботах електромеханіком. У концтаборі був активістом підпільної табірної організації ОУН, виконував різні завдання. Звільне­ний з табору 3 вересня 1956 р. Реабілітований у 1992 році.

Після звільнення з виправно-трудового табору не міг влашту­ватися на роботу і перебивався випадковими заробітками, потім поступив на навчання у Київський педагогічний інститут іноземних мов. З поданням в інститут офіційного доносу Міжгірського райкому партії відрахований з третього курсу за те, що не написав з автобіографії про своє засудження за “антирадянську діяльність” Після багатьох “ходінь по муках” був поновлений в інституті не заочному відділенні, яке закінчив.

Під час “хрущовської відлиги” Федору Ньорбі дозволили пра­цювати за фахом у рідному селі, де й почав трудитися вчителем. Але все одно перебував під наглядом спецслужб. Щоб позбутися цього, вирішив змінити місце проживання. Так опинився у с. Чепа Виноградівського району. Але й тут у 1988 році його звільняють з учительської роботи, бо виявили його причетність до Української Гельсінської спілки. Потім він очолив ініціативну групу зі створен­ня осередку народного руху України у Виноградівському районі, згодом став керівником територіальної організації руху. Так після 1939 року в районі вперше замайоріли синьо-жовті українські пра­пори.

Брав активну участь у роботі вищезгаданих політичних органі­зацій. Був делегатом першого з’їзду Української Гельсінської спілки та наступних двох Великих зборів Української республіканської партії (УРП), учасником перших трьох Великих зборів народного руху України. Входив також до складу закарпатської делегації на третьо­му Всеукраїнському форумі у Києві та взяв участь у роботі ХV-го Великого Збору українських націоналістів.

Будучи на пенсії, проживає в с. Чорнотисів Виноградівського району.

Писати вірші розпочав ще учнем середньої школи. Але все, написане ним тоді, було вилучено під час арешту. Намагався писа­ти і в таборах ГУЛАГу, та під час перевірок тут все знищувалось. Не займатися літературною творчістю не міг і після визволення з та­борів. Написані ним вірші поширювалися підпільно не під власним прізвищем, а під псевдонімом Рудан Майданський. Вони ніде відкри­то не друкувалися, а назбиралося їх багато. Так упорядкував в ма­шинописі збірку громадянської лірики під назвою “Вибух душі”, інтимної — “На крилах волі”. До 60-ї річниці історичної битви на Красному Полі під Хустом (1999) створив поему “Трагедія Кар­патської України”, жанр якої визначив як історико-літературна хро­ніка.

Останню почав писати ще в другій половині шістдесятих років. Зокрема, у 1968 р. — в підпільних умовах на друкарській машинці виготовив чимало книжечок самвидаву кишенькового формату і поширював їх. До 50-річчя подій на Красному Полі в період перебу­дови вдруге повторив поширення поеми підпільно вже з меншим ризиком. Втретє він зробив це у 1999 році.

В основі поеми історичні факти, розповіді учасників бойових дій на Красному Полі під час окупації Карпатської України угорсь­кими військами у березні 1939 р., а також тортури січовиків у катів­нях с. Крива та Вар’юлапош в Угорщині. Автор згадує, що в той період у його родині в Майдані деякий час переховувалися два січовики, Антон Тучак з Іршавщини та Славко із Галичини.

Написанню твору сприяли іще два чинники. У сталінських концтаборах доля звела молодого хлопця із засудженим поетом Андрієм Патрусом-Карпатським, від якого довідався про подробиці злету і трагедії Карпатської України, а після поверненим  І концтаборів познайомився із щоденником іншого учасника цієї епопеї, поета Василя Гренджі-Донського “Щастя і горе Карпатської України”, що надихнуло його писати і вдосконалювати свою поему, розраховану на учнівську та студентську молодь.

Твір складається з п’ятьох розділів, хронологічно послідовних у часі, під назвами: “Над Дунаєм голубим”, “В пеклі”, “Автономія”, “Червона Тиса” і “На Хресті”. Перші три відтворюють історію краю від найдавніших часів до проголошення незалежності Карпатської України, у четвертому та п’ятому показано відновленні! державності, драматичну оборону та трагічну втрату здобутого, жах диву розправу над січовиками, а у радянський час — над керівника ми Карпатської України. Як уже було сказано, автор “видав” спій твір легальне всього у трьох примірниках на друкарській машинні для майбутнього тиражування з присвятою 60-й річниці битви на Красному Полі. Але й досі він не бачив світу. Тепер читач вперше познайомиться з уривками поеми.

