Історія району та міста

Історія Виноградівщини: Пийтерфолво – закарпатський Петерсдорф доби Антоніна Бірова ( ч.2)

Після війни у Пийтерфолові розпочалася колективізація. Згодом тут було створено один з найбільш успішних в районі та області колгосп «Прикордонник».Згідно з адміністративним поділом Пийтерфолво увібрало в себе з боку Тисобикеня село Форкошфолу, а з іншого боку, по дорозі Вилок-Дяково – Тиводорфолво. Сталося це нібито органічно, бо межі цих сіл фактично зрослися. Пийтерфолвівській сільській раді підпорядковані Тисобикень і Форголань, які мають статус сіл.В Пийтерфолві цікавим було релігійне життя. В селі була материнська реформатська церква, яка будувалася в три етапи. На жаль, немає точних даних про перші два етапи. Третій етап закінчився в 1862 році, коли була добудована вежа, цього ж року здійснювалася добудова і реконструкція вже існуючих будівель. В 1928 році споруду церкви знову відновили, і був встановлений великий дзвін, який відлив Егрі Ференц з Малих Геєвців, оскільки старий дзвін був забраний під час війни в 1914 році.У радянські часи, коли село адміністративно було об’єднано з Тіводорфолво, в 1959 році церкву офіційно закрили. З цього часу пастор не мав можливості служити в ній – в одній громаді служіння в двох церквах було заборонено. Однак вірники до 1983 року використовували церкву без присутності пастора. Місцева влада вирішила зробити в церкві приміщення складу або спортивний зал. Та в 1984 році було прийнято рішення перетворити її в ритуальний похоронний зал.Під час реконструкції церкві було завдано значної шкоди: на внутрішніх стінах церкви намалювали вісім панно, які уособлювали життєвий шлях людини від народження до смерті. Ці роботи виконав закарпатський художник Микола Медвецький. Правда, після цього тут не провели в останній путь жодну людину. 26 серпня 1989 року громада знову отримала в своє користування свою церкву. На щастя, знайшлися збережені вірниками крісло, престол, посуд, фісгармонія. Громада вирішила залишити намальовані на стінах фрески. Обслуговує громаду пастор Іван Шереш.Після легалізації греко-католицької церкви в селі була зареєстрована її громада. Освячення каменя, хреста та ділянки під будівництво храму провів владика Мілан 23 квітня 2005 року. Проект невеликої базилічної церкви із стрункою вежею виконав виноградівський архітектор Василь Черкун. Фінансуванню будівництва сприяли благодійні фонди «Церква в потребі» та «Ренавабіс», а також Угорська єпископська конференція та приватні особи.Активними учасниками громади та помічниками в організації та проведенні будівництва були Іван Віраг, який також виготовив престол, Ференц Кенийз, Бейла Шафі, Йосип Міня, Андрій Данкович. Будівельні роботи проводилися під керівництвом Карла Горвата. Освячення завершеного храму здійснив владика Мілан 20 липня 2007 року. Обслуговував громаду о. Йосип Черпак, а потім о. Роланд Певсе.Офіційно до Пийтерфолво приєднано Тіводорфолво, але місцеві жителі до цих пір прив’язані до назви села і в неділових розмовах і далі продовжують називати себе тіводарцями. Що ж представляє собою Тіводорфолво? Розташоване на правому березі Тиси за 28км від районного центру і 11км від вилоцького залізничного вокзалу. Назва походить від власного угорського імені Тіводор – одного з перших власників села.Фийнєш Елек у 1851 році писав за це село: «Тіводорфолво або Тіводор – угорське село, 8 римо-католиків, 311 реформатів, 71 греко-католик, 10 євреїв проживає в ньому, з материнською реформатською церквою. Землі території , які з півночі Тиса омиває, дуже врожайні, луки можна косити двічі, ліс малуватий».А ось що показав перепис населення в 1921 році. В 85 будинках проживало 389 жителів, з них 183 чоловіків і 206 жінок. За національністю 3 чехословаки, 36 русинів, 316 угорців, 14 євреїв та 20 іноземців. За віросповіданням 5 римо-католиків, 37 греко-католиків, 330 реформатів та 14 іудеїв.Під час чехословацької влади назва села – Федорово. Тоді в селі діяла реформатська двокласна угорська школа з двома педагогами. В липні 1945 року 70 чоловіків кинули в сталінські табори, з них 22 загинули. В селі була римо-католицька церква, яка в ХУІІІ столітті була знищена пожежею. На її місці в 1906 році побудована реформатська церква в сучасному бароковому стилі. В 1979 році церкву капітально відремонтували.В роки незалежності на місці старої вперше на Закарпатті побудована реформатська парохія, спорудженням якої займався Гододі Чоба. В ній є 8 кімнат, які можуть розмістити на нічліг 50 осіб.На Закарпатті реформатська церква мала лише загальні школи, але і ті в 1945 році були передані державі з таким розрахунком, щоб через декілька десятиліть паралізувати церковне життя шляхом відокремлення від церкви дітей та юнацтва. Майже 30 років витримала церква без своєї школи і поповнення душпастирських кадрів. З 1974 року в області розпочалася, хоч і з перешкодами, підготовка душпастирів, а з 1992 року – проведення молодіжних таборів. З 1994 року в Тіводорфолві почала працювати місійна школа.У 1995 році при тій же церкві відкрив двері для студентів тіводорфолвівський реформатський ліцей. Навчання в закладі трирічне. Сюди можна вступати на навчання після закінчення базової школи. Крім обов’язкових предметів, визначених державною програмою, тут більш поглиблено вивчають обчислювальну техніку, основи біблійних знань, церковний спів, крім цього дівчата вчать крій і шиття, а хлопці – обслуговування сільськогосподарської техніки і водіння тракторів. Головна мета – дати необхідну базу для вступу в університети й інститути. Великий акцент робиться і на духовне виховання ліцеїстів, тут проводяться молодіжні і громадську уроки, ранкові і вечірні молитви, відвідування богослужінь в церкві в дні великих свят.Старші люди дотепер згадують про два зниклі села, які були на території Тіводора – Ондрашфолво і Чотовгазо. Колись ці процвітаючі села щезли з історичної мапи.Пийтерфолво має у своєму складі ще один населений пункт – Форкошфолу, який зрісся як з Тисобекенєм, так і з Пийтерфолво. Тут місцеві жителі, також віддають дань традиціям, і, до тепер, називають себе по імені свого села. Невелике поселення, розташоване поблизу Тиси і знаходиться на віддалі 25км від районного центру і 7км від залізничної станції Вилок. В 1851 році Фийнєш Елек писав: «Форкошфолу – руське село, близько до Тиси, 8 римо-католиків, 114 греко-католиків, 24 реформати, 14 євреїв проживало в ньому. Грунти дуже родючі, в першу чергу, для кукурудзи, луки дуже добрі, дубовий ліс кожний рік приносить великий урожай жолудів. Головні власники: в значній частині з родини Форкошів, далі Довжа, Балог та їх спадкоємці.» Назва села пішла від угорської династії Форкошів (1138-1329), які були власниками села і земель. Село мало хутір Фогарашія. В радянські часи село називали Вовчанське. В 1945 році з села кинули в сталінські табори 51 чоловіка, 9 із них загинули.У 1870 році граф Фогараші збудував графську садибу та невелику приватну каплицю. В 1935 році граф продав садибу євреям, а каплицю подарував місцевим греко-католикам. В часи переслідування церкви, там було розташовано склад. В 1990 році поряд побудували деревяну дзвінницю, каплиця почала діяти. В 2006 році місцева греко-католицька громада вирішила збільшити споруду шляхом перебудови. Всі роботи виконали власними силами. До активістів громади належать Міклош Мокар, Дюла Товт, Тібор Гайдош, свою працю вклала вся громада. Малювання в інтер’єрі виконала Вікторія Чірпак і Дюла Вереш. Три вітражі, із зображеннями Ісуса Христа, Богородиці та архангелів Гаврила та Михайла, виготовила фахівець сакрального мистецтва художниця Ганна Бойко. Спонсорами реконструкції були католицька конференція Угорщини та «Реновабіс». Освячення завершеної спаруди здійснив владика Мілан Шашик 1 червня 2009 року. Храм освятили в честь святої Трійці. Обслуговував громаду о. Йосип Черпак, а потім о. Роланд Певсе.В колишній графській садибі Фогарашія відкрився місцевий краєзнавчий музей, а навколо садиби музей під відкритим небом, де можна познайомитися з життям і побутом затисянських угорців.В селі з 1945 року – школа з угорською мовою навчання, з 1947 року загальна (семирічка), а з 1956 року – середня. В кінці правління Брежнєва, за проханням батьків, був відкритий російський клас, в якому угорську мову вчили як одну з іноземних. В 1989-1990-му навчальному році в російських класах навчалася 71 дитина. В 1991 році припинили навчання в російських класах. Школа носить імя знаменитого угорського поета Колчеї Ференца.В селі була розміщена центральна садиба колгоспу «Прикордонник», відомого на весь Радянський Союз. За ним було закріплено 6634 а сільгоспугідь, в т.ч. 5006 га орної землі, 1520 га пасовищ. В колгоспі вирощували зернові ( переважно пшеницю і кукурудзу) і технічні ( в основному тютюн) культури. Щорічно домагалися високих результатів. Врожайність зернових перевищувала 60 ц з гектара, в той час коли в середньому по країні вона становила 19 ц. В тваринництві також були значні успіхи у виробництві молока і мяса. Славився колгосп і своєю городиною. Велику роль в розвитку підсобних господарств зіграв голова колгоспу Антонін Біров. Очолюване ним господарство мало чи не найкращі результати господарювання: високі врожаї, ефективне тваринництво, висока механізація виробничих сільськогосподарських процесів. Все це зумовило і другу сторону, хоч селяни жили заможно, але з кожним роком робочих рук в колгоспі потребувалося все менше і менше. Тому виходом із становища стало відкриття різноманітних промислових цехів. Підхід у Антоніна Олександровича до цих справ був комплексний і прагматичний, ніяких спрощених підходів, банальних сувенірів. В той час в районі велося інтенсивне будівництво, хронічно не вистачало будматеріалів, особливо цегли. Для вирішення цього завдання ввели в дію два колгоспні заводи потужністю по 10 млн. штук цегли в рік кожний. Великі врожаї овочів і фруктів зумовили відкриття власного консервного заводу потужністю 3 млн. умовних банок в рік. Але для банок потрібні ящики – так виник тарний цех.Ще один напрям, який цілком виправдав себе – кооперація з потужними виробничими обєднаннями. Так, із львівським заводом лабораторій освоїли випуск лабораторних столів, до речі, дуже серйозної продукції. Для київського заводу «Арсенал» налагодили випуск об’єктивів для фотоапаратів. Коли про це дізналися в сусідній Угорщині, відразу замовили необхідну їм продукцію. Це був солідний замовник. Для київського заводу «Сокол» виготовлювали крючки, різноманітні риболовні пристосування – продукція мала великий попит на теренах всього Союзу. Всесвітньовідома фірма «ІКЕА» замовила в господарстві деякі вироби: кришки для унітазів, огородні лампи, тощо. Ця фірма славиться тим, що виробляє продукцію виключно з натуральної деревини, без застосування хімічних компонентів. Був швейний цех, який працював з Виноградівською швейною фабрикою – мав замовлення, навіть, із Канади.В цілому, цей вибір виправдав себе, бо більшість чистого прибутку давали, саме, підсобні промисли, та й вдалося працевлаштувати всіх людей. Так, із 3000 працюючих колгоспників в «Прикордоннику» – 1400 було зайнято в промисловому виробництві.Економічні успіхи колгоспу «Прикордонник» дали можливість направити значні кошти в соціальну сферу. Село в радянські часи було взірцем, гідним для наслідування. Будинок культури на 600 місць був місцем занять фолькльорних гуртків, а колектив пісні та танцю «Тиса», став відомим на весь Союз. Між селом і дамбою, яка захищає його від розливів Тиси, на 5-тигектарній ділянці побудований комплекс, який не осоромив би будь яке велике місто, з амфітеатром, атракціонами, спортивним комплексом із найкращим спортзалом у районі і стадіоном з тартановими біговими доріжками, парком відпочинку з чардою.Є в Пийтерфолві ще одна варта уваги пам’ятка. В 1987 році в місцевому родовому помісті Дєрдів відкрилася картинна галерея. В ній протягом декількох років збирали художні роботи найкращих закарпатських митців: Андрія Коцки, Адальберта Ерделі, Йосипа Бокшая, Ернеста Контратовича, Ганни Горват, Івана Шітєва, Василя Гобди, Антона Кашшая, Василя Скакандія, сімейної пари Медвецьких та багатьох інших. На щастя, галерея збереглася і функціонує дотепер.Динамічно розвивалася сфера послуг, зроcтала мережа магазинів, був введений в дію сучасний будинок побуту. Одним словом, жителі Пийтерфолво за своїми соціальними, торговими, культурними, побутовими, спортивними умовами нічим не відрізнялися від жителів будь- якого обласного центру, а враховуючи екологічні умови проживання, і переважали їх.Відмінною рисою Пийтерфолво завжди була майже повна відсутність відхідництва, тобто всі жителі були забезпечені роботою на місці. Зараз в селі проживає 2119 чоловік. В даний час ця традиція не збереглася – люди змушені шукати роботу за кордоном, особливо молодь. Та це й не дивно – велетень колгосп розсипався, підсобні промисли занепали. Деякий час на базі консервного заводу досить успішно працювало підприємство «Грін Рей», потім – «Дядя Ваня», яке останні два роки майже не функціонує, лише розпродаує залишки готової консервної продукції.Певний період в селі на базі колишніх виробничих приміщень колгоспу діяло підприємство з випуску взуття за схемою переробки давальницької сировини «Глорія». Зараз чи не єдиними реальними роботодавцями в селі є дві фірми з випуску заготовок та готового взуття, які очолює Микола Боднар. В них зайнято майже 100 чоловік.Вже багато років не працює розташована на території села птахофабрика «Виноградівська».Так що доводиться виживати за рахунок роботи за кордоном або з господарювання на паях та присадибних ділянках.                                                                                                                                                         Іван Біланчук, Нариси історії населених пунктів Виноградівщини.Джерело: Голос Карпат

Історія Виноградівщини: Пийтерфолво – закарпатський Петерсдорф ( ч.1)

Історія Виноградівщини: Пийтерфолво – закарпатський Петерсдорф ( ч.1)У межах села археологами знайдені поселення перших віків нашої ери. З ХІІІ століття залишилося багато письмових згадок.Пийтерфолво розташоване на правому березі Тиси на відстані 27км від районного центру і майже посередині між двома залізничними станціями Вилок і Неветленфолу – по 10км від кожної. Раніше – Петрово.Назву село отримало від угорського імені Пийтер, який був одночасно і власником села. За аналогією з німецьким «Петерсдорф» ( Петрове село), село отримало свою назву Пийтерфолво.Із самого початку – один із центрів дрібнопомісних дворян, саме чисельне дрібношляхтицьке село. Коли Угочанський комітат був поділений на чотири райони, саме Пийтерфолво стало центром одного з них. Відносно досить пізно, лише в другій половині ХІУ століття, появляється в історичних документах, але, імовірно, Пийтер є тим самим Петуром, про якого йдеться у «Варадинських регістрах».Варадинські регістри – це протоколи з 1214-го по 1225-ті роки, які містять 339 записів судових дій. Тут виконувався ордал залізом. На суд виносилися не лише карні справи, але й суперечки про маєток, спадщину, борг, особисту свободу.Ордал – це був обряд латинської церкви. Спочатку священнослужитель виконував дві молитви, далі кропив водою залізо та місце, де мав бути розкладений вогонь для розпечення заліза. Далі відправлялася меса, під час якої прогрівалося залізо. Звинувачений брав голою рукою розпечене залізо і ніс його на означене місце (9 або 12 кроків).Після цього руку обв’язували і запечатували печаткою капітули. Зазвичай, через три дні руку звинувачуваного розв’язували і, якщо вона не загоїлася, визнавали винним. Вирок смерті виконували відразу. При тому всьому «Варадинські регістри» є дуже важливим історичним джерелом для політичної, економічної та соціальної історії. Так от, в 1220 році на віллі Петур, такий собі Вітун напав на односельчанина Крізіусита. Першого угочанський ішпан послав на «божий суд» випробування вогнем.Пийтерфолво, завдяки вдалому розташуванню, добрій землі, клімату, було заселено ще в давніші часи. В межах села археологами знайдені поселення перших віків нашої ери. З ХІІІ століття залишилося багато письмових згадок.Угорський історик Іштван Сабо висловив думку, що Пийтерфолво може носити імя того Пийтера, який разом з братами Палом та Іванком біля 1300 року захопив у тисобекенських землевласників землю в урочищі Фончол.В наступні століття найбільшу трагедію жителі села пережили в 1717 році, коли татари взяли в полон 177 шляхтичів, із яких 54 загинули. При спогадах про цю подію завжди вказується, скільки людей загинуло і скільки повернулося.Історики зафіксували, що під час повернення татар додому із полоненними, на Мараморощині на них був організований напад. Тоді було успішно відбито і визволено 9000 рабів, з них 363 дворян та 498 простолюдинів із комітату Угоча.Ось що писав Елек Фийнєш в 1851 році: «Пийтерфолво – угорське дворянське поселення: 12 римо-католиків, 98 греко-католиків, 427 реформатів, 14 євреїв проживає в нім з реформатською материнською церквою. Кордони на півночі обмежені Тисою, чорні розсипчасті землі, надзвичайно врожайні, але, в порівнянні з кількістю населення, за розмірами незначні, страждають від недостатку деревини. Найближча пошта Холмеу».Між двома світовими війнами до села належали також заселені за його межами хутори Дєрді, Понца, Сабова, Генція, Комаромі, Мелеша, Естінка, а також водяний млин, олійниця.В березні-квітні 1919 року в селі існувала радянська влада. В 1923 році створена сільська організація КПЧ, ініціаторами створення якої були І.І. Мартон та К.К. Сейкель.При перепису населення в 1921 році були отримані такі результати: в 136-ти будинках проживали 734 жителі, з яких 361 чоловік та 373 жінки, за національністю 11 чехословаків, 28 русинів, 621 угорець, 69 євреїв, 5 іноземців. За віросповіданням 51 римо-католик, 170 греко-католиків, 439 реформатів, 72 іудеї.Для тих, хто хоче порівнювати ці дані з сучасними, потрібно зробити поправку на те, що в 1921 році до складу Пийтерфолво не входили Тисобикень, Форкошфолво, Тіводорфолво, Форголань.Після зміни режиму (26 жовтня 1944 року) 26 місцевих жителів мобілізували до Червоної армію, 7 із них загинули на фронтах. В 1945 році 110 чоловік було інтерновано, з них 23 не повернулися додому.Після війни розпочалася колективізація, в ході якої було створено один з найбільш успішних в районі та області колгосп «Прикордонник».(Далі буде…)                                                                                                                                                             Іван Біланчук, Нариси історії населених пунктів Виноградівщини.Джерело: Голос Карпат

Нарис про історію Підвиноградова

До 1946 року Сивлившвийгордов, а в чехословацькі часи – Ардовець. Походить слово ордов від угорського «ердов» – ліс. Ця назва дає можливість твердити, що першими жителями села були королівські охоронці лісів, яких було багато навколо Севлюша. Слово «вейг» у назві села означало кінець, кордон, межу самого міста Севлюш. Назва села вперше з’являється в 1295 році, коли згадується як сусіднє село з Чорним Потоком.В переписах населення 1715 і 1720-х років село віднесли до дворянських помість, в якому поряд із власниками, угочанськими Гунт-Пазманями, вкорінилося багато дрібнопомісних дворян. Під час урбаріальної реформи були наділені землею і кріпацькі сім’ї, які в основному були русинами. Поряд з ними в немалій кількості проживали угорські немеші, тому населення села було змішаним. Так, між 1715 і 1775-ми роками в селі з’являються нові прізвища: Роман, Боднар, Негейз, Білак, Язучко, Лемак, Масланік, Квак, Форкош, Бровді, Неймет, Юрча, Поштак, Іван, Черечко, Доманич, Мондок, Петелька, Вантюх, Лендєл, Орос.Село розташоване на автотрасі Ужгород-Рахів на відстані 5км від районного центру та залізничної станції. Хоч потрібно зазначити, що за останні роки крайні будинки Виноградова і Підвиноградова майже злилися в одну вулицю.Село порівняно легко пережило татарську навалу 1717 року – з нього був забраний у полон 1 житель, який повернувся з Мараморошу. На початку 1800-х років угорський історик Сірмої пише, що тут «більшість населення, очевидно, русини, що мають дерев’яний храм і пароха свого обряду». Він також зазначив, що «поля мають придатні для обробітку, достатньо родючі, чагарники обширні, малий ліс».Релігійне життя в селі має багату історію. На самому початку 1300-х років рід Гунт-Пазманів заселяв село. Переселенці побудували в Ардові у ХІУ-ХУ століттях церкву готичного стилю, католицького обряду. Фрески в церкві були намальовані священиком Мігальом Зовардфі – нащадком роду Гунт-Пазманів.В ХУІ столітті, під час реформації, більша частина населення стає протестантами, церква переходить у їх власність. Нечисельна громада католиків стає філією Фанчикова.Після рекатолізації будівля церкви довгий час стояла в руїнах, фрески продовжували руйнуватися. Як згадує Михайло Гвоздьо в своїй книжці «Ардовець», в 1916 році цей храм потрапляє в попередній список історичних пам’яток Угорщини. З усього Угочанського комітату там зазначено всього 4 подібні об’єкти ( реформатські церкви в теперішніх Дюлі, Матієві, Підвиноградові та римо-католицька у Виноградові). В документах за 1925-ті роки реформатська церква готичного стилю згадується як відновлена і знаходиться в дуже доброму стані.В жовтні 1944 року, при визволенні села, реформатська церква була пошкоджена знову ( говорять, що постріли з Чорної гори влучили в дах і вежу). Церква в радянські часи не діяла, її хотіли перетворити на склад, але для цього потребувався ремонт. Реформатська громада була малочисельною, тому відновити храм їй було не під силу. Будівлю оголосили аварійною і прийняли рішення її зруйнувати. В 1964 році храм з фресками було знищено за допомогою важкої техніки з військової частини з Виноградова. Будматеріали використали для будівництва колгоспних ферм і хлівів.Найбільшою релігійною громадою в селі до 1949 року була греко-католицька. Існує вона з 1693 року. Довгий час парохія на правах філії належала до материнської церкви в Олешнику (Егреші). Достовірно відомо, що з 1889 року є самостійною. У 1751 році йдеться про дерев’яну церкву під шинглами з намальованими образами, а в 1775 році згадують дерев’яну церкву, збудовану у 1689 році. Дерев’яна церква, про яку є згадка в 1847 році, стояла в селі аж до будівництва мурованого базилічного храму. Перша церква стояла на місці, що в селі називають на Токачовому, наступна – на Вантюховому. Землю для нової церкви громада купила.Споруду 32м завдовжки, 14м завширшки та 33м заввишки з вежею збудували з каменю та цегли за пароха Андрія Каменського в 1910-1912-му роках. Будували церкву капітально. Про це детально розповів у своєму дослідженні Михайло Гвоздьо. Для фундаменту зробили котлован глибиною 10м і засипали камінням, яке возили з Чорної гори возами. Старожили згадують, що цеглу для церкви випалювали цигани («шатрові», тобто кочуючі). Для цього біля покладів глини, яка була придатною для виробництва цегли, збудували піч. Потім на місці котловану з якого брали глину, утворився ставок, а місце, де він розташований, в селі стали називати Тийгларня. Посвячена церква була в честь святого Юрія 4 грудня 1913 року.Біля церкви висока каркасна двоярусна дзвіниця з трьома дзвонами. Про перші дзвони відомо лише те, що під час Першої світової війни їх конфіскували у парохіян, заплативши їм за це 600 крон, відома також маса дзвонів – 45, 100 та 150 кг. Сучасні дзвони пізнішого походження. Всього їх три. Один з дзвонів, вилитий у Дебрецені, має дату виготовлення 1929 рік. Також відомо, що один дзвін купив Іван Гвоздьо. Розповідають, що якось у селі виникла пожежа, яка поширилася аж до церкви, але коли з неї винесли хрест і хоругви, вогонь погас.На початку 1949 року почалися гоніння греко-католиків. Отець Микола Зомборі (1934-1949) відмовився возз’єднатися із російським православ’ям. Йому спочатку заборонили проводити душпастирську роботу, а в січні 1950 року його заарештували, 26 липня цього ж року засудили на 25 років позбавлення волі. Греко-католики залишилися без церкви, яка по сьогодні перебуває в користуванні православної громади під патронатом Московського патріархату.Після легалізації в 1991 році в селі відновлюється греко-католицька громада. Молилися спочатку в будинку І. Хромей, потім під відкритим небом біля хреста на подвір’ї О. Білак, а потім отримали парафіяльний будинок. Переконавшись, що компроміс з православними неможливий, було прийнято рішення про будівництво нового храму. Це стало можливим завдяки людям, які дарували землю під спорудження церкви. Це брати Євген та Іван Хромеї ( 10,8 соток), Ольга і Тибері Любки ( 15,38 соток), Франтішек і Ольга Кіраль ( 7,48 соток).Тодішній голова громади, на жаль, уже покійний Юлій Данко, вірники Володимир Данко, Михайло Погоріляк замовили проект у відомого ужгородського архітектора Арнольда Медвецького. Спорудження розпочалося в березні 2009 року під керівництвом Михайла Іванчі під наглядом інженерів Миколи Стеця та Семена Буковецького. 13 вересня 2009 року освячено наріжний камінь і фундамент церкви владикою Міланом Шашіком. Будівництво церкви велося за рахунок матеріальної допомоги вірників і спонсорів: Баторі Василя, Білака Олександра, Юрія Мар’яна, Йосипа Вайди, Василя Сантая, Віталія Короля, Василя Поповича, Миколи Гречанюка, з допомогою простих людей-вірників, та, очевидно, найманих на кошти громади працівників. 6 травня 2015 року відбулося урочисте посвячення храму Святого Георгія Побідоносця єпископом Міланом Шашіком. Зараз обслуговує громаду о. Роман Василинка.Як показують дані перепису 1921 року, під час чехословацької доби в селі ще не було православних. Встановити, коли православні Ардовця почали молитися окремо в хаті Антона Білака, поки що не вдалося. Однак із доповідної записки 3 січня 1942 року наджупана видно, що загальні збори церковної громади прийняли рішення перейти на православ’я. Але є сумніви, що це було одностайне рішення всієї громади. Тим не менше, православна громада купила землю, дерев’яну церкву і монтувала її в центрі села. Та влада змусила розібрати церкву.Греко-католицький священик Микола Зомборі у своїх звітах для єпархії вказує кількість православних в середині 1940-го року – 55 чоловік, в 1941 році офіційно нараховувалося 64 православних. В період після визволення в жовтні 1944 року йшов процес насильницької ліквідації греко-католицької церкви і її возз’єднання з православними. Цей процес був болісним. Були такі греко-католицькі сім’ї, що місяцями і, навіть, роками не відвідували церкву. Але в кінці кінців більшість із них примирилася з цією необхідністю, а наступні два покоління органічно влилися в ряди православних.Після перепідпорядкування храму православним церква не перебудовувалася. В 1967-1968-х роках церкву всередині розписали. На кожній секції небозводу було написано по одній великій іконі. В 1994-1995-х роках церкву всередині розписали заново. Виконували цю роботу Іван Андрішко та протоієрей о. Іоан Лях. Ікони написані не лише на стелі, а і на стінах. На хорах довкола написана молитва «Отче наш».Як уже зазначалося, під час Другої світової війни православним не дозволили побудувати свою церкву. В 2002 році сквер, на якому намагалися спорудити дерев’яний храм, рішенням сесії сільської ради передано православним, які збудували тут каплицю. Освячена вона на честь ікони Божої Матері Почаївської 2 серпня 2008 року. Настоятелем храму є протоієрей о. Іоан Лях.Є в селі і громада євангельських християн- баптистів. Їхнє віровчення поширилося односельчанами, заробітчанами з Америки. Тривалий час баптисти Ардова молилися в Егреші, де була сильна і чисельна громада баптистів. В 1993 році громада почала будувати свій молитовний будинок, який закінчили в 1997 році. Хрещення нових членів проводять на Тисі, або на рибнику у Виноградові.В 1940-х роках в селі з’явилися перші адвентисти сьомого дня. До кінця 1980-х років сільські адвентисти молилися по суботах у Виноградові, а потім громада відокремилася і почала збиратися в хатах Ардова. В 1993 році їм виділили місце під будівництво молитовного будинку, який споруджували своїми силами з невеликою спонсорською допомогою. З осені 1999 року вони вже моляться у своєму молитовному будинку. На даний час громада об’єднує 22 сім’ї з Підвиноградова. Пресвітером служить Павло Васильович Процюк.У березні-квітні 1919 року в селі була радянська влада. В 1925 році створена сільська організація компартії Чехословаччини, ініціаторами створення якої були В.І Попович, І.М. Вашкеба, А.І. Роман і Л.М. Білак.Згідно перепису населення в 1921 році село розташовувалося на території 1468га. В 215 будинках проживали 1165 людей, 547 чоловіків, 618 жінок. За національністю 959 русинів, 100 угорців, 83 євреї, 17 інших. За віросповіданням 59 римо-католиків, 970 греко-католиків, 53 реформати, 83 іудеї. До села належали хутори Білака, Брауна, Дучкоша, Форкоша, Вантюха.В 1939 році Угорщина знову окуповує всю Підкарпатську Русь, в т.ч. і Ардовець. Під час Другої світової війни угорська влада мобілізувала в армію чоловіків, 17 із яких загинули або пропали безвісти.Після чергової зміни режиму на сталінський (24 жовтня 1944 року) 64 жителі села добровільно вступили в ряди Червоної Армії. Добровольці дійсно були, але небагато, інших залучали «добровільно-примусово», 18 жителів села загинуло.Після війни в Підвиноградові організували колгосп «Жовтнева перемога» (24 жовтня 1948 року), який здобув заслужене визнання. Але якою ціною? Нам зараз важко уявити, якими працьовитими і чесними були перші колгоспники. В колгоспі був встановлений 15-ти годинний робочий день. Зараз при такому режимі більшість людей, як мінімум, важко захворіли б. Колективне господарство зміцнювалося. Це ставало можливим лише завдяки самовідданій праці та вмілому керівництву і, в немалій мірі, непоганим родючим землям. Голова колгоспу Антон Іванович Співак був удостоєний звання Героя Соціалістичної Праці. І це була заслужена нагорода. За сумлінну працю в різні роки багато колгоспників були нагороджені державними нагородами.Щоб збільшити прибутки в колгоспі, як і в інших господарствах району, розвивали допоміжні промисли. Спочатку це був цех із виготовлення віників із сорго, вирощеного на колгоспних полях. Потім, підрозділ із виготовлення плитки із мармурованої крихти. В 1970 році організували сувенірний цех ( орли, олені, риби, троїсті музики, плакети з берези, чеканка, гіпсові плити для стель). Діяв швейний цех, де спочатку шили рукавиці, а потім у кооперації з чернівецькою швейною фабрикою «Трембіта» – чоловічі штани. Були також вишивальний та кахельний цехи. Останній випускав комплекти грубок, які користувалися підвищеним попитом. В 1980 році в господарстві відкрили завод з виробництва вина з яблук. В 1983 році його перепрофілювали в консервний, який успішно збував свою продукцію з овочів і фруктів по всьому Радянському Союзу. У Матієві ( бригада №2) функціонував цех з випуску олійних фарб та підрозділ з випуску поліетиленових пакетів.В 1990 році ввели в експлуатацію азотно-кисневу станцію з добування азоту і кисню з повітря для технічних і медичних потреб ( потужність 25 тис. балонів на рік). На сьогоднішній день, на жаль, з усіх вище названих виробництв працює лише азотно-киснева станція.У період Незалежності в селі організували цех з пошиття заготовок верху та готового взуття за схемою переробки давальницької сировини під керівництвом О.Ігнатишина. Аналогічно, але в більших масштабах, діяв і виробничий підрозділ «Флоріан Шуз».Не краще становище і в сільськогосподарському виробництві. Економічний стан господарства «Ардовецький» (організований з колгоспів «Жовтнева перемога» і «Перемога» ), через об’єктивні причини набагато поступається попередникам, незважаючи на високий рівень керівництва цього господарства Федором Довжаном. А в фермерських господарствах і на розпайованих землях немає можливості досягти того агротехнічного рівня, що був у колгоспі. Відповідно і результати нижчі.Тому доводиться селянам виживати в основному самотужки. Багато людей працює за кордоном в ближньому зарубіжжі. Певна частина трудиться на промислових підприємствах Виноградова, особливо затребувані швачки. Але основним видом занять для підвиноградівців є вирощування ранньої городини і полуниці, особливо в теплицях. Вигідно стало розводити різноманітні квіти на продажу. На великих площах впроваджують новітню технологію з вирощування полуниці – отримують ранню стиглу продукцію, яка витримує тривале транспортування. Правда, втрачає в смакових якостях, але це не відбивається на прибутках.Особливою проблемою Підвиноградова є ромське питання. Як і в Королеві, ромський табір живе ізольованим життям за своїми законами, нормами і порядками, способом життя, і, навіть, традицією одягатися, взуватися, які вражають своєю екзотикою. Але за цим таїться декілька негативних тенденцій. По- перше, це поділ на дуже багатих і дуже бідних. Не факт, що в таборі не існує кастовості, але це досить важко довести. Керує ними біров (староста або старійшина), який здійснює зв’язок із усіма гілками влади, тому інформація про внутрішнє життя табору дуже обмежена.Як не дивно, серед підвиноградівських ромів немає музикантів, як традиційного заняття для цієї народності. Їхня спеціалізація – жерстяні роботи, в тому числі і за межами області і України. Велика частина з них жебракує, збирають металолом і макулатуру. На жаль, останнім часом тенденцією стає, особливо в центральному мікрорайоні Виноградова, пошук ними їжі, одягу та взуття в сміттєвих контейнерах, що свідчить про крайню зубожілість бідної частини цієї меншини.Про незадовільний рівень їхнього життя вказує і переважна більшість пацієнтів лікарні у відділеннях: інфекційному, дитячому, кардіологічному, пульмонологічному і терапевтичному. Існуючий порядок стимулювання народжуваності дав можливість ромам жити за рахунок державних допомог і пільг. Є такі родини, в яких протягом року народжується двоє дітей. Але ця тенденція має дві сторони. Перша – це виснаження матерів і хворобливість дітей. Друга- кількість новонароджених ромів у рази перевищує чисельність інших немовлят. Це привело до того, що в останні роки в Підвиноградові в перших класах ромські діти стали більшістю. В перспективі розвиток цього процесу приведе до зміни національної структури населення села.Спостерігається також повзуча наступальність з боку ромів у завоюванні все нових ареалів життєвого простору. Розпочиналося все це на вулиці Партизанській. Табір був лише в північній частині вулиці. В 1960-х роках вони поступово викупили будинки і до кінця 80-х років вся вулиця заселена ними. В 1970-1980-х роках їм було виділено в районі табору багато ділянок під забудову, що, в принципі, добре, бо давало змогу сконцентрувати їх по сусідству. Там побудовано більше 90 сучасних будинків. Але останнім часом спостерігається витіснення жителів вулиці Борканюка з обжитих місць.Сказане не повинно сприйматися як дискримінація чи обмеження прав нацменшин. Більше того, заможні роми наймають жителів села не тільки для виконання будівельних робіт, але і в ролі наймитів для їхнього обслуговування, погордливо ставляться до них, а не навпаки.В цілому роми дуже добре знають свої права, але свідомо забувають свої обов’язки і, на жаль, часто сприяють розвитку корупції, що важко довести, але й не видно бажання це зробити. Всім відомо, як вони отримують права водіїв, не вміючи добре ні читати, ні писати. А заможні роми вже не їздять на бричках та возах, а водять елітні авто.Зараз в селі проживають 4442 чоловік.                                                                                                                                                    Іван Біланчук, Нариси історії населених пунктів ВиноградівщиниДжерело: Голос Карпат

Історія Виноградівщини: Фанчіково

Король закохався в юну місцеву красуню і пестливо називав її Фончіко. Потім біля хатини єгеря почали поселятися інші сімї, що дало початок новому поселенню – Фончіко.До 1946 року Фончіко. Розташоване в басейні ріки Тиси за 8км від районного центру. В селі знаходиться залізнична станція на лінії Ужгород-Королево. Центральна вулиця примикає до автомагістралі Ужгород-Рахів.      Свою назву село, імовірно, отримало від прізвища ішпана Фончіко (Фончко) із роду Гунт-Пазманів, якому землеволодіння із селом ,дісталося від брата Мігая, в свою чергу, в 1303 році він відпустив його іншому братові Мартону. Нащадки Мартона були фанчиківськими дворянами.        За іншою версією, на місці теперішнього села були густі нетрі, чащі, ліси, куди любив приїжджати на полювання король Матяш. Там була хата місцевого єгеря, в якого була дочка Фоні (Фончі). Король закохався в юну красуню і пестливо називав її Фончіко. Потім біля хатини єгеря почали поселятися інші сімї, що дало початок новому поселенню –  Фончіко.      Село протягом століть багато разів знищувалося, а потім знову відбудовувалося. Ще на початку ХХ століття його згадували, як «обрубаний населений пункт». В 1717 році татари взяли в полон 50 шляхтичів та простолюдинів, із яких лише 26 повернулися додому. В селі постійно йшла міграція, про що свідчать нові прізвища кріпаків. Із 1632 по 1695 рік тут були такі прізвища: Мігай, Онтол, Валла, Кочіш, Локотош, Коста, Сас, Чутко, Біко, Ийлеш; 1695 рік – Баторі, Чепері, Кейс, Кезеш, Нірі, Помар, Сенєш, Кота, Петайт; 1715-1775 роки: Фанта, Куруц, Санісло, Каньо, Мийгеш, Білей, Дочейніч, Кушінскі, Лущак, Макар, Шіпош, Тарішка,Борбей, Густі, Газдик, Котлан, Кутнич, Лемак, Сербак, Русолович, Корпош, Орос, Пушкаш, Товт, Урбан.      Фанчиківська греко-католицька громада належить до найдревніших парохій кроаю. В шиматизмі 1908 року вона була філією підвиноградівської з 1693 року. З 1747 року покровителем церкви була сім’я Поган, з 1814 року вона була у спільному володінні декількох власників. З 1821 року церковна громада була зарахована до тих, що її могли підтримати будь-які благодійники. Це значить, що, спочатку, церква повністю залежала від поміщиків, які її фінансували, але без їхньої згоди єпископ не міг призначити священика на приход, а з 1821 року це стало прерогативою єпархії.      В 1741 році в описі згадується  дерев’яна церква, вкрита соломою, парохія того часу була пристойною громадою із 40 сімей. На її древність вказує запис ,зроблений в 1821 році – parochia antique. Греко-католицька громада здійснювала свої богослужіння в дерев’яній церкві до 1902 року. 26 жовтня цього року єпископ Юлій Фірцак освятив теперішню муровану церкву, збудовану, в типовому базилічному стилі зусиллями священика Андрія Сабова та кураторів Георгія Параски і Андрія Неймета. Храм посвячено на честь Вознесіння Господнього. В радянські часи церква діяла як православна. В 1991 році її повернули греко-католикам.      Кількість греко-католицьких вірників зростала динамічно. Якщо в 1747 році було 30 сімей, то в 1792 році – вже 494 вірників, в 1915 – 504, а в 1947 році – 730 греко-католиків. З 1806 року богослужіння велося на церковнослов’янській мові. Між 1825 і 1861 роком літургія велася на церковнослов’янській та угорській мовах. З 1874 року по 1878 рік – на русинській мові, а після 1881 року – також на двох мовах. Природно, що з 1949 по 1991 рік служба велася виключно,на церковнослов’янській мові. Зараз це чи не єдина церква в районі, де богослужіння ведуться на двох мовах окремо.      У церкві зберігається книга «Міней» ( Почаїв 1775 рік) з дарчим написом в 1949 році від священика Андрія Грабаря.      В 1936 році біля церкви освячено хрест, замовлений за 5200 корон Андрієм Оросом та його дружиною Марією Чонкою. У 1949 році священика Івана Карпинця було засуджено на 25 років каторги за відмову перейти у православ’я. У 1956 році він повернувся додому. Зараз громаду обслуговує о. Михайло Пазуханич.      Старовинною, заснованою в ХІУ столітті є римо-католицька плебанія. Під час реформації потрапила до рук протестантів і була повернута за часів контрреформації. У вирі історичних подій була знищена і старовинна церква. Своїм відновленням, яке сталося у 1756 році, парохія завдячує самовідданій роботі єгерського каноніка Яноша Комаромі. Про піднесення парохії свідчить той факт, що певний час (1774 – 1863) її філією був Севлюш.      Великий ремонт костьолу, (в якому 120 сидячих місць та два дзвони), останній раз проводився у 1992 році. В 1996 році блискавка спричинила незначні пошкодження будови, які були виправлені ще того року. Фісгармонія костьолу встановлена у 1870 році. Початок метричних записів – 1756 рік, мова літургії – угорська. Церква освячена на честь Найсвятішого Імені Ісуса. Обслуговує громаду о. Маріо.      Реформатська громада у Фанчикові одна із найдревніших у Угочанському комітаті. Перші письмові відомості про общину згадуються в 1598 році. Тоді пастором був Фанчікі Іштван. В 1759 році, в роки тихої контрреформації, під час пасторства Уйвароші Мігая реформатів вигнали з храму католики, які до цього часу його і використовують. Під час цього процесу прийняли смерть три вірники реформати: Чебі Поган Янош, Гулачі Ласло і Поп Іштван. У ХУІІІ столітті замість відібраної церкви на пожертви вірян-реформатів побудували новий храм. Його востаннє ремонтували в 1990 році, в 1997 році – перефарбували вежу. В цьому ж році на боковій стінці встановлена меморіальна дошка на честь загиблих вірників в 1759 році.      В 1940-х роках реформатська громада нараховувала 400 членів, які господарювали на 40 га церковної землі. В радянські часи землю та парафію забрали, останню повернули в 1993 році. Про живучість і відданість традиціям реформатів Фанчікова свідчить і те, що в 1989 році відновили релігійні навчання, зараз громада нараховує 190 вірників. Обслуговує їх пастор Лорант Молнар.      Після легалізації греко-католицької церкви і передачі їй храму, православна громада була зареєстрована у державних і церковних органах у 1991 році. Спочатку вірники ходили на богослужіння в Тросник, а в 1992 році започаткували будівництво своєї церкви. За основу була взята традиційна форма храму, дах якого прикрашений за православними звичаями трьома куполами. Кураторами і активістами громади були Іван Ярема, Іван Сусик, Степан Візантій, які приклали немало зусиль, щоб збудувати церкву. Вони  були ініціаторами введеня спеціального податку для членів громади. Ці кошти скеровувалися на будівництво храму.Старші жінки, за прикладом Ганни Ситар, ходили по селах із хати до хати, збираючи пожертви на новий храм. В його спорудженні допомагали і вірники з сусіднього Тросника. О. Дмитрій, тросницький парох, закликав чоловіків не стояти осторонь, а прикласти свої знання і навики на будівельно-монтажних роботах. Фанчіківці працювали з особливим завзяттям, навіть, жінки з рук в руки передавали цеглу, розчини – одним словом,  була справжня народна будова. Тому й не дивно, що за два роки виріс красень-храм, комплексно завершений. Стіни розмалював Іоан Лях, іконостас виготовили міжгірські майстри, дзвони закупили у Воронежі. Зараз громаду обслуговує о. Михайло Кивак.      В 1851 році Елек Фийнєш писав:«Фончіко – угорське село в Берег-Угочанському комітаті, на 2,5 години ходьби від Севлюша, 689 реформатів і греко-католиків живуть у ньому, обидві громади мають материнські церкви. Землі рівнинні, в навколишніх краях рахуються серед кращих. Володіють ними багато власників».      Згідно перепису населення 1921 року в Фанчікові було 150 будинків, в яких проживало 884 мешканці, в т.ч. 434 чоловіки та 450 жінок. За національністю були 3 чехословаки, 232 русинів, 532 угорці, 93 євреї; за віросповіданням – 151 римо-католик, 460 греко-католиків, 158 реформатів, 114 іудеїв. До села належали хутори: Бонова, Чепея, Дубича, Фішера, Гортія, Кондаша, Малий, Сабова, Великий, Вейса.      Особливістю Фанчікова є те, що, після першого Віденського арбітражу через село пройшов кордон між Чехословакією та Угорщиною: ¾ села були в Чехословакії, ¼ – в Угорщині. Так тривало 4,5 місяці. 15 березня 1939 року на околиці села велися справжні бойові дії, навіть із застосуванням танків, які закінчилися перемогою угорських військ.      Під час гортіївського режиму в селі був закатований в 1939 році секретар сільської організації КПЧ М.І.Габор.      26 жовтня 1944 року Червона армія вибила із села угорські війська. 50 жителів були мобілізовані до армії, 17 із них загинуло. В липні 1945 року, згідно архівних даних, 81 чоловік із села знаходився в невідомих місцях.У післявоєнні роки в селі розміщувалася центральна садиба колгоспу «Іскра», вирощували зернові (в основному кукурудзу і пшеницю) культури. Були розвинуті тютюноводство і тваринництво м’ясо-молочного напряму.      Об’єднання населених пунктів Ухачова Тоня, Фрідова Тоня з селом Фанчіково проведено рішенням облвиконкому №155 від 15 квітня 1967 року та №431 від 30 липня 1962 року.      У Фанчікові була винокурня – ректифікаційний завод по очистці спирту, який належав Вайсу ( деякі автори пишуть Вейс). На димовій трубі є надпис: «1885», так будівельники залишають пам’ять про рік спорудження. До винокурні належало до 10га садів, в основному яблуневих. В радянський період на базі спиртзаводу був відкритий Закарпатський соковий завод  Міністерства продтоварів України. Діяв він протягом 1950-1956-х років. Його очолювали Панченко, Черниш, головним інженером був В.Фірцак. В 1957 році підприємство реорганізували і ввели до складу Виноградівського консервного заводу.Тут випускали соки і кріплені вина, деякий час – горіховку – горілку, настояну на недозрілих горіхах. Потужність цеху становила 4 тис. тон продукції, в т.ч. 1 тис. тон соків та 3 тис. тон плодоягідних вин. В залежності від сезону тут працювали 25-85 чоловік. Із 1978 року цех очолював Юрій Медвецький. Боротьба із алкоголізмом при Горбачові і економічні негаразди привели до того, що в 1989 році повністю було припинено випуск вин, а в 1993 році цех, взагалі припинив виробничу діяльність.      Поруч із цим підприємством у колгоспі побудували підсобний консервний цех. Випускав він плодоовочеві консерви і різноманітні вина, служив надійною опорою в фінансових справах господарства «Іскра». Після роздержавлення паї консервного заводу викупили московські інвестори, створивши, на базі колишнього консервного цеху, успішне підприємство «Універ». Воно мало потужності з випуску 6 млн. банок плодоовочевих консервів. Для забезпечення сировиною, укладали з населенням договори на вирощування огірків, томатів. В останні роки біля села Онок завод за сучасними технологіями вирощував баклажани для власної продукції, яку збував, в основному, в Росії. Зараз тут збудували багато нових теплиць, у яких планують вирощувати овочі для київських ринків.      Як уже згадувалося на початку статті, Фанчіково не раз переживало скрутні часи. Але завжди піднімалося, в т.ч. і за рахунок переселенців. Одним із перших відомих емігрантів був Дмитро Ленчур, який дістався Фанчікова у 1887 році з села Тюшка Міжгірського району. Купив великі наділи землі, створив сім’ю, яка має багато славних нащадків, в т.ч. і Михайла Ленчура – організатора рентгенорадіаційної служби на Закарпатті.      Значна кількість переселенців була із Боржавського. Сталося так, що в 1945 році, коли ділили землю, згідно земельної реформи в Закарпатській Україні, в Боржавському, де мало землі, її не вистачило для всіх. А у Фанчікові, звідки вивезли багато євреїв, на хуторах Фріда і Вейса були, навіть, житлові приміщення для наймитів і велика кількість землі. Цим скористалися чингавчани (більше 20 сімей), які переїхали сюди, поступово будуючи собі хати в самому Фанчікові. В часи, коли колгосп очолював В.Ю.Костак, з різних причин в село емігрувала друга хвиля з Боржавського, які в Фанчікові, в основному, поселилися по вул. Комсомольській.      E зв’язку з будівництвом Теребле-Ріцької ГЕС, майже вся територія села Вільшани в Хустському районі була затоплена. Біля 100 жителів села в другій половині 1950-х років переселилося до Фанчікова.  Тут вони розрослися, закріпилися, стали успішними, бережуть свої традиції і складають основу православної громади.      Зараз в селі проживає 2086 чоловік. Економічний спад в Україні привів до погіршення рівня життя людей і в Фанчікові. Як і у всьому районі, виручають заробітчани, присадибне господарство, робота в районному центрі.      Славу і визнання селу принесли відомий закарпатський художник, педагог, артист і спортсмен С.В.Кутлан , знаний футболіст, майстер спорту СССР Василь Рац. В останні роки добре про себе заявила талановита художниця, поетеса Валентина Костьо.                                                                                                                                                                                                  Іван Біланчук, Нариси історії населених пунктів Виноградівщини.Джерело: Голос Карпат

Нариси історії Виноградівщини: Притисянське – село із хутора Чонкаш

Чонкаш
Частину Чонкаша приєднали до Нового Села , другу частину – перейменували в Притисянське, підпорядкувавши його Фанчиківській сільській раді, третю, найменшу складову Чонкаша, всього 22 чоловіки, також перейменували в Вербове і підпорядкували його Підвиноградівській , а потім новоутвореній Матіївській сільраді.Раніше, до 1946 року, невеличкий населений пункт називався Чонкаш. Рішенням облвиконкому №431 від 30 липня 1962 року село перейменовано в Притисянське. Назва пояснюється його географічним місцезнаходженням – при Тисі. Попередня назва походить від річки Чонкаш, яка впадала в Тису. Про річку Чонкаш в історичних документах згадують в межах Фанчикова в 1785 році, Нового Села ( Тісоуйгей) – в 1702 році і Вилока ( Тисоуйлок) –в 1680 році.Адміністративно підпорядковується Фанчиківській сільській раді, від якої знаходиться на віддалі 2км.Під час перепису населення в 1921 році Чонкаш був хутором Вилока з чотирма будинками. В кінці 20-х на початку 30-х років минулого століття в рамках аграрної реформи, що проводилася чехословацьким урядом, сюди переселили з Міжгірського, Хустського, Тячівського районів безземельних селян, утворивши окреме поселення.Вже в перепису населення в 1930 році село складається із семи хат, в яких проживало 40 жителів. Потрібно відзначити, що адміністративний поділ цього хутора був дуже незрозумілий, нелогічний, більше того – недолугий. Адже ці 7 хат були підпорядковані Новому Селу, така ж кількість хат, в яких проживало 34 чоловіки, належали до Фанчикова.У радянські часи ця ситуація ускладнилася, внесено зміни, які ще більше заплутали стан справ. Невеличкий хутір підпорядкували трьом сільрадам: частину Чонкаша приєднали до Нового Села (рішення облвиконкому №155 від 15 квітня 1967 року), другу частину – перейменували в Притисянське, підпорядкувавши його Фанчиківській сільській раді (рішення облвиконкому №431 від 30 липня 1962 року), третю – саму меншу складову Чонкаша, всього 22 чоловіки, також перейменували в Вербове, надавши йому статус села рішенням облвиконкому №431 від 30 липня 1962 року. Це село ввійшло до складу Підвиноградівської сільради, а потім, в новоутворену Матіївську.Щоб зовсім не заплутати читачів, внесемо ясність – в даному нарисі йдеться виключно про село Притисянське, підпорядковане Фанчиківській сільській раді.Своєї церкви село не має. В радянський період була спроба євангельських християн-баптистів побудувати тут молитовний дім з дерева на земельній ділянці Танчинця. Але в той час це суворо присікалося – довелося дерев’яну споруду розібрати. Діяла в селі і початкова школа. Спочатку діти перших-четвертих класів вчилися в одній великій кімнаті в приватному будинку Ковача. А в 1951 році була побудована школа із чотирма класними приміщеннями. В цій же школі вечорами двічі-тричі на тиждень демонстрували художні фільми. Кіномеханіком працював Дезидерій Сенек.Більшість людей в радянські часи працювали в колгоспі та на промислових підприємствах Вилока. Зараз в селі проживає 126 чоловік. Виживають за рахунок підсобних господарств. Правда, швидкими темпами скорочується кількість корів. Їх зараз лише 10, а ще недавно було 40. Тим не менше, люди проявляють кмітливість і підприємливість, використовуючи близькість до Тиси. Так, вони щороку зрізають лозу верби, сушать і продають в Ізу. Цікавим є і досвід одного підприємця, який на своїй земельній ділянці вже декілька років вирощує червону американську лозу, завезену з Польщі. ЇЇ врожайність в рази більша за відомі у нас сорти верби, має більшу гнучкість, їй віддають перевагу майстри лозоплетіння.Уродженцями Чонкаша є відомі в районі люди. В першу чергу це Конар Іван Дмитрович, на жаль, уже покійний (1942 – 1995 роки). Показав себе хорошим організатором і керівником, очоливши райком добровільного товариства сприяння армії і флоту, ініціював і очолив будівництво бази по вулиці Івана Франка. Здібного керівника помітили і висунули на роботу в міську раду – працював заступником голови. Довгий час керував швейною фабрикою, одним із найбільших підприємств району. В нелегкі часи під його керівництвом стабілізувалася робота колективу, була проведена приватизація фабрики трудовим колективом, що сприяло більш динамічному розвитку підприємства.Немала роль Івана Дмитровича і в переході на кооперацію з іноземними фірмами, відомими своїми трендовими виробами у всьому світі. Це дало можливість освоїти нові сучасні технології, залишатися довгі роки на плаву в часи економічної розрухи в Україні. Ветерани фабрики, яким пощастило працювати з ним, дотепер тепло відгукуються про нього.Ще один виходець із Притисянського – Іван Юрійович Івашко. Працював спочатку в торгівлі завідуючим базою комбінату громадського харчування. Енергійного молодого спеціаліста перевели директором Вилоцького об’єднання громадського харчування. Тут проявив себе як новатор, може вже не всі згадають ресторан «Чотири пори року» у Тисобекині (Бобовому), але всі пам’ятають про екзотичну на той час фірмову страву – кури-гріль. Так от, будував цей ресторан і запроваджував нові форми господарювання саме Іван Юрійович.Після цього його направляють для зміцнення керівництва Виноградівського об’єднання громадського харчування. Тут він також залишив яскравий слід. Ресторан «Чорна гора» в Малій Копані був побудований і відкритий під його керівництвом. Щоб поліпшити обслуговування відвідувачів, запровадити нові форми роботи і страви, Івашко І.Ю. стажувався в ролі директора ресторану «Ґаздівська пивниця» в словацькому місті Кошіце. І недаремно, бо «Чорна гора» стала дуже затребуваним місцем відпочинку.Далі – робота в Великокомятівському сільпо. Коли виникла вакансія директора комбінату громадського харчування в Виноградові, то районна влада без вагань доручила йому цю ділянку роботи. Те, що та система не змогла вижити в нових умовах, аж ніяк не можна покласти вину за це на керівників.                                                                                                                                                  Іван Біланчук, Нариси історії населених пунктів ВиноградівщиниДжерело: Голос Карпат

Фертешолмаш-село настику трьох кордонів

З 1946 року село називалося Заболоттям. Підпорядковане Великопаладській сільській раді. Знаходиться в південно-західній частині району на стику україно-угорського і україно-румунського кордонів на відстані 37км від Виноградова і 23км від залізничної станції Вилок.

Згідно переказів, село існувало ще за часів Арпадовичів. З назвою Олмаш зустрічаємося в 1319 році, коли сини Міко – Пийтер і Фертеш дістали у володіння це село. Друга частина назви, «Фертеш», з’явилася лише в ХУІІ-ХУІІІ століттях. Частина дослідників намагається пояснити її походження тим, що на околицях села багато мочарів, боліт. Але це не відповідає дійсності, швидше його оточують ліси. Але цю версію взяли до уваги і в 1946 році, коли село назвали по українськи – Заболоття, тобто розташоване за болотами. Селу повернули колишню назву в 1995 році.

У першій половині ХУ століття в селі утворюється дворянське помістя. В 1717 році село дуже потерпіло від татарського розбою. Так, тут в полон потрапило 106 немешів та 38 простолюдинів. Повернулося додому лише 69 шляхтичів та 5 селян.

У Фертешолмаші стався випадок, який потряс усю Угорщину. Маленькій сироті Сірмої Ілоні було 6 років, коли вона зі своїми родичами потрапила в полон з фертешолмашської церкви, в якій вони переховувалися. Її близькі врятувалися, а вона опинилася в Херсоні в одного татарина, який пізніше продав її в Молдову. Мати-вдова отримала листа з татарської неволі з проханням прискорити виплату викупу. Молдавський бездушний хазяїн також написав листа з вимогою викупу в 300 золотих, які врешті отримав. Через 7 років, в 1724 році, дівчина повернулася додому. Нам зараз важко оцінити скільки таких трагедій пережили люди того покоління.