Коротко про зміст громадянської та інтимної лірики Ньорби. У вірші “Україно, в сльозах веселися” поет тепло відгукується ІІ;І вікопомну подію — возз’єднання Закарпаття з братами по той бік Карпат, радіє, що усі землі від Тиси до Дону “обнялися в нероздільній! соборній родині”, що він вдячний безсмертному Тарасу Шевченку.

Поет вірить, що “гряде весна до України… 1 з мертвих вос­кресне. Усяку погань многолику, мов дим, вітрами рознесе”. А у вірші “Крути, Крути! Вами вкрито неньку Україну” поет перекон­ливо доводить, що героїка української молоді під Крутами не забута, вона надихала на опір стократ переважаючому ворогові юнаків на Красному Полі.

У переважній більшості віршів громадянської лірики поет по­казує, що за радянських часів в житті України, у тому числі і Закар­паття, крім позитивних, було багато негативних явищ, зокрема пе­реслідувань і репресій за так званий “український буржуазний на­ціоналізм”.

У багатьох віршах поет закликає співвітчизників не бути раба­ми, а пристосуванців — позбутися лицемірства, схаменутися і “кро­в’ю змити свою облуду, як проснутись пощастить”. Він тужить за тим, що “рідне слово замовкло в столиці”, не чути його і у багатьох великих містах, що жива українська книга зникає, а книжкові при­лавки заповнює російська.

Маємо перед собою талановиту творчу особистість. Його полі­тичні і ліричні вірші, ще жодного разу не друкувалися для загалу. Та вони гідні, щоб оприлюднити їх для ширшого кола читачів.

Зараз на пенсії, живе в Чорнотисові.

  1. Літературна Виноградівщина: Минуле і сучасне/ Упор. В.Кіш. – Виноградів, 1995. – 65с.
  2. Хланта І.В. Літературне Закарпаття у ХХ столітті: Бібліографічний покажчик. – Ужгород: Закарпаття, 1995. – 967 с.
  3. «Криваві тіні Кремлю»: Літературна творчість репресованих. – Ужгород: ВАТ «Видавництво «Закарпаття», 2006. – 664 с.

Попович Михайло Дмитрович

Поет, публіцист, громадський діяч

Попович Михайло Дмитрович народився 11 лютого 1908 р. в с. Великі Ком’яти Виноградівського р-ну на Закарпатті. Вчився в народній школі, а згодом закінчив Мукачівську гімназію (1927р.) та юридичний факультет в Празі (1931р.). Працював у судах Берегова, Ужгорода, Севлюша (тепер Виноградово), Хуста, служив у Чехословацькій армії. У 1942-1944рр. був мобілізований в угорську армію і працював у Хусті в мобілізаційному пункті. Включився в антифашистську боротьбу, налагодив зв’язки з радянською розвідувальною групою «Закарпатці», яку очолював Ференц Патакі, збирав для неї важливі дані військового характеру.

20 березня 1944 р. був заарештований і кинутий у тюрму Марамош-Сігету (тепер Румунія), а у квітні засуджений до смертної кари через повішення. Потім смертну кару замінили довічною каторгою. 1 листопада цього ж року його відправили в німецький концтабір Дахау, потім у Нацвейлер, Шимберг, де був свідком загибелі Д.Вакарова. Вижив і повернувся у рідний край. Після війни працював начальником канцелярії у Народній Раді, секретарем облвиконкому. З 1953 р. і до самої смерті очолив філію видавництва «Радянська школа» в м.  Ужгород. Був нагороджений орденом «Знак пошани» та медаллю «За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр.». у післявоєнні роки зазнав підозр, недовір’я, приниження людської гідності.

Ще навчаючись у Мукачівській гімназії, почав складати вірші. Писав російською мовою У 1928 р. вони вийшли окремою книжечкою «Первые стихи» у видавництві товариства карпатських студентів у Празі «Возрождение». Потім культурно-освітнє товариство ім. О.Духновича в Ужгороді видало книжечку М.Поповича «Хата» (1937). Через рік у тій же Ужгородській друкарні «Школьная помощ» побачила світ його балада «Добрянскій» (1938р). У 1933-1936 рр. в альманахах Товариства карпаторуських студентів Празі «Воздрожение» опубліковано кілька творів поета, спрямованих на захист політичних трудящих. Друкувався також у «Литературном альманахе» (1943). Добірку його віршів уміщено в антології «Поети Закарпаття» (1965р.). У 1945 р. газети «Закарпатська Україна» та «Закарпатська правда» подали спогади М.Поповича про участь у підпіллі та перебування у фашистських концтаборах. Інший його спогад про Д.Вакарова «Крізь пекельні муки» опублікований у збірнику «Я навіки прийшов у життя» (1975). Автор передмови до збірки Д.Вакарова «Избранные стихи» (1955р).

Лише у 1959 р. в Ужгороді вийшла посмертна збірка поетичних та прозових творів М.Д.Поповича  «Думы о Верховине»  , яка стала бібліографічною рідкістю .

Життєвий і творчий шлях поета розглядається у статтях О.Довганича «Поет, антифашист, патріот» (Закарпат. правда. 1991. 6 лип.), «Подвійна плата» (Карпатський край. – 1994. – №3-4. – с. 15-17) та в книзі В.В.Гомонная «Антологія педагогічної думки Закарпаття (ХІХ-ХХ ст.). – Ужгород, 1992. – с. 102-105 .

Помер 18 травня 1956р.

Джерельні приписи:

1. Хланта І.В. Літературне Закарпаття у ХХ столітті: Бібліографічний покажчик. – Ужгород: Закарпаття, 1995. – 967 с.

2. Календар краєзнавчих пам’ятних дат  на 2003 рік: Реком. бібліограф. посібник. – Ужгород: вид- во В. Падяка, 2002. – С.37 – 39.

3. Довганич,О.

            Призабуте ім’я поета – патріота Михайла Поповича / Омелян Довганич // Фест. – 2009. – 12 – 18 лют. – С.14.

Пацкан Євдокія Панасівна

Пацкан Є.П. народилася 1921 року в селі Торговиця на Кіровоградщині в сім’ї сільського коваля. Згодом батьки переїхали в Новоархангельськ, де закінчила середню школу. Заочно навчалась в Кіровоградському педінституті і працювала у Вільшанській школі вчителем мови і літератури, а пізніше – інспектором райвно. Під час війни була членом підпільної групи партизанського загону.

В 1945 році переїхала на Закарпаття. На посаді літ працівника працювала в Тячівській, а потім у Виноградівській районних газетах. Перед виходом на пенсію десять років вела дитячі студії: літературну – «Росточок» та образотворчу «Чарівний пензлик».

Писати вірші почала ще в шкільній роки. Друкувалась в районній газеті, альманасі «Над Тисою». Поетичний доробок Є.Пацкан незначний. Але кожен її вірш позначений філігранною відточеністю слова, умілим наповненням в образі життя і думки. Така досконалість від самого життя, яке авторка нерозривно поєднала з мистецтвом слова, з вихованням. Тому що все своє життя працювала з творчою молоддю, щедро наділяла дітей скарбами своєї мистецької душі.

Пацкан Є.П. Життя прожить – не поле перейти;Роздуми; Колискова; В кого Ася вдалася?: Вірші // Новини Виноградівщини. – 1996. – 29 червня. – с.2

Пацкан Є.П. Йде весна над Тисою: Вірші для дітей. – Виноградів, 2001. – 41 с.

Пацкан Є.П. Зимою в Карпатах; Метелиця; Танець сніжинок: Вірші // Слово. – 2002. – №1. – с. 26

Погоріляк Юрій Юрійович

Погоріляк Ю.Ю. народився в с. Широке Виноградівського району. Закарпатської області в 1932 році в родині селянина-середняка. Як і всі діти з малих літ працював: пас корови, сіяв, орав із старшим братом ходив у початкову школу, а потім в семирічну школу яку закінчив у 1947 р.