В 1851 році Фийнєш Елек писав:

«Фертешолмаш – угорське село в Берег-Угочанському комітаті, 9 римо-католиків, 18 греко-католиків, 564 реформатів, 21 єврей проживає в ньому; з реформатською материнською церквою. Земель багато, але болотисті, сіна з надлишком, обабіч Туру красивий дубовий ліс».

У Першій світовій війні село втратило 28 жителів. Під час радянської влади в Угорщині населений пункт був у підпорядкуванні Севлюського директоріуму, після її поразки на два роки попав під румунську окупацію, потім майже на 18 років- під владу Чехословаччини. В 1921 році чехословаки обміняли свої села Бочков, Комловш, Сухий Потік, Велика Трнава з румунами на Фертешолмаш, разом з Оклі і Великою Паладдю. При подальшому міждержавному врегулюванні кордонів до села була приєднана земельна ділянка, що раніше належала румунському селу Порумбешті, а частина території, що раніше належала Фертешолмашу, відійшла Угорщині і Румунії в 1923 і 1925 роках. Так було кінцево встановлено межі села.

Ось що виявив перепис населення в 1930 році. В селі було 159 будинків в яких проживало 685 мешканців. За національністю було 13 чехословаків, 63 русини, 555 угорців, 23 євреї. За віросповіданням – 63 римо-католики, 79 греко-католиків, 496 реформатів, 43 іудеї. До села належали хутори: Леврінца, Табака, Загоня.

Перед Другою світовою війною у листопаді 1938 року село було приєднано до Угорщини. На фронтах в боях, які вела гортіївська Угорщина, загинуло 11 чоловік. З села було депортовано всі єврейські сім’ї. Зміна режиму обійшлася без кровопролиття. 10 листопада 1944 року ввійшло в історію села як темний день. Всіх чоловіків віком від 18 до 50 років повезли на «маленький робот» строком на три дні, 11 з них не повернулося, а для інших – три дні перетворилися на 3-5 років.

Хвиля розповсюдження реформації досягла села в другій половині ХУІІ століття. Окремі верстви населення одна за одною переходять на реформатську віру, а дворянство, яке було в стадії формування , послідувало за ними.

На південний схід від сьогоднішньої церкви, у так званому Голбоші, на початку ХУІІІ століття була побудована дерев’яна церква. В середині ХУІІІ століття церква згоріла. Наріжний камінь нової церкви закладено в 1803 році. Церкву побудували із цегли і каменю, дах покрили дерев’яною дранкою. Закінчили спорудження в 1812 році в класичному стилі. Вежу добудували в 1868 році. Дах будівлі церкви перекрили в 1843, а шпиль – в 1868 році бляхою. На початку 1900-х років за церквою побудували приміщення парафії, потім двокласну школу з житлом для дяка-учителя. В 1965 році реформатська громада огородила кладовище.

Останній капітальний ремонт храму проведено в 1983 році. В 1945 році парафію від вірян забрали і використовували для різних цілей, а в 1992 році в надзвичайно поганому стані повернули громаді. В 1993 році фару розібрали і на цьому місці побудували нову двоповерхову. На церковній вежі є два дзвони. В роки Першої світової війни дзвони забрали для виливки гармат. В 20-х роках ХХ століття був виготовлений малий дзвін, потім Шомоді Дюла, місцевий землевласник, профінансував лиття великого дзвону. Фертешолмашська реформатська громада нараховує 750 душ. Пастором тут є Тиберій Гомокі.

Ще складнішою є історія греко-католицької громади села. Спочатку вона була філіалом Ковкийнєшда, що тепер належить Румунії. Фертешолмаш потрапив у склад Закарпаття тільки після підписання Тріанонського мирного договору в 1920 році. Фертешолмаш, як філіал Ковкийнєшдійської церковної громади, вперше згадується в 1846 році. Багато малих південноугочанських греко-католицьких громад входили до складу Туртеребешського деканату. В 1908 році, згідно шиматизму, їх було включено до Мукачівської єпархії. З утворенням Гойдудорозької єпархії в 1912 році Ковкийнєшська громада і її філіали, в т.ч. і Фертешолмаш, потрапили в нову єпархію. Після Тріанонського мирного договору, в зв’язку із зміною кордонів, греко-католики, які проживали там, знову потрапили в Мукачівську єпархію. Фертешолмаш з 1945 року належав Ботарській громаді Вилоцького деканату. В селі була дзвіниця, під дахом якої проводили богослужіння. З 1949 по 2006 рік дзвіницею користувалися православні. Цього року вірники повернулися до греко-католицької церкви. З 2006 року церква – філіал Тисобикеня, тепер частина Берегівського угорського деканату

У Фертешолмаші в 1816 році жило 18 греко-католиків. При зарахуванні громади в Сотмарнийметівський деканат в 1859 році було 62 греко-католики, в 1908 – 100, в 1947 – 20, зараз 100 греко-католиків утворює громаду. У власності общини є дзвінниця і каплиця, яку освячено на честь святих Петра і Павла. Обслуговує громаду о. Отіло Гайдош.

В селі надзвичайно гострою проблемою залишається працевлаштування. Більшість людей працюють в Угорщині на сезонних роботах (будівництво, збирання огірків, тощо). На деякі види робіт укладаються тимчасові угоди (стрижка овець, вирощування тютюну). Ускладнює ситуацію і те, що село розташоване на досить великій відстані від місць, де можна знайти роботу. Катастрофічний стан доріг не дає можливості налагодити постійний довіз і привіз мешканців села на роботу. Географічне положення не сприяє і організації продажу продуктів, вирощених на присадибних ділянках і земельних паях. Тим не менше, жителі Фертешолмаша не втрачають надії, що їх наполеглива праця колись принесе свої результати.

Іван Біланчук, Нариси історії населених пунктів Виноградівського району

Описане в переказах село Чепа

Село розташоване на лівому березі Тиси за 28км від районного центру і на відстані 3 км від залізничної станції Чорнотисово на лінії Королево-Неветленфолу. Через село пролягає автодорога Вилок-Чорнотисово-Королево.

До 1946 року – Чепе. Назва села походить від основи власного імені в староугорській мові – «Чепан» (Іштван) в пестливій формі. В 1406 і 1463-му роках село називали Chepha, в письмовій формі літера hпісля не мала звучання. Українська Чепа – це дещо змінена угорська назва села. Назва поселення змінювалася декілька разів: Акош, Пийтерфолво, Телек або Телкі, а пізніше Чепе. Остання зміна, певно, пов’язана із зміною його розташування: припускають, що паводок, спричинений Тисою, знищив село і жителі змушені були переселитися на інше місце.

Як результат від назви села отримали прізвища в ХІV столітті – Телкі, Золтан; в ХV столітті – Олмаші, Акош, Чепефолві, Нодь. У різні часи селом володіли багато сімей. Зокрема, в 1567 – вдова Акош Матяшней – половина наділу, Акош Мікловш – також півнаділу, Акош Дердь мала одного бідного, Золтан Ференц – одного погорільця. В 1775 році Чаро Фогараші Імре мав двох кріпаків, його брат Жігмонт – також двох кріпаків, Ошват Йожеф – 4 кріпаків, одного желяра, барон Стойка Жигмонд – 3 кріпаків, одного желяра та чотирьох желярів без житла; Золтан Дерть – трьох кріпаків, одного желяра та чотирьох желярів без житла, його брат Пал – двох кріпаків.

Перші згадки про Чепу виявлені в письмових джерелах 1320 року. Інша назва походження села пов’язана з цервою. Її спорудили в кінці ХІІ або на початку ХІІІ століття. Вважається достовірним, що в 1236 році, коли хан Батий на чолі татаро-монгольської орди наблизився до Паннонії, церква вже існувала. А її побудував пан Стефан або Чепан. Звідси і походить назва села.

Під час татарського вторгнення в 1717 році село втратило 4-х немешів та 18 простолюдинів.

Фийнєш Елек в 1851 році писав: «Чепе – угорське село в Берег-Угочанському комітаті, 200 реформатів, 320 греко-католиків, в кожної конфесії є священик і церква. Має дубовий ліс. Луки родючі, але землі пісні.»

Найдревнішою церквою села була зведена в 1480 році римсько-католицька церква, яка в 1697 році потрапила до рук реформатів. Нині римсько-католицькі вірники відвідують каплицю св. Антонія Падуанського, перебудовану з приміщення колишнього дитячого садка, отриманого громадою в 1996 році. Обслуговує громаду о. Ласло Гойош.

В середні віки закон гласив: «Якої віри був землевласник, таку віру зобов’язані були прийняти і жителі села». Так римсько-католицька церква стала реформатською. Усні перекази передають, що під церквою був підземний хід, який зв’язував її з Чорною горою. Говорять, що під час зовнішнього ремонту церкви явно можна було виділити вхід до підземного ходу.

Церква побудована із каменю. Сильні стіни та наявність підземного ходу гарантували захист і спасіння людям під час татарських набігів. Сучасну форму церква отримала в 1991 році. Громада реформатів небагаточисельна, всього біля 100 вірників. Але всупереч цьому, активність і жертовність її членів безприкладна. В 1990-х роках здійснили зовнішній ремонт церкви, під час якого повністю поміняли штукатурку. Цю роботу виконали вишківські майстри Імре Етвеш та Імре Локі.

Пізніше зробили внутрішню реконструкцію. Відремонтували штукатурку, заново побілили, поміняли підлогу. В 1992 році брати Вейконі виготовили сучасні лавиці для сидіння. На жаль, відомі душпастирі, які служили в церкві, лише із 1917 року: Папур Йожеф (1917), Тушо Меньгерт (1918), Шіпош Меньгерт (1918-1924), Шаркань Лойош (1924-1927), Бікі Єнев (1927-1932), Сабов Елемир (1932-1938), Ореймус Янош (1938-1948), Годор Дюла (1948-1960), Ровжа Лойош (1960-1974), Оросі Пал (1974-1978), Сюч Ондраш (1978-2001), Етвеш Карло з 2001року до теперішнього часу.

В чепської реформатської громади є нерухомість – парафіяльний будинок, володіє вона і двома дзвонами: великий дзвін подарував Золтан Бенедек, менший в 1989 році закупила громада.

Найбільшою релігійною громадою села є греко-католицька. В неї славна історія. Перша згадка про чепську громаду датується 1747 роком, хоч тоді вона і не була самостійною – разом із Чомою вважалися філіалами Гетині. Вже в 1792 році самостійна громада, яка володіла церквою, тоді вже Гетиня і Чома були її філіалами. Всі три села мали церкви. В шематизмі 1847 року зазначено, що церква виготовлена з дерева. А шематизм 1874 року визначає рік побудови церкви – 1505. Це найдревніша дата серед церков теперішньої угорськомовної території. А також значить і те, що в період унії (середина ХУІІ століття) в громади була церква.

Після дерев’яної церкви шематизм в 1874 році вперше згадує, що освячено наріжний камінь нової церкви, а з 1878 року є дані про нову кам’яну церкву Різдва Пресвятої Богородиці. У 1903 році дах церкви вкрили бляхою. На початку ХХ століття художник Гогола намалював олією на блясі 44 ікони до іконостаса. В церкві зберігається декілька цінних картин кінця ХІХ і початку ХХ століття.

Першим греко-католицьким священиком, якого вдалося встановити, був Мондич Михайло в 1726-1739 роках. Останнім парохом перед забороною греко-католицької церкви в 1939-1949-х роках був Михайло Поляк, який 10 лютого 1949 року возз’єднався з російською православною церквою. Під час переслідування греко-католицької церкви в 1949-1989-х роках храм діяв як православний. Під час легалізації церкви громаду греко-католиків знову зареєстрували в церковних і державних органах. В 1992 році церкву повернули її вірникам. Зараз у ній служить о. Крістіан Ардонь. Богослужіння в ній проводиться на двох мовах – угорській і українській.

Природно, що не всі вірники православної громади перейшли до греко-католиків, адже за 45 років виросли два покоління, які ідентифікували себе православними. Спочатку вони ходили молитися до Гетині і Чорнотисова. Пізніше на виділеній для будівництва церкви землі встановили вагончик, який обладнали для богослужінь.

Наріжний камінь освятили в 2005 році на свято Різдва Божої Матері. Посвяту здійснювали архімандрити Степан Поп та Сімеон Голубка, останній приїхав на свято з церковних хором, виступ якого надав особливої урочистості цій важливій події. Розпочалося будівництво храму, жертвували вірники, благодійники, допомогу надавала районна влада, активісти громади ходили по селах, збираючи гроші для зведення храму. В церквах єпархії, також, організували збір коштів.

В цей час координацію робіт по будівництву та його матеріально-технічному забезпеченню взяв на себе парох о. Михайло Кивак. 25 травня 2010 року, в день перенесення мощів Святого Миколая, в недобудованому храмі провели зібрання Затисянського благочиння, на якому здійснили урочисту літургію під керівництвом владики Марка, очільника Хустсько-Виноградівської єпархії.

Вже два роки чепські православні вірники моляться в новозбудованому храмі, який має облаштований престол, іконостас, на вежі встановлено дзвін. І надалі ведуться оздоблювальні роботи. Завершальний етап будівельно-монтажних робіт відбувся при о. Іванові Фанті, який і тепер служить громаді.

В березні-квітні 1919 року в селі була радянська влада. На початку літа 1919 року румунські інтервенти розстріляли сільських активістів Капушинського і І. Еденеше. В 1924 році створена сільська організація компартії Чехословаччини (ініціаторами створення були М.М. Лемак і М.І. Данко).

Перепис населення в 1921 році зафіксував таке: в селі було 170 будинків, в яких проживали 972 мешканці, в т.ч. 475 чоловіків та 497 жінок. За національністю було 610 русинів, 161 угорець, 174 євреї. За віросповіданням – 19 римо-католиків, 585 греко-католиків, 138 протестантів та 179 іудеїв. До села належали хутори: Фогорашія, Мерменштейна, Вейса.

Після зміни режиму 25 жовтня 1944 року 45 жителів села мобілізували в Червону армію, 13 із них загинули.

В Чепі розміщувалась центральна садиба колгоспу ім. Кірова, вирощували, в основному, зернові (кукурудзу, пшеницю) і технічні (переважно тютюн) культури. Було розвинуте садівництво, тваринництво м’ясо-молочного напряму. Діяв консервний завод, сувенірний цех. В селі розміщувався ремонтний цех райсільгосптехніки.

Після розпаду Союзу, в часи незалежної України, колгоспні землі розпаювали. В селі побудували готельно-ресторанний комплекс із міні- пивзаводом (в районі їх було лише два), керівник І.Ю.Євчак. Деякий час (2001-2005 роки) працювало підприємство «Дербі і С», яке за схемою давальницької сировини виготовляло заготовки верху взуття і деяку частину готових взуттєвих виробів. На ньому було зайнято до 50 жінок, в основному швачок. Зараз на його місці функціонує ТОВ «ІМС КОННЕКТОР СІСТЕМС» , на якому працевлаштовано 100 чоловік, тут виготовляють електричні та радіотехнічні напівфабрикати.

Однак цього мало для села, в якому проживають 1998 чоловік. Деяка частина людей доїжджає на промислові підприємства до Виноградова і Вилока, інша -працює вдома, спеціалізуючись на вирощуванні ранньої полуниці, городини, відгодівлі птиці, свиней. Але основна маса виживає за рахунок заробітчанства.

Іван Буданчук, Нариси історії населених пунктів Виноградівщини.

Нариси історії Виноградівщини: Черна – Чорна, Чорнотов

Черна є основним постачальником на місцеві ринки кизилу, на околиці села знаходяться близько 10 га його плантацій.Село розташоване за 15 км від районного центру і в 5-ти км від залізничної станції Королево. Існує красива легенда, чому село назвали Черною.Були часи, коли пани знущалися з селян. Люди робили на них, не покладаючи рук, за крихту хліба, а їх діти ходили босі і голодні. І так з року в рік. Та якось з’явився в тих часах один молодий пан, якого звали Чорний, бо був чорнявий. Він агітував людей, щоб ішли до нього на роботу. Знайшлися такі, що повірили панові і стали його наймитами. У нього були кращі оплата і відношення до людей. Тому все більше люду напрошувалося до нього. А дехто перебирався на землі пана Чорного, котрий дозволяв їм будуватися. Мало-помалу виросло село довкола маєтку Чорного, яке назвали на честь свого пана – Чорна.Красивий міф, але більш правдоподібною є версія про те, що назва села походить від слов’янського слова чорна – CSRNA,CSERNA – чорна, темна, друга частина складного слова «тов.» – угорське слово – вода, озеро. В цілому, його можна перекласти як чорна вода, чорне озеро. В 1773 році слов’янська назва Черна, Петров в угорський період назвав його Чорна.Під час панування в Угорщині Арпадовичів (896-1305 рр) згадки про село Черну не зустрічаємо. В історичних джерелах село Черна згадується в королівській грамоті за 1351 рік як село, належне до замку Нялаб.Перекази свідчать, що у Черні греко-католицька парохія була заснована дуже давно. Про чернянську дерев’яну церкву, яку прихожани побудували собі, письмову згадку залишив єпископ Мукачівської єпархії Михаїл Мануїл Ольшавський (1743-1767). Він, згідно з розпорядженням імператриці Марії-Терезії від 21 квітня 1750 року, відвідав у 1751 році всі парафії Угочанського комітату. Про кожну з них написав детальні протоколи. Про село Черну залишилися такі його записи:«Парохія Черна. Це село адмініструє парох новоселицький, де тепер священиком є Іоан Горзов… Газдів є 16, дають по віку (віко – одиниця виміру зерна, кошик місткістю 25-30кг) кукурудзи і один день роботи… Проти священика нічого не мають. Баба присяжна (повитуха) – є. Дяк ніякого участка не має і нічого йому не платять. Вільного церковника нема, тому звоніння не було. Село є власністю Сигізмунда Перені. Церква: дерев’яна, дранкою покрита, з вежею. Невідомо ким була благословенна, знаходиться в доброму стані. Євхаристія зберігається в дерев’яній коробці, досить чиста. Чаша з приналежностями металічна… Дзвони два, тепер благословенні. Посвячена святому Михаілу. Книги церковні всі.»Результатом всіх візитацій єпископа стало звернення до імператриці Марії-Терезії з проханням втілити в життя привілейну грамоту короля Леопольда І від 1692 року, згідно якої священики звільнялися від кріпацтва і прирівнювалися у правах до латинського духовенства. Цією ж грамотою землевласники зобов’язувались виділяти земельні ділянки для будівництва шкіл і церков.Все це зустрічало опір з боку дворянства і землевласників. Незважаючи на добрі наміри імператриці, справа і надалі гальмувалася. Так, спеціальна державна комісія 13 квітня 1775 року про село Черну відзначала:«Черна є філією парохії села Новоселиця і парохія тут заснована з незапам’ятних часів. Церква дерев’яна, стара, побудована парохіянами з міцних брусів і не потребує ніякого ремонту.»Єпископ Мукачівської єпархії Андрій Бачинський уклав договір із заступником голови Угочанської намісницької ради графом Павлом Фештетичем (1729-1782), згідно з яким держава брала на себе зобов’язання надати матеріальну і грошову допомогу на реконструкцію і ремонт старих та будівництво нових церков. В селі Черна першим здобутком цієї угоди стало те, що в 1846 році була побудована школа з однокласним приміщенням.Будівництво нової кам’яної церкви у селі розпочалося значно пізніше. 20 листопада 1892 року відбулося посвячення новозбудованого храму, проводив його о. Василь Воленський. Будівництво церкви стало реальністю тільки завдяки організаторським здібностям і самовідданій праці пароха о. Василя та жертвоприносящих і працьовитих вірників. Багато зусиль до спорудження церкви доклали куратори Василь Регеці, Василь Кіфор, родини Кіфорів, Регеціїв, Чонків, Лобалів, Плисків, Барничків, Івашків, Тудовшіїв і Баториків.Із шематизмів видно, що до 1693 року Черна була самостійною парохією, а в 1775 році згадується як філія парохії села Крива, а з 1811 по 1921 рік – філія села Новоселиця. Останнім священиком перед забороною греко-католицької церкви був Володимир Попович (1941-1949), який 22 лютого 1949 року перейшов у російське православ’я, без згоди вірників перевів церкву і їх до російської православної церкви. Пізніше за це був переведений на більш престижну парохію у Королево.Церква залишилася в користуванні православної громади і після легалізації греко-католицької церкви. Громада цієї конфесії була зареєстрована в 1991 році.Зрозумівши, що надії на повернення церкви в їхнє користування є марними, греко-католики вирішили побудувати собі нову церкву. Освячення наріжного каменя, хреста і ділянки під будівництво нової церкви Введення в Храм Пресвятої Богородиці провів владика Мілан Шашік 9 грудня 2007 року. Керував усіма роботами тодішній парох громади о. Степан Федорко.Однією із найважливіших турбот було фінансове забезпечення будівництва храму, який спроектував архітектор Василь Черкун. Допомогла німецька благодійна організація «Церкви в потребі», райдержадміністрація, ПМК-78, Агрошляхбуд, управління осушних систем. А все ж основними спонсорами були вірники села, всі греко-католицькі громади Мукачівської єпархії. Робота велася із завзяттям.Недаремно Черна славиться своїми будівельниками. Майже всі роботи виконані місцевими майстрами. Бригадиром, двигуном усієї роботи був уже покійний Іван Рацин, йому допомагав Юрій Богаш. В цілому всі будівельники заслуговують найвищої похвали, завдяки їх невтомній і якісній роботі виріс за три роки красень храм, який ні в чому не поступається старому.Храм 21 листопада 2010 року освятив владика Мілан Шашік. Частину оздоблювальних робіт, зокрема, іконостас вирізьбив о. Тарас Бурлака, який зараз обслуговує громаду. Церква має чотири дзвони (500, 350, 120 і 60кг). Їх закупили сім’ї заробітчан: Філеї Наталія і Василь, Баторики Ганна і Михайло.Є в Черні громада «Церква Живого Бога». Свої богослужіння проводять в орендованому приміщенні. Громаду офіційно зареєстрували в 2000 році. Хоч її вірники з’явилися в селі ще в 1920-х роках, під час чехословацької доби. Пастором служить Татач Іван Іванович.Допомагають йому пресвітер Барибіна Ганна Василівна та диякон Сакалош Петро Павлович.В березні-квітні 1919 року в селі існувала радянська влада.Під час пререпису населення в 1921 році в Черні в 194 будинках проживали 838 мешканців, в т.ч. 394 чоловіків та 444 жінок. За національністю були 1 чехословак, 702 русини, 16 угорців, 117 євреїв; за віросповіданням – 11 римо-католиків, 707 греко-католиків, 1 протестант, 2 православні, 179 іудеїв. За селом стояла одинока хата – хутір Дуброва.У роки гортівської Угорщини М.В. Дербак таємно зберігав у себе червоний прапор. Чернянські патріоти- комуністи В.І. Сідей і Ю.М. Плиска розповсюджували листівки, забезпечували паспортами радянських розвідників. Після зміни режиму в 1944 році 42-х чоловіків мобілізували в Червону армію, 17 із них загинули.Після Другої світової війни в селі був утворений колгосп ім. Чапаєва, який в 1960 році влився в колгосп ім. Шевченка, який, в свою чергу, в 1976 році був реорганізований у радгосп-завод. В селі було відділення цього радгоспу. За ним було закріплено 1070га сільгоспугідь, в т.ч. 212га орної землі, 188га садів, 152га виноградників. Були розвинуті садівництво, виноградарство і тваринництво м’ясо-молочного напрямку.Була в селі і дослідна станція радгоспу, на землях якої проходили апробацію 40 сортів винограду, з метою вивчення, який з них краще плодоноситиме в місцевих умовах. Потреба в ній відпала під час горбачовської боротьби з алкоголізмом.До 50-ти чоловік були зайняті в Хустському лісгоспі. Працювала пилорама, яка випускала дубові клепки для виготовлення бочок.Після приватизації радгоспу і розпаювання майна майже 400 чоловік отримали земельні паї, на яких вирощують полуницю і ранню городину. Все більших масштабів досягає їх вирощування за новітніми технологіями. Почали інтенсивно саджати плодові сади. Багато людей поповнюють свої бюджети збиранням і продажем на ринку грибів, дикоростучих шипшини і ожини. Черна є основним постачальником на місцеві ринки кизилу, на околиці села знаходяться близько 10га його плантацій.Зараз у селі проживає 2221 чоловік, більшість із них змушені займатися заробітчанством.                                                                                                                                  Іван Біланчук, Нариси історії населених пунктів Виноградівщини.      Джерело: Голос Карпат

Нариси історії Виноградівщини: Чорнотисово

Село розташоване на відстані 16 км від районного центру, на правому березі Тиси. Залізнична станція в селі на лінії Королево-Дяково. Через Чорнотисово пролягає автодорога Вилок-Сасово.Походить слово Ардов від угорського ERDO – ліс. Поселення, в назві якого є це слово, означає, що тут проживали лісничі, охоронці лісів, єгері та вказує на зв’язок даної місцевості з лісом. Перша частина двочленної назви по-угорськи Fekete (чорний) – дослівно можна перекласти Чорний ліс.В 1946 році село отримує теперішню назву – Чорнотисово, що не має жодного зв’язку ні з перекладом на українську мову, ні з його географічним чи ландшафтним розташуванням. Маємо типовий бюрократичний ляпсус, який нікого за довгі роки не бентежить. Перейменування населеного пункта Чорний Ардов в село Чорнотисово проведено Указом Президії Верховної Ради Української РСР від 25 червня 1946 року.Утворення села відбувалося під час заселення Угочанщини – на початку ХІІІ століття, але в історичних документах згадується лише в 1319 році. В 1355 році отримало королівські привілеї, дія яких поступово припиняється з передачею королем Ардова в 1378 році воєводам Драгу та його брату, а в 1405 році – у володіння баронів Перені.Поступово село стає звичайним кріпацьким поселенням, за винятком того, що тут проводяться всеугорські ярмарки і те, що село стало місцем для проведення комітатських зборів. Право на проведення ярмарків Чорному Ардову надав король Матяш ІІ на прохання його землевласників Перені – Дьєрдя і Мігая.Всеугорські ярмарки були прибутковою справа для жителів села. Вони проводилися за графіком 4-5 разів на рік. Останній ярмарок в селі провели 19 березня 1944 року. Потрібно зазначити, що кошти, які надходили у сільську касу, використовувалися дуже раціонально.Ардов був одним із небагатьох сіл, у якому було взірцево зроблено зливне водовідведення. По всьому селу провели дренажні канави, закриті дірчатим настилом. Система була зроблена з ухилом так, що води самопливом збиралися в болото. В радянські часи під час проведення меліоративних робіт система була знищена, замулилася і засмітилася.Судячи з назви, засновниками села були охоронці лісів – гайовики. Згідно документів, село увібрало у себе велику кількість госпітів – саксонських колоністів, які у другій половині ХУІІ століття майже непомітно розчинилися в угорсько-русинському середовищі.Чорний Ардов – поселення із змішаним русинсько-угорським населенням, в якому угорське населення з домінуючого поступово перетворилося на меншину.Про це свідчать і прізвища платників податків в 1715-1828 роках: Беркі, Бойтош, Чука, Габор, Густі, Югас, Козма, Конолош, Кіраль, Кіш, Нодь, Варга, Анталік, Банік, Білецький, Бесака, Блактур, Букович, Челеняк, Доробратскі, Форчак, Голінко, Гудак, Ірко, Галушка, Костроба, Лівак, Лушак, Мікіта, Новак, Пащур, Петраш, Полянські, Роскопота, Рущак, Семак, Шуба, Талабір, Турда.В 1717 році під час татарського набігу село зазнало значних втрат – було полонено 66 простолюдинів, із яких повернулося лише 30 чоловік.Найдревнішою в Ардові є римсько-католицька релігійна громада. В законі 1545 року парохія села згадується серед найвизначніших. Про ардівського пароха згадується у папській десятині 1334 року. Святилище церкви романської епохи було зведено ще у ХІІІ столітті, а готичний неф і вежа – у ХУ. Пізніше церква перейшла до рук реформатів і була повернута католикам лише у 1754 році бароном Жігмундом Перені.На середину ХІХ століття будова церкви стояла без даху і поступово руйнувалася. Єпископ Мігель Гааш із Сату-Маре припинив подальше спустошення будівлі, встановивши на ній тимчасовий дах. Північну стіну церкви прикрашають цінні фрески ХУ століття. У ризниці та святилищі збереглося старовинне склепіння, а на місці старого обваленого вітражу нефу у 1913 році був встановлений новий вітраж, виготовлений із чеського скла. Початок метричних записів із 1790 року. Мова літургії – угорська. Обслуговує громаду о. Ласло Гойош.Реформатська громада в селі існує з 1615 року. Під час реформації, згідно принципу: якої віри можновладець в таку конфесію автоматично переходять підлеглі йому села і церкви, католицький храм перейшов у підпорядкування реформатів. Під час контрреформації, за панування Перені Жігмонда, церкву повернули католикам.Після цього реформати почали будувати невелику церкву. На жаль, встановити точну дату її спорудження не вдалося через відсутність документів. Проте достеменно відомо, що в 1870 році вона стала непридатною для використання і була знесена. На її місці була побудована нова кам’яна церква, яка була зведена в 1863-1879-х роках.У 1969 році зроблено внутрішній ремонт, відновили побілку, завели електрику, перекрили дах. В 1981-1982-х роках церкву капітально відремонтовано ззовні. Стару штукатурку збили до каменю і заново перештукатурили всю будівлю, в тому числі і вежу. Старі дерев’яні вікна поміняли на сучасні з металічними рамами.Чорнотисівська реформатська громада має і іншу нерухомість, декілька років тому отримала забрану в неї у радянські часи парафію. Має два дзвони, восьмирегістровий орган і електроорган. Обслуговує громаду пастор Бейло Пелешкей.Греко-католицька громада в селі згадується в 1751 році під час візиту єпископа М. Ольшавського. В неї була церква Вознесіння з вежею, добре забезпечена образами. В 1775 році описують стару дерев’яну церкву з міцних брусів, вкриту старими шинглами, які вже треба було змінити.У 1797 році йшлося про те, що слід збудувати нову кам’яну церкву. Сучасну муровану церкву, яку будували протягом 12 років, освятили 24 жовтня 1893 року. Іконостас та престол вирізьбили в 1896 році.Першим греко-католицьким парохом, про якого є письмові джерела, в селі був у 1691 році Магочі- Мокош Шімон.У 1940-му році о. Івана Міня переводять парохом у Чорний Ардов, доручивши йому обслуговувати греко-католицьких вірників також у селі Холмовець. Після зміни режиму у 1944 році нова влада і КДБ починають цікавитися ним. Під лозунгом очищення краю від ворожих елементів, о. Івана 12 липня 1947 року заарештували і засудили на 8 років позбавлення волі.До 1949 року в селі служив о. Іван Данко, який возз’єднався з російським православ’ям 19 травня 1949 року. З цього часу церква в Ардові була перепідпорядкована Московському патріархату. Після легалізації греко-католицької церкви вона і надалі залишилася в розпорядженні православної громади.Греко-католики зареєстрували свою громаду, переконавшись в марних надіях повернути собі храм, вирішили будувати новий. Освячення хреста, наріжного каменя та ділянки під спорудження храму Вознесіння Господнього провів єпископ Мілан Шашік 8 квітня 2007 року.Свої богослужіння греко-католики проводили спільно з сасівськими вірниками, які, не маючи свого храму, молилися, як казали у народі, «під каштанами» на дворі церкви.У 2013 році нову церкву освятив владика Мілан. Надзвичайно велику роботу на будівництві храму провів Іван Данко. Активно допомагали йому Ганна Шуба та Віра Личинда. Дзвони подарували угорські греко-католики. Оздоблювальні роботи та благоустрій навколо церкви продовжуються. Обслуговує громаду о. Михайло Тіводор.Православна громада, яка утворилася внаслідок перепідпорядкування греко-католиків до російського православ’я в 1949 році, є самою чисельною серед усіх конфесій. В цьому велика заслуга о. Єфрема Росохи, який 36 років обслуговує громаду. Він систематично проводить заняття з учнями, молоддю, служить прикладом для вірників у повсякденному житті. Видав декілька книжок на духовну тематику, консультує студентів-богословів в написанні курсових і дипломних робіт.Потрібно зазначити, що Чорний Ардов тривалий час мав статус сільського міста (mezev varos). В сучасному адміністративному поділі не існує аналогічного статусу, хоч, можливо, він мав дещо спільне з сучасним селищем міського типу.Про те, що село виділялося серед населених пунктів Затисянщини, свідчить і той факт, що відразу після війни хотіли зберегти існуючий на той час поділ, залишивши два райони – Притисянський і Затисянський. Планувалося, що районним центром Затисянщини буде Чорнотисово, Королево не взяли до уваги через незручне географічне розташування. Але потім обидва райони укрупнили в один Севлюський.Ще однією особливістю виділявся Ардов від інших сіл – своїм будинком культури, який був побудований в чехословацький період за гроші від продажу частини землі ринку для худоби та зібраних громадянами села.У березні-квітні 1919 року в селі існувала радянська влада. В 1923 році створена сільська організація компартії Чехословаччини. Завдяки її активній роботі, 40% селян Чорного Ардова під час виборів у чехословацький парламент, які проходили у 1935 році, віддали свої голоси за депутатів-комуністів.Згідно перепису населення в 1921 році в селі було 303 будинки в яких жили 1526 мешканців, в т.ч. 755 чоловіків та 771 жінка. За національністю було 12 чехословаків, 571 русин, 623 угорці, 292 євреї. За віросповіданням – 140 римо-католиків, 577 греко-католиків, 488 реформатів, 14 православних, 307 іудеїв. До села належав хутір Гроса.Згідно першого Віденського арбітражу, Чорний Ардов відійшов до Угорщини, кордон пролягав між Ардовом і Сасфолу (нині Сасово). Там був облаштований пост, на якому чергували митники та прикордонна стража. Для цього крайню хату, з якої виселили Гавея, облаштували під пост. 15 березня 1939 року, коли угорські війська почали витісняти з Підкарпатської України чехословаків, тут відбувся бій, в якому загинуло 14 угорських розвідників. Їх розстріляли з кулемета. Це ще один епізод боїв (крім описаного поблизу Фанчикова) в чотирьохденній угорсько-чехословацькій війні.У 1943-1944-х роках у селі діяли підпільники розвід групи Ф.Потокі. За участь в партизанському русі, гортіївці, на очах у жителів Чорного Ардова, розстріляли С.С. Вайса, В.В. Ірка, П.М. Романа. В чому була їхня вина?Ще в 1920-х роках під час проведення чехами аграрної реформи в село із Довгого Іршавського району переселили п’ять сімей. На новому місці вони жили дружно, були кумами, добре господарювали. Одного з них, Івана Ловгу, призвали в угорську армію, звідки він перейшов на бік Червоної армії і потрапив до розвідгрупи Ференца Потокі. Природно, що його послали вербувати людей і збирати розвіддані в знайомі йому місця.Так він потрапив до Ардова, де його земляки і знайомі П.Роман, В. Ірка та С. Вайс допомагали йому з нічлігом, їжею. Якихось особливих дій вони не здійснювали. Ловга поїхав до Будапешта. У квітні 1944 року учасників групи заарештували, а 17 червня 1944 року о п’ятій годині вечора розстріляли.Очевидці розстрілу розповідають, що перед виконанням вироку їм надали останнє слово, але скористався з нього лише Самуїл Вайс, який вигукнув угорською мовою: «Хай живе Сталін!.» Дуже прикро, але через годину після їх розстрілу донесли документи на їхнє помилування.В селі є пам’ятник вищезгаданим підпільникам. Цікаво, що для цього використали обеліск, який в 1939 році був встановлений на пам’ять вищезгаданим 14-ти розвідникам. Сталося так, що всі вони були з сусідніх комітатів, тому їх тіла перевезли додому, а пам’ять про них увіковічнили пам’ятником, встановивши на ньому і меморіальну дошку із списком жителів села, які загинули в Першій світовій війні. В радянський час тут перепоховали підпільників, встановивши нову меморіальну дошку.На фронтах Другої світової війни загинули 51 чоловік із села. Після зміни режиму 27 жовтня 1944 року 17 місцевих жителів мобілізували в Червону армію – п’ятеро з них загинуло. Восени 1944 року з села заарештували 24-х чоловік, 19 із них не повернулися із таборів ГУЛАГу.У Чорнотисові знаходилалася центральна садиба колгоспу «Росія». В господарстві вирощували, в основному, помідори, огірки, перець і зернові (пшеницю, кукурудзу) культури. Тваринництво було м’ясо-молочного напряму.Навіть кращими успіхами, ніж у сільськогосподарському виробництві, можуть похвалитися чорнотисівські спортсмени. Своїми досягненнями вони завдячують енергії, ентузіазму і завзяттю організатору спортивно масової роботи в селі Яношу Варзі. Він мав він підтримку від колишнього голови колгоспу «Росія» Олександра Григоровича. Цей потужний тандем сприяв розвитку фізкультури і спорту в селі.Далеко за межами району була відома сильна футбольна команда, яку тренував Янош Варга. Але й інші ігрові види спорту розвивалися – волейболісти, баскетболісти, гандболісти завжди були в числі районних призерів. Роками районні спартакіади з легкої атлетики в загальному заліку з великим відривом від інших вигравали чорнотисівці, мали вони серйозні досягнення і в обласних змаганнях.На станції Чорнотисів працював пункт перевантаження імпортних вантажів. Справа в тому, що ширина колії за кордоном трохи вужча, ніж була прийнята в Радянському Союзі. Деякі вагони перекладалися на широкі колісні пари, а імпорт споживчих товарів перевантажували. Це була досить гаряча точка,працювало 250 постійних робітників, в основному з Чорнотисова. Зараз цей пункт бездіє, оскільки левова частина перевезень, в останні десятиліття здійснюється автотранспортом. Діяв в селі і цех з випуску олійних і сухих фарб.У наш час досить успішно працює підприємство «Ретро» . Тут із деталей, які завозили з Румунії та Італії, складали сучасні меблі, які користувалися великим успіхом в Україні. У зв’язку з кризою і падінням платіжної спроможності населення, попит на них різко знизився. Тому зараз розпочали випуск кухонних меблів, які легше реалізувати. На підприємстві «Карпат фуд» займаються виробництвом будівельної деревини.Значна частина людей працює на підприємствах Виноградова і Вилока, інші виживають із роботи в домашньому господарстві. Із доглянутості присадибних ділянок видно серйозне ставлення людей до цієї справи. Звичайно, як і в інших навколишніх селах, не обходиться без заробітчанства, яке допомагає утримуватися на плаву.Насамкінець, про одного уродженця Чорного Ардова, про якого сучасники не дуже знають, бо в радянські часи його постать була в забутті, більше того, передана анафемі і ніхто ніколи не згадував звідки він родом. А народився він 30 січня 1889 року в Ардові в сім’ї священика Юлія Ільницького і Мальвіни Бендас. Вчився в гімназії в Сотмарі, а середню освіту здобув в ужгородській гімназії.Продовжив навчання в Пряшівській духовній семінарії, рукоположений 14 березня 1914 року. Ільницький – один із проводирів мукачівської греко-католицької єпархії, дотримувався проугорської, русинофільської орієнтації. Після висвячення був священиком у селах Ільниця та Великі Лучки. Невдовзі увійшов до церковної управи, був нотарем (1916), радником (1924) єпархіальної канцелярії.У 1930 році став каноніком і проводив активну боротьбу проти православ’я як голова центрального комітету захисту церкви (1925 рік) і голова місіонерського комітету (1928). Був редактором офіційних греко-католицьких видань: «Душпастирь» (1924-1938), «Місійний вісник» (1928-1931) і «Добрий пастир» (1932-1942).Ільницький вітає прихід угорських військ в 1939 році, і за це був призначений радником комісара Підкарпаття (1939-1944) і членом верхньої палати угорського парламенту (1939-1944). Як редактор «Карпатської неділі» (1939-1941) і голова Підкарпатського общества наук (1942-1944) обстоював ідею окремої угро-русинської національності. Після смерті єпископа Стойки (1943) сім місяців управляв Мукачівською єпархією.За проугорські погляди в 1945 році його заарештували радянські репресивні органи. Суд визнав його винним у зраді. На той час в СРСР найвищою мірою покарання служила каторга, де вищою межею була не 25, а 20 років, які й отримав о. Олександр. Та вже через рік в 1947 році в місті Томськ за загадкових обставин він загинів.З вище зазначеного випливає, що в угорсько-угрорусинському колабораціонізмі Олександр Ільницький грав першу скрипку. До його думки прислуховувалися, він був частим гостем на ауденціях у вищих керівників влади. Правда, суспільні результати цих зусиль були незначними, тому й не дивно, що сліди діяльності О.ільницького, в тому числі і парламентської, стерлися на довгі десятиліття.Іван Біланчук, Нариси історії населених пунктів Виноградівського районуДжерело: Голос Карпат

Тросник – село колопошів

  Село підпорядковане Фанчиківській сільраді і розташоване за 2,5км від неї. До 1946 року – Шашвар. Назва походить від угорського складного слова тростяний замок, мався на увазі замок на березі Тиси, оточений густими зарослями тростини. Звідси і українська назва села.Є ще один варіант походження назви села, менш імовірний, побудований на грі слів. За переказами, колись давно – давно на правому березі Тиси стояв високий кам’яний замок, в якому гніздилися орли. Жителям села потрібно було приносити в жертву їм молодого хлопця або дівчину. Через це нібито і назвали село Шошвар, тобто шош – орел, вар – чекає на чергову жертву. Можна перевести, що це орлина фортеця. Можливо, тому на старовинному гербі села зображено фортецю, тростини і орла, який злітає із стін замку. А, як відомо, на герб ніяке зображення випадково не потрапляє.Замок входив у систему безпечного безперешкодного просування вантажів солі з солотвинських солерудників.Тросник – один з найдревніших населених пунктів району. Перша згадка в 1220 році. Його власники з самого початку були в родинних зв’язках із сім’ями інших немешів (дворян), насамперед, Сірмої та Егреші. Шашварські шляхетні сім’ї розросталися, але в селі так і не було побудовано дворянського помістя. З ростом числа немешів одночасно відбувалося і їх зубожіння. Цей процес був властивий і для простолюдинів, серед них скачкоподібно збільшилася кількість безземельних желярів – найбіднішої верстви сільського населення.Прізвища більшої частини шляхтичів і корінних кріпаків відомі з середніх віків. Так, в 1689-1775-х роках в селі знаходимо такі прізвища: Югас, Ковш, Ласло, Ловас, Мікловш, Молнар, Пустої, Івегеш, Варга, Ворю, Богля, Бучела, Чопко, Цібор, Гоздик, Ільку, Ісак, Кончік, Лемак, Макар, Сірінеза, Терента, Вербіч, Козак, Майор, Олаг, Орос, Маркуш, Котлань.В травні 1514 року, під час селянської війни під керівництвом Дєрдя Дожі в Угочанськомі комітаті очолював повстанців Кермеш, дрібний шляхтич із села Шашвар. Зрозуміло, що він був не один з цього села. Досить відчутним були втрати в 1717 році при набігові татар. Шашвар втратив 32-х простолюдинів, а в той час це була важко відновлювана втрата. В 1751 році згадують дерев’яну греко-католицьку церкву Пресвятої Діви Марії в посередньому стані, вкриту соломою, з двома дзвонами, «образами якось заосмотрену, загорожену плотом». Парохію заснували в 1716 році.У 1771 році ідеться про нову дерев’яну церкву, збудовану у 1770 році. У 1923 році в селі ще стояла дерев’яна церква, збудована в 1854 році, а також дерев’яна дзвіниця. Того ж року вимуровано нову цегляну церкву, а наступного року дерев’яні споруди розібрали. Ікони з дерев’яної церкви були передані в село Холмовець, а пізніше вивезені разом із холмовецькою церквою в Чехію. Царські ворота перевіз в Ужгород мистецтвознавець С. Маковський і вмістив їх зображення у своєму альбомі «Народноє іскуство Подкарпатской Русі» (1925 рік).Нову муровану церкву побудували на ділянці, виміняній для церкви селянином за сільським прізвиськом «Кертовий». На головному фасаді будівничий храму залишив свій автограф: «Будованна 1922-1923 год. Будовал Козмянко, ставитель». Іконостас має 44 ікони. Нову церкву посвятив єпископ мукачівський Антоній на свято Покрови Пресвятої Богородиці в 1923 році. В цей час в церкві служив о. Корнел Єлеш (1919-1945), який виїхав в Угорщину до своїх родичів в 1945 році.  Із встановленням радянської влади в нашому краї розпочалося гоніння греко-католицької церкви. Так як в селі не було греко-католицького священика, співробітники КДБ разом з місцевою владою намагаються організувати ініціативну групу «двадцятку», яка б підписала заяву про перереєстрацію греко-католицької церкви в православну. Коли ж це не вдалося, вони закривають церкву, а пізніше передають її православним.Тодішній богослов Ужгородської духовної академії о. Михайло Маслей так описує ті події:«… Нашу церкву передали православним. Про це я як богослов повідомив єпископа. Незабаром до нас прибув о. Антон Станканинець, монах-василіанин, із завданням, щоб по проханню вірників, повернути незаконно відібрану у них церкву. В неділю рано в супроводі вірників ми пішли до церкви. Дочекалися кінця відправи утрені, попросили православного священика залишити церкву. Він вже був згоден на це. Та до церкви вбігли 6 чоловік із свічниками з іконостасу, почали бити нас. Вірники, вивівши нас із церкви, вимили наші рани від крові і ми, в присутності сотні вірників, у дворі школи напроти церкви відправили святу літургію» («Благовісник» №11, 1994 рік).Так, греко-католики остаточно втратили свою церкву. Після легалізації греко-католицької церкви в 1991 році більшість жителів залишилася вірними православ’ю. В Троснику вже більше 25 років служить о. Дмитрій Попович. Він згуртував навколо себе людей, його шанують і поважають. Він вимогливий до вірян, але, в першу чергу, до себе. В тому, що в селі така дружна православна громада – заслуга о. Дмитрія.Згідно перепису населення в 1921 році в Шашварі було 174 будинки, в яких проживали 972 мешканці, в т.ч. 468 чоловіків та 504 жінки. За національністю – 708 русинів, 165 угорців та 75 євреїв. За віросповіданням – 28 римо-католиків, 791 греко-католик, 64 протестантів та 84 іудеїв.А ось як описав Тросник чехословацького періоду Михайло Ленчур в книзі «Життя прожити – не поле перейти»:«… Більшість хат, збудованих із вальок (саморобної цегли), були вкриті етернітом (азбестом), але пам’ятаю і ті страшні пожежі, які знищували ще набагато старіші хати, вкриті соломою. У селі були два великомаєтники – Лотор і Грін, 4 вчителі, священик, дяк, церковник-дзвонар, староста села С. Качур, сільський бубнар, нічний сторож, повивальна бабка. Крім того, були 2 магазини – «Шийні» і «Габор», які отримали такі назви за іменами їх власників. Свої послуги ремонту взуття надавав шустер, який теж називався Габором. У село раз на тиждень із сусіднього Ардовця (нині Підвиноградів) приїздив старий лікар, російський емігрант. Він приймав хворих і оглядав дітей у школі.У селі не було ні електрики, ні газу, ні телефону. Світло давала гасова лампа №12, яка блимала увечері в селянській оселі. Пошта та залізнична станція знаходилась у селі Фанчиково на віддалі 9км від нашого села. Найбільшим досягненням техніки в селі були біціглі (велосипеди) марки «SK». На все село їх було 4-5 штук та 3-4 радіоприймачі «Телефункен»».Село звільнено 24 жовтня 1944 року. В ньому була дільниця №2 колгоспу «Іскра». Воно розвивалося як і інші навколишні села. Єдине, що не встигли добудувати – сільський клуб. Хід будівництва спочатку пригальмувала знахідка скелетів при викопці траншей під фундамент. Мабуть, на цьому місці було старе поховання. А потім економічні негаразди не дозволили завершити цю споруду.І хоч Тросник від Фанчикова відділений невеликим мостиком, все ж у них живуть люди, які дуже відрізняються між собою. Так, жителі Тросника складають більш згуртовану громаду як за національною так і за конфесійній належності. Ще одна особлива риса, притаманна шашварцям – почуття власної гідності. Якщо у них спитати, хто вони і які вони, то у відповідь маємо такі слова: «Ми колопоші!» (тобто люди, які носять капелюхи і самі керують своєю долею).Сучасний стан в економіці заставляє жителів села виїжджати на заробітки. Спочатку переважна більшість людей працювала в Росії, зараз намітилася їх переорієнтація на Чехію й інші країни Європи. Ті, що залишаються вдома, займаються на присадибному господарстві та на розпайованих землях. Якщо домашня птиця і свині є в кожному дворі, то кількість корів має тенденцію до значного зменшення. Зараз в селі, орієнтовно, є біля 100 голів ВРХ.Сталося так, що в Троснику зараз проживає більше людей, ніж у Фанчикові, якому воно підпорядковане – 2285 чоловік.Є на території села унікальна режимна геофізична станція «Тросник» імені Т.З. Вербицького. Ініціатор і засновник станції Тарас Зіновійович є батьком члена Небесної Сотні Юрія Вербицького. Син також мав пряме відношення до директора цієї станції Василя Ігнатишина – вони в один день 3 грудня 2013 року захистили кандидатські дисертації. А вже в лютому 2014 року Юрій Вербицький отримав поранення в око, його терміново повезли в лікарню, звідки він був викрадений і закатований до смерті.Станція займається спостереженнями, фіксацією поштовхів, варіацією рухів земної кори, а також здійснює комплекс вимірів магнітного поля, електромагнітної емісії, радіоактивного фону, метеорологічних параметрів, гідрологічного стану в свердловинах та в річці Тиса. До речі, за рівнем води спостерігають на глибині 8 і 530м.Відноситься ця установа до відділу сейсмічності Карпатського регіону інституту геофізики імені Суботіна НАН України. Станція має підрозділ в Королеві, в сорокаметровій штольні встановлено деформографічне устаткування та інші метеорологічні прилади. Ведеться цілодобове спостереження, всі дані автоматично записуються на цифрових носіях. Звичайно, передбачити точний час землетрусів поки що неможливо, але дані станції вивчаються і допомагають науковцям наблизитися до розв’язання цієї проблеми.Ці дані служать також для кращого вивчення будови Землі, її надр. Не менш важливі для науки і використання в народному господарстві і інші виміри. Виявилося, що радіоактивний фон не перевищує допустимих меж для гірської місцевості. Поділилися з нами і даними про кількість опадів за останні роки. Для нашого району нормальним є річний показник 800-900мм. В 2010 році було 1040мм, в 2011 – 350мм, в 2012 – 270мм, в 2014 – до 600мм.Є ще одна особливість цієї станції – вона знаходиться на території парку поміщицького палацу Лотора. Тут побудовано двоповерхову споруду і закріплено за нею гектар землі. На цій території знаходиться дендропарк з екзотичними деревами: тюльпанове дерево, сосни Веймутова, дуби, клени, липи, які були б давно вирізані, як на частині парку, яка не ввійшла до володіння станції. Жаль, що раніше станція не була розміщена в колишньому палаці Лотора, тоді б його не розібрали на будматеріали.                                                                                     Іван Біланчук, Нариси історії населених пунктів Виноградівського районуДжерело: Голос Карапат

Нариси історії Виноградівщини: Чорний потік

До 1946 року Фекетепоток. Село підпорядковане Вербовецькій сільській раді. На сьогоднішній день село практично злилося з Вербовцем.Чорний Потік знаходиться на відстані 16км від Виноградова, розташований між Шаланками та Вербовцем, є залізнична станція вузькоколійки на лінії Виноградово-Хмільник.Походження назви на угорській мові пояснюється так: перша частина слова фекете означає чорний, друга частина поток – струмок, потічок, течія води у природі. Ці два об’єднані поняття і дали назву селу.За усними переказами, вуглярі шукали таке місце для випалювання вугілля, аби і ліс добрий, і вода близько. Там, де тепер село – давно був ліс. На роки було з чого вугілля випалювати. А від вугілля вода у потоці, який протікав через ліс, була чорною, і назвали потік Чорним. Вуглярі на зрубах біля потоку стали будувати собі хижі – помалу виникло село. Назвали його Чорним Потоком.Першими жителями села були Нірі, Йоно, Потокі. Їх імена носять окремі частини села і тепер. І зараз через село звивається потічок, який часто висихає, оголюючи і показуючи своє чорне дно, хоч вугілля вже давно не випалюють. Українська назва села є дзеркальним перекладом з угорської мови.Деякі історики, в тому числі Ботлік Йожеф і Дупко Дєрдь, вказують, що в древні часи околиці села зайняло плем’я вождя Тугутума, а один його рід, а саме Форкоша Ігманда, утворив тут хутір. Під час татаро-монгольської навали в 1241-1242-х роках поселення було повністю спустошене.Вперше в історичних документах село згадується в 1260 році. Зустрічаємося з його назвою, коли король Іштван У передав село у власність сину Тібо – Мікловшу з роду Гуткеледів. Його межі в той час ще, як це можна встановити з описів кордонів 1295 року, були значно більшими і займали всю північно-західну частину Угочанщини аж до самих березьких кордонів. На цій величезній території в ХІУ-ХУ століттях утворилися нові громади: в долині Боржави – найбільше село – Шаланки, а у східній частині – Ком’яти і Мала Чингава.Землевласники в 1567 році Імре Кун, Міклош і вдова Яношней Кун мали чотири цілі кріпацькі наділи та 6 желярських, Кун Ласло – 4 цілі кріпацькі наділи та 8 желярських. В 1775 році вже є 14 власників, серед яких – найбільші сім’ї Будаї, Уйгеї.Під час турецької навали в 1717 році село постраждало відносно менше за інші – було взято в полон 3-х чоловік, всі вони повернулися додому.В 1851 році Фийнєш Елек повідомляє:«Поток (Фекете-) угорське село в Берег-Угочанському комітаті, 419 реформатів, 6 греко-католиків з реформатською материнською церквою. Землі тверді, глевкі, але родючі. Мають спільний ліс, дуже великий з щедрим урожаєм жолудів».Під час реформації село приєдналося до реформатської віри. Стара церква була побудована приблизно в 1670 році. Теперішня церква побудована в 1848 році, має 300 місць. Непридатні тепер для вживання, два дзвони виготовив майстер Егрі Ференц із Малих Геєвців. Куплена в 1930 році фісгармонія не функціонує, богослужіння проводять під акомпонемент електрооргану.Останній великий ремонт був зроблений в 1997 році. У власності громади є стара споруда школи з 1800-х років. Зараз у ній знаходиться приміщення для проведення навчання основ релігії та Біблії. В ХХ столітті в церкві служили душпастирі: Корокної Іштван, Боднар Ласло, Сюк Шандор, Бочі Дюла, Ореймус Янош, Сабо Елемир, Горкої Борно, Гомокі Габор. Зараз громаду обслуговує пастор Гомокі Павло.Є в селі і невелика кількість греко-католиків. Громаду, спільно з вербовецькою, зареєстровано в державних і церковних органах в 2002 році. Але в перший раз греко-католицькі громади Вербовця і Чорного Потока були зареєстровані ще в 1816 році, коли обидві общини входили як філії до складу Шаланок. У Вербовці в той час було три, а в Чорному Потоці – сім греко-католиків. В 1833-1847 роках обидві громади фігурують як філіали Егреша.Перед забороною греко-католицької церкви, під час останнього перепису, в Чорному Потоці було 24, а у Вербівці – 80 вірників громади. Зараз в Чорному Потоці і Вербовці 180 вірників визнають себе греко-католиками. Моляться всі вони у новозбудованому у Вербовці у 2008 році храмі Перенесення Мощей Теодора Ромжі .Перепис населення у 1921 році виявив таке: в 94-х будинках проживало 505 мешканців, в т.ч. 252 чоловік та 253 жінки. За національністю 6 русинів, 474 угорці, 11 євреїв. За віросповіданням 11 римо-католиків, 10 греко-католиків, 464 реформатів та 17 іудеїв. До села належали хутори: Громадський, Тігора і Гараста.На фронтах Другої світової війни загинуло 8 вихідців із села. Після зміни режиму в 1944 році із села інтернували 99 чоловіків, із яких 22 не повернулися додому. Уродженець села, педагог Нодь Єнев видав щоденник на угорській мові «В приниженні…» (видавництво «Інтермікс», 1992 рік), в якому як постраждала особа увіковічнив спогади про інтернування закарпатських угорських чоловіків та сталінські злочини.У радянський період в Чорному Потоці була бригада колгоспу ім. Леніна.Як і по всьому району, жителі села виживають за рахунок заробітчанства, особливо за кордоном, в т.ч. в далекому зарубіжжі. Вирощують багато ранніх овочів, фруктів, полуницю для продажу на ринках.Чорний Потік – самодостатнє впорядковане село, в якому люди вміють господарювати. Старожили запевняють, що на території села є два каштани, яким за 160 років.                                                                                                       Іван Біланчук, Нариси історії населених пунктів Виноградівського районуДжерело: Голос Карпат

Нариси історії Виноградівщини: Шаланки після зміни режиму в 1944 році ( ч.2)

Свого часу шаланецькі бондарі виготовили величезний дубовий чан для купання тодішньому українському президенту Леонідові Кучмі.Після зміни режиму в жовтні 1944 року з села «добровільно мобілізували» 15 чоловік, 3 із них загинули. Рішенням штабу 4-го Українського фронту №0036 від 13 листопада 1944 року людей віком 18-50 років угорської та німецької національності відправляли у сталінські табори. На цей час, населення Шаланок складало 2773 чоловіки , з яких восени 1944 року в свалявський табір №2 відправили 105 осіб, пізніше їх звідти перевели в інші табори. Із них 59 загинуло, 46 повернулося додому після довгих поневірянь, хворими і безпомічними. Мешканця села Адама Ондраша забрали як куркуля – він теж загинув.В 1948 році в селі був організований колгосп ім. Жовтневої революції (голова Іван Лейзу). В цей час село досить інтенсивно розвивалось. Першим об’єктом соцкультпобуту був Будинок культури, потім були побудовані приміщення сільради, аптека, дитячий садок. Іван Лейзу- великий любитель футболу, силами колгоспу побудував у центрі села стадіон, який нічим не поступався виноградівському.Але не тільки побудував стадіон, а й підтримав створення потужного футбольного колективу. Тренером запросили колишнього гравця з Виноградова – Михайла Дорогія. Йому вдалося створити міцну команду, яка не опускалася нижче призових місць в обласній першості другої ліги. Більше того, вихованців Мішко-бачія намагалися переманити першолігові колективи області. Один із його учнів – Федір Ком’яті, довгий час грав за команду «Пластик» з Виноградова.Пізніше колгосп ім. Жовтневої революції приєднався до колгоспу ім. Леніна (центральна садиба в селі Вербовець). В Шаланках були розміщені дві рільничні бригади, молочно-товарна і свиноферми. Був побудований цегельний завод, який спочатку був колгоспним, а потім, в роки незалежності, відокремився і став самостійним, а головне, самодостатнім, тобто таким, що виживає в ці нелегкі часи і продовжує виробничу діяльність. Здавалося б, що так і повинно бути. Але, якщо згадати, що в області було 69 цегельних заводів, в т.ч. 8 у районі, то на сьогодні діє лише 5, а в районі – єдиний шаланківський, який очолює Іван Леньо. Особливістю продукції заводу є те, що вона екологічно чиста.В селі були 2 восьмирічні школи з угорською та українською мовою навчання, які в 1974 році об’єдналися в одну середню. Вчилися діти в семи різних приміщеннях. Колишній директор школи Йосип Борто (тепер заступник голови обласної ради) наполегливо шукав шляхи для будівництва нової школи. Все упиралося в фінансування – йому вдалося знайти підтримку угорського благодійного товариства «Едьмаширт» та австрійського –«Гіфа». Вони проінвестували будівництво нового навчального закладу, відкриття якого відбулося в 1999 році.Поблизу села, в Шаланківському лісництві Хустського (а пізніше Виноградівського) держлісгоспу, поблизу шаланківської гори Гемливц в мальовничій діброві був розташований фазанарій.Розміщення села посередині великих дубових лісів сприяло виникненню бондарного ремесла. З давніх часів у селі шанованими людьми були бондарі, вони з покоління в покоління передавали таємниці ремесла і вміння робити добротні бочки, різні сувеніри, прикрашали свої вироби різьбою, дотепними написами.На щастя, незважаючи на те що в селі був потужний тарний завод, на якому багато процесів було механізовано, бондарі не втратили навиків ручного виготовлення бочкотари. Зараз багато людей живуть із того, що виготовляють на замовлення винні, засолочні бочки різної місткості. В радянські часи шаланецькі майстри на спецзамовлення виготовляли винну тару для підвалів винзаводів у Виноградові, Королеві, Криму, Одесі, Херсоні. Тут потрібне було особливе вміння, адже місткість бочок досягала 50-60 тисяч літрів. Дотепер ремонтувати ці велетенські бочки запрошують сюди шаланківських майстрів.Про про високу майстерність шаланецьких бондарів свідчить і такий факт. Нещодавно Угорщина головувала в Європарламенті. Прем’єр мністр країни В.Орбан вирішив внести в справу урочистості в староугорському стилі. До Варшави (поляки приймали від угорців головування) були направлені два старовинні вози з ріними угорськими смаколиками і бочками найкращого токайського вина. Ці бочки виготовив відомий майстер з Шаланок Шандор Шіпош, а вирізав на них герб Елек Повлін. Це значить, що у всій Угорщині не знайшли кращих майстрів, ніж вони. Бочки були виготовлені вручну за старовинними технологіями.Відомий також інший факт: свого часу шаланецькі бондарі виготовили величезний дубовий чан для купання тодішньому українському президенту Леоніду Кучмі.Відомі у районі і шаланецькі майстрині-ткалі, особливо популярними є покрівці шаланецьких газдинь.Як уже було зазначено, Шаланки оточені лісами. Але вони відрізняються від навколишніх через особливий склад грунтів, дубова деревина була дуже щільною і мала вищу питому вагу. Цю обставину використали ще в дорадянський період. Тут була приватна лісопилка, що робила дубові заготовки, які вантажили у вагони і відправляли на експорт на кораблебудівні заводи. В 1940 році директором її був Розенберг, він став першим керівником тарного заводу, який, до речі, був розташований прямо в лісі. Потім завод очолювали фронтовик Соловецький, Бебех, Нілікович, протягом 13-ти років директором був Золтан Ковач, далі – Любомудров, а після нього – Василь Дудаш.Були довготривалі періоди, коли на підприємстві працювали в три зміни 260 чоловік, які щодня випускали 450 букових бочок по 100 літрів для мармеладу. Згодом частину бондарів з заводу возили в Іршаву на винзавод, а в Шаланках випускали саму різноманітну тару для харчової промисловості.Ще одним феноменом, який виділяє Шаланки від інших угорськомовних сіл району, є діалект його жителів. Мабуть, завдяки відносній ізоляції села, там збереглися архаїчні елементи, острівок давньоугорської мови. Діалект шаланківських жителів вивчають угорські вчені, а започаткував цей процес ще в 1825 році Будоі Ейжоіаш (1766-1844), піонер класичної угорської філології.Збереженню традицій сприяє і парк-музей під відкритим небом, який урочисто відкрили 25 травня 2003 року, у ньому вдало розмістили дерев’яні скульптури членів родини Ракоці Ференца ІІ, короля Стефана, Келемена Мікеша, Теодора Ромжі. Сучасне село розростається, розвивається, відомий в Україні і за кордоном молодіжний табір «Юрта», в якому вивчають історичні традиції та культуру сучасної молоді.Найвидатнішою особою в селі є художник Горонгозо Мікловш (на жаль, помер в 2014 році). Виставки його картин відбулися в багатьох містах України та Угорщини.Зараз в Шаланках проживає 3184 чоловік. Незначна частина з них працює в Шаланківському лісництві, на цегельному заводі, інші займаються вирощуванням ранньої городини, фруктів, овочів, полуниці, відгодовують птицю, свиней. Певна кількість людей працює на промислових підприємствах Виноградова і Вилока, основна частина – на «Джентермі». Решта працюють за кордоном, підтримуючи свої сім’ї в Шаланках.Саме село охайне, облаштоване, жителі самодостатні, з великою пошаною бережуть традиції та історію своїх предків.                                                                                                           Іван Біланчук, Нариси історії населених пунктів Виноградівщини.Джерело: Голос Карпат

Нариси історії Виноградівщини: Шаланки – найбільше село Угочанського комітату у долині Боржави ( ч.1)

У 1567 році 40 шаланецьких газдів мали свої порти.До 1946 року – Шоланк. Село розташоване на відстані 18км від районного центру, має залізничну станцію на вузькоколійці Виноградово-Хмільник. У зв’язку з занедбаним станом автодоріг Виноградів-Шаланки та Вилок-Шаланки, в стало важкодоступним для автомобілістів.Шаланки знаходяться в північній частині району і омиваються з півночі річкою Боржава, а з півдня – Салбою. На сході села знаходиться гора, яку ще донедавна, навіть, у серйозних наукових роботах називали Шаланка, але, виходячи з древньої місцевої традиції, називатимемо її Гемливц (368,6 м).Є декілька версій пояснення назви села. Угорський літописець Анонім писав про правителя Шолана (можливо Чолана), який ще перед переселенням мадярів володарював в межиріччі Тиси та Дунаю. Не виключено, що село свою назву отримало від його імені. В староугорській мові Шолан є власним іменем, прізвище Чолан, яке походить від тюркських мов, або, навіть, угорське власне ім’я Шоломон, можуть бути взяті до уваги при визначені походження назви села. В українській мові Шаланки є озвучення угорської назви села в множині.Шаланки були найбільшими по заселеності і територією селом Угочанського комітату у долині Боржави, переважно на рівнинній і болотистій місцевості. Ця велика територія в 1295 році ще лежала в межах так званого Чорнопотіцького помістя Гут-Келедської народності.З назвою Шаланки вперше зустрічаємося в 1332-1337 роках. Розквітло велике село за короткий час між 1295 і 1332-1337 роками. Сотмарсько-угочанська гілка Гут-Келедів – Гочаї, Шоланкі, Отьої, потім, довгий час, сім’я рожальських Кунів – представляла власників села. Після вимирання чоловічої лінії Кунів у володіння вступає жіноча лінія цього роду – графи Борковці, а потім подібним чином – графи Каролі. Це було вже у ХУІІІ столітті.Перші списки кріпаків датуються 1509 роком, в якому знаходимо такі прізвища: Адам, Алч, Балінт, Борто, Бокор, Дейнеш, Фабіян, Фодор, Кордош, Котоно, Келемен, Кийс, Ковач, Мартон, Молнар, Палфі, Жолдош, Санісло, Шолтес, Кенейз, Конц, Косто, Рац, Товт, Орос. Згідно перепису населення 1509 року в селі проживало 262-є осіб (47 газдів, 77 сімей, в основному угорці).В 1567 році, згідно архівних документів, в Шаланках було 40 платників військового податку – діки. З них мали цілу порту – 34, півпорти – 6 чоловік. Що таке порта? Це ворота, в які міг в’їхати віз із сіном. В українських селах по- народному називали «порція». Порта – це ще ділець (телек). Хто не мав телека, не платив податків (порції). Таких у Шаланках нараховувалося 75 чоловік. Не платив данини і біров (колишній також). Їх в селі було троє. Звільнені були від податків також слуги (один) та погорільці (один). Покинутих телеків було шість.На відміну від сіл Затисянщини – Сасова, Чорнотисова, Королева, Ботара та й самого Севлюша (в які угорські королі заселили після їх спустошення фламадських та саксонських госпітів –колоністів), в Шаланках не було переселенців ні з Німеччини, ні з Італії. Сталося так, що спустошені монголо-татарами території, де тепер розташовані Шаланки, були подаровані Міклошу – сину Тібо з династії Гуд-Келетів. Останні мали великі володіння в Сотмарі в долині річки Сомаш. Саме звідти заселили Шаланки угорськими колоністами. Тому древні жителі Шаланок не мали жодних генетичних впливів інших народів. Та й під час набігу кримських татар в 1717 році втратили лише одного простолюдина.У 1851 році Фийнєш Елек писав:«Шоланк – угорське село в Угочанському комітаті, 14 римо-католиків, 450 греко-католиків, 987 реформатів із реформатською і греко-католицькою материнськими церквами. Землі території села найбільші від усіх у комітаті і високоврожайні, ліс дуже великий, є виноградна гора, а луки, які лежать в долині річки, можна косити двічі.»Історія села нерозривно пов’язана з релігійним життям. Першу, одну із найдревніших церков в Угочанському комітаті, побудували ще в 1390-1405-ті роки. Це була римо-католицька сільська готична церква. Коли римо-католицька плебанія в повному складі прийняла реформатську віру, а відбулося це у другій половині 1500-х років, церкву продовжували використовувати, очистивши від ікон, статуй.Селу і церкві великої шкоди завдавали пожежі. Першої колосальної шкоди пожежа нанесла у 1789 році, коли згоріли дотла 84 будинки разом з церквою. Всупереч всьому, вірники, в першу чергу, всі свої зусилля сконцентрували на відбудові церки. Більше того, після цього її двічі розширювали. Вперше – в 1821 році , тоді знесли святилище і добудували її східну частину, вдруге – в 1936 році, коли побудували її північне крило.В 1595 році в Березькій реформатській єпархії нараховувалося 338 материнських церков, серед них знаходимо і шаланецьку. В 1600 році шаланецький ректор Фелдварі Іштван бере участь в Берегівському синоді. Цей архівний документ важливий тим, що дає можливість дізнатися, що під час прийняття реформації в Шаланках, крім проповідника, були шкільні вчителі.В 1607 році березькі окружні збори, які відбувалися в Берегові, направляють в Шаланки проповідником Густі Ленарда. Знаємо також, що в 1645 році тут служив Берегсасі Даніель, починаючи з нього, відомі всі прізвища душпастирів до сьогоднішнього дня. З 1645 року залишилася хартія – сьогодні ми б її назвали листком оплати, яка підтверджує, що шаланківський пастор отримує одну з найбільших дотацій (винагород) в Берегівському реформатському окрузі.Під час розширення будівлі церкви виявлено герб села з трьома зірочками і трьома зубами дракона.У ХХ столітті реформатську громаду обслуговували пастори: Бігорі Лойош (1898-1932), Горкої Лойош (1933-1959), до речі, він написав історію села і реформатської церкви в книзі «Камені, що говорять», Лойош Мігай ( 1959-1999), Ловрінцней Фабіян Єва (1999-2003), Тегзе Лорант (2003-2009).В архіві реформатської громади знаходиться багато важливих документів. Серед найбільш значимих можна назвати дозвіл на використання громадою лісу біля Довгого мочару, виданий в 1604 році Селеші Жофією. Збережені для історії і списки людей, які потерпіли від пожежі в 1789 році і прізвища шаланецьких вірників, які відновлювали храм і свої будинки.У церкві при її розширенні знайдено надмогильну плиту Кун Гашпара, який помер 24 грудня 1608 року. На плиті чітко видно герб Кунів – три зуби дракона і з боку три зірочки. Цей герб використовувався і на печатці села в 1647 році.З 2009 року реформатську громаду обслуговує пастор Отілло Болог.Шаланецька греко-католицька громада в першому церковному переписі 1747 року відсутня. Причини цього невідомі і ще належить їх дослідити. Справа в тому, що багато чинників вказують на те, що в тодішній час громада існувала, більше того, вона повинна була бути серед провідних релігійних громад конфесії.На це, в першу чергу, вказує запис в шематизмі 1821 року, в якому шаланецьку громаду відзначають як parochia antiqua, тобто, старовинна парохія. Таке визначення прийнято застосовувати тільки до тих громад, які були утворені до 1771 року.На наявність греко-католицької громади вказує і звіт єпископа Мануїла Ольшевського 1751 року про візитацію греко-католицьких парохій в Угочі за розпорядженням Марії Терезії.Ось що пише владика про Шаланки:«Парох один Михаїл Попович, посвященний од єпископа мармоційського Дорофея, облеченку достав од єпископа мукачівського Блажовського. Хижу має на телеку церковном, дарованом графинею Борковцій. … газдов є десять, способних до сповіді около 30, всі висповідалися, платять по віку жита і повдня роботи. …церква деревляна, шинглами старими покрита, не знати од кого посвячена, в бідном і смутном стані. Чаша мидяна, ложичка циняна, дискос не пристойний і покривала нич не стоять.»Другу дерев’яну церкву збудовано парохіянами в 1762 році. В 1847 році згадується дерев’яна церква, що стояла на місці саду біля теперішнього храму. Переказують, що церква згоріла, але збереглися всі образи зі старого іконостасу.Протектором церкви в 1814 році був граф Каролі. Це значить, що він утримував церкву і без його погодження єпархія не могла призначити священика в Шаланки. З 1821 року церква потрапила, згідно рішення єпископа, до розряду тих, яким єпископ вільно дарував приход священику без погодження із землевласниками.У власності церкви є уламки іконостасу, який, згідно усних переказів, прикрашав попередній дерев’яний храм. Існування попередньої церкви підтверджує шематизм 1847 року, в якому згадується церква, присвячена святому архистратигу Михаїлу. Згідно перепису 1792 року в греко-католицькій громаді було 370 вірників, що на той період було значною кількістю.В шематизмі 1883 року вперше вказується матеріал, із якого побудована церква – « камінь або твердий матеріал».Теперішню церкву посвятили на честь святого архангела Михаїла між 1878 і 1883 роками. Муровану церкву побудовано в формі базиліки. У вівтарній частині зберігаються великі образи, що прикрашали римо-католицьку каплицю, розібрану за радянської влади. На пам’ять про загиблих у Першій світовій війні у 1916 році в церковному саду встановлено хрест.Останнім парохом, що служив у селі до заборони греко-католицької церкви, був Юрій Матейча (1919-1949). Непокірного священика, який відмовився об’єднатися з російським православ’ям, заарештували і засудили на 25 років. З міст позбавлення волі повернувся додому в 1956 році. Проживав на утримані дітей в селах Ільниця та Шаланки. Помер на 75-му році життя в 1962 році. Його тлінні останки поховані на цвинтарі в Шаланках.В 1949-1991 роки церкву не закривали – в ній проводили службу православні. 27 серпня 1991 року храм повернути греко-католикам, громада яких була зареєстрована в церковних і урядових установах. Зараз обслуговує громаду о. Степан Чірпак.Село має свою славну історію, особливо пов’язану з національно-визвольним рухом. Так, в Шаланках у приватній колекції зберігається лист, власноручно написаний трансільванським князем Бетленом Габором 22 вересня 1627 року. В документі йдеться про суперечку шаланківських і березьких жителів за володіння Довгого лісу. Прикладені до листа трансільванського князя документи разом складають цінний історичний і культурологічний факт історії. Тут суперечка вирішилася так: 30% лісу відійшло шаланківським, а 70% – березьким. Авторитетна комісія на місці визначила межі володіння.У травні 1703 року розпочалося повстання проти Габсбургів на чолі з князем Ракоці Ференцом ІІ. Жителі села беруть в ньому участь, підтримують повстанців продуктами та грошима. Але найбільше село прославилося тим, що в шаланківському палаці, що належав графській сім’ї Борковцій, 17 – 18 лютого 1711 року проходило останнє засідання сейму князя Ракоці Ференца ІІ. На ньому було прийнято рішення, що князь поїде до Польщі і від російського царя попросить допомогу. Палац в 1717 році знищили кримські татари.Місцеві перекази дотепер зберігають образ князя. Народ, наприклад, і зараз впевнений, що сейм відбувся на вершині гори Гемливц, за стіл слугував великий круглий камінь, який досі знаходиться там. На ньому князь писав знамените звернення до угорської нації.Місцеві люди називають колодязем Мікеша студню, побудовану на одному із джерел, із якого носив Мікеш Келемен князю воду, яка йому дуже подобалася. Знов-таки характерна деталь. Мікеша Келемена в угорській і українській історичній літературі представляють вірним слугою, писарем, дяком. Але, як стверджує уродженець села Шаланки Кийс Барнабаш, викладач Берегівського угорського інституту – Мікеш Келемен був видатною постаттю в оточені князя Ракоці, керівником його канцелярії.Він був знатного походження із Загоня (Угорщина), наближеною людиною до князя. Носив йому воду, не тому що був слугою, а тому що Ракоці йому повністю довіряв. Вибір князя виявився правильним, бо Мікеш Келемен послідував за ним у вигнання до Туреччини і залишився йому вірним до останніх днів життя князя.На одній із стін реформатської церкви є напис:«На пам’ять про шаланецький сейм князя ІІ Ракоці Ференца і останнє тут його перебування 17-18 лютого 1711 року. З нагоди 200-річчя його смерті 8 квітня 1935 року» про проведення сейму в Шаланках.Перед Першою світовою війною село розбудовується. В 1902-1912 роках будується державна школа. Існують матеріали, які засвідчують, що в 1783 році в селі існувала церковна реформатська школа. У 1880 році було три типи шкіл: реформатська початкова школа для хлопчиків, реформатська школа для дівчат і греко-католицька загальна школа. Позитивний поштовх для розвитку села надало будівництво залізничної станції та вузькоколійки в 1912 році.З початком Першої світової війни погіршується матеріальне становище селян. Більше 20 людей емігрує до Америки. Після закінчення війни в березні-квітні 1919 року в селі існувала радянська влада. В 1925 році створена сільська організація компартії Чехословаччини, ініціаторами створення якої були М.Є. Січ, М.І.Гриценко, І.І.Гудан. З квітня 1919 по травень 1920 року село було окуповане королівською Румунією, потім до 1939 року знаходиться під владою Чехословаччини, яка за цей час двічі провела переписи населення. Цікаво, що при чехах, згідно адміністративно-територіального поділу, Шаланки входили в склад Іршавського району.Так, в 1921 році в Шаланках було 539 будинків, в яких проживало 2073 мешканців, в т.ч. 1008 чоловіків та 1065 жінок. За національністю було 11 чехів, 468 русинів, 1460 угорців, 132 євреї. За віросповіданням – 69 римо-католиків, 754 греко-католиків, 1192 реформатів, 145 іудеїв. ( Далі буде…)                                                                                                                   Іван Біланчук, Нариси історії населених пунктів ВиноградівщиниДжерело: Голос Карпат

Нариси історії Виноградівщини: Широке – село, де ще й зараз живуть мольфари

До 1946 року – Фелшив Шарод, в роки чехословацької доби – Вишній Шард.«Се село од многих років опорожнено, а засобляєся од пароха Шардівського. Телек парохіальний, виділений од громади, где дяк свободно жиє без принадлежащих ораниць і лук. Газдов з жилярами є 16, способні к сповіді 63, всі висповідалися, кроме двох: Василя і Петра Лакатош…» – писав про Широке у 1751 році єпископ Ольшавський.До 1946 року – Фелшив Шарод, в роки чехословацької доби – Вишній Шард. Знаходиться на відстані 12км від районного центру та його залізничної станції. Цікавим в географічному відношенні є те, що село знаходиться на місці де стикаються межі Виноградівського, Хустського і Іршавського районів.Село Верхній Шард перейменовано в Широке Указом Президії Верховної Ради Української РСР від 25 червня 1946 року. До 1980 року важкодоступне село з точки зору можливості добратися до нього, особливо в зимовий період. На дільниці автодороги Букове-Широке знаходиться серпантинна дорога з різким підйомом до висоти 231м. В зимовий період, через небезпеку, тут закривали автобусне сполучення, через цей перевал можна було добиратися лише пішки, його долали тільки радгоспні молоковози.Ще однією особливістю цієї траси є те, що вона вирубана в тілі гори і на боках дороги видно суцільний високий пласт гравію. Виникає питання: звідки взявся тут річковий камінь, яка сила підняла його на таку висоту? Видно, ця гряда, яка піднялася над Буковим, є результатом вулканічної діяльності.Під час підготовки до олімпіади в Москві в 1980 році відкрили дорогу державного значення Сільце-Велика Копаня, яка пролягає через Широке із заходу на схід. Тепер можна комфортно дістатися до села через Велику Копаню, правда, дорога стала на 6км довшою, але компенсується живописними краєвидами і збереженням автомобіля від надмірного зносу.Назва села пішла від імені потічка Шардик, який протікав у тій місцевості. Першу згадку про село знаходимо в 1351 році в документі, озвученому в Гейенеші (тепер Словаччина) на нараді наджупанів, про те, що севлюські і хустські госпіти, а також, сини білківського воєводи Карачона захопили Чингаву, Шард, Раковець та інші поселення, які, по праву належали дворянському роду Уйгеї. Їхню правдивість підтвердили судді і присяжні Угочанського і Сотмарського комітатів під клятвою.Тим не менше, для Уйгеїв ця судова тяганина залишилася безрезультатною. В 1397 році судова суперечка вже велася із зухвалими воєводами Драгом і Балком, які на той час уже володіли селом. Пізніше, коли Шардом у 1405 році оволоділи барони Перені, Уйгеї, не маючи шансів на перемогу, навіть не робили спроби порушити позов проти всесильних володарів комітату. Так до кінця Верхній Шард залишився власністю баронів Перені.Потрібно зазначити, що розділ Шарду на Нижній і Вишній кінцево оформлений в середині ХУ століття.За іншою версії, назва села походить від прізвища сім’ї Шардіїв, яка переселилася із Поділля. Це припущення малоймовірне, але має право на існування.В 1946 році село перейменували в Широке, хоч це і не найкращий варіант. Але ліпший, ніж отримали Нижній Шард – Нижнє Болотне і Шардик – Заболотне (обидва села Іршавського району). Очевидно, при перейменуванні виходили з того, що слова «шарод», «шард», «шардик» при перекладі з угорської означають болото, бруд, багно. Назву Широке, в деякій мірі, можна пояснити тим, що село простягається на 6км по центральній дорозі із заходу на схід.В селі дотепер є багато угорських прізвищ, носії яких не знають угорської мови, як не знали і їх предки. Старожили говорять, що в селі побутувала традиція кожному давати вуличну кличку, в якій вказувалося походження за материнською лінією. Наприклад, Ферко Гафіїн, Тимко Марішин, тощо. А виникнення угорських прізвищ пояснюють тим, що люди не знали своїх справжніх прізвищ, а коли робили перший перепис населення, сюди додалося ще й незнання угорської мови. Тому комісія за зовнішнім виглядом або за родом занять записувала людям прізвища.Так появилася плеяди Феєрів (блондинів або світловолосих людей), Сакалошів (бородаті), в той час було ще прізвище Нодьсокалу. Не менше в селі Сабових (хтось із сім’ї був кравцем). Були в селі і Фекете (чорний). В 1667 році знаходимо такі прізвища: Чугорка, Фединець, Копинець, Когут, Костюк, Погоріляк. Щодо виникнення прізвища Погоріляк, яких в селі дуже багато і тепер, то, напевно, воно походить від того, що в ті часи погорільці не платили податку (порції), поки повністю не відбудувалися. Отже в списки, для ясності, їх записували Погоріляк, щоб не було сумнівів.Село має свої урочища або частини, які мають сільські назви. В Широкому це – Димниця, Село, Медвежого, Араняш, Арсаг, Гомила. Цікавим є походження останньої назви – Гомила- це кордон по – румунськи. Так народна пам’ять зафіксувала, що з квітня 1919 по травень 1920 року в селі були румуни, а поруч у Вільхівці – чехи, а між ними проходив кордон із постом , на якому чергували прикордонна варта та митники.Багатим було і релігійне життя Шарду. Оскільки в селі переважали русини (тепер їх називають українцями), то і віра завжди була одна – греко-католицька. ЇЇ громада створена ще в середині ХУІІ століття. Першим священиком, якого вдалося встановити, був у 1726 році Сосновський Василь.А ось що писав у 1751 році єпископ М.Ольшавський: «Се село од многих років опорожнено, а засобляєся од пароха Шардівського. Телек парохіальний, виділений од громади, где дяк свободно жиє без принадлежащих ораниць і лук. Газдов з жилярами є 16, способні к сповіді 63, всі висповідалися, кроме двох: Василя і Петра Лакатош. Платять пов віка жита і пов дня роботи оддають. Ані крестительниці, ані матрики, ані баби присяжної не є. Церков стара, вскорі розпадеться, з олтарем дуже бідним. Чаша циняна, звізда, ложечка залізна, дискос не пристойний олов’яний… Свічники два, дуже бідні. Образи місцеві. Церков травою вкрита. Звон один. Замок деревляний. Книги лише чотири, обрядові.»У документах із 1775 року зазначають, що парохія і дерев’яна церква походять із 1674 року, але церква вже розвалюється, і в 1774 році вірники почали будувати нову церкву, теж дерев’яну. Служили в ній богослужіння до 1886 року, коли 1 серпня відбулося освячення новозбудованої кам’яної церкви. Вона споруджувалася протягом 20-ти років. Про це написали в газеті. Церква особливо дивує пропорційністю своїх частин, що надає їй чарівну привабливість – спостерігач не може відірвати своїх очей від неї. Ця церква споруджена під керівництвом о. Андрія Фенцика (1857-1888), при кураторах Петрові Романові і Федорові Білаку, які під час будівництва упокоїлися. Тому справу закінчили куратори Василь Погоріляк і Василь Сакалош. Будівництво тривало 20 років, бо не було коштів. Вірники щорічно орали, сіяли, збирали і продавали урожай, щоб поповнити церковну касу. Але і окремі жителі жертвували на храм.Так, Іван Погоріляк поставив престол за 250 гульденів, Василь Погоріляк перекрасив древній іконостас за 86 гульденів. Іван Феєр, Михайло Купар, Петро Купар поставили хор, Михайло Чедрик – жертвеник. Іконостас, що налічує 42 ікони, було встановлено на початку ХХ століття. Останній священик, який служив в 1943-1949-х роках, до заборони греко-католицької церкви, о. Іван Тегзе, возз’єднався з російською православною церквою 25 червня 1949 року. Церкву підпорядкували Московському патріархату. Після легалізації греко-католицької церкви, вірники села, і надалі, залишилися у лоні православ’я.Як зазначено на таблиці на північній стіні храму, останній великий ремонт тут відбувся у 1988 році за священика Василя Мадяра, голови громади Петра Сакалоша, членів церковного комітету Івана Керечана, Антона Кости, Івана та Антона Лихтеїв, Карла Купара, Степана Трояна.Село й зараз розростається, у ньому проживає 2437 чоловік. Забудова населеного пункту здійснюється все на дальшій відстані від старої церкви, та й адміністративний центр села змістився до нових заселень. Тому й виникла необхідність побудувати ще одну церкву на такому місці, щоб було зручно селянам. У 2003 році була зареєстрована нова православна громада, а сільрадою виділені земельні ділянки для нової церкви і цвинтаря.Нова церква будується на дуже зручному місці і, як належить, на пануючому над селом підвищенні. Але спочатку побудували каплицю, яку освятили разом з наріжним каменем і ділянкою для будівництва храму. Цю функцію виконав владика Хустсько-Виноградівської єпархії Іоан. Молебні відбувалися в дерев’яній каплиці, але вже 21 листопада 2015 року перше богослужіння відбулося в приміщенні нової Свято-Михайлівської церкви. Вона потребує ще добудови. Обслуговує вірян о. Іван Поштак.Під час перепису населення в 1921 році в селі було 219 будинків, в яких проживало 1074 мешканці, в т.ч. 563 чоловіків та 511 жінок. За національностю були 967 русинів та 197 євреїв. За віросповіданням – 14 римо-католиків, 836 греко-католиків, 53 православні, 111 іудеїв.В той час був хутір Араняш, який рахувався землеробською колонією, в якій проживало 100 чоловік, і така сама колонія – Арсаг (75 чоловік).Через 9 років в 1930 році на Араняші вже було 85 будинків з 475-ма жителями, а на Арсагу – 96 будинків з 443-ма мешканцями. Це показує, яким динамічним був розвиток села при чехах.У 1925 році за ініціативою М.І Рацина та П.Ф.Погоріляка створена сільська організація компартії Чехословаччини. Комуністи користувалися в селі великим авторитетом. Під час виборів 1925-го року в чехословацький парламент 65% виборців села віддали свої голоси за депутатів-комуністів.25 жовтня 1944 року з села були вигнані угорські та німецькі солдати. 28 жителів села були мобілізовані в Червону Армію.13 – загинули в боях.Після війни в 1948 році був організований колгосп ім. Коротченка, який пізніше влився до радгоспу «Виноградівський», тут було його відділення, яке спеціалізувалося на садівництві і виноградарстві, в тваринництві був м’ясо-молочний напрям.У районі, та й за його межами, мусуються чутки, що в Широкому є люди, які володіють надзвичайними здібностями, зокрема, повелівають зміями, знімають захворювання, спричинені чаклунством, навроки на людей та худобу, особливо на корів. Ці чутки, в певній мірі, мають підґрунтя, бо в Широкому, дійсно проживали люди з мольфарськими і знахарськими схильностями.Це була сім’я Зеленяків, говорять, що передавали вони свої таємниці не прямим нащадкам, а племінникам. Але один із останніх широцьких знахарів, Василь Зеленяк, до речі, самий здібний, спав на сіновалі і випадково вислухав як його батько навчав його двоюрідного брата. Він ту науку швидко засвоїв і став набагато успішнішим мольфаром. Зокрема, в селі підтверджують, що він лікував людей і тварин, особливо корів, при укусах змій, а також при безпідставному зниженні надоїв (пропажі молока).Викликає здивування, що деякі речі мольфар міг робити дистанційно, не бачачи хворого. Так вилікував багатьох людей, собак, кішок, корів і кіз. На жаль, помер раптово в 59 років, можливо, і не передавши своїх таємниць наступнику. Як згадує його син Микола Васильович, він мав лише 9 років, коли відійшов його батько, але пам’ятає як вони ходили на Чорну гору збирати цілющі трави, ще й дотепер знає їх, але назви не сказав. Ці трави використовуються для зняття навроків при пропажі молока в корів.В селі проживає ще один чоловік з цього роду, якому приписують надзвичайні властивості, але він сам зберігає мовчання.                                                                                                       Іван Біланчук, Нариси історії населених пунктів Виноградівського району.Джерело: Голос Карпат

Нариси історії Виноградівщини: дівоче село Форголань

 Форголань.
Перейменування населеного пункту Форголань на Дівичне проведено Указом Президії Верховної Ради УРСР від 26 червня 1946 року. Стару назву селу повернули в 1995 році. Село підпорядковане Пийтерфолвівській сільській раді, розташоване за 30км від Виноградова та 12км від залізничної станції Вилок.Вперше в 1300 році зустрічаємося із Домокошом – сином Форголана, який разом із іншими дворянами виступав з протестом проти відчуження від дворянських двох немешських поселень: Шашвара і Бонни. Згідно версії Іштвана Сабо, назва села пішла від прізвища Форголан (Фургулан), який був одним із фламандських колоністів – госпітів, пізніше став угорським дворянином.Для мешканців села і околиць було незрозумілим походження назви села. Тому вони придумали декілька красивих історій. Зокрема, згідно однієї, село отримало назву від дівчини, яку, за тільки їй властиву манеру повертатися, назвали «Forgolany».Інша версія така. На тому місці, де тепер село, текла колись Тиса, була глибока вода з багатьма водовертями. Там жив один мисливець, який мав красуню доньку. Одного разу вона хотіла набрати води з Тиси, нахилилася з відрами, щоб зачерпнути води, послизнулася і впала в річку. Хвиля підхопила її і потягла у водяну крутіль.Дівчина почала кричати, звати на допомогу. Її почув хлопець, що був недалеко. Підбіг до річки, побачив дівчину у водовороті, голосно закричав по- мадярськи: «Форог о лань! Форог о лань!». Мовляв, дівчина крутиться. Врятувати її не вдалося. З часом Тиса зміліла, змінила русло, там де були водокруті, стало сухо. Пізніше на цьому місці виросло село. Люди пам’ятали цей випадок з дівчиною і на її честь село назвали Форголань.Село дало багато знаменитих сімей. Так, в ХІУ столітті це Форголаньфолві, в ХУ – Балінт, Бене, Форголані, Кеке, Мартон, Нодь, Сокалош, Салош, Сивке, Тормо, Освальд; в ХУІ столітті – Чотої, Доболезі, Дьєрдь, Колловш, Кіраль, Горват.Читачам, можливо, буде цікаво дізнатися, хто володів селом. Так, в 1567 році Берецк Форкош мав півпорти (половину наділу) Форголані , Деметер мав одного слугу. В 1672 році землевласниками були Чотов Гергей, Нодь Ференц. В 1754-1755 роки – Бенце Йожеф, Бенце Дьєрдь, Гогоро Пал, брати Ковачі – Йожеф, Дьєрдь і Ласлов, Немешані Ференц, Шупан Іштван, Сейкель Мігаль, Тушо Пал. В 1775 році Гогоро Пал мав двох желярів і одного желяра без житла. Ком’яті Жигмонд та Ком’яті Йозеф мали по одному желяру, Ковач Ласлов також одного желяра, Ошват Йожеф – трьох желярів, вдова Тушо Пала та Вінце Дьєрдь – по одному желяру.Під час татарської навали в 1717 році з села взяли в полон 44 немешів та 38 простолюдинів. Вдалося повернутися 30 немешам та 3 селянам. Село стало відомим під час визвольної війни Ференца Ракоці ІІ. Тут загін лабанців зазнав нищівної поразки.В 1851 році Фийнєш Елек повідомляв:«Форголань – угорське село в Берег-Угочанському комітаті; 12 римо-католиків, 98 греко-католиків, 540 реформатів з материнською церквою. Землі розсипчасті, чорні і дуже врожайні, луки можна косити двічі, має дубовий ліс.»Про школу відомо, що в 1880-1881 навчальному році в ній було 49 дітей. Як описує в своїх спогадах Оцил Ласлов, перший шкільний інспектор Угочанщини, навчання велося в страхітливих умовах: мале, низьке приміщення, в якому під час уроків собака ганявся за кішкою.В 1891 році церковна реформатська громада збудувала нову школу (53 кв.м). Класна кімната завдовжки 7,5м, завширшки 7м та заввишки 3м. Першим вчителем був Лойош Імре (1880-1881), відповідного диплому не мав, але був порядним викладачем.Під час чехословацької доби в 1925 році діє угорська школа (вчитель Фовріш Йосип), в 1935 році вчителем працює Шкултеті Андор. В 1939-1944-х роках реформатська народна школа, в якій вчителює Оссоні Йожефний (дівоче прізвище Корош Ленке).Згідно протоколів форголанської реформатської громади, в 1736 році в селі було 340 душ в материнській церкві. Церква, на 450 сидячих місць, ймовірно, була збудована між 1780-м і 1800-м роками. Навколо церкви вже втой час був парк. Стара церква, на жаль, в 1844 році згоріла, а в 1854 вже була побудована нова. Ремонти і покращення були здійснені в 1907, 1927 і 1979-х роках, навколо церкви встановили металеву огорожу. Останні роботи здійснювалися під керівництвом голови громади Ференца Семака та Імре Бечке.В церкві форголанської реформатської громади є два дзвони, восьмирегістровий орган і один електроорган. Обслуговує громаду пастор Карло Етвеш.Греко-католицька громада стала материнською в 2006 році. Згідно церковних записів, її згадують вперше в 1792 році. З того часу і до заборони греко-католицької церкви була філією громади Ботара.В 1792 році в Форголані жило 72 греко-католики, в 1806 – 108, в 1847 – 171, в 1915 – 92. Це число зменшилося ще на 40 осіб під час заборони церкви в 1949 році. В 1990-х роках знову організована і зміцнена громада до 1999 року була філією Нового Села, до 2003 року – Чепи, до 2006 року – Тисобикеня. В цьому році вона стала самостійною громадою, до якої приєднали фертешолмашських і великопаладських греко-католиків.Незважаючи на утиски влади після 1944 року, кількість вірників та їх відданість церкві зростала, завдяки цьому в Форголані зараз живе 185 греко-католиків. Громаді належить стародавня дзвіниця. Відновлену громаду було зареєстровано в 1993 році, а вже в 1995 році розпочато спорудження мурованої церкви.В 1999 році невелику базилічну церкву з високою вежею добудували і вкрили бляхою. Надалі провели роботи всередині церви. Повністю завершену споруду освятив на честь Різдва св. Івана Хрестителя єпископ Мілан Шашік 24 червня 2003 року. Спочатку громаду обслуговував о. Степан Орос, потім – о. Віктор Сюч, о. Міклош Горонгозов, за якого проведені головні будівельні роботи. Наступником був о. Йосип Черпак, а з 2007 року по 2011 рік в селі служив Олександр Бокончош. Тепер громаду обслуговує о. Отілло Гойдош.Під час перепису населення в 1921 році в Форголані в 130 будинках проживало 681 мешканець, в т.ч. 325 чоловіків та 356 жінок. За національністю було 8 чехів, 36 русинів, 603 угорці, 16 євреїв. За віросповіданням – 31 римо-католик, 111 греко-католиків, 519 реформатів, 16 іудеїв.В листопаді 1938 року, після першого Віденського арбітражу, Форголань приєднано до Угорщини. Вдалося знайти достовірну інформацію про село, біровом (головою) якого був призначений Ковач Лойош, реформаторським священиком служив Оссоні Іштван, директором школи – Ямніцкі Йожеф.Всього землевласників нараховувалося 38 чоловік. Найбільша кількість землі була у сімей Бікі, Сабов, Тушо. А от ремісниками були теслярі Борбей Онтол, Кінчеш Янош, Орос Шандор; швець – Семак Лойош, коваль – Нодь Альберт, кравець – Кінчеш Гейза, власник млина – Товт Шандор. Крамарі – Молнар Бейла, Шварц Мартон, Вінце Шандор, корчмарі Вайс Кароль, Вінце Шандор.Після зміни режиму в 1944 році із села вивезли в радянські табори 64-х чоловіків, 23 загинули в ГУЛАГах. В 1948 році за надуманими звинуваченнями засудили на сім років душпастиря реформатської громади Оссоні Іштвана. Помер в 1992 році в Талліні, там і похований.Село і його жителі входили до складу колгоспу «Прикордонник», мали свої досягнення і здобутки. Для громади притаманною була осілість, всі мали роботу у відомому колгоспі і були задоволені рівнем життя, майже не було заробітчан.В наш час, як і в інших навколишніх селах, люди виживають у Форголані в основному, за рахунок закордонних заробітчан. Домашні бюджети сельчан формуються і за рахунок господарювання на присадибних ділянках, паях, вирощування птиці і худоби, як для власних потреб так і на продаж. В цілому село привабливе і доглянуте, зберігає традиції, тут живуть самодостатні люди.                                                                                                                                                 Іван Біланчук, Нариси історії населених пунктів Виноградівського районуДжерело: Голос Карпат 

Нариси історії Виноградівщини: дівоче село Форголань

 Форголань.
Перейменування населеного пункту Форголань на Дівичне проведено Указом Президії Верховної Ради УРСР від 26 червня 1946 року. Стару назву селу повернули в 1995 році. Село підпорядковане Пийтерфолвівській сільській раді, розташоване за 30км від Виноградова та 12км від залізничної станції Вилок.Вперше в 1300 році зустрічаємося із Домокошом – сином Форголана, який разом із іншими дворянами виступав з протестом проти відчуження від дворянських двох немешських поселень: Шашвара і Бонни. Згідно версії Іштвана Сабо, назва села пішла від прізвища Форголан (Фургулан), який був одним із фламандських колоністів – госпітів, пізніше став угорським дворянином.Для мешканців села і околиць було незрозумілим походження назви села. Тому вони придумали декілька красивих історій. Зокрема, згідно однієї, село отримало назву від дівчини, яку, за тільки їй властиву манеру повертатися, назвали «Forgolany».Інша версія така. На тому місці, де тепер село, текла колись Тиса, була глибока вода з багатьма водовертями. Там жив один мисливець, який мав красуню доньку. Одного разу вона хотіла набрати води з Тиси, нахилилася з відрами, щоб зачерпнути води, послизнулася і впала в річку. Хвиля підхопила її і потягла у водяну крутіль.Дівчина почала кричати, звати на допомогу. Її почув хлопець, що був недалеко. Підбіг до річки, побачив дівчину у водовороті, голосно закричав по- мадярськи: «Форог о лань! Форог о лань!». Мовляв, дівчина крутиться. Врятувати її не вдалося. З часом Тиса зміліла, змінила русло, там де були водокруті, стало сухо. Пізніше на цьому місці виросло село. Люди пам’ятали цей випадок з дівчиною і на її честь село назвали Форголань.Село дало багато знаменитих сімей. Так, в ХІУ столітті це Форголаньфолві, в ХУ – Балінт, Бене, Форголані, Кеке, Мартон, Нодь, Сокалош, Салош, Сивке, Тормо, Освальд; в ХУІ столітті – Чотої, Доболезі, Дьєрдь, Колловш, Кіраль, Горват.Читачам, можливо, буде цікаво дізнатися, хто володів селом. Так, в 1567 році Берецк Форкош мав півпорти (половину наділу) Форголані , Деметер мав одного слугу. В 1672 році землевласниками були Чотов Гергей, Нодь Ференц. В 1754-1755 роки – Бенце Йожеф, Бенце Дьєрдь, Гогоро Пал, брати Ковачі – Йожеф, Дьєрдь і Ласлов, Немешані Ференц, Шупан Іштван, Сейкель Мігаль, Тушо Пал. В 1775 році Гогоро Пал мав двох желярів і одного желяра без житла. Ком’яті Жигмонд та Ком’яті Йозеф мали по одному желяру, Ковач Ласлов також одного желяра, Ошват Йожеф – трьох желярів, вдова Тушо Пала та Вінце Дьєрдь – по одному желяру.Під час татарської навали в 1717 році з села взяли в полон 44 немешів та 38 простолюдинів. Вдалося повернутися 30 немешам та 3 селянам. Село стало відомим під час визвольної війни Ференца Ракоці ІІ. Тут загін лабанців зазнав нищівної поразки.В 1851 році Фийнєш Елек повідомляв:«Форголань – угорське село в Берег-Угочанському комітаті; 12 римо-католиків, 98 греко-католиків, 540 реформатів з материнською церквою. Землі розсипчасті, чорні і дуже врожайні, луки можна косити двічі, має дубовий ліс.»Про школу відомо, що в 1880-1881 навчальному році в ній було 49 дітей. Як описує в своїх спогадах Оцил Ласлов, перший шкільний інспектор Угочанщини, навчання велося в страхітливих умовах: мале, низьке приміщення, в якому під час уроків собака ганявся за кішкою.В 1891 році церковна реформатська громада збудувала нову школу (53 кв.м). Класна кімната завдовжки 7,5м, завширшки 7м та заввишки 3м. Першим вчителем був Лойош Імре (1880-1881), відповідного диплому не мав, але був порядним викладачем.Під час чехословацької доби в 1925 році діє угорська школа (вчитель Фовріш Йосип), в 1935 році вчителем працює Шкултеті Андор. В 1939-1944-х роках реформатська народна школа, в якій вчителює Оссоні Йожефний (дівоче прізвище Корош Ленке).Згідно протоколів форголанської реформатської громади, в 1736 році в селі було 340 душ в материнській церкві. Церква, на 450 сидячих місць, ймовірно, була збудована між 1780-м і 1800-м роками. Навколо церкви вже втой час був парк. Стара церква, на жаль, в 1844 році згоріла, а в 1854 вже була побудована нова. Ремонти і покращення були здійснені в 1907, 1927 і 1979-х роках, навколо церкви встановили металеву огорожу. Останні роботи здійснювалися під керівництвом голови громади Ференца Семака та Імре Бечке.В церкві форголанської реформатської громади є два дзвони, восьмирегістровий орган і один електроорган. Обслуговує громаду пастор Карло Етвеш.Греко-католицька громада стала материнською в 2006 році. Згідно церковних записів, її згадують вперше в 1792 році. З того часу і до заборони греко-католицької церкви була філією громади Ботара.В 1792 році в Форголані жило 72 греко-католики, в 1806 – 108, в 1847 – 171, в 1915 – 92. Це число зменшилося ще на 40 осіб під час заборони церкви в 1949 році. В 1990-х роках знову організована і зміцнена громада до 1999 року була філією Нового Села, до 2003 року – Чепи, до 2006 року – Тисобикеня. В цьому році вона стала самостійною громадою, до якої приєднали фертешолмашських і великопаладських греко-католиків.Незважаючи на утиски влади після 1944 року, кількість вірників та їх відданість церкві зростала, завдяки цьому в Форголані зараз живе 185 греко-католиків. Громаді належить стародавня дзвіниця. Відновлену громаду було зареєстровано в 1993 році, а вже в 1995 році розпочато спорудження мурованої церкви.В 1999 році невелику базилічну церкву з високою вежею добудували і вкрили бляхою. Надалі провели роботи всередині церви. Повністю завершену споруду освятив на честь Різдва св. Івана Хрестителя єпископ Мілан Шашік 24 червня 2003 року. Спочатку громаду обслуговував о. Степан Орос, потім – о. Віктор Сюч, о. Міклош Горонгозов, за якого проведені головні будівельні роботи. Наступником був о. Йосип Черпак, а з 2007 року по 2011 рік в селі служив Олександр Бокончош. Тепер громаду обслуговує о. Отілло Гойдош.Під час перепису населення в 1921 році в Форголані в 130 будинках проживало 681 мешканець, в т.ч. 325 чоловіків та 356 жінок. За національністю було 8 чехів, 36 русинів, 603 угорці, 16 євреїв. За віросповіданням – 31 римо-католик, 111 греко-католиків, 519 реформатів, 16 іудеїв.В листопаді 1938 року, після першого Віденського арбітражу, Форголань приєднано до Угорщини. Вдалося знайти достовірну інформацію про село, біровом (головою) якого був призначений Ковач Лойош, реформаторським священиком служив Оссоні Іштван, директором школи – Ямніцкі Йожеф.Всього землевласників нараховувалося 38 чоловік. Найбільша кількість землі була у сімей Бікі, Сабов, Тушо. А от ремісниками були теслярі Борбей Онтол, Кінчеш Янош, Орос Шандор; швець – Семак Лойош, коваль – Нодь Альберт, кравець – Кінчеш Гейза, власник млина – Товт Шандор. Крамарі – Молнар Бейла, Шварц Мартон, Вінце Шандор, корчмарі Вайс Кароль, Вінце Шандор.Після зміни режиму в 1944 році із села вивезли в радянські табори 64-х чоловіків, 23 загинули в ГУЛАГах. В 1948 році за надуманими звинуваченнями засудили на сім років душпастиря реформатської громади Оссоні Іштвана. Помер в 1992 році в Талліні, там і похований.Село і його жителі входили до складу колгоспу «Прикордонник», мали свої досягнення і здобутки. Для громади притаманною була осілість, всі мали роботу у відомому колгоспі і були задоволені рівнем життя, майже не було заробітчан.В наш час, як і в інших навколишніх селах, люди виживають у Форголані в основному, за рахунок закордонних заробітчан. Домашні бюджети сельчан формуються і за рахунок господарювання на присадибних ділянках, паях, вирощування птиці і худоби, як для власних потреб так і на продаж. В цілому село привабливе і доглянуте, зберігає традиції, тут живуть самодостатні люди.                                                                                                                                                 Іван Біланчук, Нариси історії населених пунктів Виноградівського районуДжерело: Голос Карпат 

Нариси історії Виноградівщини: Хижа – там, де оті хижі

с.Хижа
Будинки деяких господарів опинилися на одній стороні, а землі, сінокоси, ліс – на іншій. Трагедією стали роз’єднані сім’ї, родини.До 1946 року – Мала Тарна. Село розташоване за 18км від районного центру і за 12 км від залізничної станції Королево. Хижа розмістилася в передгір’ї на відрогах Гутинського хребта на україно-румунському кордоні, який розділив село на дві частини – українську і румунську. За кордоном знаходиться село Велика Тарна (Тарна Маре).У 1946 році закарпатську частину перейменували на Хижу. Розділили село ще за Чехословакії в 1921 році. Тоді Оклі, Фертешолмаш і Велика Паладь відійшли під юрисдикцію Чехословакії, взамін румунам віддали Бочков, Комловш, Сухий Потік і Велику Тарну. Як це часто буває при поділах, село розрізали по- живому. Щоб люди не втратили родинні зв’язки, уряди Чехословаччини та Румунії в районі села Гудя відкрили у 1922 році пропускний пункт, який діяв до 1939 року. За радянського періоду і мови не могло бути про його відновлення.У роки незалежності в селі Хижа був відкритий пішохідний пропускний пункт спрощеного перетину кордону, селянам видавали спеціальні перепустки для 36- разових відвідин Румунії. Але в 2005 році річечка Холт, яка перетинає село, під час повені знесла місток, що з’єднував дві держави. З тих пір хижани про родинні зустрічі лише згадують.Перша письмова згадка про село в 1629 році. Але воно існувало і набагато раніше. Адже, як відомо, в першій половині ХУІ століття утворилося самостійне поселення Мала Тарна, шляхом відокремлення високогірної частини Тарни, і з цього часу материнське село стало носити назву Велика Тарна. Перша письмова згадка за Тарну датується 1430-м роком. Тому можемо вважати, що і Мала Тарна (пізніше Хижа) існувала на той час.Походить назва села Тарна від слов’янського слова ТРН – ТРНАВА, що на українській означає терен, відомий всім кущ з дикоростучими плодами. Що стосується слова Хижа, то ще в давніші часи Малу Тарну місцеві жителі називали Хижі.Побутує такий народний переказ. Село Тарна містилося біля підніжжя гір. В одній із сімей народилася дитина. Жорстокий пан заставляв молоду маму разом із іншими відробляти панщину. Коли дитя занедужало, чоловік взяв жінку з дитиною і піднявся вище в гори, побудувавши там у нетрях хижу. Через деякий час і інші жителі, які були замучені паном, піднялися до того чоловіка, збудувавши свої помешкання біля його хижі. Потім у селі, коли потрібно було визначити орієнтир, говорили: «Там, де оті хижі!» До речі, в чехословацький період село так і називалося – Хижі.Із самого початку існування село належало нялабській домінії баронів Перені. Для прикладу, в 1638 році спадкоємці барона Імре Перені володіли в селі чотирма половинними кріпацькими наділами та одною третиною кріпацького наділу, одним невизначеним та одним покинутим наділами. Вже в 1775 році член сім’ї Перені Йокоб має сім кріпаків, трьох желярів і одного желяра без житла; Імре – шість кріпаків і одного желяра; Шандор – двох кріпаків; спадкоємці графа Яноша Телекі мають одного кріпака.Цікаво, що в списках 1775 року, підготовлених під час проведення урбаріальної реформи, знаходимо прізвища, які і тепер зустрічаються у жителів села: Палешнік, Пелекач, Прокоп, Тотар, Філеп, Івачко, Палекач, Тімко, Богаш, Коцан, Орос, Товт, Поп. Прізвище Пінтє згадується в 1638 році, а в 1668 році є записи про Сідея Олексу, Крайняя, Вражу, Мушку, Філевича.У виданому свідоцтві в 1773 році про наслідки місцевого перепису і в річному нотаріальному звіті за 1862 рік мовою жителів села вказана рутенська (русинська).У 1925 році пройшли кінцеві врегулювання у спірних питаннях по кордону між Румунією і Чехословаччиною. Тоді частина від румунського села Велика Тарна відійшла до Хижі, а відповідна частина її території була приєднана до Румунії.На околицях села виявлені археологічні пам’ятки ранньозалізної доби: майданчики із слідами виробництва заліза. Ймовірно, Хижа входила до Новоклинівсько-Дяківського металургійного центру. В межах території, закріпленої за селом, є декілька родовищ корисних копалин: камінь будівельний бутовий, пісок, джерела прісної та мінеральної води.Центр села прикрашають два храми, які відвідують вірники православної та греко-католицької конфесій. У 1751 році згадується дерев’яна греко-католицька церква св. Дмитра в поганому стані, вкрита соломою, забезпечена малими образами та одним дзвоном.У 1775 році Мала Тарна є філією греко-католицької громади Великої Тарни. Так було аж до 1818 року, а потім з 1818 по 1922 рік – була філією Новоселиці. В 1775 році згадують стару дерев’яну церкву, збудовану парафіянами з могутніх брусів. Струнка мурована церква базилічної форми постала завдяки самовідданій праці і організаторським здібностям місцевого пароха о. Василія Воленського (1863-1894) в 1872 році та працьовитості і жертовності вірників села. Нові дзвони, куплені зусиллями кураторів Василя Філепа, Василя Батина та дяка В. Філепа, посвячені 2 лютого 1937 року.Двір з кам’яним хрестом в 1907 році оточили кам’яною огорожею. Останній греко-католицький священик, який служив у храмі перед забороною церкви, Мінчич Золтан (1941-1949) возз’єднався з російською православною церквою 6 березня 1949 року. Цього ж року церкву перепідпорядкували Московському патріархату.Греко-католицька громада відродилася в 1991 році. Греко-католики проводили свої богослужіння біля кам’яного хреста на дворі своєї колишньої церкви, а пізніше – в приміщенні сільської ради.Влада прийняла рішення в 1994 році про почергове богослужіння у старій греко-католицькій церкві, яке не було виконане через непримириму позицію православних. Щоб виправити становище, було прийнято рішення про будівництво нової церкви для греко-католиків.Освячення наріжного каменя відбулося в день Великомученика Дмитра в 2002 році. Будівництво розпочали 1 жовтня, кожного дня вірники працювали за будь- якої погоди. У фундамент майбутнього храму о. Юрій Рак заклав капсулу та меморіальну дошку для майбутніх поколінь. Гроші на будівництво збирали серед вірників, благодійниками споруджуваного храму стали завод залізобетонних виробів у Виноградові (директор Ф.Ю.Щербан), Королівський щебзавод (директор В.І.Сергеєв) та спецкар’єр ( П.А.Бродюк), будівельні організації ПМК-78 та Агрошляхбуд, підприємці Ф.Ю.Довжан, О.О.Ісак.Церква збудована у традиційному базилічному стилі, не дуже відрізняється від старої. Освячення завершеного храму і трьох дзвонів провів владика Мілан Шашік 8 листопада 2005 року. Рівно через два роки він же освятив іконостас. Першими священиками були о. Штефан Іштваник, Олекса Маргітич. Зараз тут проводять богослужіння монахи-редимптористи з монастиря у Королеві.Як уже було зазначено вище, в 1949 році була утворена православна громада, якій було передано колишній греко-католицький храм. В 1949-1950-х роках громаду обслуговував о. Золтан Мінчич. В радянські часи, особливо в період войовничого атеїзму, православній громаді також було нелегко. Не допускалося збільшення кількості вірників, церква обкладалася великими податками. Було заборонено проводити будь-які будівельні роботи без погодження із державними органами. Доводилося викручуватися.Як згадує о. Василь Максимишинець, парох хижанської громади, яку очолює з 1984 року, прийняв він храм у запущеному стані. Підлога із кам’яних плоских брил місцями була побита, вищерблена, стіни закіптявлені, на підлозі пласт плавленого парафіну. Іконостас потребував термінової заміни. Наводити порядок доводилося ночами, щоб не бачили ззовні. Так, плитку клали за допомогою ліхтарика, накриваюи його зверху, щоб не було відблисків у вікнах. Іконостас виготовили відомі різьбярі з Приборжавського.Непросто було перевезти і встановити іконостас. В той час ніхто не брався везти вантажі без супроводжуючих документів. О. Василь прийняв рішення виконати цю операцію вночі з 7 на 8 березня 1987 року, коли, на його думку, міліція не була така пильна. Везли на вантажній машині, зверху засипавши його сіном. Тоді ж, вночі, його і змонтували. За іконостас вірники заплатили 14 тис. карбованців. В той час це була ціна двох легкових автомобілів. Наново помалював церкву художник з Хустщини Василь Фризина. За роботу йому заплатили колосальну суму – 22 тис. карбованців. Хижанські вірники були і залишаються жертовними, згуртованими і дуже побожними.Є в селі громада євангелістів-назарян. Молитовний дім ними побудований у 2007 році, в якому вони проводять свої богослужіння під керівництвом пастора Пелехача Івана.У березні-квітні 1919 року в Хижі була радянська влада, яку ліквідували румунські окупанти. В 1922 році була створена сільська організація компартії Чехословаччини, її організатори – А.М.Бордок, П.І.Вража, І.П.Батин.Згідно перепису населення в 1921 році в селі було 205 будинків, в яких проживало 925 мешканців, в т.ч. 438 чоловіків та 487 жінок. За національністю були 2 чехословаки, 865 русинів, 9 угорців, 38 євреїв; за віросповіданням – 14 римо-католиків, 870 греко-католиків та 38 іудеїв.До села належав присілок Корнет, який нараховував 41 хату.У період Другої світової війни жителі села Хижі прийняли активну участь в боротьбі з гортіївцями. Так, М.І.Батин був зв’язковим у підпільників Хуста і Севлюського округу, він збирав розвіддані, мав зв’язки з підпільною групою Ф.Потокі. В 1944 році разом з іншими підпільниками його схопили і після тортур розстріляли в липні 1944 року в Хусті.Після зміни режиму в жовтні 1944 року 29 жителів села мобілізували в Червону Армію, 12 із них загинуло.В 1948 році в селі був організований колгосп ім. Мічуріна, який в 1960-х роках влився разом із господарствами навколишніх сіл в королівський колгосп ім. Шевченка. В селі розміщувався відділок №4 колгоспу, а пізніше – радгоспу. Розвивалося виноградарство і садоводство. Тваринництво – м’ясного напряму. На території села працював прищеплювальний комплекс по вирощуванню саджанців винограду (більше 2 млн. саджанців на рік).Уродженець села Іван Петрович Палінчак зробив спробу організувати розлив мінеральної води в промислових масштабах з джерела, яке знаходиться у верхньому кінці села. Свердловина має дебет 80куб. м за добу. Є висновок Одеського інституту курортології: вода за своїми лікувальними властивостями не поступається Шаянській. Справу загальмували відсутність початкових інвестицій і належної дороги до місця видобутку води. Останнє, мабуть, і є основною причиною, бо жоден інвестор не хоче ризикувати своїми коштами, поки немає нормальної дороги, хоча б до Виноградова, а це – 18км шляху.Зараз в селі проживає 1710 чоловік. Жителі Хижі відзначаються згуртованістю, вмінням мобілізуватися, коли потрібно вирішити проблемні питання, а також бережним ставленням до багатовікових традицій предків.У цей важкий період життя хижани одними з перших почали виїжджати на заробітки, і що характерно, на відміну від інших, які облюбували Росію і навколишні сусідні держави, їх можна знайти у всіх куточках світу – Іспанії, Аргентині, Англії, а найбільше – у США. Ті, що залишилися вдома, працюють на присадибних ділянках, відгодовують птицю і худобу.+                                                                                                                   Іван Біланчук, Нариси історії населених пунктів Виноградівського районуДжерело: Голос Карпат