У 1951 році закінчив хустське педагогічне училище і був направлений працювати вчителем математики у Розтоцьку семирічну школу Рухівського району. З 1952 по 1954 роки навчався в Ужгородському інституті. Під час навчання був сталінським стипендіатом і в 1954 році від студентів Закарпаття у м. Москві брав участь у святкуванні 300-річчя воз’єднання України і Росії. Після закінчення інституту 6 років працював вчителем математики Буківської восьмирічки, а з 1960 року – заступником директора Широцької середньої школи на протязі 23 років. Очолював Широцький консультпункт Виноградівської заочної школи

Писати почав пізно, після виходу на пенсію. Написав немало, збірок: «Краю мій» (2000), «Сонечко» (2003) – поезія для малят, «Сині гори» (2004),  «Споглядання вічності» (2004), «Зірки Виноградівщини» (2004), «Козацька доля» (2006), «Любов адама» (2006), «Зоряне надвечір’я» (2007), «Дух не вбити», «Жовтогаряча революція» (2006), але ще є багато ненадрукованих. Пише поезію. Тематика різноманітна: від кохання до політики, поезії для дітей та духовна література. Мріє видати свою прозу одноактні п’єси. Вдячний за матеріальну допомогу у виданні збірок голові Виноградівської ради.

  1. Селехман М. Мрія світла і жива, як його серця ніжний дотик [Ю.Погоріляк] // Новини Виноградівщини. – 2003. – 1 березня. – с. 3.

Попович Дмитро

Народився 7 листопада 1899 року в с. Онок Виноградівського району в сім’ї сільського коваля Михайла Поповича та Іди Абрані. Молодий учитель церковно-приходської школи Юрій Кубіні помітив неабиякі здібності хлопця до навчання, а тому порекомендував батькам віддати його в науку. Середню освіту Д.Попович здобув у м. Колоча (Угорщина), відтак навчався в Будапешті, де здобув технологічну освіту. В 1922-1924 роках працює викладачем учительської семінарії, одночасно продовжує навчатись і складає іспит на право викладання Закону Божого. 1924 року висвячений на священника і правлений на роботу в Хустську гімназію викладачем Закону Божого.

Після визволення нашого краю нові правителі розпочинають гоніння проти Д.Поповича. іван Сарвадій так згадує перші дні визволення та ставлення «визволителів» до «визволених»: «восени 1944 року професора Дмитра Поповича три рази вивозили на цвинтар, де змушували його копати собі могилу, за те, що на службі Божій молився на січовиків, потім сповідав їх». Оскільки потреба у викладанні Закону Божого відпала, Д.Попович змушений шукати роботу на іншому місці.

З 1945 по 1949 рік він працює службовцем у споживчій кооперації. В цей час співробітники НКВС все більш починають цікавитись особою Д.Поповича. вони планують використати його вплив на авторитет у своїх непристойних справах. А коли їм це не вдається, у лютому 1949 року заарештовують його. Закарпатський обласний суд засудив Д.Поповича на 25 років позбавлення волі та 5 років заслання з конфіскацією всього майна. Покарання відбував у ГУЛАГАХ м. Тайшет. З неволі звільнений у 1956 році. Приїхавши додому, проживав у Хусті, де й помер на 69 році життя. Похоронено Д.Поповича в Ужгороді.

Д.Попович мав заслужений авторитет та добру репутацію не лише як священник та вихователь молоді, але і як відмінний літературний діяч. Він залишив глибокий слід у розвитку освіти, культури рідного краю. Друкована спадщина Д.Поповича велика і цінна. Окрім підручників ним написано багато оповідань і статей апологетичного та добродійно-пізнавального характеру, друкованих у періодичних виданнях («Душпастирь», «Свобода», «Неділя», «Учитель», «Русин», «Місячний календар», «Літературна неділя» та ін.)

Друком вийшли книги: «Дорога правди», «Світло в темноті», «Божа мати», «Будователь храмов» і ін.

  1. Літературна Виноградівщина: Минуле і сучасне/ Упор. В.Кіш. – Виноградів, 1995. – 65с.
  2. Хланта І.В. Літературне Закарпаття у ХХ столітті: Бібліографічний покажчик. – Ужгород: Закарпаття, 1995. – 967 с.

Потокі Юрій

Народився 21 лютого 1955 року в с. Онок на Виноградівщині. Батьки – селяни. Після закінчення Оноцької восьмирічки навчався у Виноградівському медучилищі. Після служби в армії в 1976 році працює фельдшером районної швидкої допомоги у Виноградові. Заочно вчиться на філологічному факультеті УжДУ. Закінчивши навчання в університеті, працює вчителем у Широцькій неповній середній школі. Одружений має двох дітей.

Писати почав зі школи. Окрім віршів. Має й повість, фантастичні оповідання, гуморески. Деякі з творів Ю.Потокі друкувала районна газета «Новини Виноградівщини».