Нариси історії Виноградівщини: село під Холмовецькою горою

 До 1946 року – Гомловц. Сучасна назва Холмовець почала вживатися в радянський період. Село знаходиться на відстані 25км від Виноградова і 5км до залізничної станції Чорнотисово. Підпорядковане Чорнотисівській сільській раді. Розташоване на березі річки Ботар, яка бере початок біля Горбків, а поблизу Холмовця в неї впадають потічки, що течуть із румунської сторони. Над селом височіє Холмовецька гора висотою 328м.Холмовець – назва слов’янського походження і утворена від слова холм, на що вказує і рельєф пагорбкуватої місцевості, на якому розташоване село.Точної дати виникнення села поки що не вдалося встановити, незважаючи на те що утворилося воно в ХІХ столітті. Історики вказують різні роки. Так, угорський дослідник Л.Міжер підкреслює, що населений пункт Гомловц виник після урбаріальної реформи Марії-Терезії 1767 року. Ця версія нічим не підтверджується. О.Петров пише, що село засноване в 50-х роках ХІХ століття.Цікаво, що в географічному словнику 1851 року, який містить перелік населених пунктів тодішньої Угорщини і короткі відомості про них, назва села не фіксується (можливо, тому що Холмовець у той час ще не був окремим населеним пунктом). Дослідження шематизмів Мукачівської греко-католицької єпархії показують, що вперше Нижній і Верхній Холмовець згадуються як філіал сасівської громади в 1821 році з 19-ма греко-католицькими вірниками.Востаннє Нижній і Верхній Холмовець згадується в шематизмі 1891 року. Тоді в селі було 198 греко-католиків. Починаючи з 1893 року, засвідчено одночленну назву Холмовець (HOMLOCZ). З цього можна зробити висновок, що село спочатку було хутором, який виник напочатку 1820-х років, а потім відокремився від Чорнотисова в період між 1850-м і 1893-ми роками.Наявність у селі дерев’яної церкви з 1857 року – один із головних аргументів на користь такої версії. Дерев’яну церкву із села Велика Копаня купили за 255 золотих. Її було освячено на честь Всіх Святих. Поступово церква занепадала. В 1908 році на знімку споруда була ще цілою, але вже в 1920 році вівтарний зруб розібрали, а на світлині 1929 року церква вже без шпиля, башта вкрита бляшаним шатром. У 1924 році до церкви передали ікони з розібраної дерев’яної церкви у Троснику.Уже в 1920 році навколо церкви на висоту 2,5м були вимуровані з каменю стіни нового храму. У 1930 році напівзруйновану церкву купив за 15 тис. корон сенатор Вацлав Й. Клофач. Її перевезли в село Добржиков у Чехії, де В.Клофач мав маєток. Церкву на місці відремонтували і урочисто відкрили з посвятою єпископом Густавом Прохазкою 6 липня 1931 року як храм Чехословацької Гуситської церкви.Церква стоїть на гранітному цоколі посеред парку. Біля входу стоїть трьохметровий хрест з розп’яттям, перевезений разом із церквою. Довжина храму 15м, ширина 6м, висота вежі 17м. Дзвін вилитий на кошти В.Клофача майстром з Хомутова. На одній із стін вирізано дату будівництва церкви – 1669 рік. Храм має ікони та частини старих іконостасів, які мальовані олійними фарбами на липових і дубових дошках. Частина з них з того часу, коли церква стояла у Великій Копані, інші – походять із Холмовця і Тросника. Церква ідеально збережена і внесена в реєстр історичних пам’яток Чехії.Після перенесення дерев’яної церкви до Чехії в Холмовці добудували типову муровану церкву. Головним майстром був чех Пугнер, шістьох будівельників з Мукачева очолював майстер Козманка. Урочисте освячення готової споруди відбулося в неділю 27 червня 1937 року в день Всіх Святих. Розпочинав будівництво Іван Азарій, а закінчили роботи стараннями священика Степана Ільницького, учителя Олександра Поповича, кураторів Михайла Довгія, Івана Молнара, Василя Ференці та Андрія Зелді. Обійшлося будівництво в 170 тис. корон.Жертовністю відзначився Михайло Корчинський, який тоді приїхав із заробітків у США. Він виділив 5га землі, прибутки з якої йшли на будівництво церкви. Ікони до іконостаса намалював олією на полотні художник Сюч у 1937 році. З окремої дзвіниці, що стояла біля церкви, перенесли на вежу великий дзвін, куплений у 1920 році. Один малий дзвін купив М.Корчинський, а другий – жителі села.В 1945-1949-х роках в селі служив о. Гейза Сіксай, який 4 березня 1949 року возз’єднався з російською православною церквою. Цього ж року храм було підпорядковано Московському патріархату, а також змінено присвяту, церква стала Покровською. Великий зовнішній ремонт зроблено у 1985 році за куратора Лугоша. Останній ремонт був у 1998 році. Зараз православну громаду обслуговує о. Павло Кормош.Є в селі громада християн євангельської церкви «Живого Бога». Зареєстровані вони в 1997 році, поки що свого молитовного будинку не мають, богослужіння проводять в приватному будинку одного з вірників. Ця церква спеціалізується на роботі з ромським населенням. До сфери свого впливу холмовецькі послідовники цієї віри відносять ромів з чорнотисівського, пейтерфолівського і вилоцького таборів. Першим пастором громади був Зелді, після його смерті обслуговує громаду його дружина Ірина Антонівна.З самого початку заснування села його жителі займалися землеробством, а також добуванням будівельного каменю, який високо цінився, через те що був пластинчатим, відмінної якості і використовувався у сусідніх селах для будівництва житла, доріг і мав великий попит при спорудженні колодязів.Перша згадка про церковно-парафіяльну школу датується 1861 роком. Тоді в школі навчалося 18 учнів, учителем був Георгій Сочка.Згідно перепису населення, в 1921 році в селі було 83 хати, в яких проживали 344 мешканці, в т.ч. 170 чоловіків та 174 жінки. За національністю були 323 русини, 11 угорців, 5 євреїв та 5 інших. За віросповіданням – 7 римо-католиків, 318 греко-католиків, 9 протестантів та 10 іудеїв. Крім того, до села належав хутір Винниця, в якому було 10 житлових будинків.В 1925 році, при остаточному врегулюванні державних кордонів між Чехословаччиною і Румунією, до Холмовця були приєднані землі сільських громад Ботарча і Комловша, а з територій, що належали Холмовцю, була відчуженна на користь румунських громад деяка їхня частина.У 1939 році село було окуповане гортівською Угорщиною. 60 чоловік були мобілізовані в угорську армію, з них 10 загинули на фронтах. Серед них – Бровді Янош Яношович, 1918 р.н., загинув у Хусті; Копча Пийтер Пийтерович, 1917 р.н., пропав безвісти; Корчинські Янош Дєрдєвич, 1917 р.н., пропав безвісти; Корчинські Міклош Міклошович, загинув в 1944 році; Микита Янош Ласлович, 1916 р.н., пропав безвісти; Молнар Янош Дєрдєвич, 1910 р.н., пропав безвісти.Після зміни режиму в 1944 році чоловіки були мобілізовані в Червону армію. Серед тих, що не повернулися, Бич Іван Елемирович, 1928 р.н., загинув 15 квітня 1945 року в Польші; Зелді Михайло Іванович, 1927 р.н., загинув 1 квітня 1945 року в місті Катовіце; Ісак Михайло Павлович, 1927 р.н., загинув 17 січня 1945 року; Неймет Йосип Іванович, 1927 р.н., загинув в 1944 році в Угорщині в місті Овад. Як видно, забирали в армію 17-ти та 18-тирічних юнаків.У радянські часи в селі була бригада колгоспу «Росія» (центральна садиба в с. Чорнотисові). В 1961 році було здано в експлуатацію нову восьмирічну школу (нині вона дев’ятирічна). Будинок культури відкрито в 1977 році, тепер перебуває в аварійному стані.Зараз у селі проживає 731 мешканець. Великою проблемою в селі є працевлаштування. Виручає холмівчан заробітчанство, а також робота на присадибних ділянках та земельних паях. На схилах Холмовецької гори збирають ранню полуницю, непогані врожаї винограду, різної городини. На відміну від навколишніх сіл, відносно більше людей працюють на виноградівських підприємствах. Їх довозять на «Нові-Текс», «Гроно-Текс», «Джентерм».     Іван Біланчук, Нариси історії населених пунктів ВиноградівщиниДжерело : Голос Карпат

Історія с. Теково

Теково (до 1946 р. Текегаза) знаходиться біля підніжжя Чорної гори, на відстані 6 км від районного центру м. Виноградів. Зараз село розташовано на лівому березі річки Тиси, але виникло воно десь у 30 роках ХІІІ століття на правому березі річки Тиси і існувало там до середини ХІХ століття. Є багато різних легенд і переказів про причини переселення людей з правого берега річки на лівий.Бурхливі води Тиси часто руйнували будинки на правому боці і жителі змушені були шукати безпечнішого місця для своїх осель. Вони вирішили перейти і поселитися на лівому березі Тиси. Лівий берег був вищим за правий, тому навесні при таненні снігу більша кількість води розливалася на правий берег.Будинки були  побудовані з дерева, так само і церква, яка була розташована у центрі села. Влітку, коли рівень води був малим, на виготовлених спеціальних плотах люди переправляли свої дерев’яні домівки, худобу і свої нажиті речі через річку. Церква була на багато більша і важча за дерев’яні дома. Теківчани виготовили спеціальний пліт з дерев’яними колесами на якому розмістили церкву. Легенда говорить, що 92 волів були запряжені за плотом, і тягли його з лівого на правий берег Тиси.Назву «Текегазо» село дістало у ХІІ столітті. На той час у королівському замку був угорський король з династії Гунь оді, який із свого замка опустився до берега річки для розваги, грали гру «теке» (боулінг). Так і дістала ця місцевість назву Текегаза.Теківчани на протязі багатьох століть відчули на собі владу різних правителів. Тут переплелися долі українців, угорців і євреїв. Перебування у складі різних держав дало змогу вибрати краще з їх культури, наклало свій відбиток на мову та звичаї селян. Переважно у селі жили угорці, але поступово їхня кількість знижувалася.В цій місцевості розвивалося сільське господарство завдяки сприятливому географічному розташуванню села. А саме: вирощували насіннєву культуру, займалися тваринництвом, виноградарством. Коло берега річки були побудовані винні цехи де давили виноградний сік і виготовляли різні види вин. Один із таких цехів існував і до наших часів. Землі були розділені сім’ям з яких виникали землевласники.В кінці 1918 р. в результаті поразки в І-й Світовій війні Австро-угорська імперія розпалася. Територія центрально-східної частини Закарпаття, у тому числі і Текегаза, увійшла на правах автономії до Чехословаччини. Зміна політичної системи мали позитивний вплив життя людей. Активізувалося економічне життя, споруджувались адміністративні заклади. Але ці блага не були тривалими. Криза 30-х років боляче вдарила на розвиток села.На той час діяла церковна школа з угорською та частково чеською мовами навчання. Діяли дві церкви греко-католицька і реформатська. З 15 березня 1939-го року внаслідок змови Гітлера та Сталіна війська фашистської Угорщини окупували Закарпаття. Незважаючи на всі ці історичні перипетії Теківчани продовжували землеробську діяльність. І школа продовжувала працювати, школярі співали гімн різних держав.1944 рік був знаменний для всього Закарпаття і Текова зокрема. 26-го листопада 1944 року у м. Мукачеві відбувся з’їзд Народних Комітетів Закарпаття. Делегатом від Текова був житель села Кекерчень М.А. Було прийнято Маніфест про воз’єднання Закарпаття з Радянською Україною. Розпочалася нова сторінка і житті села.1-го вересня 1945-го року в селі відчинили двері дві школи, з українською та угорською мовами навчання. В 1950-х роках був створений колгосп «прикордонник», який пізніше був перейменований колгоспом «Україна».В 1970 році під фінансуванням колгоспу було збудовано Будинок культури і господарський магазин.2001-го року внаслідок паводку було зруйновано майже всі будинки села в тому числі і школи, дитячий садок, мед.-пункт. В цьому є році всі ці заклади були відбудовані. Тепер Теківчани пишаються чудовими закладами, будівлями в центрі села.

Нариси історії с. Олешник

Олешник
До 1946 року – Егреш, знаходиться в 5-ти кілометрах від районного центру і залізничної станції Виноградів. Село розташоване на болотистій рівнинній місцевості. Свою назву отримало від вільхи, яка у великій кількості росла на берегах річки Бильви, що протікала через село (вільшняк, або, ще як кажуть у народі –ольшник). Від нього пішла назва села Ольшник, а для зручності вимови – пізніше – Олешник.А Егреш – ще давніша назва села. Угорський історик Сабов Іштван пояснює назву від прізвища власника села Егреші. В народі кажуть, що за селом є водойма, яка дістала назву від імені пана Егреші, хата якого провалилася, а на її місці утворилося озеро. Від цього і пішла назва села.Є ще одна версія походження назви Егреш. Враховуючи, що село довгий час перебувало під угорською владою і державною мовою була угорська, на якій «егреш» означає аґрус. А в селі з давніх часів культивували цю ягідну культуру. Взявши до уваги, що сорт агрусу «ломикамінь болотний» любить проростати в болотистих місцях, цілком прийнятним є цей варіант.Одне з ранніх поселень, в історичних документах згадується уже в 1284 році, коли король Ласло подарував його синам Швнга – Яношу і Теке. Виявилося, що вже в цей час село було спустошено. Очевидно, поселення існувало ще раніше і його знищили татаро-монголи ще в 1241-1242-х роках. Від синів Швнга утворився рід теребешських Егрешів. Старовинний маєток у вигляді села у ХУ столітті поступово вислизнув із їх рук і частинами перейшов у володіння інших угочанських землевласників, в основному Перені.Самі Егреші знайшли притулок у Шашварі (Троснику), все більше розчиняючись в середовищі дрібної шляхти. В другій половині ХУІ століття Егреш повністю перейшов у володіння Перені. Поряд із девятиною селяни повинні були давати панові масло, сир, птицю, рибу, відбувати різні повинності: будівельно-ремонтні роботи, заготівля і накопичення місцевих будівельних матеріалів, дров, виконання охоронно-сторожової і транспортної служби. Крім того, селяни щороку сплачували поземельний податок, а державі – обов’язковий збір у державний бюджет, так звану діку – військовий податок, розміри якого мінялися.Незважаючи на труднощі, населення неухильно зростало. Так, у 1652 році в Егреші з’явився новий житель, що придбав ділянку орної землі, на прізвище Любка. Трохи пізніше, в 1663 році, в Егреші були зареєстровані нові землевласники: Чонка, Орос, Керечан. Через 4 роки (1667) прибули сім’ї Дубляка та Лендєла, а в 1690 – Свищо.Під час єпископського візиту М.Ольшавського в 1751 році в його протоколах знаходимо, що дерев’яна церква в доброму стані, вкрита шинглами, забезпечена всіма образами і книгами, двома дзвонами. У 1785 році йдеться про дерев’яну церкву, збудовану парохіянами в 1658 році. Того ж року в селі створено парохію. В 1877 році ще існувала дерев’яна церква.Віряни довгий час готувалися побудувати муровану церкву. З 1820 року завозять камінь і деревину. І тільки з 1840 починається будівництво при парохові Миколі Бачинському. ЇЇ посвятили у листопаді 1852 року на честь Різдва Пресвятої Богородиці. В 1872-1873-х роках добудували вежу. В 1896 році покрили церкву бляхою. В 1854-65-х роках побудували фару. Іконостас вирізав майстер Петро Ковалицький у 1881 році.На початку ХХ століття надмірна мадяризація не сприймалася інтелігенцією і народом, які потяглися до православ’я. Не обійшло це і Олешник. Так, Кополович Михайло Іванович, повернувшись із полону, вирішив запровадити православну віру в селі. Біля нього згуртувалося декілька людей, які критикували, що не так проводяться деякі богослужіння. Це спричинило спротив з боку пароха Миколи Русинка і більшості вірників села. 23 травня 1923 року його попросили залишити греко-католицький храм.Малочисельна громада почала молитися в пристосованих приміщеннях і почала будівництво свого храму (дерев’яного). В листопаді 1925 року завозять дерево та камінь. Допомогу деревом надавали і греко-католики, грошима і матеріалом допомагали євреї, угорці з навколишніх сіл. І вже на празник Різдва Пресвятої Богородиці храм було освячено.З 1933 по 1946 рік парохом греко-католицької церкви був Андрій Фачкович, який 9 лютого 1949 року перейшов до православ’я. З 1946 по 1949 рік у селі служив о. Іван Ченгерій. У зв’язку з забороною греко-католицької церкви в 1949 році, він разом з отцями Іваном Маргітичем, Іваном Романом, Петром Оросом та Іваном Горінецьким ідуть у підпілля. Після арешту отців Івана Маргітича і Івана Романа та звірячого вбивства о. Петра Ороса, він з о. Горінецьким залишається в підпіллі. Не витримавши навантажень і на основній роботі, і в підпіллі, його звалив інсульт. Прикутого до ліжка забрав до себе побратим по підпіллю священик Іван Бровдій. Іван Ченгерій помер у Боржавському у 1992 році.Із забороною греко-католицької церкви храм перейшов у підпорядкування Московського патріархату. Потрібно сказати, що і поміж православних не було єдності. Так, не змогли домовитися ті «корінні православні», які ще в 1923 році відійшли від греко-католиків з «новими православними», які стали ними після 1949 року. Перші відвідували свою дерев’яну церкву, а другі – муровану «греко-католицьку». Так тяглося до 1961 року, коли райком партії дав вказівку знести дерев’яну церкву, щоб зменшити кількість культових споруд на території району.В 1990 році, після реєстрації греко-католицької громади, вони почали вимагати повернення храму. Щоб зберегти спокій, в Олешнику було прийнято розумне, на перший погляд, рішення – почергове богослужіння в церкві, але православні зірвали цей непоганий задум. Йшли довгі і гарячі дебати. Греко-католики вимагали почергового моління, православні на це не погоджувалися.Намічалися різні конфліктні ситуації, тому влада прийняла досить виважене рішення: діючий храм закрити і опломбувати до закінчення будівництва нової православної церкви. Православні молилися в притворі, а греко-католики – біля дзвіниці.Було вирішено побудувати нову церкву на місці дерев’яної, яку знесли у 1961році. Будували всім селом. Велику допомогу надавала районна влада, голова кооперативного господарства Любка Михайло та і вірники обох конфесій, бо всі хотіли здійснювати богослужіння в комфортних умовах. Уявіть собі, як відстояти службу на морозі, особливо для дітей і старших людей. 5 серпня 1993 року майно комісійно поділили без усяких ексцесів. 6 серпня храм було відкрито, а 8 серпня була проведена Божественна літургія. Роботи на цьому не припинилися: проводилася газифікація, спорудження фари, тощо.Розбіжності між старими і новими православними продовжувалися. Так, 23 листопада 1996 року на зборах православних було прийнято рішення зареєструвати громаду в Українській православній церкві Київського патріархату, 25 листопада це було офіційно зроблено, але далі цього не пішло.В 1919 році в селі засновано євангелістську громаду. ЇЇ засновниками були Іван Андрашко та Іван Попович. Іван Андрашко керував громадою до 1949 року. Після цього пресвітером обрано Павла Андрашко, який керував євангелістами аж до 1996 року. Після отримання Україною незалежності, 1 травня 1990 року було розпочато будівництво Дому молитви, яке закінчили через чотири місяці. Зараз пресвітером служить пастор Андрашко Михайло Михайлович.Під час австро-угорського періоду велике значення для Егреша мало введення в дію 23 грудня 1908 року однієї із ділянок (Виноградів-Хмельник) Боржаводолинної вузькоколійної залізниці протяжністю 19км. Першою її зупинкою після Виноградова став Егреш. Це сприяло економічному піднесенню села. Насамперед, декілька десятків чоловік влаштувалися на роботу професійними залізничниками – вошутістами, боктерами і мали на той час дуже пристойні зарплати. По -друге, полегшився зв’язок із Виноградовом і Іршавою, не було перешкод для вивозу вирощеної продукції, а пізніше сотні людей могли влаштуватися на роботу в Виноградові.Рух поїздів, особливо у радянські часи, був узгоджений з режимом роботи установ, заводів і фабрик. На жаль, мусимо констатувати, що вузькоколійка у наш час приходить до своєї кончини, і в першу чергу, через економічну неспроможність.Результати перепису населення в Олешнику в 1921 році мали такий вигляд. В 142 будинках проживало 1847 чоловік, в т.ч. 889 мужчин і 958 жінок. За національністю: 1 чехословак, 1774 русини, 24 угорці, 47 євреїв. За віросповіданням: 5 римо-католиків, 1654 греко-католиків, 5 євангелістів, 113 православних, 70 іудеїв.На території села були 2 млини.12 лютого 1939 року відбулися вибори до першого сойму Карпатської України. В них активну участь взяли і жителі Егреша. За Українське національне об’єднання проголосував 961 виборець з 1181 жителів, які взяли участь у голосуванні.З середини березня 1939 року Егреш був окупований Угорщиною. Почалися репресії. В квітні 1944 року угорською польовою жандармерією був заарештований Петро Юрієвич Копча, закатований у будапештській тюрмі Моргіткирут для політичних в’язнів.Після визволення села від фашистських окупантів (26 жовтня 1944 року) 45 місцевих чоловіків мобілізували в Червону армію – 15 із них залишилося на полях боїв. 27 чоловік із Егреша загинули в Другій світовій війні, воюючи в угорській армії. На жаль, до цих жертв потрібно ще додати і Поповича Михайла Михайловича, який у 20 років загинув у Афганістані.У боях за Олешник загинув стрілок-радист 471 штурмового авіаційного полку, старший сержант Іван Степанович Соломін. Він похований в центрі села, встановлений у 1981 році пам’ятник спроектував Микола Ігнатик.Після війни в селі, як і по всюди, розпочалася колективізація. Зараз багато людей вважає, що колгоспи – це панацея від усіх бід в сільському господарстві і поблажливо ставляться до тих форм і методів, якими людей змушували вступати в колективні господарства. Сьогодні можна почути, що під час колективізації на Закарпатті не було жодного випадку насильства. Покажемо деякі із форм примусу на прикладі Олешника.Кирило Кополович у 1948-1949-му роках навчався в Ужгородському університеті разом із сином Йосипа Сойки – Іваном. Викликали їх декани – вони вчилися на різних факультетах – і дали строк, протягом якого вони мали принести довідки з сільської ради, що їхні батьки записалися в колгосп. Якщо такого документа не буде, значить, вони не будуть більше студентами.А ось що розповідає ветеран Великої Вітчизняної, один з перших колгоспників Юрій Гергель: «Коли вже засівали колгоспні землі, то засівали підряд – і того селянина, що вступив у колгосп, і того одноосібника, чия земля була поряд. Заперечувати ніхто не пробував. Так само збирали перший урожай. Колгосп не визнавав меж, тому збирали урожай по всьому полю. В 1949 році колгоспники мали дуже хорошу оплату за роботу. Адже записалося було в колгосп не багато, а урожай зарахували і той, що був зібраний на ділянках одноосібників. Волею, не волею в 1950 році в колгоспі були ті одноосібники, землі яких межували з колгоспними.»Надійним методом вербування в колгосп був страх. Особливий терор використовувався до одноосібників, які не хотіли в колгосп. Ось витяг із вироку Закарпатського обласного суду по кримінальній справі на Сойку С.І. за несплату сільськогосподарських податків.Сойка Семен Ілліч, 1888 року народження, уродженець і мешканець села Олешник, із селян- куркулів. 17 червня 1948 року йому було вручено зобов’язання на здачу зерна в кількості 682кг. Підсудний і сам не заперечував, що за ним числиться недоїмка по поставці зерна в кількості 23кг. Підсудний мав у своєму користуванні понад 25га землі. Радянська влада відразу відібрала від нього 8га землі, яка була розділена між безземельними громадянами села Олешник, а в 1949 році зісталось за підсудним Сойка 8,53га землі. Підсудний мав найману силу і віддавав ще раніше землю в оренду Судова колегія вважає, що вина підсудного повністю доведена, тому він повинен понести сувору міру покарання. Його позбавили волі терміном на 10 років, без поразки в правах, з конфіскацією всього майна.Вказаний вирок Сойка С.І. оскаржив 9 лютого 1949 року у Верховному суді УРСР, який прийняв ухвалу: «Касаційна справа не заслуговує на увагу.» ЇЇ залишили без задоволення. Члени судової колегії Верховного суду свідомо не врахували той факт, що в користуванні Сойки вже давно не було 25га землі, а лише 8,53га, як і не було потреби в найманні робочої сили. Але основною причиною, все ж таки, було нагнітання страху в одноосібників.Найлегше записувалися в колгосп колишні безземельні. У 1945 році їм наділили землю, але то земля була «давана». А «давана» – ніби не твоя, як дали так і забрали. Інша справа, коли ти купив ту землю за свої кровно зароблені гроші. Ще й зараз старші люди безпомилково вгадують колишні межі своїх земель. Особливо важко було першому поколінню, тепер уже не селян-землевласників, а колгоспників, які боляче сприйняли ці знущання над собою і своєю годувальницею. Було знищено серцевину існування і самого селянства – його безмірну прив’язаність до землі, цинічно знято ореол святості, якою наш народ завжди її наділяв.Але, тим не менше, життя йшло вперед. Місцевий колгосп «Нове життя», завдяки нещадній експлуатації колгоспників, їхній добросовісній праці з кожним роком мав певні успіхи, особливо у вирощуванні зернових. На значних площах збирали по 40-43ц пшениці з гектара. На кожний трудодень наприкінці року видавали по 3кг зерна. Але все це здійснювали на фоні суцільних боргів.В 1961 році сума непогашеного фінансового зобов’язання перед державою складала 1млн. 700 тис. карбованців, в 1963 році борг був скорочений вдвічі. І лише через 20 років існування колгосп почав виходити на самоокупність. Це стало можливим, коли в районі почався бурхливий розвиток підсобного господарства на селі. Воно давало майже стільки прибутків, як і основна діяльність. Не залишилися осторонь і в Олешнику: діяли колгоспні млини, олійниця, тарний, швейний, сувенірний цехи.Потрібно відзначити, що багато уваги приділялось поліпшенню орних земель. Осушувалися численні мочари, проводився їх дренаж, прокладалися системи осушувальних траншей. У такий спосіб у природи було відвойовано понад 150га землі. Звичайно, це нібито і непогано допомогло господарству. Але вже зараз дається взнаки втручання людей у регуляцію природних процесів.Міліють і висихають річки, потічки і струмки, пропадає вода в колодязях, знижується рівень підземних вод. Було б необ’єктивно звинувачувати у цьому тодішнє керівництво господарства, ці плани були прийняті і профінансовані на найвищому рівні. В житті часто так трапляється, те, що ми сьогодні рахуємо перемогою, своєю удачею, в майбутньому обертається мало не трагедією.Під кінець 80-х років стався суттєвий спад у господарюванні, зупинити який не вдалося: наростала заборгованість, занепадало виробництво, втрачалися цілі галузі.В часи незалежності довелося переходити на нові форми господарювання. В 1996 році колгосп був реорганізований у кооперативне підприємство «Нове життя». Всі, хто працював у колгоспі, отримали двохгектарні земельні паї. 92 колишні колгоспники, які захотіли господарювати самостійно, дістали землі в натурі. 306 колишніх колгоспників стали членами кооперативу, здавши в оренду свої земельні наділи. З самого початку були певні успіхи в роботі. Але зараз не вдається загальмувати падіння виробництва, кооператив бореться за виживання.Олешник – одне з найбільших сіл району, в ньому проживає 4721 чоловік. Починаючи з чехословацьких часів, дуже багато сельчан працювали у Виноградові на самих різних роботах. Особливо ця тенденція посилилася в радянські часи. Майже на кожному промисловому підприємстві працювали олешницькі чоловіки та жінки, а комбінат хлібопродуктів був для них базовим.Немало їх було і в бюджетних організаціях, і в закладах сфери обслуговування. Це пояснюється, в першу чергу, великою кількістю населення, хорошою дорожньою інфраструктурою, і, не в останню чергу, підприємливістю і кмітливістю олешницьких жителів. Це саме спостерігається і зараз. Можливо, ще в більшій мірі, бо в сільському господарстві все менше робочих місць.Звичайно, дещо робиться і в селі для розвитку підприємництва. Тут успішно діють фермерські господарства Товта, Деяка, частину землі орендують, а значить і дають роботу, фермери з угорських сіл району. Діють у селі 17 продуктових і промтоварних магазинів, дві аптеки, заклади громадського харчування, які повністю забезпечують потреби жителів. Успішно працює приватне підприємство «Саламандра», що займається випічкою хліба, пошиттям взуття та швейних виробів.Та, навіть при такому розкладі, багатьом чоловікам доводиться шукати роботу в далекому і близькому зарубіжжі.З давніх часів Олешник був центром вирощування ранньої редиски. Тепер до цієї спеціалізації приєдналися ранні огірки, помідори, полуниця.Незважаючи ні на які труднощі, село розвивається, зростає, розширюється, в архітектурному плані дедалі стає красивішим. Це дало підставу жителям навколишніх сіл назвати егрешчан – пискуряниками. Чому саме так? І дійсно, якщо вдуматися, то жителі жодного села, крім Олешника, не мають персональної клички. Пискурі – в’юни, надзвичайно хитра риба, її неможливо зловити вудочкою, та в селі знайшли вихід: сплели з верболозу кошики з спеціальними пастками і успішно ловлять цю смачну рибу. Якщо, на перший погляд, у кличці є щось неприємне, то в цілому – це данина пошани людям спритним і хитрим, які знайдуть вихід із будь – якого становища.                                                                                                                                                 Іван Біланчук, Нариси історії населених пунктів Виноградівського району.Джерело : Голос Карпат

Мандрівка минулим Перехрестя-Тісокерестура

До 1946 року Тісокерестур, знаходиться за 15км від Виноградова і 5км від залізничної станції Вилок, на дорозі, прилеглої до автотраси Ужгород-Рахів. Угорська назва села Тісокерестур пояснюється тим, що сільську церкву посвятили в честь Святого Хреста. Перша частина слова Тісо викликана, швидше за все, близькістю до Тиси. Можливо, один із рукавів цієї ріки колись протікав через село. Українська назва села – невдалий, некоректний переклад з угорської, що спотворив суть назви населеного пункту.Керестур вперше згадується в історичних документах в 1260 році, як сусіднє поселення Чорного Потока. Керестур був осередком величезних землеволодінь на самому заході комітату Угочі, але, в той же час, був ближчим до інтересів Березького комітату. Уйгеї, володіння яких буквально оточували Керестур, в 1421 році розпочали судовий позов проти нього і через століття заволоділи Керестуром. В ході подальшого розвитку в Керестурі, як і у всіх інших селах Уйгеїв, знайшли домівку багато дрібнопомісних дворян, хоч поміщицького помістя в селі так і не було побудовано.Згідно опису Елека Фийняша: «Керестур – угорське село близько до Тиси; 14 римо-католиків, 47 греко-католиків, 468 реформатів, 10 євреїв. Землі добрі та врожайні, луки можуть коситися двічі, лісу мало.»В 1870 році пожежа нанесла селу страшенної шкоди, в т.ч. і церкві. В період реформації жителі села добровільно перейшли до реформатського віросповідання. Як уже зазначалося, під час пожежі церква повністю вигоріла, залишилися лише стіни, звичайно, її довелося відновлювати. В 1914 році на церкві добудували вежу, тоді ж були відлиті і дзвони. В 1927 році старший Онтол Комловші придбав так званий «малий дзвін».В ХХ столітті в селі служили такі пастори: Деяк Мігай до 1922 року, Чок Йожеф (1922-1939), доктор Шаркань Лойош ( пів року), Фургон Пал (1939-1942), Орговані Дєрдь (1942-1946), Сабо Бейло (1946-1956), Чок Йожеф (1956-1967), Сабо Елемир ( два місяці), Горкої Борно (1967-1973), Лойош Мігай (1973-1998), Тегзе Лорант з 1998 року. Тепер тут служить пастор Йосип Шіпош.Після легалізації греко-католицької церкви в Україні в Перехресті зареєстрували її громаду. Молилися греко-католики в школі та клубі. Їм виділили землю для будівництва церкви. 3 травня 2009 року хрест та камінь під спорудження церкви Жінок Мироносиць освятив єпископ Мілан Шашік. Закінчену будівництвом церкву освячено в 2014 році.У березні-квітні 1919 року в селі існувала радянська влада. Перед чехословаками село зазнало румунської окупації терміном трохи більше року. Потрібно зазначити, що при чехословацькому пануванні, згідно адміністративно-територіального поділу, Керестур входив до складу Березького округу.Згідно перепису населення в 1921 році, в селі налічувалося 97 будинків, в яких проживало 491 чоловік, в т.ч. 253 мужчини і 238 жінок. За національністю 1 русин, 485 угорців, 5 євреїв. За віросповіданням 41 римо-католик, 55 греко-католиків, 380 реформатів і 5 іудеїв. В селі була Ленкесова чарда, хутір Нодь Ідої та колодязь на Чорді. В цей період в селі діяла державна сільська школа.На фронтах Другої світової війни 26 чоловіків із села загинули, а після визволення села в жовтні 1944 року до сталінських таборів було кинуто 56 чоловіків, із яких 12 не повернулося додому.Колективізація проходила важко, бо селяни , особливо заможні, не хотіли йти в колгосп, але потім, під тиском обставин, змирилися. В Перехресті розміщувалася центральна садиба колгоспу «Прогрес». З часом колгосп набув розвитку, в основному, за рахунок того, що люди в той період були працьовиті та чесні, виховані на основах християнської моралі.За колгоспом було закріплено 2554га сільськогосподарських угідь, в т.ч. 1864га орної землі. Вирощували зернові: пшеницю, жито, кукурудзу. Тваринництво було м’ясомолочного напряму. Мав певну ділянку землі в селі і радгосп «Виноградівський», на якій вирощували полуницю, а згодом і інші культури.Інтенсивно розвивалися підсобні промисли. Діяли столярний і консервний цехи та цегельний завод. Асортимент столярних виробів був дуже широкий: вікна, двері, паркет, будівельна деревина, сувеніри, в т.ч. і з рогів корів, деталі дубових сходів, тощо. Налагоджені зв’язки зі східними регіонами України забезпечували постійний збут. Особливою популярністю користувалися столярні вироби на новобудовах Нікополя, Дніпродзержинська.На жаль, з розпадом Союзу, це все втрачено, залишилася лише столярна майстерня з пилорамою у Вилоці, яка була видана у вигляді паю, її власник Гоздок виявився кмітливим господарем.Зараз в селі проживає 939 чоловік. Перехрестянці виживають, як і всі люди в нашому районі. Більшість працездатних чоловіків, а тепер уже і жінок, виїжджають на заробітки за кордон. Решта працює вдома на присадибних ділянках і паях, вирощують ранню городину: огірки, помідори, перець, капусту, а на паях – переважно молоду картоплю, пшеницю, овес.Уродженцем села був Борбей Балаж – улюблений полковник Ракоці Ференца ІІ. Свій чин заслужив у битві під Тисобечом, проявивши надзвичайну доблесть і військову кмітливість. Його героїчні вчинки описав Йокаї Мор у своєму відомому романі «Люблячи до ешафоту».                                                                                                                                                  Іван Біланчук, Історія населених пунктів Виноградівщини.Джерело: Голос Карпат

Оклі Гедь – це там, де Долина крові

Історія Виноградівщини: Оклі Гедь – це там, де Долина кровіУ черговому нарисі про населені пункти Виноградівщини Іван Біланчук розповідає про село на Клиновецькій горі, де щороку проходять черешневий і сливовий фестивалі. Це – Оклі Гедь.Раніше – Клинова Гора. В 1921 році це був хутір з 25-ти хат села Оклі, в 1930 році вже було 65 будинків і 208 жителів. Поступово, поряд із селом Оклі, на засадженій виноградом горі, в першій половині ХХ століття в часи Чехословаччини, виникло самостійне поселення. Підпорядковується воно Неветленфолуївській сільській раді і знаходиться від неї на відстані 5км.В радянську епоху відбулося об’єднання населеного пункту Юлівецька Гора з селом Клиновецька Гора. Воно проведено рішенням облвиконкому № 431 від 30 липня 1962 року.Тут поруч живуть римо-католицькі, греко-католицькі та реформатські сім’ї. У 1995 році тут було зведено першу екуменічну церкву Закарпаття.Церква є власністю реформатів, але в мирі та злагоді нею користуються вірники всіх трьох конфесій. Мова літургій – угорська. Зараз у селі служить реформатський пастор Степан Мейсар, греко-католицький священик о. Віктор Сюч та римо-католицький священик Ласло Гойош.Потрібно зазначити, що до 1995 року вірники – реформати належали до церкви села Оклі. Після цього в селі створена реформатська громада, яка включила до себе і вірників вилоцької реформатської громади, які територіально проживають ближче до Оклі Гедь.Під час влади Чехословаччини, в селі відкрили трьохкласну угорську школу з трьома вчителями. Під час Другої світової війни на фронтах загинуло 6 вихідців із села. Восени 1944 року з села забрали 33-х чоловіків, із яких 16 загинуло в таборах.Зараз в селі проживає 626 чоловік. У червні проводиться фестиваль черешні, а в серпні – «Горянська слива». Заходи проводяться в старому дубовому лісі, що є парком відпочинку. Виступають зарубіжні та місцеві аматорські танцювальні колективи.Свого часу село славилося своїм мінеральним джерелом від ревматизму, яке останнім часом замулилося.Жителі села характеризуються вірністю своїм традиціям. Громада живе майже ізольовано, за винятком молоді, з якої лише одиниці залишаються в селі. Свідченням того, що тут зберігають народні традиції, є місцевий фольклорний ансамбль, який у своєму репертуарі має народні пісні і балади.У межах села є Долина крові. Усні перекази говорять, що свою назву вона отримала через те, що тут загинуло безліч людей. Ворог насувався на клиновецькі села. Багато людей ховалося тут, місце було придатне для цього: вдалині від населених пунктів густі ліси оточували долину. Але хтось видав криївку, і безжалісний ворог знищив беззбройних людей, не помилувавши ні дітей, ні стариків, ні жінок. Кров текла потоком, заливши всю долину. Відтоді це місце називають Долиною крові. Вчитель місцевої школи Шандор Фоврі аналітичним шляхом довів, що це були татари під час нападу на Угочанський комітат в 1717 році.Використовуючи схили Дюлянської і Клиновецької гори, місцеві жителі успішно вирощують європейські сорти винограду, з якого роблять дуже якісне, відбірне вино. Вирощують вони овочі та фрукти, маючи з цього більшу вигоду, ніж у сусідніх селах, де немає такого мікроклімату. Це місце вважається одним з найтепліших у Закарпатті, як, зрештою,і південні схили Чорної гори.                                                                                                                                               Іван Біланчук, Нариси історії населених пунктів ВиноградівщиниДжерело: Голос Карпат

Що то за село – Оклі

Оклі
Раніше село Оклі називалося Клинове, а ще – Аклин. Підпорядковане Неветленфолвівській сільраді, знаходиться на відстані 2,5 км від неї. Розташоване на південному заході району на заболоченій місцевості. Назва села появляється в історичних документах лише в 1323 році, приблизно одне століття є власністю сім’ї Оклі, після їх вимирання успадковується по дівочій лінії, а також новими власниками, які володіли ним різні терміни. Це Перені, Маті, Долнокі, Сейкей, Одонфі, і в кінці стає власністю сім’ї Дюлої.Невелике поселення, яке було затиснуте між нялабськими і холмеувськими помістями, не потрапляло під тривалий вплив жодного з них. Самоізоляція села проривається в бік північно-східного напряму і пізніше заселеного села Дюла. Ця особливість пояснюється тим, що в середині ХІУ століття утворення сусіднього села Дюли здійснювалося на частині землі, відібраної від Оклі.Є ще одна версія походження назви села Оклі. Зокрема, від угорського слова «окол» з додаванням закінчення – «і». В перекладі на українську мову, це слово означає загорода, обора, кошара, хлів. Згідно з народними переказами, на місці сучасного села була величезна кошара з великою кількістю свиней. Імовірно, звідси і пішла назва села. В часи Австро-Угорської імперії Оклі стало відомим на всю Угорщину завдяки сатиричному роману Калмана Міксата « Оклі Мікловш».В радянську епоху перейменування населеного пункту Аклин (так називалося село в чехословацький період) в Клинове проведено Указом Верховної Ради УРСР від 25 червня 1946 року.Під час турецької навали 1717 року жителі села сховалися в горах, уникнувши розправи і полону, але їхнім будинкам була нанесена велика шкода. Як відзначає угорський історик Іштван Сабо, доля кріпаків в Оклі була трохи легшою, ніж в навколишніх селах. Вони відробляли на пана лише 3 дні на тиждень, крім обов’язкової дев’ятини і інших повинностей. А їх було безліч. Сабо наводить деякі з них: на Різдво, Паску, Трійцю обов’язкова куриця для землевласника, збір жолудів, грибів, приготовлення мішків, жінки повинні були здати прядиво, за збір жолудів своїм свиням доводилося здавати десятину.Церкву побудували в ХУ столітті в готичному стилі для католиків. Але в ХУІ столітті вона перейшла до реформатів. Церква без вежі на 250 стоячих місць. В 1803 році згоріла, в наступному її відбудували. В 1987 році зробили зовнішній капітальний ремонт. Дзвіницю капітально відновили ще в 1977 році. Метричні книги ведуться з 1853 року. Частина престольної посуди з 1712 року. Старий дзвін тріснув, новий у радянські часи купили у Воронежі (Росія).На початку ХХ століття реформатські громади Оклі і Неветленфолу об’єдналися в спільну церковну громаду, яка утримує священика. Зараз в селі служить пастор Оттіло Левринц.Існують докази того, що в селі були вірники православної конфесії. Так, в «Православному карпаторуському віснику» православної Мукачівсько-Пряшівської єпархії в № 3-4 за вересень 1936 року на ст. 19 в переліку церков згадується настоятель храму в Аклині – ієромонах Сергій Сойка. Нещодавно на виставці пасхальних ритуальних атрибутів були виставлені вишиті рушники з хрестами та написами на угорській мові « Христос Воскрес». Старожили села згадують, що їхні батьки святили паску.Відомий угорський краєзнавець Елек Фийнєш повідомляв: «Землі села чорні, розсипчасті, дуже родючі, луки косяться двічі. Сюди належить частина болота Чорний Егер. Колись тут стояв замок Каваш, який тепер повністю зруйнований.»Згідно перепису 1921 року, до села належало 1244 га землі, в ньому було 76 будинків, проживало 443 жителі, в т.ч. 219 мужчин і 224 жінки. За національністю 7 чехословаків, 18 русинів, 359 угорців, 15 євреїв і 44 інші. За віросповіданням 47 римо-католиків, 115 греко-католиків, 261 протестант, 18 іудеїв.В той час у селі було 2 хутори: Оклінський, Оклінська гора, в якому було 25 будинків, він почав формуватися в окреме село. Тут склалася цікава ситуація, бо Оклі був повернутий, згідно додаткових перемовин між Чехословакією і Румунією, лише 4 травня 1921 року, а перепис відбувався 15 лютого 1921 року. Довелося змоделювати необхідні дані станом на цей час, щоб отримати достовірні показники. Під час врегулювання прикордонних питань частина земельних угідь, що раніше належала Оклі, була передана Румунії. Також відбулися зміни адміністративних меж між селами Оклі і Дюла в 1925 році. Зараз в селі проживає 373 мешканців.В чехословацькі часи в селі діяла реформатська угорська школа. Під час Другої світової війни дев’ять чоловік із села загинули на фронтах. Восени 1944 року із села в табори забрали 27 чоловіків, 19 із них загинули.В селі Клинові був утворений колгосп «Комсомолець». Ось витяг із звіту по колективізації: 1. Колгосп організовано 28.03.1948 року, який 29.03.1948 року зареєстровано, затверджено голову колгоспу, голову ревкомісії окрвиконкомом, і зараз відводиться колгоспу площа землі. 2. Голова колгоспу – Волощук Василь Дмитрович, голова ревкомісії – Палінчук Микита Васильович. а/ дворів у колгоспі 20, б/ всього трудоспособних 35 чоловік. З них чоловіків – 15, жінок -20, підлітків – 6. Колгоспного двору колгосп поки не має. 3. Пахотні землі колгоспу відводяться – 64га, сінокосу – 40га, і всього 104га. Коней – 3, волів – 2, возів – 3 штуки, виноградника – 32га. Бригад організовано – 2, з них виноградно-огородна ланка поки що не організована.Абсолютно подібна картина, як і в Новому Селі.Пізніше центральна частина колгоспу «Комсомолець» була перенесена в Неветленфолу (Дяково), а в Клинові була бригада.Зараз тут займаються, використовуючи благодатні умови і клімат, вирощуванням ранньої полуниці, різної городини і, звичайно, виноградарством. Але, як і в інших населених пунктах, виручає заробітчанство. Незначну частину людей довозять на промислові підприємства Виноградова.Про курган Голом перекази говорять, що тут були аварські поховання.                                                                                                                                                      Іван Біланчук, Нариси історії нгаселених пунктів ВиноградівщиниДжерело: Голос Карпат

Нариси історії про села Дротинці, Дюла, Затисівка

ДРОТИНЦІСело розташоване на правому березі Тиси за 5 км від районного центру і в 3-х км від залізничної станції Фанчиково на лінії Ужгород-Солотвино. Перша згадка в 1251 році – одне з найдревніших сіл району. До 1946 року – Сірма. Указом Верховної Ради УРСР від 25 червня 1946 року село перейменовано в Дротинці. Пояснити назву села Сірма досить важко. В угорській мові його значення невідоме, в турецькій мові SYRMA ( сербській SRMA), болгарській (СЪРМА), албанській (SERME) – означає золоте або срібне прядиво. Якщо виходити з цієї версії, то можна порозуміти і українську назву Дротинці, бо золоте або срібне прядиво має форму струн , дротиків. Швидше за все, прізвище власників села походить від його назви, а не навпаки – Сірмої. Вони в 1399 році вели судові суперечки із Осодфолуївськими , а 1433 – з сім’ями Бекені, Чотовгазі, Четеварі за володіння Сірмою.У 1717 році татари нанесли значної шкоди селу. Взяли в полон 30 немешів ( шляхтичів) та 51 кріпака. З них не повернулося додому 14 немешів та 13 кріпаків.До спорудження теперішньої мурованої церкви в селі була мала стара церква з дерева. Церкву розібрали після спорудження мурованої. Земельну ділянку під нею викупив селянин, який ще довго зберігав престол старої церкви. Церкву Різдва Пр. Богородиці споруджено в 1910 році. Ікони початку ХХ століття належать пензлю Юрія Вірага.З приходом радянської влади пароха села Василя Микуляка було ув’язнено в 1949 році на 25 років каторги. Повернувся 1956 року. Нині ця церква належить православним, які не погодилися на почергові богослужіння. Служить тут о. Юрій Сігеті.У 1991 році була зареєстрована греко-католицька громада, яка взялася за будівництво власного храму неподалік від старого. 1 вересня 1996 року наріжний камінь освятив єпископ Іван Семедій. Будівництво велося з ініціативи о. Тараса Ловски та його брата богослова Йосипа. Архітектором храму став Ярослав Плескач, будівельні роботи очолив Михайло Химинець. Вірники села безплатно відпрацювали понад 6000 робочих днів. Значну допомогу надали громади сусідніх сіл, а також українці з Америки та Канади.Основні роботи завершені в 1998 році. На двоярусній і мурованій дзвіниці розташували 5 дзвонів. За зразок іконостасу взяли іконостас української церкви св. Софії в Римі. Василь Рубіш вирізав його з дуба. Ікони в візантійському стилі намалював Юрій Фозекош.19 вересня 1999 року на честь Різдва Пречистої Діви Марії освятив храм єпископ Іван Семедій. Як уже згадувалось, велику спонсорську допомогу в будівництві надали вірники української діаспори з Америки і Канади, тому на свято були запрошені представники всіх штатів, які брали участь у зборі коштів. З нагоди відкриття звідти приїхали 34 священики. Владика Іван Семедій рукоположив на парохію о. Йосипа Ловску – тоді молодого священика. Тепер громаду обслуговує о. Роман Лозак.Є в селі і громада адвентистів Сьомого Дня, зареєстрована в 1994 році. Будинок молитви знаходиться по вул. Тисівській в колишньому приміщенні сільської ради. Житель села Бодов, згідно архівних документів, довів, що ця споруда належала його сім”ї. Сільрада віддала це приміщення йому, а він його продав сельчанину, який, в свою чергу, перепродав його громаді адвентистів Сьомого Дня. Обслуговує її пастор Іван Липей.У березні-квітні 1919 року в селі існувала радянська влада. Згідно перепису населення 1921 року в Сірмі на 719 га в 116 будинках проживав 661 житель, в тому числі 318 чоловіків і 343 жінки. За національністю: 1 чех, 501 русин, 72 угорці, 80 євреїв. За віросповіданням: 29 римо-католиків, 516 греко-католиків, 36 протестантів, 86 іудеїв.У роки окупації села гортіївською Угорщиною 15 місцевих жителів посадили в тюрму, де один із них помер від катувань. Значна частина військовозобов’язаних була мобілізована в угорську армію, яка вела бої з Радянським Союзом. 5 жителів села пропали безвісти або загинули: Габор Андрій Іванович 1921 р. н. – пропав безвісти в 1944 році, Гандера Юрій Юрійович 1918 р. н. – пропав безвісти в 1942 році, Орос Василь Васильович, 1905 р. н. загинув в 1942 році в Шепетівці, Ченгері Бейла Васильович, 1917 р. н. пропав безвісти у 1944 році, Шпиньович Василь Іванович, 1911 р. н. пропав безвісти в 1942 році.Після визволення Сірми ( 24 жовтня 1944 року) 33-х жителів призвали в ряди Червоної армії – 6 із них загинули в боях: Козьма Іван Іванович, 1925 р. н., загинув 19 квітня 1945 року в Чехословаччині, Сурдюк Василь Іванович, 1925 р. н., загинув 8 лютого 1945 року в Татрах, Товт Іван Іванович, 1926 р. н., загинув 19 березня 1945 року в Чехословаччині, Химинець Михайло Степанович, 1904 р. н., загинув 29 березня 1945 року, похований на дуклянському цвинтарі, Шафі Георгій Васильович, 1905 р. н., загинув 26 березня 1945 року у боях за Моравську Остраву., Ягер Василь Васильович, 1925 р. н., загинув 5 вересня 1945 року.У Дротинцях знаходилося відділення радгоспу “8 Березня” ( центральна садиба була в місті Виноградові). Спеціалізація – городні культури і овочі, під це було відведено 72 га землі. Вирощували і зернові ( в основному кукурудзу і пшеницю), було налагоджено виробництво кормів. Тваринництво м’ясо-молочного напряму.Зараз в селі проживає 2026 чоловік. Традиційно склалося так, що його жителі в радянський час були працевлаштовані на заводах пластмасових- сантехнічних та залізобетонних виробів, комбінаті хлібопродуктів. Але після різкого скорочення на цих підприємствах більшість із них залишилося не при справах. Жінки, особливо швачки, працюють в місті, а чоловіки переважно виїжджають на заробітки в Росію. Склалася парадоксальна ситуація – за час незалежності в селі ростуть будинки, які будуються за рахунок заробітчан. Будинки не прості, в архітектурному плані дуже вдалі, із застосуванням сучасних технологій будівництва і оздоблення.Мабуть, жодне село в районі не може похвалитися такими дитсадком і школою, які стали до ладу за останній час. Звичайно, велику роль відіграв у цьому і депутатський актив, і голова сільської ради Богля М.М. Відомий він і тим, що вперше в Україні створив і зареєстрував у 2005 році в селі Асоціацію голів сільських та селищних Рад України. Вперше в районі, ще в 1995 році, в селі здійснили роздержавлення радгоспу.Приємно, що в Дротинцях з повагою ставляться до своїх знаменитих людей. Є тут вулиці Гандери, відомого казкаря, В. Костюка – музиканта і композитора. Уродженцем Дротинців є генерал-майор податкової міліції Степан Степанович Богля, який зараз проживає на Вінниччині.І в цілому жителі села – покладисті, роботящі люди. Найкращу характеристику їм дав православний священик о. Юрій Сігеті, який уже 16 років служить у цьому населеному пункті: “ Це скромні трударі з міцними моральними і духовними устоями і з почуттям власної гідності.”Д Ю Л АУ радянські часи село мало назву Юлівці. Знаходиться між річками Ботар і Ботарч на болотистій місцевості. В описі кордонів між Оклі і Чорним Ардовом у 1337 році ще не згадується. З назвою села вперше зустрічаємося в 1396 році. Імовірно, село було створено між 1337-м і 1396-ми роками, підпорядковувалось нялабському укріпленню і створене за рахунок територій Оклі і Чорного Ардова, тому що кордони між ними тепер дотикаються лише вершинами кутів, а Дюла розміщена між ними. В ХУ столітті перейшло спочатку у володіння воєводи Драга, а потім Перені.Назва села Дюла походить, імовірно, від особистого імені, яке на українську перекладається як Юлій. Український варіант відрізняється тим, що назва села походить від цього імені, але невідомо чому в множині. Перейменування населеного пункту в Юлівці було проведено указом Президії Верховної Ради УРСР від 25 червня 1946 року. Відновлення колишнього найменування населеного пункту село Юлівці в село Дюла здійснено постановою Президії Верховної Ради України від 2 березня 1995 року.На горі, яка височіє над селом, були виноградники і жителів інших населених пунктів. Зокрема, в списках 1720 року було 73 чоловіки, серед яких 27 немешів, які мали винниці на горі, але не проживали в Дюлі. Під час татарської навали в 1717 році жителі Дюли вчасно сховалися з своїм рухомим майном і худобою в горах і так врятувалися, але їхнє житло дуже постраждало.З опису Елека Фийнєша в 1851 році: “ Дюла угорське село в Угочанському комітаті, біля підніжжя невеликої виноградної гори. Землі, луки досить добрі, є і ліс. Належить роду Перені і нялабському управлінню.”Присвячена Тілу Христа церква була побудована у ХУ столітті. З 1580 року перейшла у володіння реформатів. Типова готична сільська церква. 31 липня 1938 року блискавка ударила в дзвіницю і нанесла їй невиправної шкоди. В радянські часи відновити дзвіницю влада не дозволила, довелося влітку 1959 року її демонтувати, оскільки вона становила загрозу для життя вірників. В 1977 році побудували нову дерев’яну дзвіницю. Тоді ж перекрили етернітом і заново зробили зовнішню штукатурку церкви. З 1864 року церква огороджена кам’яним муром, який останній раз ремонтували в 1927 році.В 1998-99-х роках виникає необхідність обновити внутрішню і зовнішню штукатурку. В цей же час були повністю поновлені хори, замінені лавиці і крісла, підлога була викладена керамічною плиткою.В Дюлі служив Ладані Пап, який брав участь у визвольній війні 1848 року, був учасником 13-ти сутичок біля Будинської фортеці, Дебрецену, Пакозду. Темними ночами добрався до Дюли, 12 років служив біля важкохворого батька як помічник душпастиря. В цей час він зайняв посаду дюлянського вчителя. Після смерті батька його обрали священиком, на цій посаді прослужив до 1874 року.У власності реформатської громади є будова в зовсім непридатному стані, яка раніше використовувалась як церковна школа. Побудована вона із природного каменю в 1800-х роках. Житло священика побудовано також у той період аналогічно з каменю. За радянських часів держава забрала ці споруди, в одній із них діяв сільський дитячий садок. За роки незалежності в другій половині 90-х років повернули парохію. Пастором тут служить о. Адальберт Пелешкей.Є в селі і невелика громада греко-католиків. 21 березня 2008 року владика Мілан провів освячення хреста, наріжного каменя та ділянки під будівництво храму Благовіщення Пресвятої Богородиці. Будівництво церкви закінчено в 2011 році і освячено 20 червня цього ж року. Обслуговує вірників цієї конфесії о. Віктор Січ.Згідно перепису 1921 року, за селом було закріплено 1787 га землі, 569 жителів мешкали в 129 будинках. Цікавинкою цього населеного пункту було те, що в ньому проживало 286 чоловіків та 283 жінки, тобто, на відміну від інших населених пунктів, чоловіків було більше, ніж жінок. Це досить рідкісний випадок. Зараз в селі проживає 1461 чоловік.Освіта в селі має давню історію. З другої половини ХІХ століття почала діяти народна школа. За часів Чехословаччини була початкова державна і восьмирічна реформатська школи. В радянський час з 1946 року діяла початкова школа з угорською мовою навчання, а з 1961 року – семирічна школа.В листопаді 1944 року сталіністи кинули к концтабори 103-х чоловіків і 24 з них загинули.Протягом існування села його жителі виживали виключно завдяки важкій праці на землі, нагромадили величезний досвід вирощування сільськогосподарських культур. Особливо село славиться своїми плантаціями полуниці та виноградниками. У третю неділю липня стало традиційним проведення кулінарного фестивалю “Ягідне поле”.Зараз, в період падіння економіки, багато сельчан виїхали на заробітки, особливо молодь. Ті, що залишилися, працюють у Виноградові або займаються домашнім господарством, спеціалізуючись на вирощуванні ранньої полуниці і городини, розведенні домашньої птиці, кіз, корів, свиней.З А Т И С І В К АДо 1946 року Чома. Підпорядковане сільраді села Чепа і розташоване від неї на відстані 3-х км на автодорозі Чепа-Петрово. Із цією назвою зустрічаємося в 1323 році. Саме слово Чома невідомого походження. Можливо, хтось із першопоселенців мав ім’я Чома і на його честь назвали село. Є ще одна версія, що населений пункт назвали так жінки, в яких померли чоловіки під час епідемії чуми, бо в чехословацький час село називали Чума за Тисою, а потім воно трансформувалось в Чому. Українська назва пішла від його географічного розміщення за річкою Тиса.Населення було дуже бідним, а після епідемії холери в 1893 році, яка винищила більшість чоловіків, Чому стали називати “селом вдів”. Перейменування населеного пункту Чума за Тисою проведено указом Президії Верховної Ради УРСР від 25 червня 1946 року.В першій половині ХУІІІ століття королівська фіскальна служба відсудила у поміщиків, які не могли надати доказів власності, село, яке тоді повністю впало у кріпацтво.У 1775 році церкви в селі ще не було. У 1848 році вже є дерев’яна церква. В 1923 році згадують дерев’яну церкву, хоч вже було збудовано муровану церкву базилічної форми. Зберігся опис дерев’яної церкви: висота стін 2 м, довжина 9 м, ширина 6 м. На той час в церкві була старовинна шафа, Псалтир (почаївський), надрукований у 1580 році, у 1761 році видана у Львові книга для запису мертвих, Старий Завіт (1685 рік) написаний кирилицею, без палітурки. В селі побутує легенда про дзвін, котрий під час навали “песиголовців” зняли з дерев’яної церкви і сховали у криниці, але потім не змогли знайти.Згідно з написом угорською мовою у вівтарі муровану церкву Успіня Пресвятої Богородиці збудували і прикрасили в 1910-1914-х роках за імператора Франца Йосипа, єпископа Мукачівської єпархії Антона Паппа, священика Августина Шерегія, куратора Івана Сокула. Кошти на будівництво збирали по всьому світу і це не обмовка, збереглися дані про благодійників. Наприклад, уродженка Севлюша вдова Оцила Ласлова, дочка барона Перені – Луїза пожертвувала 100 корон. Багато це, чи мало? Вся громада з Великої Абранки зібрала 2 корони і 80 філерів. 34 заробітчани з Великої Копані в Америці також приєдналися до благодійної акції. Велика заслуга куратора Івана Сокула, місцевого вчителя в тому, що, в малому селі – філіалі Чепи, практично за півтора року був збудований ошатний, просторий красивий храм. Він очолив збір коштів і зібрав 629 корон 56 філерів. В інших справах він також був ініціатором і контролером за ходом будівництва, і всюди встигав.Церкву і іконостас розмалював художник Василь Лісовський ( в інших джерелах – Володимир). Гарні розписи ще не перемальовані. В 1933 році церкву розмалював будівельник І. Тіводор.Затисівка – одне з небагатьох сіл, де відбуваються почергові богослужіння греко-католиків і православних. Тут довгий час греко-католицьку громаду обслуговував о. Міклош Горонгозо. Православних вірників обслуговує о. Микола Ковач.Із Затисівкою пов’язаний один цікавий епізод церковного життя. Уродженець села о. Іван Сокол в 1949-1954-х роках перебував у таборах ГУЛАГу за принципову відмову прийняти православ’я. Повернувшись у рідне село хворим, почав організовувати греко-католицьку громаду, відновив богослужіння згідно греко-католицьких канонів. Зокрема, 6 травня 1956 року посвятив паски, 23 і 24 червня провів літургії в селі Чепа, 29 червня 1956 року похоронив 92-х річного М. Євчака за звичаєм греко-католицької церкви.В грудні 1956 року його викликали у виноградівське відділення КДБ і попередили про незаконні дії при проведені церковних служб і треб. Після цього він зібрав 500 підписів з проханням зареєструвати громаду і поїхав до Москви, але , природньо, нічого не домігся. Більше того, 4 лютого 1957 року його заарештували і в ужгородській тюрмі №1 провели психіатричну експертизу. 20 лютого суд засудив його до примусового лікування в спеціальній психіатричній лікарні, де він пробув до літа 1959 року. Повернувшись додому, змушений був їхати в Росію, помер в Ужгороді в 1979 році.Наскільки були бідними жителі села свідчить і той факт, що в 1880-81-му навчальному році у Севлюші в учительській управі скинулися грошима на пальто вчителю із Чоми, щоб він міг пристойно виглядати перед своїми учнями. Ще гіршим був стан справ у школі. Клас був довжиною 535 см, шириною 460 см, висотою 200 см, загальна площа 24 кв.м, низький , погано вентильований, стеля у багатьох місцях була підперта, щоб не завалилася.Єпископ Мукачівської греко-католицької єпархії погодився передати земельну ділянку королівській казні при умові, що за державні кошти на ній буде побудована школа. Потім виявилося, що міністр освіти цей почин не схвалив і порекомендував звернутися до кредитних закладів, але і тут не було везіння: “ Не було необхідного грошового покриття”. Так школа і надалі лишилася в аварійному приміщенні, де 30 школоповинних дітей були розділені на 4 класи. Нарешті, в 1905 році греко-католицька церква побудувала школу.Згідно перепису населення, в 1921 році в селі було 56 будинків, в яких проживали 329 жителів, в т.ч. 152 чоловіків і 177 жінок. За національністю: 307 русинів, 9 угорців, 12 євреїв. По віросповіданню: 7 римо-католиків, 304 греко-католики, 6 реформатів, 12 іудеїв.У роки Другої світової війни 60 чоловіків воювали в угорській армії, 7 із них загинули. Мобілізовані після визволення села в жовтні 1944 року в ряди Червоної армії 4 жителі загинули: Ворон Олексій Гаврилович, 1927 р. н., загинув 28 квітня 1945 року; Гелетей Іван Васильович, 1924 р. н., загинув 8 лютого 1945 року в Чехословаччині; Гелетей Павло Васильович, 1925 р. н., пропав безвісти в 1945 році, Данкай Олексій Михайлович 1922 р. н., загинув 2 вересня 1945 року.Зараз в селі проживає 539 чоловік. А виживають вони, як і в інших селах району, за рахунок заробітчанства, підзаробітків на будовах, роботи на власній землі, присадибних ділянках, розведення птиці і домашньої худоби.                                                                                                                                                                  Іван Біланчук, Нариси історії населених пунктів ВиноградівщиниДжерело: Голос Карпат

Нариси історії села Карачин

К А Р А Ч И Н
Село підпорядковується Перехрестянській сільраді. Розташоване за 3 км від Нового Села. Назва поселення появляється ще 1260 року в описі кордонів Чорного Потоку. Перші жителі покинули його з невідомих причин, тому що в 1300 році воно не згадується в документах по обміну Вишкова за Підвиноградово, Рокосово і Ніртелек (Вилок), разом з порожніми не обжитими територіями, які потрапили у власність Гонт-Пазманів. У 1310 році назва Карачин знову з‘являється і фігурує в документах разом з Новим Селом. До кінця село залишається власністю Уйгеїв – спадкоємців угочанських Гонт-Пазманів по чоловічій лінії. В кінці ХУІ століття село знову вимерло невідомо від чого і тільки через десятиліття було заселене знову. Під час татарської навали 1717 року з села було взято в полон 52-х чоловік, з яких 17 не повернулися.Згідно версії уродженця Карачина Івана Горонді, його назва походить від імені татарського воєначальника Карача, який в 1242 році під час монголо-татарської навали розташував свій намет на найвищій ділянці села. Кругом були болотисті місця, а через село протікала річка Бродок ( від слова брід). На берегах цієї річки розташовувалося село, а його жителі, в основному жінки, поховалися в густих заростях очерету. Татари кричали їм: “ Німпі бабо” ( Не бійся жінко), тому ця частина села пізніше так і називалася. Про те, що село знаходилося не там, де зараз розташоване, свідчать чисельні знахідки залишків будматеріалів і побутових речей під час проведення меліоративних робіт. На жаль, вони не були вивчені.У 1757 році згадують церкву св. Михайла в доброму стані, з вежею, вкритою соломою, з двома дзвонами, посередньо забезпечену образами. За даними 1775 року, парохія походить з 1674 року, а стару дерев’яну церкву споруджено в 1694 році. В селі Оросієво була її філія. В 1847 році ще існувала дерев’яна церква, а незабаром збудували муровану (ймовірно, у 1859 році). ЇЇ спорудили навпроти дерев’яної. 9 жовтня 1909 року церкву благословив Євменій Сабов. Ікони, з початку ХХ століття, на блясі. Першим греко-католицьким священиком, якого вдалося встановити, був Іван Пак в 1727 році. В останні роки до 1949 року церква була філіалом Вилока.У церкві було 2 дзвони. Третій подарував уродженець Карачина єпископ Мукачівської єпархії Олександр Стойка ( 1932-1943). Він же придбав для храму золоті чашу і дискоси. Відомий харезматичністю, писав пастирські листи, започаткував акцію “ У кожного бідняка – біла паска”, з цією метою збирав кошти по всій єпархії. Відкрив інтернат для священичих сиріт та гуртожиток при жіночій семінарії в Ужгороді. Висвятив 158 священиків. За час його служіння було побудовано і відремонтовано 67 церков.Приніс відомість Карачину ще один знаменитий його уродженець – Зейкан Іван Олексійович, який в 1797 році почав служити при російському посольстві у Відні, потім був перекладачем Петрові І і Возніцину в їх дипломатичних місіях, пізніше 2,5 роки був вихователем спадкоємця царського трону, внука Петра І. Підкилимні інтриги царського двору змусили Зейкана повернутися через 30 років в Карачин у свій маєток. Тут він потрапив під підозру австрійської жандармерії, був під її наглядом із забороною виїзду за кордон. Цікавим є те, що ряд істориків вважали І. Зейкана вихідцем із с. Імстичево Іршавського району. Але знайдені в обласному архіві документи викладачем історії УжДУ Штейнбергом підтверджують, що Зейкан, без сумніву, є уродженцем Карачина. Про це свідчать і матеріали в газеті “Будапешті гірлоп” №332 від 3 грудня 1902 року.Із опису Е. Фийнєша в 1851 році: “Корачфолво руське село Берег-Угочанського комітату, близько до Тисоуйлоку: 16 римо-католиків, 284 греко-католиків, 3 реформати, 6 євреїв, рівнинні, але малі землі”.Згідно перепису населення 1921 року, на площі 682 га в 91 будинку проживало 382 жителі, в т.ч. 181 чоловік і 201 жінка. За національністю: 111 русинів, 257 угорців, 10 євреїв; за віросповіданням: 12 римо-католиків, 17 протестантів, 10 іудеїв, 343 греко-католиків. Зараз в селі проживає 397 чоловік. Як видно, майже за століття, кількість населення значно не змінилася. Цьому сприяло і те, що на відміну від інших навколишніх сіл, воно характеризувалося особливим потягом до знань. Так, лише протягом 60-х-70-х років минулого століття 11 уродженців села закінчили вузи стаціонарно, і що характерно, жоден з них не залишився у селі.Своєрідною візитівкою цього села є приватний греко-католицький ліцей ім. єпископа Олександра Стойки. В селі ще в радянські часи розпочали будівництво школи і дитячого садочка, але закінчити їх не могли через відсутність коштів. В 2000 році греко-католицька громада села прийняла рішення приватизувати незакінчену будову і земельну ділянку площею 1,23 га із своїх паїв, що їм належали при роздержавленні колгоспу. Для продовження будівництва були виділені гранти з Угорщини і Німеччини, спонсорські кошти фізичних і юридичних осіб, Мукачівської і Гайдудорозької єпархій.До початку навчального 2003 року об’єкт здали в експлуатацію. Велику допомогу надала районна влада. В екстреному порядку до села було підведено газ, в тому числі і для його жителів. Благоустрій ліцею силами міжгоспшляхбуду було зроблено безкоштовно. Зараз в ліцеї на угорській мові навчається 83 дітей 8-11 класів, працює 18 вчителів. На перший погляд, в школі, підпорядкованій греко-католицькій єпархії, основний акцент буде зроблено на релігійне навчання, але всупереч цьому, головна увага в ліцеї звернена на глибоке вивчення класичних дисциплін та трудове навчання, освоєння спеціальності різьбяра по дереву, організатора сакрального туризму і квіткового дизайнера.Звичайно, не залишається осторонь і релігійне виховання. Кожний день в ліцеї розпочинається із спільної молитви в каплиці. На свята колективно ходять на богослужіння в сільську церкву. Це дало результати – із випускників ліцею один священик, а четверо навчаються в духовній семінарії. Фінансування здійснює Мукачівська греко-католицька єпархія, кошти на енергоносії виділяє райвно. Служить у церкві і опікується ліцеєм о. Євген Товт.Останнім часом у село переселилися декілька десятків сімей, які належать до православної конфесії. Частина з них відвідує греко-католицьку церкву, а більшість ходить до православного храму в Новому Селі.На відміну від сусідніх сіл, жителі Карачина менше виїжджають на заробітки за кордон. В основному, це молоді люди, які ще не створили своїх сімей. Інші успішно займаються вирощуванням парникових овочів, працюють у Вилоці і Виноградові. Підприємство “Лідер” з Виноградова відкрило в колишньому магазині цех з пошиття рятувальних жилетів. Тут працює 10 швачок, частину яких довозять із Нового Села.                                                                                                                                                               Іван Біланчук, Нариси історії населених пунктів ВиноградівщиниДжерело: Голос Карпат

Історія селища Вилок

Вилок
Човникарство – основний спосіб заробітку переважної більшості жителів прикордонного селища.Вилок – селище міського типу ( з 1959 року) на правому березі Тиси за 16 км на південний захід від районного центру, 91 км від обласного центру Ужгорода, на залізничній лінії Чоп – Солотвино, автостраді Ужгород – Рахів, міжнародній автодорозі Ужгород – Холмеу (Румунія). Із 1989 року у селищі працює митний перехід через кордон з Угорщиною Вилок – Тисобеч. Назва селища кілька разів змінювалася. Спочатку була до 1245 року – Ніртелек, у 1304 році – Уйлок, і з 1946 року – Вилок.Населений пункт мав складну долю. Багато нещасть населенню Вилока приносили стихійні лиха і зовнішні напади . На місці сучасного Вилока в ХІІІ столітті знаходилося село Ніртелек. В 1270 році угорський король подарував ряд маєтків на річці Тиса ( в тому числі і Ніртелек) великим феодалам із роду Гунт-Пазманів, братам канцлера і єпископа Ахіллеса. Близько 1299 року село, знесене повінню, перестало існувати. В 1300 році король Андрій ІІІ землю, на якій було розташоване село, передав синам графа Марцелавса. Через чотири роки на місці колишнього Ніртелека виникло село під назвою Уйлок (з угорського – нове поселення). Відоме воно було і як Вуйлок, що часом трансформувалося слов’янами у Вилок.Нові перспективи розвитку відкривалися перед селом у зв’язку з побудовою тут у 1417 році великого перевалочного складу для зберігання солі, яку сплавляли по Тисі із солотвинських солерудників. Крім сплаву, мешканці Вилока розвозили сіль на підводах. Через феодальні усобиці село у ХУІ столітті занепало. У 1577 році тут жило 7 немешів (дворян), 15 желярів і 3 кріпацькі родини, 18 наділів були незаселені.Повінь 1624 року знищила всі будівлі і затопила поля. Село відновлювалося десятки років. Допомогли шахтарі Солотвина та інших рудників, які збирали гроші для потерпілих.В 1657 році село зруйноване польським військом, а в 1661 – турецьким. Частина жителів села приймала участь в селянській війні 1514 року під керівництвом Д. Дожі. Восени 1702 року група селян на чолі з Томашом Ессе напали на вилоцький соляний склад. На другий рік вони продовжували боротьбу, розігнали австрійських солдатів, знищили офіцерів, збирачів податків, чиновників, захопили поромну переправу і касу соляного управління.Під час національно-визвольної війни 1703-1711роках в повстанській армії Ференца ІІ Ракоці воювали 52 чоловіки з Вилока. У 1717 році кримський хан зруйнував Вилок і захопив у неволю 17 чоловік.Досить нестандартна ситуація склалася в селі після 1770 року, коли королівська казна викупила кріпаків від землевласників. З того часу вони виконували повинності на користь соляного управління, яке фактично керувало селом, здійснювало суд і розправу над жителями. В 1828 році соляному управлінню були підпорядковані 72 кріпацькі сім’ї. Вилоцькі селяни в 1843 році за 450 форинтів викупили свої повинності від соляного управління. В зв’язку з цим вони потрапили під судову юрисдикцію комітатського управління.Жителі села взяли активну участь у революції 1848-1849 року в Угорщині. У червні 1848 року тут було створено загін угорської гвардії з 163 чоловік. Він ніс сторожову охорону на Торунському перевалі і брав участь у боях.А ось як виглядає в хронологічному порядку поява нових прізвищ в архівних документах села. 1490 рік – Біров, Дейнеш, Гал, Козма, 1524 – Нодь, Поп, Варга, Вош, Товт, 1565 – Деяк, Молнар, Урбан, 1572 – Місарош, Лендєл, 1580 – Орбан, Шанто, Шімон, 1594 – Кочіш, Іллейш, Кадар, Елек, 1604 – Шіпош, Борто, Голас, 1622 – Олфелді, Гашпар, 1632 – Полгар, Вінце, 1638 – Баторі, Кіраї, Вереш, Чізмодійо, 1680- Тар, Горшані, 1690 – Міговк, 1715 – Ач, Болог, Ченгері, Фекете, Мештер, Сабов, Турдо, 1743 – Сіладі, Нірі, Сілваші, Лебович.В 1740 році у Вилоці почала працювати приватна аптека, третя в Закарпатті (після Ужгорода і Мукачева). Значна частина жителів села займалася ремісництвом. В березні 1863 року у Вилоці створений цех ремісників, а в 1878 році створено ще три, самий більший із яких – взуттєвий. В 1880 році в селі була створена, реміснича школа, в якій навчалося 65 учнів, утримувалася вона за рахунок села.Фийнєш Елек так описував в 1851 році цей населений пункт : «…на правому березі Тиси: 725 римо-католиків, 418 греко-католиків, 280 реформатів, 8 євангелістів,10 євреїв. Небагато німців та словаків, але і ті змадяризувалися. Є тут дуже старовинна реформатська церква, римо-католицька та греко-католицька парохії з церквами, велике соляне управління з складами, багато казенних споруд, поштове управління. Землі урожайні, лежать на рівнині і придатні для ярих і озимих пшениць, лук замало та лісу немає. Раніше Вилоком володів старовинний рід Уйгей, але королівська казна викупила його і тепер він – центр адміністративного управління.Перша світова війна принесла жителям Вилка горе і страждання. Багато сімей втратили чоловіків, батьків, синів. Багаточисельні реквізиції приводили до розорення великої частини населення.Після перемоги пролетарської революції в Угорщині в березні 1919 року у Вилоці була встановлена Радянська влада. В директоріум ввійшли А.Горда, К.Кац, А.Горват, А.Медєші – голова. Радянська влада в Вилоці, як і в цілому в Закарпатті, була потоплена в крові. В кінці квітня 1919 року війська боярської Румунії захопили Вилок, а 5 серпня 1919 року влада в селі перейшла Чехословакії.Згідно перепису 1921 року у Вилоці було 483 будинки, 2968 жителів : 1433 чоловіки і 1535 жінок; За національністю: 248 чехословаків, 605 русинів, 1042 угорців, 1006 євреїв, 11 інших національностей. За віросповіданням: 633 римо-католиків, 487 греко-католиків, 681 реформатів, 10 православних, 1115 іудеїв, 42 інших конфесій. Цікаво, що в цей час Вилок адміністративно належав Берегівському округу.Становище основної маси населення було дуже поганим. Воно ускладнювалося ще й частими паводками. Так, весною 1933 року в результаті чергового розливу Тиси було зруйновано 120 будинків. Вода, заливаючи поля, знесла родючі ґрунти.В роки громадянської війни в Іспанії 4 жителі Вилока виїхали на боротьбу з франкістами. А. Райзман, І.Шварц загинули в боях під Мадридом, А. Костенбаум був убитий при переправі через річку Ебро.В листопаді 1938 року згідно Віденського арбітражу Вилок перейшов до Угорщини. В 1939 році Вилок став центром округу. Тут розмістилися окружне і нотаріальне управління, митниця, прикордонна варта, страхові каса і товариство, поліцейське відділення.У Другій Світовій війні загинуло біля 50 чоловік. 25 жовтня 1944 року радянські воїни 138 стрілецької дивізії звільнили Вилок. Радянські частини наступали на Вилок з двох напрямків – з Нового Села і Тисобекені. Бій був недовгим. В боях за Вилок і найближчі села загинуло 12 радянських воїнів. У листопаді 1944 року сталіністи інтернували 149 чоловік, з яких 23 загинули.Потрібно відзначити, що у післявоєнні роки у Вилоці швидкими темпами нарощувалося промислове виробництво. Найбільшим підприємством стала взуттєва фабрика. В 1980-ті роки тут працювало уже більше 1100 чоловік. Були освоєні нові моделі кімнатного взуття, а також нові види – спецвзуття для робітників лісового господарства, нафтовиків і геологів, а також шкільного взуття. Потужність фабрики перевищувала 3 млн. пар взуття на рік.Крім взуттєвої фабрики, у Вилоці діяли деревообробний комбінат, хлібокомбінат, асфальтобетонний завод, свиновідгодівельний комплекс з комбікормовим заводом.В 1952-1954 роках у Вилку розміщалась будівельна організація республіканського значення “ Тисобуд”, яка виконувала важливе завдання по зміцненню берегів р. Тиси, яке було дуже актуальним після чергового паводку в 1948 році, який зруйнував більшість будинків у селі. Пройшли зміни і в сільському господарстві. У грудні 1948 року організовано колгосп ім. Чапаєва. У серпні наступного року його об’єднано з артілями сіл Перехрестя та Карачина в колгосп ім. Калініна, центральна садиба якого розміщалась у Вилоці. У 1958 році центральну садибу перемістили в село Перехрестя, а колгосп перейменували в “Прогрес”. В 1948-1949 роках у селі працювала школа механізації сільського господарства і зооветеринарії.В радянський період в селищі набагато підвищився рівень освіти, культури, фізкультури і спорту. В селі дві середні школи – одна з угорською, друга з українською мовою навчання. Велику увагу приділяли розвитку футболу. Вболівальники старшого віку ще пам”ятають виноградівсько-вилоцькі дербі. Це були принципові матчі. Довгий час футболісти селища перебували в елітній частині обласного чемпіонату з футболу.Із серпня 1991 року – Вилок у складі України. На жаль, потрібно констатувати, що промисловий потенціал різко упав. Нині на базі взуттєвої фабрики працює “Міка-07”, де зайнято 230 чоловік. Виготовляють зимове модельне взуття, вставки до лижного взуття. Незважаючи на низький рівень зайнятості, доводиться довозити робітників із десяти навколишніх сіл. Фірма “Старвуд” на базі ДОКу, що випускає паркетну дошку, дає роботу 100 працівникам, не може забезпечити робочу силу з Вилока, і це за наявності великої кількості деревообробників. Ще один колектив, “Феліна Україна”, шиє нижню білизну. Тут працюють біля 60 робітників.На базі свиновідгодівельного комплексу працює ТОВ “Тиса-Захід”, яке вирощує свиней (1200-1300 голів). До речі, це унікальне підприємство, яке зараз здійснює реконструкцію шести хлівів, після її закінчення буде встановлено нове обладнання, що дасть змогу максимально механізувати виробничі процеси. Наприклад, один оператор зможе забезпечити догляд за 1000 голів свиней. За колективом закріплено 102 га землі, ще більше орендують у сусідніх селах і районах. Зараз тут працює 40 чоловік.Нині у Вилоці проживає 3327 чоловік. На основних підприємствах працює біля 400 чоловік. Парадокс, але набрати робітників з числа жителів не вдається. Здавалося б, що повинна бути черга на працевлаштування, а працівників довозять з усього району. В чому ж причина?По- перше, на обох згаданих промислових підприємствах потрібні висококваліфіковані робітники з фаховим досвідом, і основне – це ретельна робота протягом всієї зміни. Наші люди вже розучилися так працювати. Краще зайнятися човникарством, яке почало процвітати після лібералізації прикордонного руху. Цим видом діяльності займаються жителі Вилока і навколишніх сіл. Особливо, це влаштовує ромське населення, яке, в переважній більшості, не може виконувати нудну, одноманітну роботу на конвеєрі.По – друге, треба констатувати, що зарплата на промислових підприємствах не забезпечує гідного рівня життя. Тому більшість виживає за рахунок кордону.Як і в інших населених пунктах району, жителі Вилока масово працюють за кордоном.У Вилоці є релігійні конфесії: римо-католики, реформати, греко-католики, православні ( МП), свідки Єгови.Вилоцька римо-католицька парохія існувала уже в ХІУ столітті і носила ім’я святої Олени. Тутешня парохія, в зв’язку з реформацією, в 1556 році перестала існувати, але в 1735 році знову відродилася. Сучасну церкву освятили в 1812 році на честь святої Олени. І, як говорять старожили, висота шпилю церкви відповідає рівню поверхні землі у Виноградові. В 1896 році встановили орган і відновили внутрішню частину церкви. В 1901 році за рахунок угорської королівської казни побудували вежу, на якій за кошти прихожан встановили два нові дзвони. Метричні книжки ведуться з 1735 року.Священик Арвої Дезидерій був репресований радянською владою, в 1956 році повернувся у Вилок, помер у 1967 році. Зараз богослужіння проводить Федір Вайнраух, монах-францисканець.Неподалік від залізниці знаходиться каплиця святого Івана Непомуцького, в ній вміщається лише скульптура опікуна каплиці. Реставрована вона в 1987 році.В 1775 році Вилок ще не мав своєї греко-католицької церкви, а був лише філією. В 1806 році побудовано муровану церкву в стилі класицизму. Іконостас до церкви зроблено на початку ХХ століття. Церква освячена на честь Вознесіння Господнього. В 1991 році церква повернута греко-католицькій громаді. Обслуговує її о. Олександр Бокончош. Реформатська громада має також славну історію. Під час реформації (1650-1660) формується громада. Спочатку це 10-15 сімей. Перша церква будувалася на сучасній вулиці Ракоці без вежі. В 1701 році її знищив вогонь. Громада на той час складалася з 70-80 сімей, швидко відбудувала свій храм, а в 1850 році купила ту споруду, що використовувалася як склад солі. В 1903 році її розширили і надбудували над нею вежу. В 1960-1973-х роках повністю відновили церкву. В січні 2000 року, після 53-х років перерви, вдалося знову відновити роботу церковного хору. В 1920-1947-х роках діяла церковна школа. Церква має 600 місць, навколо неї великий сад. Парохію збудовано в 1938 році. В радянські часи її в церкви забрали, а в 1993 році повернули громаді. Метричні і касові книги з 1806 року. В 1944-1949-х роках тут служив Ковач Золтан, якого заарештували в 1956 році. Повернувшись додому, в 1966-1973-х роках знову був душпастирем у Вилоці. Зараз богослужіння тут проводить о. Йосип Шіпош.Православна громада зареєстрована у Вилоці відносно недавно. На території сучасної церкви є Святоільїнська каплиця, освячена в 1991 році. Новозбудована православна Святовознесенська церква освячена єпископом Хустсько-Виноградівської єпархії Мефодієм в 2003 році. Довгий час служив тут протоієрей Павло Горондій, зараз богослужіння проводить о. В’ячеслав Василькун.Є у Вилоці і громада “Свідків Єгови”, які моляться у Залі Царства, під керівництвом координатора ради старійшин Сіладі Йосипа.Колись у Вилоці виробляли найкращий в Угорщині засіб для блиску вусів і борід. А зараз селище прикрашають дві нові школи україно- і угорськомовні, а також монумент Турул, встановлений в 1903, а потім відновлений у 1989 році. Користується популярністю в жителів району спільне підприємство “Християнський медичний центр”. У Вилоці знаходиться одна з найцікавіших і найбагатших колекцій старовинних виробів часів Австро-Угорщини, а також найбільша приватна бібліотека Закарпаття на угорській мові.Видатні уродженці: Штейнберг Лінот (1833-1906) – засновник акціонерного товариства “Вилоцький господарський банк”, Вейконь Антал (1848-1903) – угорський письменник-поет, Томашовський Лойош (1869-1944) – хімік, викладач університету, Штейнберг Шарлота (1875-1966) – лікар-гінеколог (місто Будапешт, Угорщина), Палаташ Іван (1934) – різьбяр, Варі Фабіян Ласло (1951) – угорськомовний письменник, фольклорист, педагог, член Спілок письменників України і Угорщини.Вилок здавна славився своїми музикантами. Їх тут були цілі династії, які конкурували між собою, особливо це стосувалися циганських родин Муржі і Чюрі. З їхнього середовища вийшли такі відомі в Європі та у всьому світі скрипалі як Едвін Мартон і Граф Муржа. Щоправда, у біографіях музикантів чомусь рідко згадується їх родинне походження та місце, де народилися вони і їхні батьки.Вилоцьке коріння у Юдіт Полгар – угорської шахістки, гросмейстера, яка впродовж 26 років і двох місяців очолювала світовий жіночий рейтинг ( січень 1989 – лютий 2015 роки). У Вилоці народилася мати ( Клара Полгар – Альбергер) всесвітньо відомої шахістки.                                                                                                                                  Іван Біланчук, Нариси історії населених пунктів Виноградівського районуДжерело: Голос Карпат

Історія села Веряця

ВЕРЯЦЯ      
Село Веряця знаходиться біля підніжжя південно-західних Карпат, на лівому березі Тиси за 12 км від районного центру та за 3 км від залізничної станції Королево. Назва Веряця походить від українського слова ворота. Люди з навколишніх сіл говорили про Веряцю, що в ній 100 воріт і 100 бід. На користь цієї версії служить і давня назва Верхніх Воріт – Верхні Верецьки. Щодо воріт, то, можливо, це пов’язано з географічним розташуванням Веряці, яка лежить на березі Тиси, саме на тому місці, яке вважається воротами до рівнинної частини її течії.Перша згадка про село в 1355 році і пов’язана вона з наданням королівської грамоти Королеву, Сасову, Чорнотисову і Веряці. Найбільш імовірно, що основу села склав служивий люд із замку Нялаб, який стрімко піднімається над населеним пунктом.       В 1751 році згадується дерев’яна церква Різдва Пресвятої Богородиці. В 1775 році йдеться про стару дерев’яну церкву. Метричні записи з 1798 року. Теперішня мурована церква, прикрашена 4-рядним іконостасом з образами, намальованими олією на блясі. Розпочато її будівництво в 1812 році, а закінчено в 1832 році. Перший священик, про якого є згадки,  це Брусенич-Піото Базіл (1719 і 1739). Священик Юлій Іванчо ( служив у Веряці з 1923 по 1949 рік) був в’язнем більшовицьких таборів з 1949 по 1954 рік. В 1949 році церква підпорядкована Московському патріархату. На даний час більшість вірників має православна громада. Протоієрей о. Михайло Тегза працює в селі з 1992 року і  користується повагою своїх вірників  інших душпастирів Затисянського округу.  Дев’ять років тому його обрали благочинним.       Греко-католицька громада села молилася біля церкви та в приміщенні колишнього будинку священика. 21 вересня 2009 року протосинкел о. Тарас Ловска освятив наріжний камінь під будівництво нового храму Різдва Пр. Діви Марії. В 2012 році храм освятив єпископ Мілан Шашік. У будівництві церкви активну участь брали всі прихожани, а сім’я Антона Волощука купила дзвони для нового храму. Богослужіння у ньому проводить о. Любомир Дідик.       А ось як протягом століть в селі з’являлися нові прізвища: 1567 рік – Феєр, Гузар, Кочіш, Ковач, Поп, Шафі, 1574 – Товт, 1572 – Олаг, Орос, Сас, 1638 – Густі, 1699 – Продан, Ярема, 1743 – Івегеш, Варга, Бородко, Греньо, Попович, 1775 рік – Гріга, Лемак, Леньо, Пелехач, Ланьо, Лоботі.        Згідно перепису 1921 року в селі було 192 будинки на території 1337 га землі. Проживало 895 чоловік, в т.ч. 427 чоловіків і 468 жінок. За національністю: 3 чехословаки, 662 русини, 52 угорці, 118 євреїв, 56 ромів і 4 чужоземці. За віросповіданням: 75 римо-католиків, 688 греко-католиків, 14 реформатів і 188 іудеїв. Зараз в селі проживає 2067 чоловік.        Веряця була єдиною самоокупною сільською радою завдяки бюджетним надходженням за користування надрами від двох промислових підприємств – Королівського щебзаводу, який забезпечує щебенем різних фракцій залізницю і Королівського спецкар’єру, що працює на автодорожників. Але з середини 2014 року Кабінет Міністрів України направив ці бюджетні кошти в Київ, а Веряцька сільрада стала дотаційною.       В радянські часи проводився інтенсивний виробіток гірських порід. Щебзавод і спецкар’єр почали працювати у 1956 році. Всі виробничі процеси на цих підприємствах комплексно механізовані. Ще декілька років такого господарювання і гора була б повністю знесена. А це загрожувало не тільки протягами холодних вітрів королівському регіону, а і зміною клімату в сторону погіршення по всьому Потиссю. Але в зв’язку з п’ятикратним зниженням виробітку щебеню, початок екологічної катастрофи переноситься на 100-120 років пізніше. Як кажуть росіяни: “ Нет худа без добра.”        Взагалі, Веряця і Горбки – своєрідний регіон. Їх жителів швидше потрібно назвати пролетаріатом, що проживає в сільській місцевості. Тут працевлаштуватися можна було, крім вище згаданих підприємств, на Затисянському хімзаводі, в Королеві в депо і цілому ряді залізничних підрозділів . Зрештою, тут був потужний радгосп ім. Шевченка. Неважко було доїжджати і в Виноградово, і в Хуст – залізниця під боком. Все це відбилося і на менталітеті мешканців. Після того як почалася економічна деградація, вони не змогли швидко перебудуватися, використати свої присадибні ділянки, організувати власний бізнес.Як результат, більшість із них живе важко – виїжджають за кордон, шукають підзаробітки будівельниками і підсобниками, не мають стабільних джерел для існування. Навіть полуницю, в основному, вирощують підприємці, які орендують землю, застосовують новітні агротехнічні технології і найману сезонну працю веряцьких жінок. Дуже влучно оцінив ситуацію у Веряці один з місцевих керівників: “ Вони не живуть, а з горем пополам викручуються, а з застосуванням нових тарифів їхнє життя стало нестерпним.”       Звичайно, не можна сказати, що жителі Веряці бездіють, є між ними підприємці, які мають свої магазини, кафе. Майже всі, без винятку, використовують свої присадибні ділянки, є декілька сімей, які рубають, сушать і варять лозу для дальшого продажу в Ізу.       Притаманним для жителів цього села є постійний потяг до знань. Тому й не дивно, що уродженці села стали відомими науковцями: кандидати біологічних наук – Михайло Щербан, медичних наук – Федір Хрипта і Юрій Бобик, ветеринарних наук – Василь Агій, філологічних наук – Франц Агій. Родом із Веряці і виноградівський  “соловейко” Василь Тарнай.На річці Тиса поблизу Веряці є скеля Мерії Терезії, об яку в минулому часто розбивалися бокораші, які сплавляли ліс із Верховини до Угорщини. Для уникнення нещасть вірниками із Веряці та священиками було встановлено освячену статую в скеляній печері. Тепер ця печера стала цікавим об’єктом для любителів водного туризму.Іван Біланчук, Нариси історії населених пунктів Виноградівського району.Джерело: Голос Карпат

Королево, ч.2: колективізація, ромський табір, Пічайдов

22 жовтня 1944 року село звільнено частинами Червоної армії. 54 жителі були мобілізовані як «добровольці», 9 із них загинули. У 1944 році з села інтернували 77 чоловіків, в основному угорців та німців, із яких 34 загинули.Колективізація в Королеві проходила нелегко. Колгосп був створений 28 жовтня 1948 року, членами якого спочатку були 10 чоловік. У 1950 році невеликі сільгоспартілі Королева, Веряці, Горбків об’єдналися в один колгосп ім. Шевченка. В 1960 році на базі колгоспів ім. Шевченка, ім. Чапаєва (с. Черна), ім. Горького (с. Новоселиця), ім. Мічуріна (с. Хижа) був створений радгосп ім. Шевченка, реорганізований в 1976 році в радгосп-завод. Він мав 4 відділки. Виробничі напрямки – садівництво і виноградарство, вирощували зернові культури, розвивали тваринництво (на фермах було більше 1700 голів великої рогатої худоби). Радгосп мав два цехи з переробки винограду і фруктів. У підвалах дозрівало вино різних марок, в тому числі і знаменита «Троянда Закарпаття».Королево відоме і своїм циганським табором. Своєї історії цигани не знають. Як і всі цигани, вони вели кочовий образ життя. Та чомусь зупинили свій вибір на Королеві і стали його постійними жителями, як і друга група – в Підвиноградові. Самі себе вони здебільшого величають «ромами». «Роми» – таку назву за ними визнала і ООН.Роми в Королеві з’явилися порівняно недавно. Під час війни їх було кілька сімей. У 1956 році, піддавшись на агітацію, вони поїхали шукати щастя на казахську цілину. Але через рік майже всі повернулися. Тоді їх було півсотні. Їм виділили місцину для поселення на колишньому пустирі. Так починався тутешній табір. За післявоєнні роки ромська громада виросла більше ніж у 50 разів і нараховує зараз біля 3000 чоловік. Це стало можливим в основному за рахунок високої народжуваності (цьому сприяє українське законодавство, яке стимулює сім’ї, де є багато дітей). Вже зараз майже кожний третій житель Королева – ром. Якщо так триватиме й надалі, то не за горами час, коли вони становитимуть більшість у селищі.Королівські цигани є особливими з багатьох причин. Вони належать до найконсервативнішої ромської групи «келделарі», які прийшли з Румунії і говорять своїм діалектом циганської мови, вони заледве розуміють ромів сусідніх сіл і районів, хоча більшість інших закарпатських циган розмовляють лише угорською чи українською.Їхні яскраві довгі спідниці та хустки привертають увагу і підкреслюють їхню самобутність. Правда, чоловіків вже можна впізнати лише за взуттям, яке виготовлене вручну з різнокольорової шкіри та усмішкою золотих коронок, які є їхньою візитною карткою.Другою візитівкою королівських ромів є їхнє ремесло – бляхарство (водостічні жолоби та ринви, тепші (дека). Їх знають не тільки на Закарпатті та в Україні, але і в європейській частині Росії.Значна частина ромів має автомобілі, в заможної частини – це престижні іномарки. Абсолютна більшість ромів віруючі – євангелістські християни-баптисти. Саме це вплинуло на королівських ромів докорінним чином. Вони під впливом релігії майже не вживають алкогольних напоїв, не крадуть і не бешкетують.Королівські роми відрізняються від інших способом життя. Якщо у більшості з нас циганський табір асоціюється з саманними халупами часто-густо без дверей і вікон, то у Королеві це благоустроєні вулиці з добротними будинками, значна частина яких двоповерхові. Але, крім забудови, цигани активно скуповують будинки по всьому селищу і навіть у Виноградові. Так, навпроти райвно виросли два палаци дивної архітектури, які належать королівським ромам.Керує табором «біров» – староста, зараз це Адальберт Шомовк. Хоч особливих претензій до мешканців табору немає, але не всім до вподоби, що вони масово почали скуповувати будинки. Останнім часом ромів запідозрюють у нелегальному бізнесі, про що свідчить раптове збагачення певної їх частини. Це дає їм змогу користуватися послугами білого населення. Всі хати їм будують місцеві майстри, а вдома прислуговують жінки, в основному королівчанки. Це, а також зверхнє ставлення до сусідів, та значна самоізоляція навіть у церковному житті , викликає певне роздратування у корінних жителів селища.Проблемами ромів залишається освіта і здоров’я. Традиційно вони не привчені до систематичних занять на одному місці. Це стосується і роботи, і в не меншій мірі, навчання. Зараз, коли вони стали віруючими, потрібно знати читати Біблію, читанням вони в основному оволодівають. Рахувати також знають, бо полюбляють бізнес. Але не більше. Спосіб життя, ранні шлюби, велика кількість дітей та, мабуть, генетична схильність не роблять ромів здоровішими. Особливо це помітно у районній лікарні, де в кожному відділенні переважають циганки із Королева і Підвиноградова.В селищі є культові споруди багатьох конфесій. Як уже згадувалося, колись село було на лівому березі Тиси, але через часті повені було перенесено на правий берег. Церкву та будинки перевезли через Тису на плотах. У 1751 році в Королеві стояла дерев’яна церква, вкрита соломою, в посередньому стані, з одним дзвоном, прикрашена малими образами, збудована в 1723 році. Священик був Іоан Слюсар, посвячений у Польщі митрополитом Шептицьким. У 1775 році йшлося про те, що парохія походить з 1723 року, а стара дерев’яна церква вимагає ремонту. У 1797 році державна комісія вирішила, що в Королеві слід збудувати кам’яну церкву, а існуючу перенести до Веряці, але невідомо чи було це зроблено. У 1847 році знову йдеться про дерев’яну церкву. Теперішня церква Вознесіння Господнього збудована в 1865 році є мурованою базилічною спорудою. На бароковому завершені вежі викладено рік перекриття бляхою – 1910, а над входом – дата останнього ремонту в 1986 році. Електрику до церкви провели в 1937 році. З 1923 по 1949 рік в церкві служив о. Іван Ляхович, який воз’єднався з православ’ям. У 1949 році церква була підпорядкована Московському патріархату. Після легалізації греко-католицької церкви не вдалося запровадити навіть почергове богослужіння. Вона і надалі залишається в користуванні православної громади. Обслуговує вірників о. Костянтин Цуцков.Релігійні потреби іншої частини православних християн справляють в церкві по вулиці Ломоносова.Це своєрідна церква. Насамперед тому, що ініціатором її спорудження є о. Петро Івашко, він же і віддав власну землю під храм, який вирішили освятити на честь Всіх Святих. Спочатку богослужіння проводилося під навісом, потім в 2008 році розпочали будівництво церкви, перший поверх закінчили в 2011 і освятили на честь Олександра Невського. Тепер вірники моляться в ній. Одночасно ведеться будівництво другого поверху. Обслуговують цю православну громаду о. Петро Івашко та о. Олександр Гук.Є в Королеві на вул. Дубовинській церква Святого Іллі. Молиться в ній громада православних Дубовинки. Цікава її історія. Це невеличке село з декількох вулиць, розташоване на відстані майже 5км від Королева і є древнішим за селище. Дубовинчани з незапам’ятних часів займаються гончарством. Жителі села назвали його Пічайдово від слова піч, у якій випалювали різноманітні керамічні вироби. Люди старшого покоління ще пам’ятають їх: товкани, жбани, горнята, свистульки в формі півня, різноманітні сопілки і, навіть, поїлки для курей. Україномовне село не соромилося його назви, вульгарним сприймають це слово ті, що володіють угорською мовою. Гірше те, що в радянський час ремісники були небажаним явищем, яке почали витісняти, створивши їм неприйнятні умови. Більше того, без їхньої згоди, населений пункт перетворили на звичайну вулицю в Королеві.Тут закінчили будівництво церкви в 1946 році. В радянські часи церкву зняли з реєстрації і вирішили відкрити в ній амбулаторію. П’ять дзвонів забрали в Ужгород у музей під відкритим небом, але зараз вони знаходяться на православній церкві в Криві Хустського району. З церкви знесли дзвіницю, і встановили перестінки, відкрили кабінети. Але у жителів не було довіри до цього закладу, як і раніше, за медичною допомогою зверталися до залізничної і дільничної лікарень у Королеві.У роки незалежної України вірники домоглися повернення культової споруди. Згідно рішення громади, відбудована церква знову стала православною. На пасхальні свята в 2002 році в церкві сталася невелика пожежа, через недбале ставлення до свічок. Було пошкоджено іконостас та закопчені стіни. Завдяки авральним зусиллям вірників, наслідки пожежі вдалося ліквідувати в найкоротший строк. 11 років громаду обслуговує о. Роман Щербан, який з великою любов’ю і пошаною ставиться до своїх вірників. Він бачить, що із неперспективного населеного пункту Дубовинка перетворюється на такий, що має майбутнє. Тут зараз народжується багато дітей, а це вселяє надію. Та й люди тут, які свято бережуть вікові традиції і, незважаючи на кризу, залишаються щирими, гостелюбними, співучими, згуртованими і готовими прийти на допомогу. Це і допомагає їм вижити, навіть потроху розвиватися в ці нелегкі часи.Як уже відзначалося, греко-католицькій громаді не вдалося знайти порозуміння з православними про почергові богослужіння в старій церкві. Тому селищна рада виділила ділянку для спорудження греко-католицької церкви ще в 2-й половині 1990-х років, однак люди не спішили починати будувати, сподіваючись повернути стару церкву. У цей період служив о. Іван Ісаєвич, потім о.Мирослав Сипко. Їхній наступник о.Степан Федорко зрозумів, що далі зволікати не можна і оголосив про початок будівництва. Освячення підпрестольного каменю провів о. Тарас Ловска 18 червня 2006 року. Всю відповідальність за організацію і процес будівництва взяла на себе трійка активних вірників – Іван Гавриляк, Юрій Чутора та Федір Ісаєвич.Всі роботивиконувалися місцевими будівельниками. Проект виготовив архітектор Василь Черкун.Через два роки біля головної дороги постав храм Вознесіння Господнього завдовжки 29 м, завширшки 18м, з двома стрункими вежами 29м заввишки. Освячення провів владика Мілан 5 червня 2008 року, а 2 квітня 2009 року освячено дзвони.Помічниками в непростій але благородній справі збору коштів стали владика Мілан та о. Джон Зеяк з Америки, які залучили гроші із – за кордону, дали кошти селищна та районна ради, але головним спонсором і жертвувачем була віддана і завзята королівська громада. Люди постійно робили грошові внески, допомагали матеріалами і транспортом.Є в Королеві (вул. Шевченка) церква святого Івана Хрестителя при монастирі Чину Найсвятішого Ізбавителя. Основний монастир цього чину розташовано у Міхаловцях (Словаччина). Ще два монастирі ЧНІ розташовані в Словаччині – у Стропкові та Старій Любовні.Монастир у Королеві на території колишньої початкової школи заснували о. Стефан Іштваник та ігумен о. Юрій Рак. У 1996 році було викуплено будинок для монастирського корпусу. У 1998 році розпочалося будівництво церкви за проектом архітектора Василя Черкуна. Основні будівельні роботи виконали чотири брати Дербалі. Будівництво закінчили в 2000-му році.Ще одна культова споруда греко-католиків – це каплиця святого Йосипа, яка знаходиться на території дитячого сиротинця. У 1998 році засновано жіночий монастир святого Йосипа обручника Пресвятої Діви Марії. Спочатку для монахинь знімали квартири, потім реконструювали колишній відомчий залізничний садок, в якому знайшли притулок сестри. Сестрами йосафатками при допомозі о. Івана Ісаєвича в 2001 році був заснований дитячий садок «Назарет», зараз в ньому виховується 50 дітей. Завідуючою є тут сестра Йосафата (Олександра Зенонівна Каравацька). В 2005 році тут також відкрито дитбудинок сімейного типу «Зернятко», в якому виховуються переважно сироти, зараз є 15 дівчат. В 2014 році на базі монастиря відкрито храм Андрія Первозваннного, а також освячено каплицю Теодора Ромжі. Служби тут править о. Степан Федорко.Місцева римо-католицька плебанія заснована в ХІУ столітті, в 1560-му році, в часи Реформації, припинила свою діяльність і була відновлена тільки в 1727 році. Костьол святих апостолів Петра та Павла, що стоїть і зараз, у 1878 році звів барон Ференц Перені. Орган побудував у 1923 році пряшівський майстер Юлій Гуно. Початок метричних записів з 1728 року. Обслуговує громаду о. Маріо.Є у римо-католиків каплиця народження Діви Марії. Вона відносилася до замку. Її, як і замок, імовірно, було збудовано між 1272-м і 1325-ми роками. Вона простояла більше 400 років, однак була зруйнована в 1946 році. В 1999 році вірники відбудували каплицю. Богослужіння тут проводиться раз у рік на відпуст.Королівська реформатська громада була створена під час реформації. Як відомо, один із баронів Перені – Питер приєднався до реформатів. А це значило, що римо-католицька церква з 1560-го року припинила свою діяльність, вона була підпорядкована реформатам. Достовірних даних за цей період не збереглося. В період рекатолізації картина помінялася на протилежну, тепер реформатська громада припинила свою діяльність і лише в кінці ХІХ століття знову була сформована. Теперішня церква на 100 сидячих місць побудована в 1911 році. Конфіскована в радянські часи, парафія, частково, повернута вірникам в 1998 році. Друга частина попала в приватну власність. Обслуговує громаду пастор Бейло Пелешкей.Крім традиційних конфесій, в селищі є християнська євангельська церква Живого Бога по вул. Павлова, 3. Молитовний будинок побудовано своєрідним чином. В радянські часи отримати землю під будівництво такої споруди було абсолютно неможливо. Тому пастор цієї громади розпочав на своїй ділянці зведення молитовного будинку, а потім пройшов всю необхідну процедуру відчуження будови і землі на користь церкви. Правда, це вдалося зробити в роки незалежної України, коли до всіх конфесій стали відноситися лояльно. В 1994 році громада була офіційно зареєстрована. Обслуговує її старший пастор району Іван Іванович Татач. Йому належить ідея організації філіалу Біблійного інституту в 2009 році на базі королівського молитовного дому. Відбулося 2 випуски. 17 жителів району отримали звання бакалавра богослівя.Неоднозначною є ситуація з євангельськими християнами баптистами, яка склалася через позицію ромів, вони мають зареєстрований молитовний будинок по вул. Руській,15. Пастором тут служить Богар Йосип Шамуілович. Вони відокремилися від братства і стали настільки незалежними, що самоізолювалися від усіх. Діє в королеві і традиційна релігійна громада євангелістів-баптистів, які мають молитовний будинок по вул. Суворова,8. Тут раніше була хлібопекарня, яку викупила громада і реконструювала під культову споруду. Пастором тут служить Ігор Товт.За роки радянської влади, колишнє село Королево, стало селищем міського типу з великим залізничним вузлом і розвинутим сільськогосподарським виробництвом.А що в наші часи? Залізничний вузол, хоч і втратив деякі позиції, все ж залишається основним роботодавцем для жителів Королева. Вузол свої функції і надалі виконує, хоч обсяги робіт значно зменшилися, а це значить, що та кількість людей, яка була вже не затребувана. Керівництво деяких залізничних підрозділів перенесено в Ужгород і Мукачево, але це не стало великою проблемою. Торгівля і громадське харчування на належному рівні, конкуренція породжує поліпшення обслуговування населення. В сільському господарстві є проблеми не тільки в Королеві, а й усіх селах, що входили до цього агропромислового комплексу. Цех по переробці винограду викупили українські інвестори, і, як звичайно, довели його до банкрутства. «Королівський сад» животіє, розпродаючи залишки з підвалів.Багато людей працює в Виноградові та Хусті, частина жителів, особливо молодь, на заробітках в далекому та ближньому зарубіжжі. Інші працюють на своїх присадибних ділянках і паях, розводять домашню птицю і худобу, що допомагає їм вижити у цей непростий період.У Королеві народилися відомі закарпатські поети Василь Вароді та Василь Густі. Тут і зараз проживає один із найкращих русинських письменників сучасності Михайло Чухран.                                                                                                                                                     Іван Біланчук, Нариси історії населених пунктів Виноградівщини.Джерело: Голос Карпат