Друкувався в районних та обласних газетах, у збірнику «Літературна Виноградівщина». Чітка громадська позиція, критика негативних явищ у житті та суспільстві, ніжні почуття кохання визначають зміст поетичного доробку Юрія Потокі.

Окрім віршів пише прозові твори фантастичного спрямування. В 2001 році вийшла збірка поезій «В пошуках синьокрилих мрій».

  1. Літературна Виноградівщина: Минуле і сучасне/ Упор. В.Кіш. – Виноградів, 1995. – 65с.
  2. Хланта І.В. Літературне Закарпаття у ХХ столітті: Бібліографічний покажчик. – Ужгород: Закарпаття, 1995. – 967 с.

Продан Петро

Продан Петро Степанович народився 19 серпня 1919 року в с. Горбки у сім’ї залізничника. Сім’я була багатодітною, а отже бідною. З дванадцяти дітей жити залишилося восьмеро, щоправда шість із них згодом здобули вищу освіту. Закінчивши початкову школу у рідному селі, Петро навчається у Хустській гімназії. З Товариства бідних студентів одержував грошову допомогу, на яку навчався потім і на факультеті слов’янських мов Будапештського університету. Закінчити університет, одначе, не вдалося – тривала війна. Хористи проводили масові арешти закарпатської інтелігенції. Аби порятуватися, П.Продан повертається у рідне село. Закінчувати університетські студії йому довелося значно пізніше, у 1959 році, зрозуміло, що вже не в Будапешті, а в Ужгороді.

П.Продан працював завідуючим клубом у Горбках, вчителював у Сеневирі, Вучковому на Міжгірщині. Він заслужений працівник культури, педагог з багаторічним стажем. Зараз проживає у Вучкоовму.

Вірші П.Продана написані російською мовою, що було модним за часів його молодості. А перша поетична збірка поета «Яблуня» появилася у 1939 році. Відтак ще було ряд публікацій у колективних збірках, часописах та газетах. Творчість П.Продана досліджували В.Поп, В.Басараб, В.Федишинець. до пропонованої добірки ввійшли поезії, перекладені В.Федишинцем.

  1. Літературна Виноградівщина: Минуле і сучасне/ Упор. В.Кіш. – Виноградів, 1995. – 65с.
  2. Хланта І.В. Літературне Закарпаття у ХХ столітті: Бібліографічний покажчик. – Ужгород: Закарпаття, 1995. – 967 с.

Ребрик Іван

Народився 1961 року в с. Боржавському. Закінчив філфак Ужгородського університету. Працював у школі-інтернаті, на будівництві, у видавництві. Займається видавничою діяльністю.

Часто виступає у періодиці зі статтями, літературними розвідками. Перша поетична збірка І.Ребрика «Дні» вийшла у видавництві «Молодь» 1991 року…

  1. Літературна Виноградівщина: Минуле і сучасне/ Упор. В.Кіш. – Виноградів, 1995. – 65с.
  2. Хланта І.В. Літературне Закарпаття у ХХ столітті: Бібліографічний покажчик. – Ужгород: Закарпаття, 1995. – 967 с.

Садовий Микола

Народився в 1952 році в м. Білопіллі. Живопису та медицині навчався в Києві, студіював українську філологію в Сумах. До поетичного гурту Закарпаття пристав у кінці 70-х років. Має до ста різних публікацій, як віршів, так і статей.

Працює будівельником у Виноградові.

  1. Літературна Виноградівщина: Минуле і сучасне/ Упор. В.Кіш. – Виноградів, 1995. – 65с.
  2. Хланта І.В. Літературне Закарпаття у ХХ столітті: Бібліографічний покажчик. – Ужгород: Закарпаття, 1995. – 967 с.

Сабов Євменій

Народився 1859 року в с. Верб’яж. Хресним батьком його був історик Іван Дулишкович. Закінчивши богословську семінарію в Ужгороді, служив священником в Арданові, а потім викладачем російської мови в Ужгородській гімназії. У 1898 році переселився в Севлюш, став архідияконом. Обрано «пожизненно» головою «Общества ім. О.Духновича».

Літературна діяльність Є.Сабова розпочалася виданням посібника «Русская граматика и Читанка літературного язика Угро-Русских» В 1891 році викладав молитовник для дітей «Ангел-Хранитель». Тоді ж вийшла і його відома «Хрестоматія», а в 1894 році «Церковнословянская грамматика» угорською мовою. Проводив значну громадсько-культурну роботу. Його статті до різних свят друкувались в багатьох газетах і журналах.