Нариси історії селища Королево ч.1

К О Р О Л Е В О
Селище міського типу з 1947 року, розташоване за 10 км на схід від райцентру. Залізничний вузол і станція. Одне із найстаріших поселень краю. Вже за часів короля Святого Іштвана тут поселилися саксонці. Від них пішла старовинна назва селища: Фелсас (1272 рік). Але з 1355 року закріпилася сучасна угорська назва поселення Кіральгазо. Ця назва походить від королівського дому (DOMUS REGALIS), розташованого на пагорбі край села, який був центром лісового управління, що опікувалося лісоводством усього Угочанського комітату. Теперішня назва Королево є перекладом з угорської мови. Під час чехословацької доби воно називалось Кральово-над-Тісов.Потрібно зазначити, що первісні люди облюбували цей благодатний край. Тут найдавніша в Україні палеолітична стоянка ( 15 культурних шарів від 1млн. до 25 тис. років тому, 60 тис. знахідок), відкрита в 1974 році. Крім неї, у Королеві відома також неолітична стоянка (УІ-ІІІ тисячоліття до н. е.), поселення бронзової доби (ІІ тисячоліття до н. е.). У північно-східній частині Королева біля гори Городище знайдено рештки слов’янського поселення Х-ХІ століття. Село вперше згадується в 1262 році, а в 1264 році воно фігурує у грамоті папи Урбана ІУ.Село спершу було на лівому березі Тиси, але через часті повені перенесено на правий. В 1241 році хан Батий рухався правим берегом Тиси і не зумів переправитися через повноводну річку на лівий берег. Це врятувало Королево від пограбування і нищення. Після монголо-татарської навали король Бейла ІУ запросив фламандців і саксонців до Угорщини, в т. ч. до Королева. Королі і надалі заохочували німецьку колонізацію цих теренів, з метою забезпечити спеціалістів з обслуговування королівських маєтків.У 1272 році переселенці отримали привілеї полювати в навколишніх селах на ведмедів, вепрів, оленів, безмитно користуватися поромом через Тису, запрошувати священиків, вибирати суддів.Біля села виріс королівський замок, відомий з 1279 року. З кінця ХУІ століття замок фігурує під назвою Нялаб. Ніхто достовірно не може сказати хто спорудив цей замок. Є версії, що це був землевласник Нялаб, ім’я якого носить замок сьогодні, а, можливо, і сам король Стефан. В угорських джерелах є дані, що розпочав будівництво Кун Ласло ІУ. Достовірно відомо, що в період Арпадовичів замок був уже зведений. Про те що в будівництві замка брали участь слов’яни, зокрема серби, свідчить назва південного муру замку, яка збереглася до цього часу “Не бойса”.Безперечно, замок мав велике стратегічне значення. Через Королево пролягав торговий шлях на Сату-Маре. Разом із хустським і виноградівським замками він гарантував безпечний сплав солі по річці Тиса з Солотвина. Крім того, замок слугував літньою резиденцією королів Угорщини, які любили полювати в навколишніх лісах. В 1321 році королю Роберту-Карлу довелося штурмом забирати замок від сина Боршо Томаша – Беке. З тих пір фортеця у володінні короля. В 1378 році король Людвіг Великий подарував замок Нялаб трьом братам – воєводам Драгфі (Драгам), синам колишнього молдавського воєводи Саса. Однак це не давало покою їхнім сусідам – родині Перені, і вони досягли свого – король Жігмонд І в 1405 році передав замок і село їм.Цей бастіон не раз рятував шляхту і дрібних дворян від повстанців. Так, в 1514 році Дожа Дьєрдь безуспішно намагався захопити замок. В 1661 році його оточили турки, які півроку намагалися захопити замок, але він вистояв. Водночас вони грабували село. Окремо слід підкреслити, що замок був своєрідним культурно-освітнім осередком, в ньому були створені твори, які навіки увійшли в історію. У 2011 році виповнилося 610 років із створення маловідомої, але дуже важливої пам’ятки письменства на Закарпатті – Королівського Євангелія. В кінці книги вказано, що воно переписано в 1401 році Станіславом Граматиком у нялабському замку в Кіральгазі. Книга вважається сьогодні найдавнішою збереженою кириличною книгою, що була створена на Закарпатті. Королівське Євангеліє на 160 років давніше за славнозвісне Пересопницьке Євангеліє, на якому приймають присягу президенти України.У 1532 році вдова барона Г. Перені запросила до замку вчителем їх сина Яноша каноніка Бенедека Ком’яті. Разом із навчанням у вільний час він здійснив переклад частини Біблії та 13-ти листів апостола Павла з латині на угорську мову. У 1533 році дружина Перені за свої кошти в друкарні міста Кракова (Польща) випустила першу друковану книгу на угорській мові з текстом перекладу.У стінах замку творив знаменитий угорський поет і композитор Ілошвої Шеймеш Пийтер, який у 1548 році написав музичний твір “Олександр Великий”. Але найвидатнішим твором, який увійшов до скарбниці угорської культури, є його балада про Міклоша Толді, написана у 1574 році.Непросто складалися відносини між Габсбургами та родиною Перені. За участь в антиурядовій змові хорватського правителя Ф. Франгепана, брата жінки Габора Перені (загинув 29 серпня 1526 року в битві під Могачем) – Каталін, імператорські війська займають замок Нялаб. Виступ угорських і хорватських політичних діячів, особливо близького ще одного ближнього родича Перені – Петера Зріні, який розробив план визволення Угорщини від турків та Габсбургів, зазнав невдачі. За наказом імператора Леопольда І 30 квітня 1671 року були розстріляні керівники цього виступу: Ф. Вешшелені, П. Зріні, Ф. Франгепан. Замок Нялаб в 1672 році, як оплот боротьби за національну незалежність, просвітительства та Реформації було зруйновано, незважаючи на те, що участь у змові та повстанні володарів замку Перені не була доведена. Фортецю більше не відбудовували. На диво є схожою доля виноградівського та королівського замків: ворогам і повстанцям було не під силу їх захопити, проте в обох випадках їх знищили за вказівками правлячих Габсбургів.У 1850-х роках угорський уряд виділив кошти для археологічних розкопок, під час яких знайдені сімейний склеп та коридор, багато золотих речей та коштовностей. Найцінніше і сьогодні зберігається в національному музеї Угорщини.Встановлення влади Габсбургів погіршило становище жителів Королева. Тут розташувався австрійський військовий підрозділ, значно посилився податковий тягар і кріпосна залежність селян. Вони повинні були працювати на пана, священика, утриманні і будівництві доріг, ще й годувати австрійський гарнізон. Тому й не дивно, що королівчани брали активну участь у повстанні 1703-1711-х років під проводом Ференца ІІ Ракоці.Після повстання спостерігалося зменшення кількості населення, оскільки воно або загинуло в боях, було репресовано , або втекло у ліси.Потрібно ззначити, що Королеву, як і Вилоку, постійно загрожували повені та небезпеки іншого походження. Лише протягом 70-ти років з 1718 по 1788 рік королівчани пережили: 1718 – засуха (неврожай), 1739 – мор, 1743 – велика повінь, 1771 – тиф, 1778 – великі морози привели до неврожаю.Одна із найбільших повеней була в 1869 році, коли Тиса знищила частину села. Ще більшою була повінь в 1913 році, коли було затоплено майже все село. У червні 1928 року черговий паводок. Чимало руйнувань мали місце у 1947 році. Вже в наш час, у 1998 році , вода піднялася вище за чотириметрову дамбу, поступала через дренажний люк, прорвала насип.Через два з половиною роки, в березні 2001 року, Королево зазнало ще одного паводку. Хоч ця повінь і була потужнішою за попередню, вона не спричинила значних руйнувань.Не можна сказати, що впродовж усього часу не робилося нічого, щоб регулювати розливи ріки. Ще в 1790 році починають робити запруди. На початку ХІХ століття були проведені значні роботи зі зміцнення і нарощення захисних споруд та загат. В період з 1939 по 1944 рік угорська влада намагалася наростити дамбу, правда, робили це за допомогою тачок. Висота дамби була 1,5-2 м.У 50-х роках минулого століття завершили реконструкцію старої дамби, використовуючи бульдозер , насували грунт і утрамбовували його. Але в 1998 році і чотириметрова дамба виявилася замалою. Зразу після паводку, який повністю знищив 158 будинків і пошкодив ще 219, було виділено будматеріалів на 7 млн. 760 тис. грн., надано грошової допомоги більше ніж 6 млн. грн. Залізничникам повезло найбільше – замість будинків, які знесла вода, їм побудували красені котеджі. Держава активізувала роботи з берегоукріплення, що дало можливість з найменшими втратами витримати паводок у березні 2001 року. Але, крім повеней, Королеву загрожували набіги татар та турків. Так, 29-30 серпня 1717 року татарська орда знову напала на село. Вона спалила більшість будинків, захопила в полон 50 селян і забрала всю худобу.На початку ХУІІІ століття в Королеві було 368 будинків, у яких проживало 1705 чоловік, в т. ч. 1014 русинів, 450 угорців і 210 німців. У 1774 році в селі було 377 кріпаків.Буржуазна революція 1848-1849 років ліквідувала кріпосництво в Угорщині, в т. ч. і на Закарпатті. Але барон Перені і церковники, користуючись нечіткими визначеннями, які землі вважати урбаріальними, захопили кращі плодючі ділянки. В результаті цього після реформи у селян виявилося землі менше, ніж до неї. Коли весною 1862 року в Королево прибула комісія для проведення комасації ( регулювання землекористування поміщиків і селян) і землеміри почали свою роботу, селяни оточили їх, відібрали інструменти і вигнали з села. Виступ був подавлений, а його організатори арештовані.Ось що писав Е. Фийнєш в 1851 році: « Кіральгазо, русинсько-угорське село Берегугочанського комітату, на просторій долині під скельною горою біля Тиси: 138 римо-католиків, 660 греко-католиків проживають у ньому з римо- і греко-католицькими церквами. Горбисті землі досить врожайні, але землі біля Тиси пошкоджуються паводками. На високій скелястій горі стояв старий, тепер зруйновний замок Нялаб. Вже з 1423 року село було маєтком Перені, який і тепер дає ім’я роду».Село поступово росло. Цьому дуже сприяло прокладення через село залізничних ліній. Дільниця Королево-Берегово-Батєво була запущена у листопаді 1869 року. Біля Текова і Королева на річці Тиса почалося будівництво 420-ти метрового мосту. Він був закінчений влітку 1872 року. 16 червня цього року розпочався рух на дільниці Сату-Маре – Буштино через Королево. На дільниці Чоп – Королево рух почався 24 жовтня 1872 року. Біля залізничного мосту у 1885 році будапештським філіалом норвезької фірми “Тредерсон” був побудований міст для інших видів транспорту та пішоходів з навісами для захисту людей від опадів.Залізничний рух з року в рік ставав більшим та інтенсивнішим. Цьому сприяло те, що деревину, сіль та інші товари вигідніше було возити залізницею. Так, в 1894 році за один день через станцію Королево проходило 60 поїздів, з них 18 – пасажирських, 4 –швидкі, 6 вантажних поїздів, інші літерні та додаткові вантажні. Це викликало потребу в зміцненні ремонтної бази та інфраструктури залізниці. Тому ще в 1884 році на королівському вузлі були побудовані майстерні для екіпірування та ремонту паровозів. В 1937 році реконструйовано майстерню для ремонту паровозів – побудований цех їх промивки, оглядові канави, адміністративний корпус. Реконструкцію закінчено в 1946 році. Стали до ладу пункт технічного огляду паровозів та вагонів, цех тепло промивання котлів паровозів та їх ремонту.З 1962 по 1965 рік було здійснено перехід на тепловозну тягу, що дало можливість перевозити важковагові поїзди.В 1987 році розпочався новий етап реконструкції депо. У цей час тут були побудовані виробничі приміщення Луганського тепловозобудівного заводу. Всі тепловози, які йшли на експорт, тут проходили процес прийому і передачі. Насамперед, їх переставляли на колісні пари європейської ширини. Потім проводили ходові випробування на швидкості 120 км в годину. Всі виявлені недоліки актувалися, а потім працівниками філіалу усувалися і лише після цього експортувалися в країну призначення.У 1992 році завершилася друга черга реконструкції депо. Став до ладу новий ремонтний цех завдовжки 165м і завширшки 24 м з допоміжними підрозділами: дизельним, екіпажним, паливним, механічним та іншими, а також склад палива, котельня, компресорна. Як наслідок, на вузлі набули розвитку служби, які брали участь у будівництві і обслуговуванні транспортних процесів на залізниці.18 вересня 1872 році в селі створено поштову службу.Перед Першою світовою війною у селі був один приватний лікар, який за велику плату здійснював медичну допомогу жителям Королева і навколишніх сіл.Початкова школа в Королеві була відкрита тільки у 1880 році. В 1908-1909 навчальному році в ній два вчителі навчали 234 учнів.Перша світова війна принесла королівчанам нові бідування. З метою реквізицій, весь урожай зерна, картоплі, а також велика рогата худоба і коні підлягали обліку. Багато чоловіків забрали в армію, обробляти поля було нікому. Різко зросли ціни на продукти. Поміщики Допші і барон Перені нажили великий капітал, продаючи продукти по завищених цінах. Після перемоги пролетарської революції в Угорщині радянська влада в Королеві була встановлена 22 березня 1919 року. До Ради робітників, солдат і селян, створеної в березні, увійшли П. Годгазі, Б. Пінтя, Л. Маринич, М. Чернянчук. Згідно адміністративного поділу, введеного Угорською Радянською республікою, Королево стало районним центром. Тут формувалися загони червоної гвардії. Коли частини 5 дивізії червоної гвардії залишили Хуст і відійшли до Королева, жителі села самовіддано захищали його. У ніч на 20 квітня під натиском румунських військ вони змушені були відступити. Бійці одного з підрозділів при допомозі бронепоїзда (машиністом був житель Королева Б. Дорі) тричі вступали в бій, але вибити інтервентів із села не вдалося. В боях за село загинули 50 червоногрвардійців, більше 150 були поранені.Згідно Сен-Жерменської угоди Королево переходить до складу Чехословаччини. Нова влада на ділі продемонструвала, що вона була найдемократичнішою за всю історію Закарпаття. В Королеві будуються нові будинки, в. ч. для залізничників так звана «колонія», магазини «КОНЗУМ», «БАТЯ». Виділялися значні кошти на освіту та медицину. Залізниця отримала нові швидкісні поїзди («ріхлики»), забезпечено сполучення з містами Прага, Кошіце. Місцеве населення отримало досить широкі права та свободи.Про ріст добробуту королівчан красномовно свідчать дані переписів населення в 1921 і 1930 роках. Так, за 9 років кількість житла зросла на 602 будинки до 914 (ріст складає 52%). В 1930 році в селі проживало 4608 чоловік, що на 1115 чоловік більше, ніж у 1921 році і не за рахунок чехів і словаків, як там намагалися подати у радянські часи. Чехословаки у загальній кількості складали 11% населення, русини – 56%, угорці -21%, євреї – 13%. Найбільш динамічно росла русинська громада (13,9%).Тому й не дивно, що королівчани взяли саму активну участь у боях за захист Карпатської України.З першого же дня угорсько фашистської окупації 1939-1944 років жителі Кіральгази потрапили під терор і репресії. Місцевий священик Горні доніс властям на людей, які виступали проти окупантів. Були заарештовані сільські активісти І. Легеза, І. Фегер, В, Чейпеш, Ю. Іваніга та інші (всього 22 чоловік). Зазнали переслідувань колишні чеські комуністи, всіх євреїв доставили в гетто в Севлюші. А їх, згідно останнього передвоєнного перепису у 1930 році, було 604 осіб…                                                                                                                                                         Іван Біланчук, Нариси історії населених пунктів ВиноградівщиниДжерело: Голос Карпат

Нариси історії села Мала Копаня

МАЛА КОПАНЯЗнаходиться на відстані 6,5 км від районного центру, в передгірській частині у вузькій улоговині між горами, на схилі, що спускається до Тиси. Надзвичайно цікаве місце з точки зору праісторії. На околиці села збереглося городище – рештки укріпленого поселення північно-фракійського племені даків(І століття до н.е. – початку ІІ століття н.е.). Даний центр займав важливе стратегічне положення, контролював Хустські ворота і через них підходи до солотвинських рудників. Тут же проходив соляний шлях по Тисі, який вів на Дунай. 5-гектарне городище оточував земляний вал і дерев’яний паланок.З 1977 року городище досліджує В. Котигорошко. Тут, на площі 7 тис. кв. м, розкопано 30 жител і 79 господарських та виробничих будівель. Знайдено 70 цілих посудин, знарядь праці (ковальські кліщі, пробійники, зубила, долота, серпи, коси, ножі, зброю, прикраси із срібла, бронзи та скла). Під час розкопок 2013 року знайдено понад 100 посудин, знарядь праці, зброї і дорогоцінних прикрас. Городище загинуло, орієнтовно, під час війни даків з Римом в 105-му-106-х роках н.е.Теперішнє село вперше згадується в документах в 1438 році як власність баронів Перені. Про походження назви села дивіться в статті «Велика Копаня».
В 1775 році згадують стару дерев’яну церкву, збудовану в 1474 році, котру багато разів поправляли, того ж року засновано парохію.У візитації єпископа Ольшанського в 1751 році згадується дерев’яна церква з вежею, двома дзвонами, прикрашена образами Діви Марії, Спасителя, св. Миколая і св. Василія. У 1797 році державна комісія постановила будувати в селі кам’яну церкву. Дерев’яна церква стояла до 1864 року, коли за священика Андрія Ференчика завершили спорудження мурованої базилічної церкви, розпочате в 1860-му році. На завершеній вежі викладено 1903-й рік – дату покриття бляхою. Іконостас ХІХ століття налічує 42-і ікони. Потрібно відзначити, що довгий час церква всередині була лише побілена. Розмальовувати церкву розпочали лише в 1954 році. У приторі церкви зліва на стіні був напис, що храм прикрашений виноградівським художником Егрі Іваном Карловичем, завдяки благородним жертвам благочестивих вірників і великим зусиллям церковного куратора і касира Баника Івана Івановича, його помічника Чутори Михайла Івановича. Закінчили розмалювання церкви в 1956 році на Покрови пр. Богородиці за активної участі церковних кураторів Костьо Василя Васильовича, Дубровки Юрія Івановича, голови церковної ради Микуляка Андрія Івановича і ревізора Шелемиха Павла Васильовича.У 1994 році всю церкву, за винятком невеликої площі під дзвіницею, перекрили етернітом. Але в 1997 році над селом широкою смугою пронісся буревій, який повалив дерева в лісі і повністю зніс покрівлю церкви (спочатку зірвало бляху під дзвіницею, яка далі поламала етерніт та частково дерев’яні елементи покрівлі). В екстреному порядку взялися за облаштування даху. Справа ускладнювалася економічною кризою в державі, величезною інфляцією. Райдержадміністрація виділила певні кошти, збирали їх і вірники, але цього було мало. Тоді о. Даниїл Бендас звернувся до німецької благодійної організації «Кіргей-нот», яка виручила малокопанчан – в тому ж році церква була перекрита бляхою.Із становленням радянської влади місцевий парох Антон Бачкай пристав на православ’я. Але у 1956 році, коли почали повертатися засуджені греко-католицькі священики, не витримавши докорів совісті, він заявив у православний єпископат, що знову повертається в лоно греко-католицької церкви. Як і слід було чекати, його заарештували і в 1957 році засудили до семи років таборів. Повернувшись у 1961 році з таборів, він завжди був у полі зору працівників КДБ. Йому вдається влаштуватися на роботу в місцевому колгоспі, де працював до виходу на пенсію. Після легалізації греко-католицької церкви в 1991 році, храм повернуто її вірникам. Довгий час в селі служив о. Даниїл Бендас, стараннями якого на головному фасаді встановлено мармурову дошку з переліком усіх священиків та парохів, що служили в селі. Зараз громаду обслуговує о. Іван Кормош.Гордістю села є його уродженець Іоан Семедій – єпископ Мукачівської греко-католицької єпархії. На жаль, більшість людей дуже мало знає про нього, а він – знакова постать к Мукачівській греко-католицькій єпархії. І. Семедій віддав 54 роки душпастирській роботі, в т.ч. 40 років у підпіллі, у катакомбній церкві. 22 роки він очолював єпархію. Ще 12 січня 1979 року вся відповідальність за підпільну греко-католицьку мукачівську єпархію лягла на плечі підпільно висвяченого єпископа. Перші десять років пройшли в умовах глибокої конспірації, але він зумів згуртувати всіх священиків і вірників для основного – виживання і зміцнення греко-католицької церкви на Закарпатті.Після легалізації в 1989 році у складній обстановці єпископу вдалося відстояти самостійність Мукачівської єпархії, її статус власного права з безпосереднім підпорядкуванням Ватикану, а не Львівському Верховному Архієпископу. Довелося вести боротьбу із частиною свяшенослужителів єпархії та високопоставленими дипломатами Апостольського Престолу, які намагалися провести у життя ідею об’єднання. Але непохитний Іоан Семедій витримав багаторічний дипломатичний тиск згори і зумів протистояти намаганням частини духовенства увійди до складу Української греко-католицької церкви.Єпископ Іоан зумів у короткий час укласти статут єпархії, належним чином зареєструвати його у місцевих органах влади і зареєструвати його в Ватикані. Він вирішив ще одну болючу проблему – подолав великий дефіцит священиків в єпархії, особливо в селах з угорським населенням. Одним із способів розв’язання стало відродження Духовної Академії, а пізніше на вулиці Минайській в Ужгороді були побудовані нові корпуси Академії. Єпископ Іоан Семедій у червні 1995 року започаткував і успішно завершив у червні 2001 року унікальну справу в історії Мукачівської єпархії – процес беатифікації (зарахування особи до лику блаженних) єпископа Теодора Ромжі, закатованого у 1947 році. Помер владика Іоан у 2008 році і похований у Малій Копані.В цілому населення М.Копані позитивно відрізняється від інших сіл більшою побожністю, твердістю у відстоюванні своєї прадідівської віри – це одне із небагатьох сіл, де всі вірники відносяться до греко-католиків. Тут свято бережуть свої традиції, які передаються з покоління в покоління.Згідно перепису населення в 1921 році, в селі у 156-ти хатах проживав 701 житель, в т.ч. 338 чоловіків та 363 жінки. За національністю 1 чехословак, 687 русинів, 8 угорців, 5 євреїв. За віросповіданням 22 римо-католики, 647 греко-католиків, 2 протестанти, 60 іудеїв. Зараз в селі проживає 1379 чоловік.Розташування села в передгір’ї на схилах горбів і підвищень зумовлює малоземельність, особливо орної землі. Це протягом віків поклало свій відбиток на стиль життя малокопанчан. В радянський період більшість із них працювало у Виноградові на взуттєвій , швейній і меблевій фабриках, керамзаводі. Деякі жителі були залізничниками, доїжджали до Хуста, працювали у місцевому радгоспі «Комунар». Дома вели господарство, займалися садівництвом, вирощували худобу.Зараз жителям Малої Копані живеться нелегко. Більшість чоловіків на заробітках. Як і в Буковому, тут дуже добрі умови для вирощування полуниці. Тримають у домашньому господарстві птицю, свиней. Більшість жінок працюють у Виноградові на швейній фабриці «Гроно», «Сандерсі», «Новітексі», а також у Великій Копані в фірмі «Копанські джерела». Приватний підприємець М. Шандалі відкрив у селі швейний цех, послугами якого зараз користується фірма «Мільтекс».                                                                                                                                       Іван Біланчук, Нариси історії населених пунктів Виноградівського районуДжерело: Голос Карпат

Нариси історії села Матійово

Матієво
Матієво ( Матійово) розташоване на відстані 8,5 км від районного центру. Перша письмова згадка у 1326 році. Згідно усних переказів, на берегах Тиси справедливий король Угорщини Матяш часто полював. На місці сучасного Матієва у нього була мисливська хатина, де він ночував, З часом, навколо неї виросло село, яке на угорській мові назвали Матьфолво на честь короля.В 1717 році, під час татарської навали, в селі полонили 36 шляхтичів та 105 селян, з них не повернулися з неволі 10 немешів та 38 селян.Стару греко-католицьку церкву збудовано вірниками в 1710 році, коли церква була філією Нового Села. ЇЇ згадано в єпископській візитації в 1751 році як церкву Покрови Святої Богородиці, маленьку, бідну, криту соломою, з трьома образами, а також одним дзвоном, двома дерев’яними та двома скляними підсвічниками.Нову дерев’яну церкву почали будувати в 1771 році, але в 1775 році церква ще не була готова (а в 1797 році греко-католики користувалися каплицею латинського обряду). Ця церква простояла в селі аж до зведення типової мурованої базиліки в 1937 році, яку збудував будівельник із Вилока Йосип Гейці. Стару церкву було обмуровано, а потім розібрано і винесено із новозбудованої. Тоді ж розібрано і дерев’яну дзвіницю.У 1949 році церкву було перетворено на склад. Храм зняли з реєстрації в листопаді 1959 року. Всі речі з церкви забрали і вони пропали. У 1991 році храм повернено греко-католикам. Було встановлено новий іконостас з новими іконами, стіни прикрасили новим малюванням. Зі старої дерев’яної церкви збереглося 4 настінні образи. Зараз у церкві служить о. Роланд Певсе.Була в Матієві і реформатська громада, яка спочатку мала дерев’яну церкву, що згоріла. Теперішня церква збудована у 1896 році, але із незакінченою вежею. Шпиль церкви добудували у 1935 році. До 1975 року навколо церкви була дерев’яна огорожа, тоді побудували залізний паркан із бетонним фундаментом.В церкві є шестиреєстрова гармонія і електроорган, хлібниця з 1818 року, а посудина для хрещення – з 1937 року. Зараз у церкві служить пастором Гаврило Гомокі.Старожили села згадують, що в Матієві була і римо-католицька церква св. короля Іштвана. На жаль, не вдалося точно встановити дату, коли вона згоріла. Фактично, від пожежі постраждала покрівля, внутрішнє облаштування. Вона так стояла довгий час через відсутність коштів для відновлення. В радянські часи, під час колективізації, виникла потреба в будівництві колективних хлівів і ферм. Тоді церкву розібрали на будматеріали, бо тодішні оптимізатори логістики мали великий виграш у транспортних витратах і прискоренні будівництва, оскільки бутовий камінь возили з кар’єру на Чорній горі, в основному возами.У 1851 році краєзнавець Елек Фийнєш писав: «Матієво угорсько-русинське село в Берегугочанському комітаті: 20 римо-католиків, 224 греко-католиків, 147 реформатів та 10 євреїв, з реформатською материнською церквою та греко-католицькою філією, великі і врожайні луки, лісу немає».В чехословацькі часи відкрили в селі горожанську шестикласну школу з шістьма вчителями. Згідно перепису населення , в 1921 році в селі було 98 будинків, в яких проживало 532 жителі, в т.ч. 250 чоловіків та 282 жінки. За національностю 69 русинів, 382 угорці та 81 єврей. За віросповіданням 292 римо-католики, 475 греко-католиків, 2 протестанти, 92 іудеї, 101 євангеліст. Навколо села були хутори: Фозекоша, Фегера, Сівовша, Якуба.Зараз у селі проживає 1098 чоловік.В 1944 році до концтаборів відправили 12 чоловік угорців, на щастя, всі повернулися до дому.В радянські часи в Матієві була бригада підвиноградівського колгоспу «Жовтнева перемога». Зараз, як і в інших селах, в Матієві дуже помітний відтік робочої сили за кордон. Це допомагає виживати і, навіть, триматися на пристойному рівні. Частина людей працює на промислових підприємствах Виноградова і Вилока. Решта зайнята в домашньому господарстві. Угорська частина населення відрізняється більшою схильністю дотримання традицій, впорядкованими будинками і присадибними ділянками.Одним із найяскравіших уродженців села є Вінце Левдар – кандидат математичних і технічних наук, доцент УжНУ. Його кандидатська робота була дуже перспективною для застосування в літакобудівній і аерокосмічній галузях. На жаль, розпад Радянського Союзу не дав можливість захистити готову докторську дисертацію. Зараз він викладає в УжНУ і Берегівському Закарпатському Угорському інституті                                                                                                                                                    Іван Біланчук, Нариси історії населених пунктів Виноградівського району.Джерело: Голос Карпат

Новоселиця – село під Фрасином

Новоселиця
Розташоване село на гористій місцевості в південно-східній частині Гутинського хребта, за 22км від районного центру і за 8 км від найближчої залізничної станції Королево.На території села знаходиться найвища гора району – Фрасин (821м). У різні часи село називалося по різному: Шовшфолу, Думбрава. Це було нове поселення серед лісів, тому і назвали його Новоселиця. В селі дотримуються думки, що назва Новоселиця походить від слів «нові поселенці». Це були втікачі-серби, які ховалися від переслідувань. Можливо, це і так. Але це могли бути не втікачі, а будівельники королівського замку Нялаб, одна із веж якого називається « Не бойса», що свідчить про сербський слід.Перша письмова згадка про Новоселицю зустрічається в записках, датованих 1619 роком. Але є відомості, що у письмових джерелах село згадується і раніше – 1388 рік (Щур В.І. «Нариси історії Севлющини», с. 160) і 1351 рік (Сергій Федака «Населені пункти і райони Закарпаття», с. 154.).Протягом ХУ-ХІХ століть село належало родині Перені. Жителі села відробляли панщину, платили оброк. У 1848 році було скасоване кріпацтво, але всі кращі землі, пасовища, ліси залишилися в руках Перені.До 1867 року Новоселиця перебувала в складі королівської Угорщини, а потім, до 1918 року – Австро-Угорщини. Після Першої світової війни село перейшло під юрисдикцію боярської Румунії, а потім з 1920-го до 1939 року під владою Чехословаччини.У лютому 1921 року був проведений перепис населення, згідно якого встановлено слідуюче: за селом було закріплено 1893га землі, на яких розташовані 142 хати, проживало 628 чоловік, з них 327 чоловіків і 301 жінка (тут на відміну від інших сіл чоловіки були в більшості). За національністю 2 чехословаки, 558 русинів, 68 євреїв. За віросповіданням 552 греко-католики, 6 православних, 6 іудеїв.Чехословацький період характеризувався підвищенням соціально-економічних стандартів, зокрема, шкільництва. В Новоселиці школа була організована ще в 70-80-х роках ХІХ століття. ЇЇ приміщення знаходилося в урочищі «Дякурня». Це була звичайна селянська хата, вкрита соломою. На початку ХХ століття збудували нову церковно-парафіяльну школу. І лише під час Чехословаччини відкрили шестирічну народну школу, в якій навчання велося рідною мовою. Обов’язковим було вивчення релігії, яку викладали греко-католицький та православний священики.Тоді ж у селі був заснований осередок «Просвіти» з центром у хаті-читальні Лукача І.І. В цей період в селі була створена партійна організація комуністичної партії Чехословаччини, першим її секретарем був Жолдош Михайло Дмитрович. В 1939 році розгорнулися бурхливі події, була проголошена молода держава – Карпатська Україна, на її захист на Красному Полі стали жителі села Богаш М.І. та Кочіш М.І. На щастя, їм вдалося врятуватися, але потім вони довго переховувалися від угорських жандармів. У той час у школі вчителем працював Михайло Леньо, 1911 року народження. Він розповідав, що з Новоселиці на Красне Поле було відправлено загін місцевих жителів. Але дійшли вони лише до Королева, тому що бій на Красному Полі вже закінчився і хлопці повернулися додому.Під час угорсько-фашистської окупації 78 жителів села було відправлено на каторжні роботи.Після визволення села 24 жовтня 1944 року 32-х юнаків призвали в частини Червоної армії, 8 чоловік не повернулося з фронтів. Сільська рада створена в 1946 році – першим її головою був обраний Жолдош Михайло Дмитрович.В 1949 році в селі створили колгосп ім. Горького. Перший його голова -Чічіна Петро Михайлович. В 1960 році колгосп реорганізований і влився до складу радгоспу ім. Шевченка, який спеціалізувався на вирощуванні фруктів та винограду. В селі знаходився відділок №3 радгоспу, тут було закладено 202 га садів, 83 га виноградників.У цей період в Новоселиці здійснювалися позитивні зміни: в 1963 році збудовано восьмирічну школу, в 1966 році закінчено електрифікацію, 300 хат радіофіковано, в 1977 році збудований дитячий садок на 90 місць, наступного року реконструйовано продтоварний і промисловий магазини, в 1980 році споруджено перший в районі типовий фельдшерсько-акушерський пункт. В 1986 році відкрито поштове відділення. За роки незалежності, в 2005 році , село суцільно газифіковано. Тепер в Новоселиці є близько півтисячі дворогосподарств, проживає 1465 чоловік.Окрасою села є старовинна Успенська церква –одна з найдавніших пам’яток церковного будівництва – дерев’яна церква бездоганних пропорцій, чудово вписана в панораму села. Сьогодні, більше, ніж через три століття, церква викликає захоплення і зачарування майстерністю стародавніх зодчих, довершеністю ліній та форм. Навіть зараз, маючи науково дослідні та проектні інститути, сучасну техніку, нові технології, навряд чи змогли б повторити цей шедевр, не те щоб зробити кращий за нього.Опис унікальної новоселицької церкви і легенд, пов’язаних з нею, потребують окремої статті.В 1927 році в греко-католицькій церкві стався розкол. Є дві версії. Згідно першої, священик вимагав від вірників сплатити йому борги, а селяни, через бідність, не могли цього зробити. Тому частина перейшла у православ’я. Згідно другої версії, виникли протиріччя між священиком і дяком, що привело до відокремлення частини вірян. В 1928 році спорудили православну Юріївську каплицю, а в 1929 році її перенесли на інше місце. Свої богослужіння православні здійснювали в ній, а в 1930-1933-х роках спорудили дерев’яну Успенську Церкву. У ніч на Великдень 10 квітня 1977 року церква згоріла. Була в короткі строки відбудована і розширена мурована церква. В ній православну громаду обслуговує о. Михайло Голубка.В старовинній греко-католицькій церкві, перед її забороною, служив священик о. Іван Матейко, який в 1949 році був засуджений на 25 років каторги за відмову перейти в православ’я. Греко-католицька дерев’яна церква не використовувалася, а з 1988 року їй надано статус музею архітектури і живопису. У 1990 році споруда була удостоєна звання «Народного музею».В 2006 році в селі зареєстрована греко-католицька громада, яка мала намір молитися в старій дерев’яній церкві. Але їм в цьому відмовили, мотивуючи тим, що церква має статус музею. Зараз вони проводять богослужіння в приватних будинках. Колишній депутатський корпус безпідставно відмовляв греко-католицькій громаді у виділенні земельної ділянки для будівництва нового храму. Беззубість і позицію сторонніх спостерігачів у цій ситуації виявили і районна рада, і прокуратура. Є надія, що новий склад сільських депутатів проявить толерантність і зваженість, прийнявши рішення, яке не суперечитиме законодавству про свободу совісті. Обслуговує громаду о. Тарас Бурлака.Населення Новоселиці з покоління в покоління наділене особливими здібностями і талантами. Жили в ньому і казкарі, і співаки, і музиканти, і танцюристи. І до сьогодні пам’ятають оповідачів-казкарів Богаша І., Кочіша І., запальні народні мелодії музиканта-скрипаля Жолдоша І.В., бубнаша Сугая П.М., сопілкаря Густі М.М., а співаків, що жили в Новоселиці, не перелічити.І сьогодні збереглися і побутують у народі місцеві волоські традиції та звичаї. Вони передаються із покоління в покоління в побуті, особливостях кулінарії, одягу, пісенній творчості. Відомі у всьому краї новоселицькі коломийки, тематика їх дуже різноманітна: і весільні, і рекрутські, і жниварські, і побутові та інші пісні ліричні, жартівливі. В селі вміють берегти і розвивати традиції. В ньому відкрито ще один музей – етнографії і народного побуту. Мало яке село може похвалитися двома музеями.Потрібно сказати, що сучасне життя не дається легко жителям села. Як і в сусідніх селах, щоб вижити, більшість людей на заробітках. Як влучно сказав один священик: «В селі залишаються учні, старші люди і матері, які кормлять грудьми.» Але разом з тим частина людей зайнята роботою в лісгоспі, інша частина виживає також за рахунок лісу.У Виноградові найкращі гриби продають новоселицькі жінки, кизил також звідти, дикоростучі здають заготівельникам. Особливо добрі заробітки у збирачів кореню калгану, який застосовується у фармацевтиці, косметиці та при виробництві елітних сортів горілки. Декілька сімей займаються щепленням різних екзотичних кущів і дерев, добрий збут мають саджанці сакури і магнолії.Нещодавно з сім’єю в селі став жити письменник Алекс Штрай. Він знайшов у місцевому лісі легендарний камінь опришка Григорія Пинті. Тут планують організовувати фестивалі силачів та збудувати рекреаційний комплекс міжнародного значення. Наміри креативного письменника активно підтримують місцеві жителі, вони сподіваються, що це допоможе зробити Новоселицю туристичною родзинкою краю.                                                                                                                                                  Іван Біланчук, Нариси історії населених пунктів Виноградівського районуДжерело: Голос Карпат

Історичний нарис про Нове Село – Уйгей, Тісоуйгей

Нове Село.
Розташоване на віддалі 11км від районного центру і 4км від залізничної станції Вилок. До 1946 року – Уйгей, Тісоуйгей. Назва походить від прізвища землевласників – родини Уйгеї, яка бере свій початок від видатного вождя Гунт-Пазманя, що прийшов до Угорщини за часів святого Іштвана. Сучасна назва – невдалий за змістом переклад з угорської мови.Відомий краєзнавець Елек Фийнєш повідомляв: « Землі села родючі, особливо підходять для чистої пшениці, луки можуть бути кошені два рази. Поселення має великий фільварочний ліс.»Село відоме також і з судових спорів в 1500-х роках між Уйгеї Дьєрдєм і Бекені Мікловшом із Тисобикеня за землі, які прилягали до Тиси. Справа в тому, що річка міняла русло, порушуючи існуючі розміри їх володінь.Вперше в письмових документах греко-католицька громада в Тисоуйгеї згадується в 1747 році як філіал церкви в Карачині. В переписі 1792 року вже самостійна община, філіалом якої була Тисоуйлоцька громада. В 1821 році в шематизмі згадують її parochia antique або древня парохія. В 1751 році йдеться про дерев’яну церкву з вежею, гарними образами. Цю церкву, що стояла тоді в селі і була перевезена в сусідню Руську Долину, датують ХУ століттям.Ось як її історію описала в своїй курсовій роботі вчителька історії Карачинського ліцею Мар’яна Маргітич.Внаслідок епідемії в селі померло більше половини жителів. Довелося завозити наймитів з інших поселень. Їх завезли з гірських районів, які характеризуються високою побожністю населення. Вони також хотіли ходити в неділю до церкви, як і вдома. Землевласники уклали угоду з реформатами, що в їхній церкві до обіду будуть молитися вони, а після обіду наймити.Першого року було добре, а на наступний реформати не пустили наймитів до храму. Тоді наймити зібралися і подалися по домівках, залишивши роботу. Поміщик поїхав за ними, повернувши їх з такою умовою, що допоможе побудувати церкву. Так у Уйгеї появилася греко-католицька церква, якою користувалися аж до 1928 року.Вже згідно даних 1891 року згадувалося, що церква в поганому стані. Тому нову кам’яну муровану церкву почали будувати в 1924 році. Як показують написи на стіні, закінчили її спорудження в 1926 році. Угорською мовою написано: «Збудував Біров і Гейці 1924-1926». Звичайно, вірники полюбили нову, зручну й ошатну церкву. Це було за чехословаків, уряд викупив у греко-католицької громади старий дерев’яний храм за 25 тис. чехословацьких крон. Він мав стати діючою церквою в Празі і експонатом музею. Одночасно жителі Руської Долини подали заяву на цю церкву, бо у новоствореному селі не було культової споруди. Їм пішли на уступки.Вони отримали письмове підтвердження про те, що церкву передають їм. Жителі Руської Долини, не гаючи часу, того ж дня на возах перевезли будівлю церкви до себе. Як показує історія, їхня оперативність була виправдана, бо невдовзі люди отримали листа, що церкву все таки потрібно передати музею. Але в зв’язку з тим, що церква вже була частково змонтована в Руській Долині і враховуючи наполегливі прохання переселенців, влада схилилася на їх користь.Музейні працівники виставили тільки одну умову, щоб поставили церкву на вищий фундамент і покрили її тими самими дранками. Церкву ввели в список історичних пам’яток Чеської республіки. Зараз, на жаль, немає можливості оглянути її, бо 2 травня 1999 року церква згоріла. За офіційною версію – внаслідок короткого замикання, та народ впевнений, що це був навмисний підпал. Пожежа нанесла такої шкоди, що церкву було неможливо реставрувати.В Уйгеї до заборони греко-католицької церкви місцевим парохом був Дезидерій Гарайда, ув’язнений в радянських таборах з 1950 по 1955 роки. В 1949-1989 роках церква не була закрита, службу в ній проводили православні. З 1990-го року її повернули греко-католикам. Зараз на дворі церкви стоїть дерев’яний хрест, перенесений із старої. Церкву багато раз обкрадали, але кожного разу коштовне церковне начиння чудесним чином поверталося до храму.Ще й тепер у церковних шафах знаходять видані ще на початку ХІХ століття Євангелія, молитовники, метричні книги з 1816 року, а також багато інших господарських і фінансових документів. При перекритті вежі знайшли старі документи і паперові гроші. Але під впливом часу і зміни температурних режимів папір став нечитабельним. На місці старої парафії побудована нова, сучасна. Зараз громаду обслуговує о. Микола Горонгозо.В користуванні реформатської громади пам’ятник архітектури – костел. Про його вік різні джерела називають різні цифри. Так в «Історії міст і сіл України. Закарпатська область» на сторінці 219 сказано, що він побудований у ХУ столітті. Ботлік Йожеф і Дупко Дьєрдь в книзі «Magyarlakta telepulesek ezredeve karpatolyan» (сторінка 174) пишуть, що церкву побудували в 1236 році, в книжці «Karpatalyai reformatustemplomok” ( ст. 90) – в 1220 році. Взагалі, встановити точну дату її будівництва ще не вдалося.Згідно переказів, костел для католиків збудувала Уйгеї Юстинія. При набігах татарів вежа церкви була пошкоджена і тільки в 1895 році відновлена. На прицерковному майданчику знайшли скелети дорослих і дітей. З цього можна зробити висновки, що біля церкви вбивали жителів села. Після перемоги реформації власники села разом із католиками перейшли в реформатську віру, так церква стала реформатською.В 1913 році церкву перекрили, бо напередодні згоріла покрівля. Є два дзвони. На них надписи, що на пожертвування реформатської громади села під час служіння пастора Сийп Ференца і куратора Дєврі Іштвана в 1909 році вилиті в Шопроні Шелтенгофером Фрідєшом і його синами.Зараз на вежі дзвони вилиті Егрі Ференцом в Малих Геївцях в 1926 році з написом: «Під час великої війни 1914-1919 передані на гарматне залізо дзвони замінені вилитими на пожертвування тісоуйгеївської реформатської громади при пасторі Сийп Ференцеві і кураторі Уйгеї Йожефові в 1926 році».Велику роль в житті церкви відіграв пастор Сийп Ференц, який в 1895 році побудував вежу і парафію. Ремонт внутрішній і зовнішній зробили в 1985 році при душпастирі Горкої Борно. До речі, парафію від громади забрали в радянський період і довго не віддавали назад, а повернули тоді, коли це вже були руїни. Вірники вирішили, що побудувати нову парафію буде вигідніше, ніж реставрувати стару. Зараз ведеться її спорудження. Обслуговує громаду пастор Габор Гомокі.Як уже було сказано, греко-католицька громада разом з церквою в 1949 році перейшла в православ’я. Після повернення храму в 1991 році не всі православні перейшли до греко-католицької церкви. Крім того, в селі оселилося багато україномовних жителів з інших сіл і районів, а богослужіння у храмі Різдва Пресвятої Богородиці проводиться угорською мовою.Тому, в 2005 році була зареєстрована православна громада. Спочатку молилися в шкільному тирі, одночасно їм була виділена земельна ділянка. Відразу приступити до будівництва храму завадив дефіцит грошей, тому було прийнято рішення спочатку збудувати на виділеній землі домову церкву, в якій зараз проходять богослужіння. Одночасно розпочато будівництво храму Різдва Пресвятої Богородиці, але останнім часом громада прийняла рішення освятити новий храм на честь Введення Божої Матері. Зараз ведуться роботи по будівництву покрівлі.Вимальовується привабливий семикупольний храм. Заслуговують на подяку організатори будівництва церкви Іван Гече та Василь Федько. Служить у селі о. Ярослав Попович.Зареєстрована і діє в Новому Селі громада «Помісна церква євангельських християн баптистів». Існує вона з 1920-х років. Молилися люди, в основному, в приватних будинках в Чонкаші і Новому Селі. В роки незалежності офіційно зареєстрована, в 2014 році відкрито Дім молитви, в якому легально проводять свої богослужіння. Характеризуються лояльним відношенням до влади, гуманітарними та благодійними акціями, особливо для малозабезпечених, організовують літнє оздоровлення дітей в дитячому християнському таборі в Буковому. Обслуговує громаду пастор В’ячеслав Бовсунівський.29 і 30 серпня 1717 року на Угочанський комітат здійснили набіг татаро-турецькі війська, вони увірвалися в Нове Село, з якого забрали 9 чоловік. Жителі села брали активну участь в революції 1848-1849-х років. У відповідь на заклик революційного уряду в червні 1848 року в склад 2-ї роти Національної гвардії, яка дислокувалася в Угочанському комітаті, село делегувало 64-х гвардійців, До речі, одним із перших організаторів цієї роти був Уйгеї Йожеф.У березні – квітні 1919 року в селі існувала радянська влада. В 1925 році створена сільська організація комуністичної партії Чехословаччини, організаторами якої були Г.Г. Болдог і А.А. Молнар.Згідно перепису населення, в 1921 році за селом рахувалося 1153 га землі, було 113 будинків, 679 жителів в т.ч. 327 чоловіків і 352 жінки. За національністю 3 чехословаки , 236 русинів, 379 угорців, 57 євреїв. За віросповіданням 76 римо-католиків, 393 греко-католиків, 124 реформатів, 11 православних, 58 іудеїв, 17 інших конфесій.В той час на сільських землях був млин Чергеш, хутори Герцега, Уйгеї, Фінта, Кадарча. В роки окупації населеного пункту гортіївською Угорщиною фашисти замучили в тюрмі 6 місцевих жителів, більше 20-ти погнали на каторжні роботи. Після визволення села (24 жовтня 1944 року) 17 місцевих жителів були мобілізовані в ряди Червоної армії, 4 – загинули в боях, ще 33 не повернулися з радянських таборів, в які їх кинули восени 1944 року.Про те як здійснювалася колективізація в селі, яскраво свідчить витяг із звіту відділу сільського господарства Севлюського округу по колективізації на 01.04. 1948 року по колгоспу ім. К.Маркса в Новому Селі: 1. Колгосп організовано 31.03.1948 року. 01.04.1948 року зареєстровано окрвиконкомом, затверджено голову колгоспу і голову ревкомісії. Голова колгоспу – Воров Михайло, голова ревкомісії – Пінтє. 2. Дворів у колгоспі – 15, працездатних –27 чоловік. З них чоловіків – 12, жінок – 15. 3. Землю зараз відводили в кількості 70 га, пахотна. Коней -2, волів – 2, возів – 3 штуки. Бригад буде організовано – 1. Виробничий план 04.04.1948 року буде затверджено на загальних зборах.Цей документ дає повну уяву про жалюгідний стан створюваного колгоспу і його економічної неспроможності. Саме звідси ідуть витоки недовіри більшості селян в той період до колективної форми господарювання, відмова не тільки багатих одноосібників, прозваних куркулями, але і маси заможних – середняків, до вступу в колгоспи. Вони нерідко володіли значно більшою кількістю землі, тягловою силою і сільськогосподарським реманентом, аніж окремі новостворені колгоспи.Головною перешкодою вступу в колгосп було для одноосібників – фактично примусовий відбір від них статків, нажитих, у більшості випадків, довготривалою працею багатьох поколінь у шахтах Європи і Америки та завдяки розумному господарюванню. Але був досвід подолання спротиву, набутий ще в 30-х роках у східних і центральних областях України: масовий терор проти господарів-куркулів, ліквідація одноосібних форм господарювання, засудження на довгі строки позбавлення волі змусили селянство бути покірними радянській владі. З її боку велася робота по наданню допомоги по частковій механізації колгоспного виробництва.Чи мав би успіх одноосібний спосіб сільського господарства в районі в кінці 40-х і початку 50-х років за можливості широкого застосування механізованих засобів виробництва? Це питання залишається без відповіді. . Втім, тягар минулої невдалої практики колгоспного господарювання і сучасні фермерські прорахунки все ще продовжують знецінювати селянську працю і руйнувати наші села.Пізніше, колгосп ім. К.Маркса увійшов до складу фанчиківського господарства «Іскра». В селі знаходилася бригада №3. Вирощували зернові (в основному пшеницю, кукурудзу) і овочеві (головним чином помідори, огірки, капусту) культури. Непогано розвивалося виноградарство, тваринництво м’ясо-молочного напряму.Зараз в селі проживає 1886 чоловік. Як і у всіх селах району, виживають, в основному, за рахунок заробітчан, не тільки в сусідніх країнах, але і по всій Європі. Незначна частина людей, біля 150-200 чоловік, працює у Виноградові і Вилоці. Інші займаються вирощуванням ранньої городини, відгодівлею птиці і свиней. Є приватні підприємці, які зайняті в торгівлі, громадському харчуванні, автосервісі. Виділяються декілька сімей, які заговляють річковий бамбук і плетуть з нього циновки, мати. На землі, виданій під час розпаювання, вирощують непогані врожаї пшениці, кукурудзи, вівса та інших зернових.В самому центрі села ще дотепер стоїть помістя Уйгеї, яке в свій час використовувалося як школа, а потім як дитячий садок. Зараз воно занедбане, штукатурка обсипається, покрівля протікає, потроху ця споруда перетворюється в руїни, які в найближчому майбутньому буде неможливо відновити. Зараз сільська рада для порятунку цієї архаїчної будови могла б за безцінь продати її з умовою збереження первісного вигляду. Можливо, знайдуться інвестори, в т.ч. і угорські і навіть з сімї Уйгеї.                                                                                                                                                       Іван Біланчук, Нариси історії населених пунктів Виноградівського району.Джерело: Голос Карпат

Нариси історії села Нове Клинове

Нове Клинове
Підпорядковане Неветленфолівській сільраді, на відстані 5км від неї. На схилах Новоклинівської гори, в долині річки Ботар ( притока Тиси), виявлено Новоклинівський (Закарпатський) центр чорної металургії. Це один із найбільших залізоплавильних центрів Закарпаття ( ІІІ і І століття до н.е.) і другий в Європі за кількістю і значенню знахідок.Засноване наприкінці 1920-х років вихідцями з Рахівщини в процесі проведення аграрної реформи в Чехословаччині. Суть її полягала в тому, що великі землеволодіння обмежили до 150 га орної землі. Надлишок держава зобов’язала продати безземельним і малоземельним селянам, в першу чергу, із гірських районів. Для полегшення покупки, надавалися кредити з цільових фондів.В роки угорської окупації ( 1939-1944) село називали Уй Оклі. В навколишніх селах – «Русінфолу», «Оросфолу», в зв’язку з тим, що село було україномовним, а самі жителі між собою називали його «Мала Москва», настільки воно виділялося від навколишніх населених пунктів національним складом жителів. Правда, майже за 100 років село інтернаціоналізувалося – стало, в основному, двонаціональним.Про це свідчать і дві конфесії, які мирно співіснують в Новому Клинові – православна і реформатська. До 1994 року в селі не було своєї церкви. Священики різних конфесій приходили в село на Паску і для проведення похоронів. Для вихідців з Рахівщини характерна велика побожність. В 1990-х роках вірниця Савчук Марія Федорівна віддала старий будинок під облаштування домової церкви. Тут проводили церковні православні богослужіння.В радянські часи побудувати новий храм було нереально. Але з отриманням Україною незалежності в селі була зареєстрована в 1994 році православна громада, виділено місце для будівництва церкви. Того ж року розпочато її спорудження. 22 вересня 2013 року проведено освячення престолу храму Георгія Побідоносця. Здавалося б, що це рядова подія, але якщо вникнути глибше, то це справжній подвиг.Судіть самі. Будівництво велося силами невеликої громади ( 25 сімей) і виключно за її кошти. А якщо врахувати, що в той період в країні лютувала інфляція, люди збідніли в багато разів ( і це було вперше, бо ми вже пройшли декілька етапів тотального зубожіння і якось адаптувалися до цих явищ). А тоді це була справжня катастрофа. Але вірники подолали все і отримали невелику, ошатну, зручну церкву, яку розмалював о. Роман Щербан із своїми батьком і братом у 2013 році. Велику організаторську роботу по збору коштів і проведення будівництва провели Бочкор Іван, Лемак Іван, Ковач Степан, Ягер Катерина.Для угорськомовних жителів будівництво православного храму стало мотивацією для організації і оформлення своєї громади. Вірники реформатської конфесії викупили приміщення сільського магазину, реконструювали його під молитовний будинок, в якому проводили свої богослужіння. В 2011 році вони вирішили збудувати свій храм – знесли молитовний будинок і на його місці зводять сучасну реформатську церкву. Роботи ведуться з випередженням графіку будівництва. Тепер реформати тимчасово богослужіння проводять в приміщенні школи. Вірників обслуговує пастор Отіло Леврінц.Показовим є відношення жителів села до освіти своїх дітей. В 2012 році, згідно плану оптимізації освітніх закладів району, в Новому Клинові закрили початкову школу, незважаючи на те що в 2009 році силами батьків та з допомогою зарубіжних інвесторів була відкрита зручна, комфортабельна, суміщена із дитсадочком школа. В 2014 році батьки знову домоглися відкриття першого класу в населеному пункті, резонно кажучи, що село без школи немає майбутнього. Зараз в селі проживає 322 чоловік.В 1960-х роках на базі розвіданих запасів глиноматеріалів в селі був побудований потужний колгоспний цегельний завод. Він був роботодавцем для клинівських сіл ( на ньому, в залежності від сезону, працювало 80-120 чоловік). Виробнича потужність – 8 млн. дренажних трубок та 5 млн. цегли на рік. Зараз на місці заводу пусті зарослі дикоростучих кущів, залишки фундаментів печей і адміністративного будинку.Болючим питанням у селі залишається проблема виживання. Як сказав один із жителів, 10-15% населення виїжджає за кордон, щоб прогодувати свої сім’ї, 5% живе дуже добре, використавши можливість, які давала близькість кордону. Ще 50% людей твердо гарує на своїх присадибних ділянках, щоб виростити ранню полуницю, овочі, фрукти. Ефект від їх роботи набагато підвищується завдяки благодатному мікроклімату, гальмуванню холодних вітрів Клиновецькою горою. В цій групі людей помічений і православний батюшка. Ще декілька людей доїжджає на роботу у Виноградово, інші лише животіють і з бідою пополам зводять кінці з кінцями.                                                                                                                                                       Іван Біланчук, Нариси історії населених пунктів Виноградівщини.Джерело: Голос Карпат

Неветленфолу

Розташоване в долині Тиси, на віддалі 30км від районного центру. В селі знаходиться залізнична станція на лінії Дяково- Королево. Попередня назва села – Дяково. Теперішній назві передувала назва села Деакфолво від імені одного з першопоселенців. Але з часом під впливом слов’ян переформувалося в Дьякфолво (в той час дяком називали людину, що знає читати і писати).

Існує така версія, що в староугорській мові слово дьяк було нецензурним і його інтерпретували як «колоти, битися рогами, здійснювати статеві зносини». Тому, коли один офіцер на околиці села зустрів красиву дівчину і спитав як називається це село, вона, зніяковівши, сказала, що село немає назви , по угорськи – Неветленфолу. Влучна відповідь дівчини дійшла до відома ішпана, і в 1720 році село офіційно отримало цю назву.

Відомий угорський історик Іштван Сабо наполягає на тому, що цю назву село отримало в 1629 році, яка кінцево закріпилася лише в другій половині ХУІІІ століття. До того часу в селі використовувалися обидві назви.

Перша згадка про село датується 1380-м роком, але сім»я Дякфолві (що носить ім’я села) згадується в документах вже в 1360 році. Уродженцями цього села є знаменита сім’я, разом з тим трагічна, Заполі, яка була дуже відома не за багатство, а своїм старовинним походженням.

Е. Фийнєш повідомляв: « Землі села рівнинні і родять вдостатку всякі зернові, є великий фільварочний ліс».

Старожили розповідають, що через село в другій половині 1800-х років провели залізничну лінію, але не було станції. Її появі завдячують депутату угорського парламенту Ковачу Бейлі, який в той час залицявся до однієї з жительок Неветленфолу. Відносини були досить серйозними, тому він часто приїжджав у село. Те, що поїзди тут не зупинялися, викликало велику незручність. Тому він домігся в урядових колах, щоб у Неветленфолу побудували залізничну станцію з обов’язковою зупинкою пасажирських поїздів. На жаль, він не одружився, але станція залишилася.

 Римо-католицька громада заснована в ХІУ столітті. У часи реформації громада разом з маленькою церквою перейшла в руки реформатів. Лише в 1744 році католикам вдалося повернути церкву. Оскільки стара будова церкви сильно постраждала в результаті різних лих, і особливо землетрусу, в 1880 році розпочалося будівництво нової, яка була посвячена на честь Воздвиження Чесного Хреста в 1903 році.

Надзвичайно цінний церковний орган, виготовлений у 1844 році братиславським майстром Карлом Клекнером, нині знаходиться у досить поганому стані. Є метричні записи з 1790 року. Обслуговує громаду о. Ласло Гойош.

Жителі села на початку реформації прийняли нову віру. На місці старої готичної церкви в 1901 році побудовано нову реформатську церкву. Це класична церква з двохярусною вежею. В 1987 році за кошти, пожертвувані вірниками, зроблено капітальний ремонт церкви. В 1996 році громаді повернули забрану в 1948 році парохію. В 2000 році розпочали будівництво нової. Обслуговує вірників реформатської громади пастор Отіло Левринц.

Протягом ХІХ –ХХ століть греко-католицька громада була філіалом ботарської церкви. Кількість вірників в 1792 році 32-є чоловік, в 1847 – 35, в 1915 – 123 греко-католики. Перед забороною церкви в 1947 році при останньому переписі населення рахувалося 50 вірників.

В церковних і державних органах греко-католицька громада знову зареєстрована в 1993 році. Наріжний камінь, хрест та ділянку під спорудження храму Святого Юрія Великомученика владика Мілан освятив 22 квітня 2007 року. Кошти на спорудження збирали прихожани (їх у селі зараз 78 чоловік), жертвували греко-католицькі громади навколишніх сіл, Мукачівська греко-католицька єпархія, уряд Угорщини, меценати, райдержадміністрація та благодійний центр з Мюнхена (Німеччина). Освячення готової церкви відбулося 22 жовтня 2011 року. Обслуговує громаду о. Віктор Сюч.

Згідно перепису населення, в 1921 році в селі було 99 будинків, в яких проживало 562 мешканців, в т.ч. 292 чоловіків і 270 жінок. Це одне з небагатьох сіл, де кількість чоловіків перевищувала жіноче населення. За національністю 17 чехословаків, 49 русинів, 418 угорців, 37 євреїв. За віросповіданням 243 римо-католики, 114 греко-католиків, 163 протестанти і 37 іудеїв. В цей час в село завезли 2 сім’ї чехів, утворивши хутір Кошанів Лаз. В часи Чехословаччини тут відкрили державну угорськомовну двокласну школу з двома учителями, а також чеську горожанську школу. Зараз в селі проживає 1636 чоловік.

У роки окупації села гортистською Угорщиною 42 місцеві жителі були кинуті в тюрми і концтабори, звідки повернулися у рідне село тільки 10 чоловік. На фронтах Другої світової війни загинуло 6 жителів. Після звільнення села від фашистської окупації (24 жовтня 1944 року), 5 місцевих жителів були мобілізовані в Червону армію. Восени 1944 року із села інтернували 49 чоловіків, 13 із них загинули в таборах ГУЛАГу.

В радянські часи в Дякові розміщалася центральна садиба колгоспу «Комсомолець», за яким було закріплено 2632га землі. Вирощували зернові ( в основному пшеницю, кукурудзу, жито) і технічні ( переважно тютюн) культури. Розвивалося виноградарство і тваринництво м’ясо-молочного напрямку.

Нещодавно село стало відомим на всю Україну через те, що його жителі перекрили міжнародну трасу Вилок – Холмеу. Обурення селян викликав стан дороги, яка стала непроїзною, адже через жахливий стан дорожнього покриття псується автотранспорт, завдається удар по іміджу України, на територію якої з Румунії заїжджають вантажівки, туристи, підприємці. Тут є і прихована причина.

Більшість населення займається вирощуванням ранньої полуниці, яка на декілька тижнів дозріває раніше, ніж в сусідніх селах. Це стосується і всієї іншої городини. Традиційно склалося так, що в село щороку у весняно-літній період із – за меж області приїздили покупці і на місці купували ранні овочі і фрукти, вивозячи їх на своєму транспорті, що надзвичайно зменшувало витрати селян. Цього ж року, через катастрофічний стан автодороги, покупці знайшли інші ринки, до яких можна нормально добратися. Резонними є аргументи, що через відсутність дорожньої інфраструктури у село не йдуть інвестори, адже в сусідніх Пийтерфолу і Чепі працюють підприємства з випуску взуття і комплектуючих електронних виробів, що в значній мірі допомагає працевлаштуванню місцевого населення.

Дорога, яка веде до пропускного пункту, має протяжність 21км і знаходиться на балансі державної компанії «Укравтодору». Її утримання і ремонт – це виключно її прерогатива.

Після масових виступів мешканців села районна влада, в міру своїх обмежених властивостей, акумулювала деякі кошти, на які зроблено ремонт дороги зі сторони Чепи. «Укравтодор» також імітував активність, засипавши ями камінням і щебенем. Після цього дорога знову псується і повертається в попередній стан.

Своєрідною візитівкою села є дитяча школа мистецтв. За досягнутим рівнем майстерності випускники школи є одними з найкращих у області. Чим це пояснити? Звичайно, там талановиті діти. Але цього ще не досить. Педагоги під керівництвом Наталії Кіраль вкладають всю свою майстерність, знання і душу в цю справу.

Радує, що крім традиційних для музичних шкіл інструментів, тут вчать гри на старовинних цимбалах, сопілці. У цей нелегкий час педагогічний колектив робить дуже велику справу – крім музики, учать дітей бути чуйними до людей, які опинилися в біді. Цьому сприяють започатковані неветленфолівцями благодійні концерти в міжнародний день інвалідів, зібрані кошти на яких дають на лікування хворих дітей.

А виживають жителі села, як і всі інші з навколишніх сіл: робота за кордоном, заробітчанство, використання присадибних ділянок, землі, близькості кордонів. Особливістю села є його прикордонне розташування. Зараз у селі часто можна побачити громадян Румунії, які масово роблять закупки продуктів харчування, що дає великий товарообіг у магазинах місцевих підприємців.

                                                                                                                                                                 Іван Біланчук, Нариси історії населених пунктів Виноградівського району.

Джерело: Голос Карпат

В Е Р Б О В Е Ц Ь

До 1946 року село називалося Вербивц. Розташоване за 15 км від райцентру і 1 км від залізничної станції Чорний Потік. Назва пішла від дерева верба, яка густо росла на заболоченій місцевості на березі невеличкої річки, яка називалася Верб -овець. Угорці трансформували її у Вербивц. Село мало багато власників. Одним із них був Петро, який помер, не залишивши спадкоємців, тому воно перейшло у власність короля. Потім , у 1251 році , подароване пейчському єпископу і королівському канцлеру Ахіллу Гунт-Пазманю.

У ХУ столітті серед власників появилася сім’я Вербивці, серед яких і одіозний Іштван Вербивці (за основу свого прізвища взяли назву села, а не навпаки). Він жорстоко поводився з кріпаками, а його піддані повстали і брали активну участь в селянських виступах 1514 року. Вербивці, прокуратор і типовий представник шляхти, не знав милосердя, склавши жорстокі закони. 18 жовтня 1514 року шляхта засіла в Пешті на сейм, який в історії назвали “ диким”. Керував ним Вербивці протягом 33 днів і схвалив підготовлену ним збірку угорських законів, названу “Тріпартіум”. Ці закони кинули підданих у рабство, відібрали від них останні права і практично закріпили їх вічними кріпаками. “Тріпартіум” мав юридичну силу в Угорщині до 1848 року, тобто протягом 350 років. В очах Аді Ендре Вербивці – представник ненависного угорського панства, який був ворогом прогресу.

Можливо, для сьогоднішніх жителів села буде цікаво, як в хронологічному порядку появляються прізвища, які і нині тут зустрічаються: 1470 рік – Густі, 1516 – Варга, 1522 – Кіш, 1565 – Борто, Деяк, Нодь, 1567 – Кадар, Котоно, Керекеш, Товт, Гегедюш, 1582 – Кийс, 1610 – Шіпош, Ботош, Кантор, 1632 – Форкош, 1636 – Шімон, 1637 – Болог, Бенедек, Модьор, 1665 – Годьмаш, 1715 – Поп.

В середині ХУІ століття в селі вже є церква і релігійна громада. Є документи з кінця ХУІІ століття, але надзвичайно мало щоб встановити реальну картину. З 1836 року ведеться церковна книга, але читати її можна лише з 1866 року.

У 1961 році церкву закрили. 5 лютого 1989 року її повернули реформатській громаді села. Церковний орган виготовлений в 1887 році Вароді Шандором. Є два дзвони – діаметр 70 см ( вага 250 кг – з 1926 року) і 80 см ( 350 кг – з 1932 року). Вилиті обидва майстром з Малих Геєвців Егрі Ференцом. На жаль, великий дзвін тріснув, так що зараз доводиться користуватися лише малим. Першим священиком, якого вдалося встановити, був Ладані Кароль (1862 –1882 рік). Зараз служить пастор Молнар Жолт.

Є в селі і греко-католицька громада, яку утворено в квітні 2003 року. Освячення наріжного каменя провів 21 вересня 2003 року єпископ Юрій Джуджар. Проект церкви розробив виноградівський архітектор Семен Гук. Із самого початку до повного завершення церкву збудував Андрій Максимович із помічником Василем Мадяром.

Фінансову допомогу на спорудження храму надало Мукачівське єпархіальне управління, римо-католицький єпископ Антал Майнек. Значними були пожертви угорських парафій з міст Пейч, Золоегерсейг, Фелшивора та з сусідніх сіл Матієва, Шаланок, Чорного Потоку. Упродовж 3–х років вербовецькі жінки щоденно годували робітників, зайнятих на будівництві церкви.24 червня 2007 року єпископ Мілан Шашік провів освячення церкви Перенесення мощів Блаженного священомученика Теодора Ромжі. Зараз духовним пастирем є отець Йосип Чирпак.Слід зазначити, що у храмі спільно з греко-католиками моляться і римо-католики. Кожну другу неділю місяця службу править римо-католицький священик. Вірники обох конфесій звикли до цього, знають канони кожної церкви і ніяких незручностей не відчувають.

Є в селі і “Зал Царства” свідків Єгови по вулиці Миру, який спорудили у 1997 році. Зараз координатором ради старійшин в селі є Барталош Петро.

Фийнєш Елек в 1851 році писав про Вербовець: “… угорське село, 3 римо- католики, 5 греко-католиків, 451 реформат, 12 євреїв з реформатською материнською церквою. Землі рівнинні і багаті, ліс красивий, який до того ж дає будівельні матеріали. Рід Вербивці, який тепер представлений лише жіночою лінією, походить звідси і однаково знаменитий із родами Уйгей і Зовардфі.”

Згідно перепису населення в 1921 році село займало площу 1320 га, мало 575 жителів, в т.ч. 286 чоловіків і 289 жінок, за національним складом у селі проживало 23 русини, 523 угорці, 26 євреїв, 2 інших та один іноземець. За віросповіданням: 7 римо-католиків, 43 греко-католики, 493 реформати, 32 іудеїв.

У 1944 році сталіністи інтернували з села 64-х чоловіків, з них загинуло в таборах – 41.

Зараз у селі проживає 1214 жителів. За радянських часів у Вербовці була центральна садиба колгоспу ім. Леніна. Сільськогосподарські угіддя складали 4912 га. Спеціалізація: зернові ( пшениця, ячмінь, кукурудза) і тютюн. Тваринництво – м’ясо-молочний напрям.

В селі є школа, музей, фельдшерсько-акушерський пункт. Населення, особливо молодь, працює, в основному, у Виноградові на “Джентермі”. Багато людей працевлаштовані за кордоном. Ті, що залишилися, в основному займаються вирощуванням ранньої городини та тваринництвом. Основні культури – огірки, помідори, полуниця. Значна частина людей здає свої паї в оренду.

Село характеризується збереженням віками набутих традицій з самодостатніми працьовитими людьми, які живуть в гарно облаштованому населеному пункті.

                                                                                                                                                                           Іван Біланчук, Нариси історії населених пунктів Виноградівського району.

Джерело: Голос Карпат

«Угоча не коронує!»: Історія Виноградова ч.2

ХУІ століття було століттям реформації в Угорщині. Із швидкістю вогню, що біжить, нова віра досягла Севлюш і навколишні села. Уже в 1580-х роках, про це свідчать старовинні документи, тодішній власник Севлюша барон Петер Перені приєднався до реформації. Виходячи з принципу “чий регіон, того й релігія”, в Севлюші і навколишніх селах автоматично перестала існувати римо-католицька церква. ЇЇ храм у Севлюші переобладнали, перетворивши у реформатський аж до 1660-х років. Але вплив католицьких Габсбургів дається взнаки і в Севлюші. Перені Ференц, власник міста і його околиць, був замішаний у змові Вешшелені. Зумів уникнути страти тим, що його мати, католичка, заплатила у казну 200 000 золотих, а він побудував францисканський монастир з католицькою церквою і сам особисто повернувся до католицької віри. Принцип “чий регіон, того й релігія” знову вступив у права, населення Севлюша у значній частині насильно рекатолізували, а костьол повернули католикам.У зв’язку з цим перестала тимчасово існувати самостійність реформатської місцевої громади. Севлюська община стала філією підвиноградівської реформатської громади, яка на той час була ще процвітаючою.У 1705 році реформатські вірники Севлюша направили скаргу Ференцу ІІ Ракоці, в якій просили компенсувати моральні і матеріальні втрати в зв’язку з контрреформацією. Через відсутність даних невідомо, з яким результатом закінчилося їх звернення, але незабаром ( на дворі теперішньої швейної фабрики) севлюська громада спорудила дерев’яну церкву, яка пізніше згоріла. На основі метричних записів встановлено, що з 1791 року реформатська громада стала самостійною.Існуюча зараз реформатська церква збудована в 1828 році без вежі. Біля неї була дзвіниця. Вежу в 1879 році добудували. Прицерковна парафія побудована в 1912 році при священику Шаркаді Мігаю з такою метою, щоб пізніше добудувати ще один поверх і відкрити установу “Кальвініум”. Ці плани не вдалося здійснити через дві світові війни.Севлюш був центром Мараморош-Угочанського реформатського релігійного округу. Більше ніж 10 єпископів можна знайти серед духовенства, яке тут служило.У церковному житті велике значення мало те, що починаючи з 1935 року аж до самої пенсії тут служив душпастирем Горкої Борно. В радянський період був репресований, відбув сім років каторги, повернувся додому, І тільки завдяки наполяганню громади, всупереч позиції місцевої і релігійної влади, він продовжив своє служіння.Попри багаторічні переслідування виноградівські реформати залишилися стійкими у своїй вірі. Повна зовнішня реконструкція церкви завершилася в 1984 році, а в 1993-94 роках здійснено внутрішнє переобладнання. Малий орган придбали ще в 1853 році, теперішній, більший, в 1930. Гідним для наслідування є встановлення меморіальної дошки на церкві зі списком всіх служителів культу. Добре вписалася в дизайн двору стела з десятьма божими заповідями. Обслуговує громаду пастор Молнар Лорант.Значною є кількість православних вірників у місті. На кінці ХІХ – початку ХХ століття угорська влада заборонила греко-католикам проведення богослужінь і релігійних треб на старослов’янській мові. Крім того, багато їхніх священиків встановили непідйомні тарифи на похорони, хрещення, шлюб, що викликало справедливе незадоволення. Одним із проявів цього стали масові виходи із лона греко-католицької церкви і перехід до православ’я.У Севлюші це сталося так. По вул. Копанській і Льва Толстого компактно проживали родини Ком’ятіїв. Це були заможні люди. Які володіли цілим рядом будинків і землею, в тому числі і на Чорній Горі. З не встановлених до цих пір причин вони ввійшли в конфлікт з священиком греко-католицької церкви, тому поїхали за православним священиком, як говорили в народі : “з гір”, привезли його і сім’ю на возі, поселивши їх в один із своїх будинків по вул. Копанській в районі колишньої середньої школи №2. Богослужіння здійснювались у приміщенні, яке належало Ком’ятіям і було переобладнано під церкву. В радянські часи тут розміщався корпус школи №2, який в народі так і називали “православна”. Зараз у цьому приміщенні магазин продтоварів по вул. Копанській,101.Після визволення міста в 1944 році православній громаді була передана церква Івана Капістряна монастиря францисканців. А вже з 1949 року православній церкві підпорядкована церква Успіння Пресвятої Богородиці. Зараз тут настоятелем є архімандрит Сімеон Голубка, помічними священиками о. Степан Мельник і о. Василь Голубка.Вже в часи незалежної України збудована церква ( Святотроїцька) по вул. Миру, 50. Міська рада, щоб розрядити напругу між конфесіями, прийняла рішення про будівництво православного храму, виділила земельну ділянку. Потрібно підкреслити, що це було нелегке завдання – переселили 12 сімей і меблевий магазин. За кошти міськради було виготовлено проект і техдокументацію на спорудження сучасного храму. Але, незважаючи на те що проект був погоджений з Мукачівською єпархією, за наполяганням настоятеля православного храму о. Михайла Бідзілі за основу будівництва взяли копію православного храму у селі Драгово Забродь у Хустському районі. Протягом будівництва влада надавала допомогу, зокрема, на споруджені стін було використано цеглу із спортивного комплексу стадіону “Пластмасовик”. Після перекриття церкви в ній розпочалися богослужіння. Роботи ведуться і надалі.О. Михаїл Бідзіля не помилився у виборі взірця для храму, який прикрасив наше місто і органічно вписався на розі вулиць Миру та Івана Франка. Це красива і велична споруда, яка навіть у атеїстів викликає захоплення.Для задоволення релігійних потреб вірників вул. Першотравневої (Лемаковиця) , частина яких молилася в Олешнику, а інша у Виноградові, міська рада у 1996 році виділила ділянку для будівництва церкви “Всіх Святих” у цьому районі. Наріжний камінь було освячено єпископом Мефодієм в 1998 році. Зараз богослужіння здійснюється в недобудованому храмі, спорудження якого продовжується. Обслуговує громаду о. Іван Андрашко.По вул. Копанській в 2001 році розпочато будівництво чоловічого Свято-Симеонівського монастиря. При ньому в 2013 році освячено церкву Воздвиження Хреста, в якій щодня проводяться богослужіння. Обслуговує церкву архімандрит Симеон Голубка.В 2010 році протоієрей Василь Максимишинець у місті Виноградові на вул. Гренджі-Донського побудував дитячий будинок сімейного типу. Зараз в ньому 28 дітей – 5 своїх та 23 прийомних. Паралельно із спорудженням дитбудинку зводилася церква Покрови Пресвятої Богородиці, яку 22 вересня 2014 року освятив митрополит Хустський і Виноградівський Марк. Настоятелем храму є вищезгаданий о. Василь, помічним священиком о. Ярослав.Релігійна громада Української православної церкви Київського патріархату з 2013 року будує церкву Успіня Пресвятої Богородиці по вул. Івана Франка. Обслуговує вірників о. Арсеній Гесня. Богослужіння відбуваються в тимчасовій пристосованій каплиці. Через складну економічну ситуацію спорудження храму ведеться повільно.Виноградів, як районний центр, привабливий і для інших течій і релігій. Як відомо, напередодні війни у місті тільки греко-католики чисельно переважали іудеїв. Говорять, що в Севлюші було п’ять синагог. Нині існуюча побудована в 1874 році. Щосуботи на моління приходить 15-18 чоловік з усього району, проводить їх Вайс Микола Германович – голова районної організації євреїв. До 1946 року синагога використовувалася за призначенням, а потім її перетворили на спортивну школу і її фіззал. У роки незалежності синагогу повернули єврейській громаді, проводилася реконструкція, яка тимчасово призупинена.Релігійна громада євангельських християн-баптистів проводить свої богослужіння в домі молитви, який будувався в 1989-1993-х роках по вул. Макаренка, 6. Очолює громаду пресвітер Віктор Копич.Свідки Єгови побудували свій Зал Царства на 200 місць в 2001 році по вул. Тюльпанів, 2. Богослужіння проводить координатор ради старійшин Іван Ухач.В 2002-2009-х роках здійснювалося будівництво молитовного будинку релігійної громади адвентистів сьомого дня по вул. Малій Польовій, 176. Пастор церкви Павло Процюк.Релігійна громада християн євангельської церкви “Живого Бога” у Виноградові зареєстрована у 1998 році. Свої моління проводить у орендованому приміщенні по вул. Кооперативній, 11. Цю церкву ще називають “харизматичною”. В нашому районі вони роблять акцент на роботу з ромами. Тому і у Виноградові наближаються до місця їх проживання. На вул. Островського, 37 ведеться будівництво їхнього храму, який передбачають освятити у 2016 році. Очолює громаду пресвітер Святослав Брайляк.З 1991 року релігійна організація “Церква християн віри євангельської України” (баптисти) орендує приміщення клубу глухонімих по вул. Пушкіна, 7. По вул. Борканюка, 51викуплена ділянка, де планується будівництво храму цієї громади. Зараз богослужіння проводить старший єпископ Закарпаття Віктор Хрипта.Приміщення по вул. Станційній, 9А християнське релігійне братство “Світло любові” придбало в 1991 році. Очолює це братство Василь Поличко. В урочищі “Теплиця” за допомогою благодійників з Німеччини побудовано приміщення дитбудинку, де зараз перебуває 10 дітей. Потрібно підкреслити, що це дуже кропітка робота. Щодня після сніданку хлопців з “Теплиці” розвозять по учбовим закладам: загальноосвітні школи, ПТУ і, навіть, в коледж. Обідають діти по вул. Станційній, а потім їх знову везуть на “Теплицю”, де їх годують вечерею. І робить це все невтомна Ірина Василівна – дружина голови братства.Ми пишаємося своїми знаменитими земляками і майже всіх їх добре знаємо. Тому відійдемо від прийнятих традицій перераховувати їх, натомість приведемо архівні дані про появу тих чи інших прізвищ у місті. Можливо, корінні виноградівці зможуть знайти свої корені серед них. 1342 рік – Гоннус син Тельмана, Зумбур; 1450 рік – Фодор, Двл, Ревден; 1451 рік – Ботош, Лістеш, Шоланкі, Чернік, Губаль, Тот; 1458 рік – Феєр, Фабер, Ковач, Сабо, Богач; 1574 рік – Адам, Остолош, Болог, Борат, Борто, Біро, Фекете, Фозокош, Горонгозо, Кадар, Котоно, Кіш, Локотош, Лазар, Молнар, Орбан, Поп, Пушкаш, Шімон, Шікет, Санісло Секереш, Сільваші, Варга, Ваш, Вереш, Рац; 1574-1671роки – Чік, Домокош, Модьор, Тар, Вінце, Болдог, Лукач, Бенедек, Чонтош, Неймет, Калман, Нірі, Давід, Гашпар, Болаж, Заруба, Горват, Солмо, Болдижар, Копос, Шереш, Лешак, Лісічка, Мігайко, Верніка, Бур”ян, Філеп, Коліба, Орос, Бок, Кертейс, Меддєші, Сокач, Кочіш, Сеге, Батьок, Молока, Козма; 1671-1787 роки – Бадер, Пасочка, Подушка, Сомар, Лавічка, Шандор-Панько, Броді, Данко, Молчан, Поляк, Сас, Чірі, Маді, Дудан, Гелета, Гліба, Станко, Санісло, Розгоні, Бочкор, Ловас, Шкопотка, Тобака, Фанта, Токач, Івегеш, Онофрій, Корнеліжка, Черепанько, Демко, Кудря, Логойда, Олезар, Чорба, Борбель, Боршош, Чейпеш, Дудаш, Гал, Керекеш, Мезеї, Погош, Повк, Шутов, Сорводі, Сьюч, Тіводор, Зевді, Данила, Гера, Гандера, Гецко, Гудак, Гузичка, Кавка, Козушка, Худа, Коблін, Куліна, Куртяк, Могорита, Марканич, Маринич, Марушка, Мошкола, Онисько, Полянський, Продан, Радь, Сасин, Тупиця, Вощинець, Вусік, Жабка, Егреші, Йовня, Бучок, Кросної, Магочі, Мойор, Потокі, Роман, Томаш, Вайнагі, Зейкан, Давидович, Зеликович.Для любителів статистики наводимо дані двох переписів населення, які проводили чехословаки у відповідності з світовими стандартами – кожні десять років. Так, у 1921 році у Виноградові було 1394 будинки, в яких жило 9248 чоловік, в тому числі 544 чехословаки, 3930 русинів, 1977 угорців, 2583 євреї та 99 інших національностей. За віросповіданням: 1349 римо-католиків, 3475 греко-католиків, 959 реформатів, 417 православних, 2913 іудеїв та 135 інших конфесій.Через дев’ять років у 1930 році перепис показав, що будинків стало на 688 (48%) більше. Чисельність населення зросла на 1806 (20%). Ці дві цифри красномовно свідчать, краще ніж будь- які інші факти, про зростання добробуту і рівня життя людей під час чехословацького правління. За національністю в 1930 році розклад був такий: 516 чехословаків ( на 26 чоловік менше ніж було, що заперечує, ті твердження, що всі владні посади в місті надавалися чехам і що вони заполонили Севлюш), 4429 русинів ( на 498 чоловік більше (13%), 2630 угорців (+653 (33%), євреїв 3619 (+ 706 (24%). Ці дані показують, що найбільш динамічно зростали громади угорців і євреїв.І, насамкінець, хочу нагадати землякам, що в Угорщині віками був знаменитим і відомим вислів:” UGOCSA NON CORONAT” – Угоча не голосує за коронацію імператора Австрії. Його виголосив наш земляк у парламенті. Ці слова, сказані вголос, без страху за наслідки, стали символом мужності, непідкупності, свободи слова і вільного волевиявлення. Щиро бажаю всім виноградівцям при наступних виборах перед тим, як кинути бюлетень в скриньку, згадати поступок нашого предка.                                                                                                                                                                 Іван Біланчук, Нариси історії населених пунктів ВиноградівщиниДжерело: Голос Карпат

Виноградів після Другої світової війни ч.1

Зразу після визволення Севлюш потрапив під юрисдикцію чехословацької адміністрації. Паралельно з нею на початку листопада 1944 року був створений Народний комітет, який очолив комуніст з 1922 року, робітник Михайло Гандера. 26 листопада 1944 року в Мукачеві відбувся 1-й з’їзд народних комітетів, який проголосував за Маніфест про воз’єднання Закарпатської України з Радянською Україною. Оскільки таке поняття як Закарпатська Україна на той час не існувало, природно, що з’їзд ухвалив рішення про її створення, з метою маскування і виправдання перед світовою громадськістю нечуваного в історії загарбання території свого союзника.Народний комітет в кінці 1944-го – першій половині 1945-го року провів земельну реформу, конфіскувавши у поміщиків Перені, Камінського, Гутмана, Кульмана 800 га орної землі і роздав її безземельним і малоземельним городянам. Однак земельний перерозподіл не виправдав сподівань містян щодо господарювання на власній землі. Їм відвели для цього тільки неповні три роки, позаяк далі розгорнулася суцільна колективізація. Були націоналізовані всі підприємства, на яких трудилося 164 робітники і 20 учнів.Під знаком розпалювання страху відбувалися акції вербування добровольців – виникло навіть цікаве словосполучення – “мобілізація добровольців”, яке треба розуміти як примусове залучення молоді до лав Червоної Армії. Дійшло до того, що 15 листопада 1944 року у Севлюш в розташування учбового полку 1-го Чехословацького корпусу прийшли радянські офіцери забирати під виглядом “вербування” воїнів цього полку в якості “добровольців”. В результаті між командиром цього полку полковником К.Стржелка і радянськими офіцерами виник конфлікт, який закінчився тим, що всі воїни учбового полку родом із Підкарпатської Русі були відправлені на передову 4-го Українського фронту в якості “добровольців”, а всі інші, в тому числі і полковник К.Стржелка, в розпорядження штабу 1-го Чехословацького армійського корпусу, який в той час знаходився в Гуменному. Ось як були висвітлені ці події в газеті ЦК КПЗУ “Закарпатська правда”: “Чехословацькі офіцери, із зброєю в руках, виступили проти воїнів Червоної Армії, тому їх вигнали з Закарпатської України в Словакію.” Подібним чином 165 жителів Севлюша були “добровільно мобілізовані” в ряди Червоної армії, 9 із них загинули.На початку 1946 року Закарпатська Україна перестала існувати, на її місці з’явилася Закарпатська область у складі УРСР. Тоді ж були створені райком партії і міська рада, в руки якої Народний комітет передав всю повноту влади в місті. Тоді ж Севлюш було перейменовано у Виноградів. З перших же днів були прийняті заходи по реконструкції підприємств, розширені виробництва, нарощені їх потужностей.В січні 1946 року на базі кооперативної артілі ( 6 чоловік) створено взуттєву фабрику. Того ж року фабрика отримала устаткування з Одеси, приїхали фахівці з інших міст. В 1946 році створено швейну фабрику, котра отримала устаткування з Ленінграду, Орла, Горького, Куйбишева, Ростова-на-Дону, Полтави, Києва, Одеси, Дніпропетровська. В 1967 році першу продукцію випустив завод пластмасових сантехвиробів, в 1974 році став до ладу завод залізобетонних виробів. Елеватор, що його збудували чехи, був переобладнаний у сучасний млин комбінату хлібопродуктів, який випускав муку і забезпечував нею навіть Центральну Групу військ у Німеччині. Великим попитом у Союзі користувалася продукція консервного та плодоконсервного заводів, вироби з полуниці йшли на експорт, в тому числі і в Японію. Продукція м’ясокомбінату відправлялася у всі куточки Радянського Союзу.У північній частині міста виросла промислова зона. Один за одним росли новобудови: керамзавод (промкомбінат обспоживспілки), сиркомбінат (унікальне, єдине такого роду підприємство в Україні на імпортному обладнанні шведської фірми “Альфа Лаваль”). Його спеціалізація, випуск ементальських сирів, сухих молока та сироватки. Поруч виріс сучасний хлібозавод. Планувалося побудувати завод “Електрон”, який працював на старих потужностях в центрі міста.Потужною була виробнича база будівельників. У місті дислокувалося управління “Промбуд” тресту “Закарпатбуд”, ПМК – 78 облводгоспу (широкопрофільна організація з основною спеціалізацією – берегоукріплювальні роботи на гірських ріках і Тисі). По вулиці Вакарова побудована нова база рембудуправління облрембудтресту – його візитна картка – готель “Виноградів” і ремонт комунального житла. Поряд рембуддільниця облпобутуправління (будівництво житла, в основному в сільській місцевості ), міжколгоспшляхбуд (будівництво сільських доріг, благоустрій с/г об’єктів), міжгоспбуд, міжколгоспкомунгосп, ПМК-5.Значні зміни відбулися і в сільському господарстві. В березні 1948 року 22-і бідняцькі сім’ї об’єднались в колективне господарство “8 Березня”. В 1950 році до цього колгоспу приєднали артілі ім. Будьонного, ім. Борканюка і “Чекіст”. За укрупненим колгоспом закріпили назву “8 Березня”.В 1946 році був створений радгосп “Виноградівський” садовиноградарського напрямку. Велику роль у розвитку сільського господарства відіграла машинно-тракторна станція, створена у Виноградові у 1946 році. Машинний парк МТС тоді нараховував 24 трактори, 10 молотилок і іншу сільськогосподарську техніку. Згодом МТС переросла у потужну організацію “Сільгосптехніка”, від якої потім відокремилася “Сільгоспхімія”.Значні зміни на краще сталися в усіх сферах життя: житловому, торгівлі, громадському харчуванні, зв’язку, побутовому обслуговуванні, освіті, культурі, спорті. Але, разом з тим, неоднозначним був шлях розвитку міста в радянський період. Виноградівчанам довелося жити як в щасті так і в горі. До позитиву слід віднести різке піднесення промислового та будівельного розвитку міста. Однак був і другий бік пройденого шляху – встановлення тоталітарного режиму, ліквідація реальних прав і свобод громадян, ігнорування економічних законів розвитку, що привело до тотального продуктового і товарного дефіциту, черги за хлібом, м’ясом, молоком і, навіть, за туалетним папером, підпискою на літературу, і вже нічого говорити про легкові автомобілі.Чому ж стільком виноградівчанам ті роки здавалися такими солодкими? Однією з головних причин є те, що радянська бідність нівелювалась зрівнялівкою. Зовсім небагаточисельна номенклатура жила відносно скромно і не дратувала народ своїм достатком. Існувала досить жорстка етика споживання. Свого роду червона лінія, переступати яку чиновникам і партійцям було не дозволено. Навіть найвища номенклатура їздила на радянських “Волгах” і без охорони. Що ще успокоювало радянську людину? Звичайно, розуміння того, що діти отримають безплатну освіту. Для всіх – нехай скромне, але також безплатне медобслуговування. Додайте сюди будинок відпочинку по профспілковій лінії і невисоку вартість комунальних послуг. Так, зарплати були малі, але навантаження на гаманець було мінімальним. Була ще одна віддушина. Скривджені знали куди поскаржитися – в райком, комісію народного контролю, газету. І часто це допомагало.Але оскільки система організації економіки групувалася на штучних, придуманих тоталітарним режимом принципах: виключно державна власність, централізоване планування, авторитарне командно-адміністративне управління, ізольованість від світового економічного розвитку привело до її кризи в загальнодержавному масштабі з початку 1980-х років, а згодом і до закономірного розпаду СРСР. Розпочався новий етап в історії України, а в її складі і Виноградова.На жаль, вище державне керівництво і політична еліта, яка залишилася, в основному, комуністичною, не зуміли забезпечити правовий перехід на нову систему господарювання. Це відбилося і на приватизації в місті Виноградові. Підприємства штучно доводилися до банкрутства, щоб за безцінь їх могли викупити наперед визначені особи. На деяких підприємствах цьому сприяла їхня адміністрація.Особливо поганий стан справ на підприємствах, що їх викупили вітчизняні інвестори: комбінатах сироробному, хлібопродуктів, хлібозаводу, заводах пластмасових сантехвиробів, консервному, плодоконсервному. Вся виробнича діяльність на деяких із них звелася до вивезення обладнання або до здачі його на металобрухт. Інша частина здає свої виробничі площі в оренду. Дещо краща ситуація з іноземними інвесторами. Швейна фабрика продовжує працювати за профілем, інші реанімували старі і побудували нові підприємства: “Джентерм Україна” (колишній “Аутомотиве”), “Мільтекс”, “Гронотекс”, “Платі”, “Ортекс ЛТД”, “Новітекс”, “Мода-Продакшн”, “Сандерс”, “Флоріан Шуз”, “Міка 07” та інші.Бюджетоутворюючим підприємством у місті і районі є “Джентерм Україна”, на якому трудяться понад 2,5 тисячі робітників. Але, крім зайнятості населення, іноземні інвестори привезли сучасне обладнання, нові технології, організацію роботи, підходи до управління виробничими процесами, реалізації готової продукції.У дуже важкому стані будівельні організації. Крім міжгоспбуду, міжгоспшляхбуду та ПМК-78, вони практично припинили виробничу діяльність. Натомість появилися приватні організації і підприємці, які успішно здійснюють всі будівельно-монтажні роботи в районі.Суттєво змінився зовнішній вигляд районного центру. Зараз це привабливе місто, з точки зору архітектури, з новими цікавими оригінальними скульптурами, серед яких “Винороб”, “Фонтан”, який уособлює один із процесів виготовлення вина, “Ангел охоронець “ міста та інші цікавинки.Та при всіх позитивних зрушеннях проблема безробіття залишається гострою, що спонукає людей шукати заробітки за кордоном. Частина заробітчан емігрує, і не тільки в пошуках роботи, але і з надією самореалізуватися творчо і професійно. Вимушена трудова еміграція породжує багато негативних явищ соціального характеру: зменшення кількості працездатного населення, розпад сімей, втрата контролю за вихованням дітей і, навіть, до смерті самих заробітчан.Характерною особливістю виноградівських заробітчан є освоєння ними далекого зарубіжжя, недавно стало відомо, що, крім країн Європи ,вони успішно реалізують себе і в Південній Америці, Азії і, навіть, у Шрі-Ланка. Потрібно підкреслити, що сприяє нарощенню трудової міграції політика нашого уряду, який заморозив зарплати і пенсії, тому наявність роботи на вище згаданих підприємствах аж ніяк не гарантує можливості нормального життя. Всупереч всьому багато людей випробують себе в якості підприємців. Ще більше реалізують свої можливості на ринках, будівництві приватних об’єктів, в сфері побутових послуг, які, до речі, стали дуже різноманітними. Абсолютна більшість городян використовує будь- який клаптик землі, навіть, біля багатоповерхівок, щоб вирощувати городину і садовину, як для власних потреб так і для продажі. Немало людей тримають домашніх птахів, кроликів, свиней, а деякі і кіз, корів, коней, на практиці доводячи дієздатність особистих підсобних господарств, які допомагають вижити в соціально-економічній скруті.Виноградів багатий на пам’ятники архітектури. Серед них особливе місце займають релігійні споруди. Лише на центральній вулиці височіють шпилі і куполи шести церков, які вишикувалися вздовж вулиці Миру, що свідчить про те, що тут живуть у мирі, злагоді і взаємопорозумінні люди різних національностей і віросповідань.Найстарішою культовою спорудою міста є римо-католицький костел. Дата будівництва старовинної церкви, що стоїть до сьогодні, достовірно невідома. Однак, відомо, що місцева парафія була вже заснована в ХІІІ столітті. В 1545 році севлюську парафію згадують серед перших в Угорщині. Після переходу церкви до рук реформатів почалося її спустошення. Коли церкву повернули католикам, вона вже була без даху. Єпископ Янош Гам відбудував церкву. Про католицьких вірників до тих пір дбали монахи-францисканці, монастир та церкву для яких вже в 1693 році відбудувала сім’я Перені. Через зменшення числа вірників, у 1774 році севлюську римо-католицьку громаду перетворили на філію парафії села Фанчиково. Старовинна парафія була відновлена тільки в 1863 році. В 1902 році було зроблено розпис церкви. Тоді ж на вежі був встановлений гострий шпиль. До того на ній стояв шпиль в стилі бароко.В 1959 році влада закрила церкву і зробила з неї склад взуттєвої фабрики. В 1989 році сюди прибули францисканці з Угорщини. Завдяки їх зусиллям і керівництву відродилася церковна громада, були відновлена і реконструйована церква, яку в 1991 році освятив кардинал Ласло Пашкаї. Костьол присвячений Вознесінню Ісуса Христа. Духовий орган, виготовлений фірмою “Орсаг Шандор і син” в 1888 році, був знищений. З 1989 року вірники користувалися електросинтезатором, а з недавніх часів, після його поломки, привезли з Угорщини електроорган. Початок метричних записів з 1698 року.Є у Виноградові каплиця на цвинтарі присвячена Святій Сесілії. Дата будівництва каплиці точно невідома – імовірний час зведення датують ХІХ століттям. Поки діяла парафіяльна церква, тут проводили служби за померлими. Восени 1959 року, після закриття парафіяльної церкви, вірники відразу перенесли з неї скульптури у маленьку каплицю на цвинтарі. Ікони і образи розмістили в безпечному місті сестри милосердя, які ще тут в той час були. Протягом більше трьох десятиліть це була єдина діюча римо-католицька церква міста, яка діє і понині.В 1505 році на Чорній Горі Габор Перені збудував для францисканців прекрасну церкву разом з великим монастирем. За переданням тут зберігалися мощі святого Івана Капістряна після Могачської поразки. У 1556 році на монастир напали реформати, повбивали ченців, святі реліквії кинули в колодязь, а монастир підпалили. Збереглася тільки напівзруйнована каплиця Пресвятої Трійці. На її стінах ще два-три десятиліття тому було видно фрагменти фресок, які на сьогодні вже зникли.В 1668 році сім’я Перені знову запросила монахів-францисканців. На цей раз монастир для них побудували в більш безпечному місці, в центрі міста на фундаменті, який був закладений в середньовіччі. Закінчили монастир у ХУІІІ столітті, а в наступному його перебудували. Францисканський костел Святого Івана Капістряна та монастир діяли до закінчення Другої світової війни, потім їх закрили та використовували як музей.В кінці 90-х років ХХ століття їх повернули Церкві, тепер тут здійснюють реставрацію. Меси ще тут не проводять, а вірники відвідують богослужіння в костьолі, що знаходиться напроти монастиря. Обслуговує громаду о. Гергель, монах-францисканець.Міцні позиції в Севлюші займала греко-католицька громада. Перша згадка про церкву належить до ХІУ століття. В 1751 році йдеться про дерев”яну церкву з високою вежею і трьома дзвонами. В 1775 році згадують дерев’яну церкву Успіння Пр. Богородиці, збудовану в 1744 році.Теперішня церква – кам’яна базиліка непоганих пропорцій з гарним бароковим завершенням. Над південним входом написано дату 1796 – очевидно, рік завершення спорудження, а посвятив церкву ще єпископ Андрій Бачинський. У 1898 році церкву вкрили бляхою. Ікони намісного ряду намалював олією на полотні Ю.Віраг у 1923 році. На дві ікони жертвували кошти місцеві жителі Юрій Буржа, Марія Беланинець та Марія Чорба. Кошти на дві інші зібрали серед земляків в Америці Йосип Лендєл та Іван Шіпош.На дворі встановлений хрест на кошти заробітчан-севлюшчан, які працювали в Америці на шахті. Про це свідчать викарбувані кирка, кайло і лампа-світильник, а також напис, зроблений на хресті. Прикрашений цей храм також художніми вітражами, виконаними майстром художнього скла Шандором Лігеті. Вони дотепер вважаються найкращими в області. Як свідчать написи на вітражах із кольорового скла, виготовлені вони за кошти прихожан.В 1949 році церква була підпорядкована Московському патріархату.Греко-католицька громада легалізувалася в 1991 році, але до своєї церкви йшла довго. Всі намагання повернути собі стару церкву були марними. Довелося все починати з початку. Міська влада виділила громаді ділянку, оплатила витрати на огорожу, допомогла матеріалами. У неділю 19 листопада 2000 року єпископ Іван Семедій освятив наріжний камінь на вул. Лучкая, а 19 лютого 2001 року почалося будівництво за проектом архітектора Семена Гука. За процесом спорудження наглядали Михайло Вашкеба, Ярослав Плескач, Семен Буковецький і, на завершальній стадії, – голова церковної ради Михайло Данило. Серед благодійників храму слід згадати викладача Ужгородської богословської академії Джона Зеяка. За сприяння ректора академії о. Тараса Ловски із США було передано одноярусний сталевий іконостас, подарований о. Теодором Крепом з парафії у Кінгстоні.Освятив храм єпископ Мілан Шашік 22 серпня 2004 року в присутності високих гостей – владики Івана Семедія, владики Андрія Патакі з США, екзарха Сербії та Чорногорії Юрія Джуджара. Обслуговує громаду о. Мирослав Сипко, декан Виноградівського деканату.Є у Виноградові ще одна церква греко-католицької громади – Зіслання Святого Духа з дуже цікавою історією. У 1932 році головним лікарем Виноградівської лікарні був призначений Стефан Рокіцький, який відразу розпочав будівництво хірургічного корпусу та спорудження екуменічної каплиці при лікарні. Каплицю освятив єпископ Олександр Стойка в 1936 році. Головний лікар знався на мистецтві і тому звернувся до відомого художника Адальберта Ерделі з проханням намалювати для каплиці вівтарний образ.Богослужіння проводили виноградівські парохи: о. Людвіг Дудинський, о. Павло Карцуб, капелани Олександр Бачинський, Юлій Бокшай, Микола Васовчик і Золтан Шолтес – згодом відомий художник. У 1944 році лікарняним священиком став о. Андрій Шімша, але з приходом радянської влади у 1948 році каплицю було закрито і перетворено на клуб лікарні, обладнання разом з картиною Ерделі зникло. У 1950 році о. А.Шімшу засудили на 25 років, він помер у концтаборі у 1952 році при невідомих обставинах.За ініціативою заступника головного лікаря Юрія Добоша каплицю було відреставровано, а 4 серпня 1991 року споруду освятили греко-католицький священик Іван Роман та римо-католицький священик о. Ласло Зотьков. З вересня 1994 року почалися регулярні богослужіння. В 1996 році колишній каплиці було надано статус парохії. В 1997 році було освячено наріжний камінь. Юрій Добош та о. Микола Дербак організували перебудову каплиці на церкву за проектом В. Черкуна. Виноградівський різбяр і художник Михайло Тупиця виготовив іконостас та намалював ікони, а на стіні виконав копію “Трійці” Андрія Рубльова. Хрест перед церквою, іконостас та престол було освячено владикою Міланом 11 вересня 2007 року. Зараз тут служить о. Микола Дербак.По вул. Копанській вірниця Медія Чедрекі подарувала греко-католицькій громаді земельну ділянку, заповідаючи побудувати на цьому місці храм. Церкву Благовіщення почали будувати в 1998 році за проектом архітектора В. Черкуна. Наріжний камінь освятив єпископ Іван Семедій на свято Стрітення Господнього. Після завершення основних будівельних робіт владика Іван освятив новобудову 4 квітня 2001 року. Велику допомогу в спорудженні храму надали прихожани, а також добродійники, серед яких потрібно виділити Михайла Фурика, Ярослава Любку. Велику роль у завершенні і оздобленні церкви, благоустрої двора відіграв, обраний в 2008 році, голова церковної ради Євген Кедик із своїм сином, також Євгеном. Василь Гера подарував церкві дзвін і декоративні туї для озеленення.З 1998 року громаду обслуговували о. Степан Січ та о. Даниїл Бендас, які значною мірою причетні до організації цієї греко-католицької громади та спорудження церкви. З 2006 року тут служить о. Іван Кормош.Чорна Гора знаменита своїми виноградниками – саме звідси давно брали вино для святого причастя. Тут, у мальовничій місцевості Секерце, що належала колись барону Ернесту Кулману, у 1933 році тоді ще богослов Іван Ісаєвич поставив на самій верхівці великий Хрест Господній.На початку 2000 року вірники встановили вздовж схилу хресну дорогу, а майстри з села Богдан Рахівського району збудували дерев’яну зрубну каплицю, яку в розібраному вигляді перевезли у Виноградів. Місце для каплиці придбала благодійна організація “Карітас Мараморош”, а займалися цією справою о. Стефан Січ та о. Даниїл Бендас.Освячення каплиці святого євангеліста Луки відбулося 31 жовтня 2000 року. Урочисту місію виконав єпископ Іван Семедій. Біля каплиці заклали виноградник, щоб відновити стару традицію виготовлення місцевого вина для причастя. Пізніше цю каплицю перенесли на територію будинку для перестарілих, для зручності її відвідування мешканцями цього закладу.Ще одну каплицю встановили на території санаторію “Теплиця” за сприяння його власника Олега Уварова і безпосередній участі отців Стефана Січа та Даниїла Бендаса. Каплиця дерев’яна зрубна, виготовлена міжгірськими майстрами. ЇЇ освячено на честь Святої Анни. Зараз постійні богослужіння в ній проводить о. Даниїл Бендас. Каплиця гармонійно вписалася в навколишнє середовище – невисока, невеличка, але із збереженням всіх пропорцій і, навіть, прикрасила і без того чудовий краєвид. Облюбували її не тільки пацієнти санаторію, але і греко-католицькі вірники, що проживають довкола. Вийшло так, що церква прийшла до людей.(Далі буде…)                                                                                                                                                             Іван Біланчук,
Нариси історії населених пунктів Виноградівщини
Джерело: Голос Карпат

Дорадянська історія закарпатського Севлюша-Виноградова

В И Н О Г Р А Д І В
До 1946 року – Севлюш. Знаходиться на правому березі річки Тиси біля підніжжя Чорної гори на висоті 137 м над рівнем моря. Місто розташоване за 100 км від Ужгорода, до румунського кордону 10 км, до угорського – 16. Через нього проходить автодорога Ужгород – Рахів, залізнична магістраль Ужгород – Солотвино. Топографічні координати: 48 градусів 14 минут північної широти і 23 градуси 4 минути східної довготи. Назва Севлюш означає виноградний. Місто виросло під внутрішнім вулканічним поясом Східних Карпат. На окраїні височіє згаслий вулкан Чорна гора (568 м).Поселення з ІХ століття, перша письмова згадка 1262 року коли король Іштван У надав йому так зване Севлюшське право. У нашого міста є таке, чого немає інде і чим можна пишатися навіть за межами своєї держави. В цьому плані унікальною є привілейна грамота Севлюського права, яка надала такі можливості для міського самоврядування, набагато випередивши всі інші. Адже знамените Магдебурзьке право Львову і Луцьку було надано лише у 1287 році. Чотири поселення – Королево, Сасово, Чорний Ардів і Веряця дістали спільну привілейну грамоту від короля Лайоша Великого майже на 100 років пізніше у 1355 році. Більше того, у спірних питаннях вони були зобов”язані звертатися до севлюського старости і його присяжних. Їх рішення було обов’язковим, як для спірних сторін так і для королівського управління лісами та коменданта замку Нялаб. Це свідчить наскільки авторитетними були Севлюське право і суд.З плином часу все більшої сили набували угорські магнати – своєрідні олігархи того часу. До кінця ХІУ століття королі передавали Севлюш різним магнатам. Так, в 1280 році Ласло ІУ Кун подарував Севлюш на правах бенефіція Іштвану Міклошу, сину Петра. Але 1294 року Андрій ІІІ підтвердив колишні привілеї. Під час феодальної війни початку ХІУ століття великий магнат Беке Боршо спорудив у Севлюші замок. Через кілька років його брат палатин Копас і його союзник Акоші виступили проти короля Карла Роберта, бажаючи посадити на угорський престол чеського короля Вацлава ІІ. Після придушення їхнього виступу король зруйнував замок і повернув місту його привілеї грамотами в 1319 і 1329-х роках.Остаточно місто позбулося привілеїв 29 серпня 1399 року, коли його та навколишні володіння король Жігмонд І подарував феодалові П.Перені, нащадки якого володіли ним більше п’яти століть. Сім’я Перені стала всевладним господарем в місті і комітаті Угоча ( утворений у 2-й половині ХІІ століття) і практично ліквідувала севлюське право, але грамотою 1427 року місту було надано ярмаркове право.У травні 1514 року в Угорщині розпочалася селянська війна під керівництвом Дьєрдя Дожі. Уже в червні селянське повстання охопило Угочанський комітат, де керівником повсталих був дрібний дворянин Кермеш Шашварі ( із села Шашвар, нині Тросник). Повсталі розгромили помістя баронів Перені у Севлюші, осадили і намагалися взяти штурмом замки Нялаб та Хустський, в якому сховався барон Г. Перені. Протягом літа Севлюш і весь комітат знаходилися в руках повстанців. Розгром селянської армії під Темешваром визначив долю повстання. Восени 1514 року частина повстанців на чолі із севлюським учителем Іштваном Балогом знайшла пристанище в Польщі. За активну участь в антифеодальному повстанні Севлюш змушений був платити два роки контрибуцію.Після поразки під Могачем Севлюш і комітат опинилися в складі Трансільванського князівства на кордоні з австрійською частиною Угорщини. Тут постійно відбувалися сутички між Габсбургами і трансільванськими князями. Внаслідок захоплення основної частини Угорщини турками, угорська шляхта, ченці, латинські єпископи і духовенство втікало на північ і поселялося на Закарпатті, в тому числі і в Севлюші. Їхнє утримання впало на плечі і без того бідного населення і кріпаків.У цій ситуації прийшла і третя біда – протестантизм, реформація. Сам король Трансільванії Заполі став прихильником нової релігії, яку розповсюджував вогнем і мечем. Монастир францисканців, який був розміщений у новозбудованому замку Канків у Севлюші, був зруйнований. На протестантську віру перекинувся і граф Ференц Перені, який із сім’єю і скарбами, награбованими звідусіль, поселився у Севлюші.В 1544 році він пограбував костел францисканців, багатий на золото і срібло, мощі св. Капістряна, приховані там під час нападу татар, наказав кинути в колодязь, ще й присипати землею. Монастир він перетворив на рицарську фортецю і зміцнив її. В 1556 році зрадив Фердінанда і перейшов на бік трансільванського володаря Яноша Жигмонда.За наказом короля військо під командуванням Телекеші штурмом бере Канків, Перені потрапляє в полон, а Телекеші розділив між воїнами його скарб, біля 40 тисяч золотих. Це було в 1557 році, а через рік фортецю Канків зруйновано. Отже, в 1558 році Канків остаточно став руїною. Цікава доля цього укріплення. Його двічі руйнували і обидва рази за наказами своїх королів.Що стосується становища наших предків у Севлюші, тут варто врахувати і інші суттєві обставини. Турки були сусідами Закарпаття – це доба страшних потрясінь для населення: постійні напади, спалення міста, полон та продаж людей. Ставало дедалі гірше: працювали від зорі до зорі – на шляхту, на церкву, на державу, на війська обох ворожих таборів. Грабували не лише турки, а й цісарські посіпаки. Грабували й угорські королівські війська і так звані куруци, нападали, відбирали все, що могли, часто позбавляли волі, а від рідних вимагали викупу.Все це спричинило до все більшого збідніння населення. Так, згідно податкового перепису населення в 1567 році в Севлюші з 266 господарств тільки 45 були признані здатними платити військовий податок (діку), звільнялись від податку староста, а також не платежеспроможні 182 бідняків, 18 нових поселенців і 8 ремісників.Відповіддю на таке становище став рух гайдуків і селян. ХУІІ і початок ХУІІІ століття – це безперервні війни на території Закарпаття, в тому числі і Севлюші, спричинені антигабсбургськими повстаннями угорських магнатів та селянських виступів. Це повстання Іштвана Бочкая (1604-1606), Габора Бетлена (1613-1622), Ракоці Юрія І (1630-1648), Ракоці Ференца ІІ (1703-1711). Особливо широкий розмах набув антифеодальний рух в 1698 році, коли повсталі селяни у червні і вересні напали на Севлюш і розправилися з поміщиками.Серед паперів угочанського комітатського чиновника Ревицького знайдено лист селянського вожака С. Чоні і шести його соратників, в якому вони звинувачують панів, які жирують на праці бідняків. Населення Севлюша брало активну участь у визвольній війні 1703-1711 років проти габсбургської монархії. В липні 1703 року повсталі вигнали з міста австрійських чиновників і встановили свою владу, яка проіснувала до травня 1711 року – майже вісім років. Звичайно, після поразки місто і його населення піддавалося жорстоким репресіям.Становище жителів міста ускладнювалося іноземними нападами. Так, страшенне лихо настигло наше місто у 1717 році, коли орда кримських татар опустошила північно-східні комітати. 29 серпня ординці захопили Севлюш. Два дні вони грабували місто, а потім спалили його. Більша частина населення розбіглася, деяка була захоплена в полон. Біду завершила епідемія холери, що виникла у місті. Щодня були мертві. Немає слів, щоб описати труднощі, в яких жили наші предки. Тому й не дивно, що в 1720 році в Севлюші нараховувалося лише 49 мешканців, в тому числі 34 кріпаки і 13 жилярів.Незважаючи на всі ці труднощі, народ знаходив сили, щоб вистояти, більше того, щоб зростати чисельно. Треба підкреслити, що для русинів Севлюша соціальний утиск був помножений на національний з релігійним підтекстом. Хоча і для католиків і реформатів у різні періоди робився тиск аж до фізичної смерті.Звичайно, це не могло не викликати спротив з боку населення. Багато севлюшчан із сім’ями втікали в гори та інші краї і на інших місцях почали створювати групи? які намагалися силою встановити хоч якусь справедливість. Таких селянських виступів було багато в історії Закарпаття, але, на жаль , про них мало відомостей, бо вони не були під проводом шляхти, тому угорські історики за них замовчують, відомо лише, що придушувати їх кидали цісарські війська.Так, під тиском народних мас Габсбурги були змушені скасувати кріпосне право. В березні 1848 року було проголошено закон Угорщини “Про скасування кріпосного права та феодальних повинностей селян”. Що це дало Севлюшу?Насамперед, населення звільнилося від гніту великих землевласників. По друге, пришвидшився розвиток капіталістичних відносин в промисловості і сільському господарстві. У другій половині ХІХ століття більш швидкими темпами розвивалося ремесло і торгівля. Тут працювали винокурня, паровий млин, дві каменоломні, артіль з виробництва шерстяних кожухів. В 1890 році у місті нараховувалося 130, а через шість років 147 ремісників, шевців, ковалів.В майстерні Цельса та винокурні Шемберга працювали по шість і більше робітників. В 1890-1892-х роках у місті було від 32 до 36 торговців. Сільським господарством у Севлюші займалося 800 чоловік, із яких тільки 189 мали землю. Умови праці були важкими. Робочий день на полях і виноградниках тривав від зорі до зорі, а в майстернях 12-16 годин.
Статистичні дані свідчать, що в той час урожайність була невисокою. Пшениці збирали з гектара по 9,6 ц, жита – 8,8, ячменю – 8,3, вівса – 9,8, картоплі – 74,9 ц. Навіть основної культури – винограду вистачало лише на 1544 л вина з гектара.Сприяло економічному розвитку Севлюша і введення в дію в кінці ХІХ століття залізничних шляхів Ужгород – Ясіня та вузькоколійки Севлюш – Хмільник (1912р.), які діють і понині.В 1867 році Австрія і Угорщина вирішили об’єднатися в одну державу. Так, на карті Європи появилася Австро-Угорщина. Що це дало нашим землякам? Габсбурги не переслідували національні меншини, вони вимагали тільки вірності династії. Були запроваджені більш високі стандарти в освіті, медицині.Населення складало: 1880 рік – 4381, 1890 – 5187, 1900 – 5743 чоловіки, що жили у 918 будинках, із них кам’яних і цегельних – 73, із каменю і саману – 162, глинобитних – 375. Будинків, покритих черепицею і жерстю нараховувалось 39, дранкою – 798, соломою – 81. Грамотних ( які вміли писати й читати) було 2509 чоловік.Діяли дві державні початкові і три церковні школи ( католицька, греко-католицька і протестантська). У державних школах 6 вчителів навчали 207 дітей, у церковних – 4 вчителі вчили 179 дітей. Неповну середню освіту діти заможних міщан здобували у шестикласній горожанській школі, яку відкрили у 1881 році. Спочатку вона діяла в пристосованих будинках, які згоріли. В 1903 році місто збудувало для школи двоповерховий будинок. Зараз тут розміщена школа №1. В ній вчилися композитор Б. Барток і видатний закарпатський хірург Олександр Фединець. Звичайно, була і єврейська школа. Надзвичайно багато зробив для розвитку бази освіти в місті Оцил Ласло, перший інспектор народних шкіл Угочанського комітату. Також існувала реміснича школа, де в 1901 році вчилося 100 учнів.У червні 1914 року австро-угорська армія проводила військові маневри. Після їх закінчення генеральних штаб на чолі із спадкоємцем престолу ерцгерцогом Францом Фердинандом та його дружиною їхали в Боснію і Герцеговину, що недавно була силою приєднана до Австрії. Мало хто знає, що їхали вони Севлюшом. Цілий караван відкритих “Фордів” пронісся по вулиці Копанській. Про це ще довго згадували жителі цієї вулиці. Подружжя спадкоємця престолу мчало, не знаючи того, що несеться назустріч своїй смерті, яка настигла їх у Сараєві від пострілів сербського студента Гаврила Принципа. Це і стало приводом розв’язання Першої світової війни, що тривала чотири роки. Вона завдала чимало страждань населенню Севлюша.Від голоду і холоду терпіли діти і жінки. Чоловіків до 50-ти років , а пізніше до 60-ти, було мобілізовано на фронт. Сильно підупало в наслідок цього сільськогосподарське виробництво. Військові власті систематично забирали від громадян для потреб армії зерно, коней. Не вистачало металу для виготовлення патронів, тому конфіскувалися церковні дзвони від усіх конфесій. Одного листопадового дня 1917 року вояки зняли дзвони “Івана” та “Марію” з дзвіниці Успенського храму, скинувши їх на подвір’я. Дзвони розкололися і скорботно застогнали. В той час годинники мало в кого були, а голос цих дзвонів сповіщав городян, що вже п’ята година, полудень, чи восьма година вечора. Довелося обходитися без них.Поразка на фронтах Першої світової війни, неврожай 1918 року в наслідок морозу в ніч з 9 на 10 червня, коли випав сніг на поля і дуже пошкодив пшеницю та інші культури, голод та епідемія грипу “іспанка” сприяли виникненню революційної ситуації. 31 жовтня 1918 року Угорщина вийшла з монархії і стала республікою.Як вплинули ці події на наше місто? В ньому утворився народний комітет, який змістив головного жупана і обрав нового наджупана Калмана Волинського, русина за походженням. В школах почалося вивчення русинської мови. 22 березня 1919 року в Угорщині стався комуністичний переворот. У нашому місті і комітаті комуністичний уряд протримався 33 дні. Чому? Закарпаття хотіла прибрати до рук Румунія, бо його нібито в серпні 1916 року пообіцяла Антанта за вступ у війну на її боці. Частково мали міжнародну підтримку і амбіції Польща з приводу приєднання до неї Закарпаття.Були тут і прагнення Угорщини утримати Закарпаття в своїх рамках. Мала частина світової громадської думки підтримувала український народний рух за створення західноукраїнської держави (Галичина, Буковина,Закарпаття). А тут ще на голову західним державам соціалізм в Угорщині. Вони, виконуючи свої обіцянки і бажання придушити комунізм, дали добро Румунії на окупацію Закарпаття. Румунське військове об’єднання весною 1919 року окупувало Маромороський комітат. Друга, сильніша частина армії,наступала на Севлюш. Після того як стало відомо про вторгнення військ боярської Румунії, трудящі Севлюша із власної ініціативи озброїлися і захищали місто до останньої можливості. Обороною міста керував лейтенант запасу С. Кутлан. Незважаючи на відчайдушний опір, румунська королівська армія вступила до міста. На гарматних лафетах сиділи полонені, яких військовий трибунал засудив до страти. Вирок було виконано того ж дня на незабудованій ділянці Теківської вулиці.Розпочалася румунська окупація, що тривала від 23 квітня 1919 року до 30 травня 1920 року. Головним жупаном призначили адвоката Йоганеса, румуна за походженням. В цілому окупація румунами запам’яталася жорстокістю і масовим терором, старі люди довго згадували 25 канчуків за найменшу провину, а іноді і без причини.Сен-Жерменська мирна конференція, що оформила розпад Австро-Угорщини на ряд самостійних держав, визначила умови приєднання Підкарпатської Русі, в тому числі і Севлюша, до Чехословаччини.У наше місто чехословацьке військо увійшло 30 травня 1920 року. Під звуки військового оркестру румунські окупанти були випроваджені за Тису по дерев’яному мосту. До речі, це була гарна в архітектурному плані споруда, завдовжки 420 метрів – найдовший міст через Тису. Він був перекинутий паралельно сучасному залізничному мосту і, на жаль, спалений відступаючою угорською армією в 1944 році.Розпочався дев’ятнадцятирічний, період відносно спокійного розвитку міста. За ці роки, незважаючи на різні труднощі і складнощі, були підвищені всі соціальні стандарти. В 20-30-х роках в місті були побудовані лісопилка, цегельно-черепичний завод, спиртзавод, два парові млини, сучасний, навіть по сьогоднішніх мірках, елеватор, тютюново-ферментаційний завод, забійний пункт з цехом штучного льоду.В 1926 році відкрито торгівельну школу і технікум з підготовки спеціалістів по обробці металу. В 1930 році відкрито чеську та єврейську школи. Діяв банк “Тиса”, працювало 17 крамниць, 7 корчм і кілька ремонтних майстерень. Найвідомішими були ресторан “Рояль” з різноманітним вибором страв, найкращими винами і музикою, корчми “Білий верблюд”, “Тиса”, “Червона Ружа”, їдальні М. Шварта, Й. Рабиновича, І. Вайса, Д.Давида, буфети І.Пудельки, А.Генделя, Е.Берковича. В місті регулярно проводилися ярмарки вин.30 жовтня 1932 року відбулися демократичні вибори, в яких брали участь 34 політичні партії. Перемогу здобула комуністична партія Чехословаччини. У відповідності з демократичними стандартами заступником голови міської управи став представник угорської меншини Кіш Елек.У період Карпатської України ( з листопада 1938 року) до Севлюша планували перенести столицю краю після того як три найбільших міста – Ужгород, Мукачево, Берегово з навколишніми селами відійшли до Угорщини. Та не зробили цього через його близькість до кордону, віддавши перевагу Хусту. Через відсутність місць у ньому, до Севлюша евакуювали з Ужгорода чоловічу та жіночу учительські семінарії. 15 листопада 1938 року вони почали працювати на новому місці – чоловіча у приміщенні нинішньої школи № 1, а жіноча – у єврейській школі, тепер клуб взуттєвої фабрики. 13 чоловік із семінарії загинули на нині легендарному Красному полі.15 березня 1939 року Севлюш окупували війська гортистської Угорщини. Окупанти ліквідували всі демократичні свободи, до яких звикли під час чехословацького режиму – заборонили діяльність політичних партій, культурно-освітніх товариств, пресу, скасували виборчу систему. 18 березня були проведені масові арешти, а 16 квітня репресованих перевезено в концтабір Крива під Хустом, потім у Вор’юлопош під Ніредьгазою. До в’язнів ставилися з особливою жорстокістю, застосовуючи тортури і рукоприкладство.Безземельних містян влада різними обіцянками заманювала їхати на сезонні роботи в глибинні райони Угорщини. Всі військовозобов’язані були мобілізовані в угорську армію, яка воювала проти Радянського Союзу. Сотні севлюшчан були вивезені на примусові роботи на військових об’єктах Угорщини. Не можна обійти мовчанням становище євреїв ( яких у місті було більше 3000 чоловік), приймалися антиєврейські закони? із яких найбільш дошкульнішим був “Про передачу промисловості, торгівлі угорській нації”. Цим законом від євреїв, які, як відомо, були власниками майже всіх торгових і побутових закладів, підприємств і організацій, фактично реквізували їхнє майно, залишили без засобів для існування.Та далі було ще гірше. В кінці квітня 1944 року було створено гетто для євреїв в межах теперішніх вулиць Франка, Шевченка, Української та Пушкіна. Тут вони під відкритим небом перебували майже місяць, а кінці травня трьома ешелонами з вокзалу Севлюша було вивезено 9840 євреїв в табори смерті, в основному в Освенцім – 95% з них загинули.Погіршення соціально-економічного і політичного становища викликало масовий протест, який проявлявся у різних формах. Однією з них була масова втеча молоді в СРСР, яка під впливом комуністичної пропаганди вірила про щасливе і заможне життя там. Першими в 1940 році в СРСР перейшли М. Дорогій, М.Філекі, П.Кляп, М.Танчинець. Та, на жаль, всі вони за нелегальний перехід кордону були засуджені не менше ніж на три роки виправних робіт. І тільки після довгих поневірянь за допомогою дипломатів чехословацького уряду їм вдалося потрапити в лави 1-го Чехословацького армійського корпусу.У місті діяла севлюська антифашистська підпільна організація, члени якої допомагали партизанам-десантникам Ф.Потокі в організації конспіративних квартир і тайників для радіостанцій, придбання документів, продовольства, виконували роль зв”язківців. 17 червня 1944 року після жорстоких катувань в застінках контррозвідки і тюрмах окупанти на центральній площі міста публічно розстріляли найбільш активних учасників антифашистського підпілля, севлюських патріотів Олену Гандеру, Михайла Гичку, Євгена Лейзмана, Євгена Лебовича, Мора Форкоша, Сирену Форкош, Мора Шварца. Їх поховали у спільній могилі міського кладовища ( по нинішній вул. Вакарова). Весною 1946 року їхні тіла були ексгумовані і перевезені на площу Миру, де споруджено пам’ятник, а на місці розстрілу встановлена меморіальна дошка.24 жовтня 1944 року наше місто визволили війська 4-го Українського фронту, воїни 138-ї стрілецької дивізії ( командир генерал-майор В.Є Васильєв), 17-го гвардійського корпусу ( командир генерал-майор О.І.Гастилович).Війна не нанесла Севлюшу якихось істотних руйнувань. Але за ці роки в демографічній структурі відбулися істотні зміни. Багато жителів Севлюша загинули на фронтах, у фашистських тюрмах, концтаборах. Певна кількість населення покинула місто, переселившись в результаті військових, політичних змін в інші країни. Війна нанесла страшний удар по єврейській громаді. Прихід Червоної Армії негативно позначився на угорському населенні. Репресії проти угорців і німців, яких віднесли до ворожих націй, розпочалися відразу, як тільки на Закарпаття ввійшли радянські війська. До них попали і русини – колишні солдати і офіцери, які втекли з угорської і німецької армії. Їх інтернували і відправили в ГУЛАГ. Так, згідно архівних даних, в червні 1945 року 444 чоловіків з міста знаходилися в невідомих для родичів місцях. Майже 100 чоловік загинули в сталінських таборах.                                                                                                                                   Іван Біланчук,
Історико-географічні нариси про населені пункти ВиноградівщиниДжерело: Голос Карпат