Стойка Олександр

О.Стойка народився в 1890 році в Карачині, на Виноградівщині. Навчався в Ужгородській гімназії, а з 1910 року – в Ужгородській богословській семінарії та Центральній духовній семінарії в Будапешті, після закінчення якої в 1916 році був висвячений на священника.

Працював єпископським секретарем до 1930 року. Після смерті єпископа Петра Гевея був вікарієм єпархії, а в травні 1932 року став єпископ Мукачівської єпархії. Крім пастирських листів писав апологічні статті, відзначався проповідництвом.проповіді публікував  у виданнях «Руського вестника», «Свободи», «Неділі», «Місійних календарів» та ін. Написав і видав у 1927 році брошуру «К упорядкованню священических державних жалованій», а в 1928 році – «Державне жалуванню духовенства».

Ставши єпископом, О.Стойка започаткував «пасхальну акцію» (щоб у кожного бідняка була біла пасха), для чого збирав кошти по всій республіці. Під час його єпископства були відкриті інтернати священичих сиріт «Конвикт» і «Аломнеум» та інтернат для жіночої вчительської семінарії в Ужгороді.

За період його єпископства висвятив 158 священників. Разом з місіонерами провів 163 місії-реколекції, що сприяло поверненню до греко-католицької церкви чимало «заблудших душ». За період його владичества було побудовано і відремонтовано 67 церков. Він особисто відвідав майже всі парохії краю, до яких інколи доводилось йти пішки й по 2-3 години.

Помер Олександр Стойка 31 травня 1943 року. Похований на замковому кладовищі, яке тепер знищене.

  1. Василь Пагиря Світочі карпатського краю. – Мукачево: Елара, 1996. – ст. 999-100

Фегер Маргарита Федорівна

Маргарита Федорівна Фегер народилася 18 лютого 1931 року в селі Крайня Мартинка на Іршавщині в багатодітній сім”ї, де була старшою. Крім неї, батьки виховували ще п’ятеро дітей.

Батько з мамою були доброзичливими, порядними селянами, завдяки чому здобули велику повагу від людей. За період буржуазної Чехословаччини упродовж 11 років батько обирався сільським старостою.

Коли Маргариті виповнилося сім років, пішла до першого класу Крайньомартинської початкової школи.

Коли в грудні 1944 року в Іршаві відкрилася середня шко­ла, переводиться туди у 8-й клас. Тут 1948 р. здобула середню освіту.

У 1950 році закінчує Ужгородське педагогічне училище і поступає на перший курс історичного факультету Ужго­родського державного університету, де завершує навчання у 1956 році.

У вересні 1948 року Іршавський відділ освіти направляє Маргариту Цільо вчителем початкових класів Лисичівської семирічної школи Іршавського району. Директор школи Володимир Попдякуник призначає її класоводом 3-го класу.

Вересень 1949 року – відділ освіти згідно заяви перево­дить її на посаду вчителя початкових класів Чорнопотіцької семирічної школи. Їй треба було допомагати батькам годувати менших братів і сестер.

У вересні 1950 р. молоду вчительку призначають завучем Чорнопотіцької семирічної школи. Директором школи тоді був Іван Іванович Цільо – великий любитель художньої самодіяль­ності. Він організовує струнний оркестр, а Маргарита Федорівна керує сільським хором. Прекрасні незабутні роки. Колектив молодий, працьовитий, а зібратись потанцювати, виступити ніде. У селі не було клуба. На пропозицію вчителя Анатолія Костянтиновича Фегера молоді вчителі вирішили у ліску у центрі села спорудити танцювальний та волейбольний майданчики. Директор школи підтримав їх ініціативу і вже на 9 травня 1951 року організували виступ художньої самодіяльності, змагання з волейболу між сільськими ко­мандами Чорного Потока, Крайньої Мартинки, Смологовиці. Потім кожну неділю збиралися у шкільному парку, як потім його назвали, і проводили там цікаві заходи. Учительський хор, яким упродовж 15 років керувала Маргарита Федорівна, струнний оркестр, яким керував Іван Іванович Цільо, брали участь у районних, обласних оглядах художньої самоді­яльності, займали призові місця, нагороджувалися грамотами, цінними подарунками.

23 лютого 1953 року побралися Маргарита Федорівна та вчитель біології Анатолій Костянтинович Фегер. Протягом роботи в школі чоловік був її надійною опорою. Заклав чудовий фруктовий сад біля школи, живу огорожу, сквер, де ростуть кущі і дерева, які цвітуть від весни до пізньої осені, алею пам’яті – учасникам Другої світової війни. Вони виростили дочку Любу, сина Юрія, які мають свої сім’ї, живуть окремо під них.

1960 року М.Ф.Фегер призначено директором Чорнопотіцької восьмирічної школи. На період її діяльності як директора припадає зміцнення матеріальної бази школи, будівицтво нового приміщення. За короткий час авторитет школи зріс. Нона була віднесена до кращих шкіл району, області, а в 1964 році реорганізована у середню.

З 1964 по 31 серпня 2005 року Маргарита Федорівна працює директором Чорнопотіцької середньої школи.

Крім учнів Чорного Потоку та Крайньої Мартинки, 10 – 11 класи школи відвідують учні Підгірного, Смологовиці, Ліктя, які проживають на віддалі 3-4 км від школи.

М.Ф.Фегер за сумлінну роботу отримала нагороди – Почесні грамоти Міністерства освіти, обласного, районноговідділв освіти, нагрудні знаки, а 21 вересня 1989 року в уростій обстановці їй було вручено документ про присвоєння почесного звання «Заслужений працівник народної освіти України».

М.Фегере автор збірки поезій «Журавлі летять у вирій» (2006). Вірші Маргарити Фегер близькі до нарордної творчості, у нихбагато коломийкового, рідного й зрозумілого верховинцям.

  1. Фегер М. Журавлі летять у вирій: Поезії. – Ужгород: Патент, 2006. – 114 с., іл.

Фогаріші Іван Федорович(1786-1834)

Чільний внесок у розвиток рідної мови розробив Іван Федорович Фогораші (Бережанин). Він народився у с. Великі Ком’яти на Виноградівщині. Після здобуття богословської освіти в Ужгороді і Трнаві був духовним служителем у с. Рокосово на Хустщині, а згодом став викладачем Ужгородської семінарії. У 1814 р. переїжджає до Відня, де стає священником греко-католицької церкви св. Варвари. Тут же діяв гурток любителів слов’янства, члени якого вели наукові дискусії, пропагували ідеї національного відродження.

І. Фогораші тримав тісні зв’язки з тими закарпатськими вченими, які працювали у Росії.

Перебуваючи далеко від рідного краю І.Фогораші не забував про свій народ, докладав зусиль для піднесення його культурно-освітнього рівня. Особливо велика заслуга І.Фог7ораші у встановленні контактів між закарпатською молоддю і західноєвропейськими вченими. 

Завдяки І.Фогораші М.Лучкай у 1829 р. став першим посланцем Закарпаття до західноєвропейської держави.Данилюк Д.Д. Історія Закарпаття в бібліографіях і портретах (з давніх часів до початку ХХ ст.) / УжДУ. – Ужгород: ВАТ «Патент», 1997. – 289с

Юрченко Михайло

Народився в Довженківському краї – в с. Вільшана на Чернігівщині, в селянській родині. Там же розпочав свою трудову біографію. Працював на різних роботах у полі – кіньми орав і засівав його, збирав хліб, потім був у колгоспі бригадиром, бухгалтером. Учасник бойових дій у Вітчизняній війні – воював на Ленінградському і Першому Українському фронтах.

У 1948 році після закінчення культосвітнього технікуму в м. Ніжин був посланий на роботу в Закарпаття, завідував окружною бібліотекою у Виноградові. Закінчив заочно відділення Ужгородського учительського і Станіславського педагогічного інститутів (філологічний факультет, спеціальність українська мова і література).  З травня 1950 року працює в пресі. Починав і тривалий час працював власником обласної газети «Молодь Закарпаття», заступником редактора міжрайонної газети у Хусті, 19 років – редактором райони у Виноградові. У цій редакції працює й зараз.

Друкувався в районних, міжрайонних та обласних газетах, журналі «Сельськая новь» (Москва), в колективному збірнику нарисів (Ужгород). Член спілки журналістів України.

  1. Літературна Виноградівщина: Минуле і сучасне/ Упор. В.Кіш. – Виноградів, 1995. – 65с.
  2. Хланта І.В. Літературне Закарпаття у ХХ столітті: Бібліографічний покажчик. – Ужгород: Закарпаття, 1995. – 967 с.