Історія сіл Ботар, Букове

                                         Б О Т А Р
Село раніше називалося Братово, підпорядковується Неветленфолвівській сільській раді. Ботар – одне із найстаріших поселень району. Згадується вже в 1216 році. Назву отримало від однойменної річки. Раніше село було на три кілометри від теперішньої дислокації. Переселення відбулося в 60-70- их роках ХІХ століття, коли було побудовано дорогу Вилок – Холмеу.В ХІУ столітті фламандське поселення. З ХУ до початку ХУІІІ століття переважно угорське. У 1751 році згадується дерев’яна церква св. Михайла, вкрита соломою. З початку Реформації церква перейшла до реформатів. Перший відомий пастор Чеке Гашпар з 1573 року проводив служби згідно вимог Кальвіна. Церква в Ботарі була материнською і мала філіали в Неветленфолу і Форголані. Запустіння реформатської громади і зміна складу всього населення відбулася після татарської навали в 1717 році. Але і раніше на село робили наскоки турецько-татарські мародери, спустошуючи його. В 1727 році в комітаті Угоча вже немає згадки про реформатську общину в селі. В 1786 році знову згадується реформатська громада, але вже як філіал Неветлентфолвівської церкви.Згідно перепису населення в 1851 році в селі 8 реформатів, 18 римо-католиків, 414 греко-католиків. В 1900 році вже було 85 реформатів. Довгий період ботарські реформати відвідували церкву за три кілометри в Неветленфолу. Звичайно, для старших вірників, особливо в негоду, це було немалим випробуванням.В 1993 році в селі нараховувалося 150 реформатів, а 9 травня 1994 року ботарська громада знову стала самостійною. Восени 1995 року розпочалося будівництво, а 9 листопада 1997 року єпископ Гулачі Лайош освятив нову реформатську церкву. Зараз настоятелем церкви є Шереш Іван.Як видно з попередніх переписів населення, найчисельнішою громадою були греко-католики, яких в перепису населення 1921 року налічувалося 414 чоловік, а зараз їхню кількість оцінюють близько 600 чоловік.В 1903 році освячено струнку муровану церкву Св. Архістратига Михайла. Відбулося це за священика Михайла Шуби, дяка Василя Кевера, кураторів Юрія Дюровського та Михайла Ешпана, дзвонаря Михайла Кедєша. За відмову перейти у православ’я парох села Йосип Легеза був ув’язнений в таборах ГУЛАГу з 1949 по 1954 рік. Зараз настоятелем церкви служить о. Євгеній Левдар.Після визволення в жовтні 1944 року з села відправили у сталінські табори трьох чоловіків, які не повернулися додому.На даний час в селі проживає 938 осіб. Воно стає відомим, і в немалій мірі завдяки дуже креативному підприємцю Тізешу Павлу Павловичу. Просту, на перший погляд, справу, він доповнює кожного разу якоюсь цікавинкою. Такий підхід дає йому додаткову вигоду. Так, його фермерське господарство “Тізеш” займається вирощуванням екологічно чистої продукції, в тому числі в тваринництві –розводять породу свиней “монголиця”. Його цех по переробці фруктів випускає 20 видів повидла, і найбільше затребуваний з них – леквар, який роблять за старовинною прадідівською технологією. Здавалося б, що можна заспокоїтися, але Павло Павлович на цьому не зупинився. Поряд із цехом зробив дегустаційний зал і, навіть, музей леквару. Або ж візьмемо вирощування насіння коноплі. Відомо , що для здійснення цього виду діяльності потрібна ліцензія Комітету з контролю за обігом наркотиків. Довелося більше року витратити на подолання бюрократичної машини, але є дозвіл на 5 років займатися цією справою. Збут насіння забезпечений, його купує одна швейцарська фірма. Здавалося б можна спокійно перепочити. Але, ні. Виявилося, що у Вінниці є фірма, яка із стебел коноплі тче тканини і робить із них одяг і взуття. Але для того, щоб здати стебла коноплі, знову ж таки потрібен дозвіл Комітету з контролю за наркотиками. Це при тому, що вирощують у Ботарі технічну коноплю без вмісту наркотичних речовин. Тепер знову оформляються необхідні дозволи. Спитаєте, а куди раніше дівали цю цінну сировину? Просто заорювали, використовуючи її як натуральне добриво. Залишається лише побажати невгамовному П. Тізешу нових нетрадиційних підходів у його фермерській роботі.

                                                  Б У К О В Е
до 1946 року Фоковбіки – лежить на горбистій місцевості Притисянської долини за 8 км від райцентру Виноградів, назву отримало від навколишніх букових лісів. А назва Фоковбіки – банальне об’єднання слова фагус ( бук по- латині) і бік ( теж саме по – угорськи). В народній вимові воно трансформувалося в Фоковбіки.Відносно молоде поселення. Перша офіційні згадка датується 1784 роком. В 1847 році описана дерев’яна церква. В 1868 році побудовано муровану церкву св. Івана Передтечі. В 1949 році церкву перепідпорядковано Українській Православній Церкві Московського патріархату. В 1974-1975 роках її оновлено. З 1991 року в селі служить о. Павло Староста. Своїм відношенням до душпастирської роботи він заслужив авторитет і шану односельчан, до церкви потягнулися люди. Стара, навіть переобладнана, церква не поміщала всіх вірників. Тому в 1997 році було розпочато будівництво нової церкви, яке здійснювалося виключно за кошти прихожан. В 2008 році нову церкву св. Івана Передтечі освятили. Про авторитет о. Павла свідчить і те, що протягом десяти років він благочинний Великоком’ятівського округу. Не можна не візначити великий вклад в реконструкцію церкви в 1974-1975 роках куратора Андрія Андрійовича Старости. Ще більшою була його роль при зведені нової церкви. Саме завдяки його організаторським здібностям, природженому вмінню здійснювати складні будівельні роботи, а таких було не мало, вдалося успішно ввести в дію храм. І після цього він керував заміною іконостасу і всіма необхідними столярними роботами.Згідно чехословацького перепису населення, в 1921 році в Буковому було 26 будинків, проживало 133 особи, з них 62 чоловіки та 71 жінка. По віросповіданню: 110 греко-католиків та 23 іудеї. Тепер в селі проживає 2159 чоловік.Букове було бідним селом, ще в 1966 році майже половина села була забудована старими хатами, в основному під соломою. Воно було відоме і як, другий після Широкого, центр самогоноваріння, особливо сливовиці. За досить короткий час виросли сучасні будинки, невпізнанно змінився благоустрій села. Сприяла економічному піднесенню села вдало вибрана спеціалізація населення по ранньому вирощуванню полуниці. Схили горбів, на яких розташоване село, ідеально підходять для вирощування цієї культури. Допомогло і те, що в Буковому була бригада радгоспу “Виноградівський”, в якому заробітки були більш стабільні і вищі, ніж у колгоспах.Зараз більшість буківчан займаються вирощуванням полуниці, правда, останнім часом її монополію потіснили капуста, помідори, перець, баклажани. Появилася нова вигідна сфера – вирощування квітів. Жителі села, як справжні економісти, вибирають собі ту культуру, яка є найбільш вигідною і найменш трудозатратною. Багато буківчан в сезон займаються збиранням грибів, дикоростучих, особливо ожини. Це досить помітно поповнює їх сімейні бюджети. Є декілька сімей, які роблять віники.Потрібно окремо підкреслити, що в Буковому є декілька джерел питної води, яка славиться на весь район. Багато виноградівчан беруть воду для своїх харчових потреб саме звідси.Незважаючи на свою молодість, уже відомою постаттю в літературних колах стала уродженка села Світлана Кедик. Вона перемогла в міжнародному літературному конкурсі “Коронація слова” в номінації “Роман” із циклом казок “Зірочка”. В 2012 році вийшла її книжка “Світ добра”. Зараз вона працює над новим романом “Сповідь заміжньої жінки”.                                                                                                            Іван Біланчук,
м. ВиноградівДжерело: Голос Карпат

Історія села Боржавське

До 1946 року цей населений рункт мав назву Велика Чингава. Село розташоване за 18 км від райцентру і 10 км від залізничної станції Сільце на лінії Берегово – Кушниця. Стара назва села, ймовірно, походить від назви річки Чингава, на березі якої розмістилося село, що належало сім’ї баронів Перені. До речі, на околиці Боржавського знаходиться сама північна точка Виноградівського району.Перша згадка про село вдатується 1351 роком, тоді ж тут згадується і церква. В 1734 році спорудили дерев’яну церкву. Муровану базилічну церкву Покрови Богородиці збудовано в 1840 році. Через не дуже вдалий вибір її розміщення – на невеликій території між двома потічками – через велику вологість, тричі підсипали двір і підлогу церкви. В 1916 році її розширили, а в радянські часи в 1962 році її зняли з реєстрації, використовували під склад і взагалі планували знести як “аварійну”. Але вірники постійно приходили молитися. На це влада вдалася до рішучих дій – вхід залили бетоном в 1987 році. У відповідь на це на день Маковея 1988 року церкву знову освятили.Село є осідком єпископа Івана Маргітича. Після ліквідації греко-католицької церкви він продовжував священицьку діяльність, за що був засуджений на 25 років каторги. Повернувся з Сибіру 1956 року. У 1988 році став єпископом–помічником відновленої греко-католицької церкви. За його ініціативою в Боржавському в 1991 році розпочато будівництво величного храму. Освячення завершеного і оздобленого храму Покрови Пр. Богородиці відбулося 8 липня 2002 року.Греко-католикам також належить каплиця з одним дзвоном у частині села, що зветься Костаковиця. Старожили кажуть, що каплицю спорудили, можливо, в 1870-х рр. Твердять, що саме тут 19 січня 1989 року відбулося перше в Закарпатті греко-католицьке богослужіння.Зараз у цьому населеному пункті, крім греко-католиків, є вірники православної церкви. Вони молилися в старому храмі, а в 2007 році перейшли в новозбудовану церкву Покрови Пр. Богородиці. Кількість парафіян відрізняється незначно, останнім часом живуть у мирі і злагоді. Настоятель греко-католиків о. Юрій Бровдій, православних – о. Іван Гербик. Стара церква не використовується, все більше занурюючись в землю.Згідно перепису населення в 1921 році, проведеного чехословацькою владою, село займало площу 1128 га, в ньому було 298 будинків, проживало 1366 осіб, в тому числі 675 чоловіків і 691 жінка. За національним складом – русинів – 1305, угорців – 3, євреїв – 57, іноземців – 1. За віросповіданням населення поділялося так: греко-католики – 1236, православні – 40, іудеї – 89, атеїстів або іншої віри 1 чоловік. Уважний читач помітить невідповідність між кількістю євреїв і сповідувачів іудаїзму – арифметика не сходиться аж на 32 особи. Але не треба дивуватися, часто євреї записувалися як угорці або русини, але віросповідання вказували істинне. Це значить, що в Боржавському в 1921 році насправді проживало 89 євреїв. Аналогічна картина буде спостерігатися і в інших населених пунктах. Зараз у селі проживає 2939 чоловік.Після визволення села в жовтні 1944 року в ряди Червоної Армії і 1-го Чехословацького армійського корпусу було призвано 52 сельчан – 22 з них загинули, 23 за бойові заслуги нагороджені орденами і медалями СРСР.Колективізація в селі давалася дуже важко, народ в колгосп не хотів записуватися. До селян були застосовані заходи примусу. Так, 25 серпня 1949 року в доповідній записці виконуючого обов’язки завідуючого особливим сектором Закарпатського обкому КП(б)У про оперативну обстановку і факти порушення радянських законів у Севлюському окрузі читаємо, що інструктор окружкому КП(б)У Тимченко зайшов у будинки до Костака Данила Дмитровича (Боржавське №254), Ониська Івана Івановича (Боржавське №153), Костака Данила Васильовича (Боржавське №71), Костака Василя Юрійовича (Боржавське №179) і запропонував здати зерно авансом у рахунок податку для одноосібників або записатися в колгосп. Коли вони відмовилися, Тимченко, застосовуючи примус, забрав велику кількість зерна і продуктів харчування, пообіцявши повернути їх, якщо вони вступлять у колгосп.Уповноважений окружкому КП(б)У тов. Кривуляк, секретар сільради Цупик Василь Васильович побили селян Костака Михайла Михайловича, Гір віна Юрія Юрійовича, Костак Ганну Василівну за те, що вони не подали заяви в колгосп.Оскільки в селі почали застосовувати до жителів масове свавілля і конфіскацію зерна, більша частина одноосібників (чоловіків) пішли в ліс. Тов. Чопей – прокурор району, кущовий уповноважений окружкому партії – намагався насильно із загрозою застосування зброї повернути їх в село. Знайшовши на околиці села двох селян із Боржавського, він відкрив по них вогонь, але вони втекли. Після цього по селу пішли чутки, що забирають хліб і стріляють всіх чоловіків. У відповідь на це буквально всі одноосібники пішли в гори і ліс.Тільки завдяки великим зусиллям і терору вдалося організувати колективне господарство. В селі знаходилося відділення №3 радгоспу ім. Ватутіна (пізніше колгоспу). Центральна садиба – в Великих Ком’ятах.У даний час жителі села спеціалізуються на вирощуванні ранньої городини (помідори, перець, огірки, баклажани). Всі схили пагорбів вкриті теплицями. В селі працюють фельдшерсько-акушерський пункт, дві бібліотеки, середня школа.Боржавське відоме і тим, що з 1956 року в ньому не живе жодна ромська сім’я. Причиною їх вигнання стало вбивство секретаря сільради Костака Антона Івановича. Було це на храмове свято Покрови. В селі було багато гостей, в тому числі і в циганській сім’ї. Йдучи додому напідпитку, Костак А.І. зайшов до ромів пізно ввечері, намагаючись заставити їх грати йому на скрипці. Один із них, ймовірно, зять господаря, сокирою вбив секретаря сільради. У відповідь сельчани спалили хату ромів і сильно їх побили, поставивши ультиматум – якщо сім’я не покине село, їх повбивають. Розповідають, що ця сім’я ромів поселилася в селі Дунковиця Іршавського району. Вбивцю так і не знайшли, бо він втік. Деякі натякали, що довгий час він переховувався в Буковому.У 1970 році в заболоченому озері біля села виловили найбільшу за всю фіксовану історію українського рибальства щуку – довжиною 2,5 м і вагою 70 кг.Справжньою окрасою села є його люди. Потрібно відновити добру пам’ять про незаслужено забутого уродженця Боржавського Гнетила Юрія Петровича (1924-1995). Учасник війни, пройшов всі щаблі влади від голови сільради до голови райвиконкому, на цій посаді пропрацював 8 років. Всі, хто з ним працював в 1965-1973 роках, згадують його як дуже вимогливу людину, в першу чергу, до себе. Але в той же час справедливу. На перше місце він ставив інтереси району. І дотепер його згадують будівельники – кожного ранку проводив виробничі наради, допомагаючи їм організувати безперервний процес будівництва. Велику увагу приділяв об’єктам соцкультпобуту: школа №8, Будинок побуту, кінотеатр “Промінь”. Знаходив кошти з резерву районного бюджету, щоб ці новобудови облагородити. В особистому житті був скромним, простим і доступним, невибагливим у побуті. В той же час був принциповим і не поступався нікому, якщо вважав себе правим. Він не зміг знайти спільної мови із першим секретарем райкому партії Любченко В.Є. , а , як відомо, вся влада тоді належала партії, тому знайшли причину, щоб позбутися непоступливого голови райвиконкому.Багато зробив для Виноградова ще один виходець з цього села – Костак Іван Васильович. Він займав різні посади: завідуючий промислово-транспортного відділу райкому партії, голова міської ради, директор комбінату хлібопродуктів. На всіх роботах проявив себе як успішний організатор, що сприяло соціально-економічному розвитку Виноградівщини. Велику увагу Іван Васильович приділив вирішенню дуже актуального питання – будівництву житла в місті. Ним було ініційоване спорудження житла госпспособом, бо державних капіталовкладень було замало. Це дало можливість щороку вводити в дію до 70 квартир. Таким способом були побудовані багатоквартирні будинки швейної та взуттєвої фабрик, комбінату хлібопродуктів, міськторгу, консервного заводу та інші.                                                                                                                                                                                                                                                                                   Іван Біланчук
Джерело: Голос Карпат 

Легенди Виноградівщини

Легенди Виноградівщини

У самих витоків!

   «Угоча не коронує!!» – так, в свій час, заявляв про себе найменший комітат (адміністративна одиниця) Угорського королівства. Відповідна система поділу зародилась ще в X ст., за короля Іштвана V. Розширюючи свою територію, королівство поповнювалось і новими комітатами. Зокрема вже в XIII ст. на території сучасного Закарпаття існували нові утворення: Унг (або Ужанський; центр – Унґвар, сучасний Ужгород), Берег (центр – Береґсас, сучасне Берегове), Угоча (центр – Севлюш, сучасний Виноградів), Мараморош (центр – Хуст, пізніше – Сигіт, нині Румунія). Така система існувала досить довго і лиш післяпоразки Австро-Угорщини в Першій світовій війні традиційна комітати були скасовані.   Уґоча в письмових джерелах вперше згадується в другій половині XII ст., як королівський мисливський маєток (угор. Ugocsai erdőispánság). У 1299 році королівський комітат набув статусу дворянського – з відповідними привілеями для місцевої знаті. На чолі комітату стояв ішан, що призначався на певний термін самим королем. Одночасно ішпани були і доглядачами головного замку комітату. У періоди посилення централізації повноваження голів комітатів істотно розширювалися, що призвело до появи нового титулу голови комітатського адміністрації – Феішпана або Головного ішпана, який призначав свого заступника – Віцеішпана.Комітат Уґоча хоч і був одним з наймінюатюрніших з усього королівства, маючи лиш 1213 км², але одним з найбільш важливих. По його території проходив так званий, «Соляний шлях», по якому відправляли сіль з Солотвина по всій Європі. Охороняли його 2 могутні твердині, замки «Ньолаб» та «Канко». Існував і внутрішній поділ всередині самих комітатів. В Угочанському це були округи: Передтисянський (сучасний Виноградів), Затисянський (Халмеу, Румунія), Кіральхаза (сучасне Корролево).Згідно з сучасними адміністративними кордонами колишній Уґочанський комітат включав Виноградівський, невеликі частини заходу Хустського та півдня Іршавського районів Закарпатської області, а також частину сучасного повіту Сату-Маре в Румунії.Цікава легенда пов’язана з походженням назви Угочанський комітат, від назви невеликого населеного пункту Угоча (біля сучасного Сасова), що виникло десь у другій половині ХІІ століття. Коли роль центру зайняло Королево, село поступово занепадає, та згодом повністю зникає.Народні перекази дають іноді досить незвичні, ба навіть фантастичні дані.Нібито поселення Углича – Угоча було на великому острові, що знаходився нижче сучасного мосту на Затисянщині. А заснували його втікачі від жорстокого феодала Дракули із Марамороського села Угля. Нібито на острові було зведено дерев’яну фортецю, оточену земляними валами та глибокими ровами. Завданням островитян було ловити викрадачів солі із Солотвинських копалень. Одного разу велика повінь змила все, що було на острові. Поселення Углича – Угоча зникло безслідно.Так чи не так, а Угоча згадується вже в документі за 1313 рік у зв’язку з затвердженням Севлюського пароха Петра на посаді митрополита. Вдруге Угоча згадується в 1332-1337 роках у папській десятинній відомості як місцевість із власним священником.В 1715 році від короля Угорщини Карла III отримав гербову печатку з круговим написом на латині «SIGILLYM COMITATYS DE YGOCHA», яка в 1837 році підтверджена королем Фердинандом V.Герб на печатці являв собою іспанський щит, поділений на 4 поля. В кожному з яких зображено те, чим славився край. Це і гроно винограду (виноробство), риба та рак (багаті на рибу води річки Тиса), золотий жолудь із зеленими стеблом та листям (густі дубові ліси, повні дичиною). На обрамленні герба розміщено 23 жолуді. Над щитом розташована срібна лілія, праворуч та ліворуч від неї – дві червоні троянди. Лев на гербі Уґочанського комітату походив з родинного герба Перені, які не одне століття займали важливий пост – ішпана комітату, керуючи всією територією. Цей герб перейшов у спадок Виноградівському району, наступнику Угочанського комітату.
Джерело: http://vinvogni.com.ua/2014-11-04-20-13-22/2014-11-04-20-26-46/item/327-u-samykh-vytokiv

ТОП 20 Виноградівщини

ТОП 20 Виноградівщини

ВИЗНАЧНІ ПАМ’ЯТКИ ВИНОГРАДІВЩИНИ

Визначні пам’ятки Виноградівщини (Пам’ятки архітектури, історії, культури та археології) 

НЕВІДОМЕ  ПРО  ВІДОМЕ 

(не табачниківська історія)

       24 жовтня минулого року в нашій газеті прочитав замітку Марії Сергієвої “День пам”яті Угорської революції, або що було в 56-у”. Спочатку було неясно, звідки взялися угорські повстанці в ужгородській тюрмі? Знав лише що тут утримувалася група виноградівських юнаків, які виступили проти вторгнення радянських військ в Угорщину, але звідки – сотні ув”язнених угорців? Почав шукати відповіді на ці запитання. Чим далі поглиблювався у проблему то більше було негативних емоцій і обурень. Але вирішив відкинути всі емоції і керуватися виключно фактами. А факти – дуже вперта річ – свідчать про таке.

          Вторгнення СРСР потягнуло за собою численні жертви з обох сторін. В сутичках і боях загинуло більше 4000 угорців, 19226 було поранено. Більше ніж 13000 людей було притягнуто до відповідальності – піддано переслідуванню, затримано, заарештовано. Більш як 300 чоловік страчено, 4-5 тисяч депортовано, в основному в Радянський Союз. З радянської сторони загинули в боях, померли від ран і пропали без вісти 720 чоловік, отримали поранення 1540 осіб. Але ніхто не скаже точної цифри людей які отримали психологічні травми від участі у цій бійні, розв”язаної радянською верхівкою. В той же час не відома і точна кількість людей, які були засуджені в СРСР за те що відкрито засудили цей ганебний випадок. Одночасно більше 200000 угорців втекли з країни через австрійський кордон.

       Жертв і втрат було б набагато більше, якби не вдалося зупинити депортацію в Радянський Союз і їх дальше етапування в Сибір. Про це мало хто догадується і в Закарпатті, за винятком угорців, які більш прискіпливо вивчали ці події. На жаль нашими істориками вони висвітлені дуже однобоко – в основному про страту угорських комуністів, вбивство радянських солдат, захоплення партійних і державних установ. Таке подання інформації в пересічного громадянина виробило стійкий стереотип, який на жаль зберігся у більшості людей і понині.

       Чи багато хто із наших земляків знає, що М. Горбачов, перший радянський президент, вимушений був офіційно засудити рішення тодішньої правлячої верхівки про введення військ в Угорщину восени 1956 року, яке назвав військовою інтервенцією. Ще дальше пішов в своїх демократичних поступках Б.Єльцин, який передав угорському керівництву цілий пакет документів, що стосувався цієї трагедії. Але чи багато людей, прочитали ці матеріали, які описують хід подій і роль натхненників і виконавців.

       З цих документів стало відомо, що після жорстокого подавлення повстання, яке переросло у боротьбу за національну незалежність, під контролем ЦК КПРС був сформований новий уряд Угорщини, який вів себе жорстоко. Розпочалося полювання на “відьом”. Робітничі ради заборонили. В Шалготор’яні уряд Кадара розстріляв демонстрацію шахтарів. Були утворені військово-польові суди, які наділялися правом пришвидшеного винесення смертних вироків. Сховавшись у югославському посольстві І. Надь, повіривши у гарантії своєї безпеки, вийшов з території посольства і був заарештований органами радянського КДБ, засуджений і таємно страчений 16 червня 1958 року.

       Посилили репресії угорського народу і радянські військовики. Так, голова КДБ СРСР Сєров (який в той час перебував на місті подій) дав вказівку особливим відділам дивізій арештувати всіх, хто “підбурював і розпалював ненависть до комуністів, співробітників держбезпеки.” Про те, як виконувалася ця директива, свідчить донесення від 11 листопада1956 року Сєрова Генеральному секретарю ЦК КПРС “Звіт про виконану роботу по зачистці контрреволюційних елементів”, в якій говориться: “10 і 11листопада 83 особи затримані, а з перших днів операції 4056 осіб, на які підготовлені слідчі матеріали”.

       По країні поповзли слухи, що заарештованих угорців відправляють у Сибір. Але слухи виявилися правдою. Ось що писали в телефонограмі ЦК КПРС Сєров і посол СРСР в Угорщині Ю.Андропов: “ Невеликий ешелон з арештованими був відправлений на станцію Чоп. При його пересуванні ув”язнені на двох станціях викинули у вікно записки в яких повідомили, що їх відправили в Сибір. Ці записки були підібрані угорськими залізничниками. По нашій лінії дано вказівку – заарештованих відправляти на окремих автомобілях під посиленою вартою… 14 листопада 1956 року.”

       Одночасно заступник міністра внутрішніх справ СРСР Михайло Холодков, який прибув в Ужгород для прийому арештантів доповів у Москву: “Сєров повідомив, що арештованих буде 4-5 тисяч чоловік. Крім них поступило декілька десятків неповнолітніх у віці від 14 до 17 років, в тому числі дев”ять дівчат. На більшість арештованих не було належним чином оформлених документів, не ясно за що їх затримали.” Ну,не могли конкуруючі відомства не підставити одне одного, хоч в цілому це була правда.

       Дослідник з цих питань Д. Дупко відмітив, що місць в ужгородській тюрмі було замало, тому терміново прийшлося перетворити мукачівський замок у фортецю-тюрму. Більше того, частину ув”язнених прийшлося перемістити в Стрийську, Дрогобичську, Чернівецьку і Станіславську тюрми. Проводилися слідчі дії.

       Як уже було сказано, угорські залізничники знайшли записки в яких ув”яз нені писали, що їх везуть в Сибір. Працівники залізниці негайно повідомили про це уряд Кадара і почали загрожувати страйком, якщо ці дії не припиняться. Так, генерал Сєров 11 листопада 1956 року Генеральному секретарю ЦК КПРС Хрущову писав :”… вчора Мюнніх (заступник прем”єр-міністра в уряді Кадара, відав збройними силами і національною безпекою) знову підняв питання, щоб ми поклали кінець арештам в областях, відповіддю на які є робітничі страйки. Особливо великим є незадоволення через те, що затриманих відправляють у Сибір.” Тут же згадується, якою буде відповідь Мюнніху на зустрічі яка мала відбутися наступного дня. “Товарищ Сєров скаже, що у зв”язку з тим що в Угорщині немає відповідно підготовлених тюрем для охорони в”язнів, де можна здійснювати об”єктивні слідчі дії, тому вважали б за необхідне частину в”язнів розмістити поблизу радянсько-угорського кордону.” Як бачимо, не міг КДБ діяти без лукавства.

       Але уряд Угорщини не задовольнило це пояснення, бо і надалі і Мюнніх і Кадар продовжували звертатися з аналогічними вимогами, так як на їхню думку дії радянських каральних органів спровокували загальноугорський страйк залізничників і ускладнили всю внутрішньополітичну ситуацію. Додали проблем і виступи по будапештському Кошут-радіо, щодо вивезення угорської молоді в Сибір. Така позиція угорського народу заслуговує як найбільшої пошани. А в справу втрутилася і міжнародна спільнота. ООН уповноважив Прем”єр-міністра Індії Неру зайнятися проблемами угорських депортантів. Зокрема, в Будапешті перебував представник Неру – Крішна Меннон, індійський міністр без портфеля, який здійснював прийом громадян, рідні яких були вивезені в Радянський Союз.

       Завдяки такому тиску радянському керівництву прийшлося змінити свої плани. Достовірно невідомо чи було когось етаповано в Сибір, мабуть, більшість ув”язнених була повернена в Угорщину і передана місцевим властям. Як кажуть, диявол міститься в дрібницях. Справа в тому, що в пакеті документів, переданих Єльциним, не має відомостей про порядок,  кількість, списку і місця передачі в’язнів.У ромові з паном Шандором Мілованом він згадує,що в 1957році він і його товариші перебували в Ужгородській тюрмі, стіни камер якої були на свіжо побілені, але чітко пробивалися сліди вишкрябаних угорською мовою прізвищ та часу їх тут перебування. Особливо багато людей було з міста  Солнок.   Можливо що хтось із читачів володіє більш обширною інформацією, було б добре заповнити цю білу пляму в нашій недалекій минувшині.

       І дещо про дійових осіб з боку радянського керівництва, про яких згадано в статті. В житті кожного великого політичного діяча завжди є такий момент з якого починається його справжня політична біографія. Здавалося б, що для людини з амбіціями, переведення з апарату ЦК КПРС Ю.Андронова на дипломатичну роботу, та ще й в сусідню соціалістичну Угорщину означало кінець партійної кар”єри. Але саме з цього падіння розпочалося його возвеличення, коли Угорщину захлиснула революція: Її поразка стала особистою перемогою Андропова. Зразу після угорських подій – стрімке піднесення по службовій кар”єрі, яке закінчилося на самій вершині Кремля. А це могло статися лише в одному випадку – він не був простим виконавцем, а цинічним ініціатором подавлення угорської революції, її тираном. Вся трагедія полягає в тому, що таємна діяльність і єзуїтська позиція радянського посла в Угорщині привели до революції, якої можна було б уникнути, якщо б не дії Ю.Андропова. Але про це поговоримо іншим разом.

       А що ми знаємо про тодішнього голову КДБ Івана Олександровича Сєрова – ще одного ката угорського народу? Та чи лише угорського?  29 липня 1939 року старший майор державної безпеки був призначений заступником начальника головного управління державної безпеки НКВС. Було йому тоді 33 роки. Цю посаду він обіймав протягом місяця  –  серпня 1939 року.  Але зробив щось таке, що Сталін його щедро винагородив. Судіть самі. У системі НКВС найвищий пост за межами Москви – Народний комісар внутрішніх справ України . 2 вересня 1939 року ним стає старший майор І.Сєров, а 4 вересня йому присвоєно звання комісара державної безпеки третього рангу.

       Весною 1940 року в СРСР винищено цвіт польської армії. А 26 квітня 1940 року було оприлюднено указ Президії Верховної Ради СРСР про нагородження чималої кількості чекістів. За що саме їх нагороджували не уточнювалося – сказано – “За значні заслуги…”. У списку орденоносців виявилися такі начальники управлінь НКВС: Калінінської, Смоленської, Харківської областей. Ці начальники УНКВС тих самих областей, у яких згодом знайдуть масові поховання страчених поляків: Мідне, Катинь, П’ятихатки. У цьому списку передовиків одним із перших числиться комісар третього ранку держбезпеки Сєров, який до речі на відміну від інших удостоєний найвищої державної нагороди – ордена Леніна. З цього можна зробити висновки про його роль у знищенні польського офіцерства.

       У роки війни Сєров, заступник всемогутнього шефа НКВС Л.Берії. Війну закінчив генерал – полковником, Героєм Радянського Союзу.

По іронії долі, в березні 1945 року комісар державної безпеки другого рангу Сєров, крім інших посад – отримав ще одну – радника НКВС СРСР при міністерстві громадської безпеки Польщі. . Після смерті Сталіна Хрущов поставив Сєрова на посаду голови КДБ. У 1956році був одним із керівників придушення Угорської революції.

 У жовтні-листопаді 1956 року він уже в Будапешті наводить порядок. Що-що, а Іван Олександрович розумівся на наведенні ладу шляхом масових розстрілів. Тямущий був чоловік з цих питань, недарма отримав прізвисько “М’ясник.

       І насамкінець виражаю щиру вдячність панам Д.Дупко, О.Корсуну, Ш.Міловану за люб”язно надані ними поради і консультації.

                                                                     І. Біланчук

ЗАКАРПАТСЬКА УКРАЇНА

А справа ось у чому. 4-11 лютого 1945 року відбулася Ялтинська (Кримська) конференція держав – союзниць з участю Рузвельта, Черчіля і Сталіна. На ній було прийнято ряд рішень про створення Організації Об”єднаних Націй і інші – про основні принципи спільної політики у відношенні післявоєнної організації миру в Європі. В їх числі – про непорушність кордонів держав – учасниць війни. Таким чином сталінський план приєднання Підкарпатської Русі – Закарпатської України в ході війни Ялтинською конференцією був кінцево “похоронений”. Виявилося, що створення Радянським Союзом на території суверенної Чехословаччини не підвладної їй Закарпатської України, як і проведення референдуму в присутності Червоної армії, яка приймала активну участь в його проведенні, була кричущим порушенням міжнародного права. В результаті Москва і Київ охололи до зборів підписів під Маніфестом, призупинили видимі дії по возз”єднанню Підкарпатської Русі з Радянським Союзом.

        Разом з тим, проводилася  планомірна нейтралізація адміністрації Ф. Нємеца.  1 грудня 1944 року І. Туряниця вручив йому ноту, в якій говорилося про вихід Закарпатської України з федеративної Чехословаччини і розірвання всяких зв”язків з чехословацькою адміністрацією. Одночасно, в ультимативній формі, було запропоновано йому разом з адміністрацією протягом трьох днів покинути територію Закарпатської України. Всі аргументи Ф. Нємеца не були прийняті до уваги. І надалі Ф. Нємеца і його адміністрація піддавалася постійним провокаціям з боку радянських військових властей, комуністів та членів Народної Ради Закарпатської України.

       5 грудня 1944 року Декретом №15 “ Про припинення зв”язків Народних Комітетів Закарпатської України з Уповноваженим урядом Чехословацької республіки” припинялися всілякі відносини Народної Ради, а також окружних, міських і сільських народних комітетів з Ф. Нємецом і його цивільним і військовим апаратами. Не витримавши тиску, Ф. Нємец з частиною своїх співробітників залишив край ( 8.12.1944 р.) Базуючись на власних спостереженнях ситуації, він рекомендував президентові Е. Бенешу негайно віддати край Радянському Союзові.

        А що сталося з іншою частиною місії, що залишилася в Закарпатській Україні? За допомогою народних дружинників, очолюваних офіцерами Червоної армії, генерал Селівановський уже мав можливість організувати провокації, направлені на виживання із краю представників адміністрації Чехословаччини. Полковник міліції у відставці П.Бронтерюк в книзі спогадів “І серце болить…” написав, що сутички між дружинниками Закарпатської України і чехословацькою міліцією нерідко доходили до застосування зброї. В одній з таких сутичок в Севлюші був поранений дружинник Неймет, а в іншій – вбитий дружинник Орос. Це стало приводом для того, щоб командувач військами НКВС в тилу 4-го Українського фронту генерал-майор Філатов направив телеграмою ультиматум: а) Розпустити штабну роту в Хусті, поскільки її існування не має законних підстав, позаяк вона не відноситься до чехословацького корпусу. Особовий склад відправити в корпус. б) Запасний полк, який дислокується в Севлюші, сконцентрувати в Гуменному. в) Саперів із села Крива відправити в саперну роту чехословацького корпусу в Гуменному. г) Строк виконання до 25 грудня. д) Доповісти 25.12.1944 року в 24,00. Філатов” Ось так закінчилося перебування урядової місії на території краю, поза як Гуменне знаходилося в Словаччині, поблизу Ужгорода.

        Оскільки не вдалося в ході війни приєднати Закарпатську Україну до Радянського Союзу акцент змістили на її державотворення та приєднання сусідніх територій. Хочу звернути увагу читачів на такий факт, на відміну від усіх держав – Закарпатська Україна кінцевою метою проголошувала не зміцнення державності в тій чи іншій формі, а її радянізацію – возз”єднання з Радянською Україною у складі СРСР. Це видно з ряду Декретів Народної Ради. Чого варта присяга державного службовця, яка починалася словами: “Я громадянин Закарпатської України, урочисто присягаюся моїй батьківщині, Народній Раді Закарпатської України і Маніфесту народних комітетів про возз’єднання Закарпатської України і вихід із складу Чехословаччини”. Або ж візьмімо затверджений Декретом гімн Закарпатської України, який був державним гімном СРСР без будь-яких змін. Державний прапор Закарпатської України мав співвідношення ширини до довжини1:2. Він був з червоного полотнища із золотим написом “Хай живе возз’єднання Закарпатської України з Радянською Україною”. У верхньому кутку полотнища біля древка було зображення золотих серпа і молота, а над ними червона п’ятикутна зірка, обрамлена золотою каймою. Спираючись на ці дані, я взяв на себе сміливість на початку статті твердити, що І. Туряниця не мав хворобливого потягу до влади.

        Але з другого боку дивує прагнення новоствореної держави обрости новими територіями і населеними пунктами. До речі, цю тенденцію підтримував і Л.Мехліс і Селівановський. Як відомо, поселення етнічних українців виходили за межі Закарпатської України. Прагнення возз’єднання з Україною викликало величезний резонанс і в українців Румунії, Словаччини і Польщі. Враховуючи, що приєднання Пряшівської Русі, Польської Лемківщини, русинських округів Румунії до Закарпатської України неминуче, уряд краю вважав, що Закарпатська Україна реально могла б претендувати на приєднання до Радянського Союзу в якості 17-ї республіки під назвою Підкарпаторусинська Радянська Республіка. Щоб переконати у цьому Сталіна, 7 грудня 1944 року в Москву був направлений П.Лінтур, заступник голови парламенту Закарпатської України. Разом з ним в Москву поїхала делегація Мукачівської православної єпархії, яка була обрана в листопаді 1944 року. Цій делегації, на чолі з Лінтуром, було доручено переконати Сталіна в доцільності приєднання Підкарпатської Русі до Радянського Союзу на правах союзної республіки, в крайньому випадку – автономної республіки в складі Росії. Звичайно, Сталін не прийняв делегації. Їй прийшлось задовольнитись прийомом митрополита Алексія і Голови Ради по справах Російської православної церкви Московського патріархату при уряді СРСР Т. Карпова, полковника Міністерства держбезпеки СРСР.

        Але роботу по збору “земель”, незважаючи на повний провал цієї місії, ні на хвилину не зупиняли. Так у місті Мараморош-Сигет 4 лютого 1945 року представники місцевого населення зібралися на перший з”їзд народних комітетів Мараморош-Сигетського округу. Він проголосив приєднання Мараморощини до Закарпатської України і возз”єднання з Радянською Україною. Усіх делегатів було 426, а гостей – 133. Серед делегатів переважали українці (339), також налічили 47 угорців, 15 румунів, 25 представників інших національностей. З українських сіл надійшло 46 петицій про возз”єднання, на яких було близько 40000 підписів. Значна частина українців Мараморощини зголосилася добровільно до Радянської армії та воювала в складі 4-го Українського фронту. Так, тільки одне село Русково дало 130 добровольців, з яких 62 загинули в боях.

        Після цього з”їзду, парламент Закарпатської України 9 лютого 1945 року прийняв Декрет №39 “Про організацію державно-адміністративного управління Закарпатської України”, в десятому параграфі якого було записано “Окружні народні комітети знаходяться в окружних центрах: Берегово, Великий Березний, Волове, Іршава, Мараморош-Сигет, Мукачево, Перечин, Рахів, Свалява, Севлюші, Тячево, Ужгород і Хуст”. Значить Мараморошський округ увійшов до складу Закарпатської України.

       Тим часом, дружня з Радянським Союзом Румунія звернулась до Сталіна із скаргою на незаконний аншлюс (об”єднання) частини Мараморош-Сигетського повіту до Закарпатської України. Сталін через М. Хрущова поставив вимогу, щоб І. Туряниця повернув “об”єднану” з Закарпатською Україною русинську територію Румунії. В своїх спогадах М. Хрущов з цього приводу так описав свою розмову з Сталіним і її наслідки: “У вас там Туряниця?” Я: “Ні не у нас, він до нас не має ніякого відношення, це наш сусід”. “Ну розповідають що ви все-таки маєте на нього вплив. Передайте йому, нехай він відкличе свої збройні сили з території Румунського королівства, Крім того, він там якісь райони зайняв на лівому березі Тиси. А ця територія відійде до Угорщини”. “Я зразу ж все передав Івану Івановичу… Звичайно я не міг йому наказувати, я міг тільки порадити. Але він зразу ж все зробив як порадили”. Далі М. Хрущов в спогадах сказав, що Закарпатська Україна була “незалежною республікою, яка не признавала чехословацьке державне керівництво, однак ще не була в складі Радянської України”. Тобто по переконанню і твердженню М. Хрущова, який в той час був головою уряду Радянської України, Закарпатська Україна була незалежною державою і повноправним суб’єктом міжнародного права.

       Тепер коротко про захоплення деяких  населених пунктів на лівому березі Тиси. На початку березня 1945 року І.Туряниця, І.Ваш, О.Тканко  провели нараду з керівниками народних дружин, міліції і прикордонної охорони, особовий склад яких був задіяний в санкціонованій Л. Мехлісом операції по захопленню русинської території Угорщини. Ввечері того ж дня, на територію Угорщини проникли спец групи, які обрізали телефонний зв”язок сіл Барабаш, Геленеш, Вамошотьйо, Тісоосонь, Тісокекерчень, Лоньйо, Берегдороц, Берегшурань, Чарода, Гейгеругорія, Гулач, Торпо з їх окружним центром. Потім в ту ж ніч в ці села ввійшли озброєні загони дружинників міліції і прикордонної охорони Закарпатської України. Розбудивши старост цих сіл, їм сказали, що у зв”язку з приєднанням їх населених пунктів до Закарпатської України вони перестають бути старостами. Ранком про це ж оголосили жителям згаданих сіл і повідомили, що вони увійшли до складу Закарпатської України. З попереднього тексту відомо, що ця афера не вдалася.

       Щодо українців Словаччини. Тут збереглося близько 250 українських сіл в яких до війни мешкало понад 100000 чоловік. 1 березня 1945 року в місті Пряшеві на з”їзді українських населених пунктів та округів утворили Українську народну раду Пряшівщини. Вона також стала на шлях возз”єднання україномовних північно-східних районів Словаччини із Західною Україною у складі Української РСР. Крім резолюції, про це свідчать вітальні телеграми від імені делегатів цього з”їзду на ім.”я М.Хрущова та Народної Ради Закарпатської України. Широка кампанія збору підписів про приєднання Пряшівщини до Закарпатської України мала місце влітку 1945 року. Вона занепокоїла Тимчасовий уряд Словаччини. Він звернувся до Е.Бенеша з пропозицією “уступити” Радянському Союзу Підкарпатську Русь з неодмінною умовою, щоб Москва залишила Пряшівську Русь в складі Словаччини, хоч переважна більшість жителів Собранецького, Спішського, Ганушевського, Медзилаборського, Стропковського і Північно-Бардейовського округів Пряшівського краю і понині рахують себе українцями. За згодою СРСР цей воз”єднавчий рух теж паралізували.

       У післявоєнні роки дотримання прав національних меншин у сусідніх державах – значною мірою у Чехословаччині та ще більшою мірою в Румунії – було більшою мірою умовним. Позбавлені можливості об”єднатися із основним етнічним масивом, українці близьких до Закарпаття регіонів опинилися під пресом денаціоналізації та асиміляції.

       Як і кожна незалежна держава, Закарпатська Україна також створила свої збройні сили і органи юстиції. У грудні 1944 року було засновано народну міліцію та народні дружини. Останні служили за нерегулярні військові сили, виконуючи водночас функції охорони громадського порядку. Народні дружини поділили на взводи і роти. Їх центральний штаб очолив радянський офіцер, Герой Радянського Союзу Олександр Тканко, а в округах – офіцери Червоної армії, зокрема в Севлюшському –  В. Олександров. Таким чином на дружинників покладалися функції поліції і армії. У грудні 1945 року на базі народної міліції і народних дружин утворили управління внутрішніх справ Закарпатської України. Більше року його очолював генерал-майор Петро Сопруненко. Це людина з сумнозвісним послужним списком у ГУЛАГу. В 1939-1943 роках П.Сопруненко у Народному Комісаріаті внутрішніх справ СРСР був начальником управління військовополонених та інтернованих. Розробив план і безпосередньо очолив на весні 1940 року операцію знищення майже 22000 польських полонених, розстріляних в Катині, Мідному та П”ятихатках. У травні 1944 року та у січні 1945 року в Закарпатській Україні з”явилися органу прокуратури та адвокатури і судової влади. До останньої ввійшли народні суди, Вищий народний суд та окрема комісія – Спеціалізований суд (для зрадників народу). Головою Вищого народного суду і одночасно Спеціального суду було призначено 26-річного екс-партизана Василя Русина, який не мав юридичної освіти.

       Голова Народної Ради на основі відповідних рішень Ради призначив головним прокурором Закарпатської України русофіла Івана Андрашка, довоєнного випускника правничого факультету Карлового університету в Празі. На прикладі репресивної діяльності цього прокурора можна наочно побачити, що рівень його юридичної освіченості нічого не означав у не правовій державі. Тоталітарна ідеологія повністю підім’яла під себе навіть доволі умовне “соціалістичне право”.

       Так, голова народної ради І. Туряниця і Уповноважений (міністр) юстиції С.Борецький 18 грудня 1944 року підписали постанову, якою затвердили нову інструкцію “про організацію і порядок діяльності Спеціального суду”, згідно якої головний прокурор визначав, як розглядати конкретну кримінальну справу – на закритому чи відкритому засіданні, з участю прокурора і адвоката чи без них. Хоч серед громадян краю було немало етнічних угорців, словаків, румунів і німців, які не розуміли російської ,тим більше, української мов, інструкція не передбачала перекладачів.

       Державне утворення, яким була Закарпатська Україна, тяжіло до радянської моделі державної влади у формі народної демократії. Тому не дивно, що в грудні 1944 року Народна Рада провела превентивну націоналізацію всіх земель, лісів, залізниць, електростанцій, заводів, фабрик, шахт, банків, торговельних підприємств і навчальних закладів.

       Промисловість і торгівлю остаточно націоналізували в серпні 1945 року. Доти дрібні комерсанти і власники крамниць завозили товари з Угорщини, Румунії, Чехії та Словаччини. У першому півріччі 1945 року в Закарпатській Україні із наявних 243 –х підприємств працювало 174 ( 16000 робітників), або 72%.

       В дусі радянізації запроваджувалась нова релігія – комунізм, що привело до антирелігійного терору. Передусім масово закривалися культові споруди, переслідували духовенство, проводили атеїстичну пропаганду. На кінець 1944 року більшість населення Закарпаття належало до греко-католицької церкви – 460 тисяч вірників. Православних нараховувалося від 109 до 121 тисячі, 81 тисяча сповідувала католицизм, а 76 тисяч були протестантами. З самого початку існування Закарпатської України велася спрямована робота по викоріненню релігії, а головне корекції релігійної сфери в потрібному руслі і провели масштабну секуляризацію, тобто відокремлення церкви від держави, школи від церкви. Всі записи актів громадського стану: народження, одруження, смерті передали державним органам. Визнавали лише цивільний шлюб. Прийняття Народною радою Декрету “Про вільну зміну релігії” від 24 березня 1945 року дало старт війни проти греко-католицької церкви, яка невдовзі стала “ворогом №1”. За мету було поставлено приєднання до Російської православної церкви. Застосовували широкий спектр репресивних заходів. Вирішувати долю церковного майна, що раніше належало церквам, як юридичним особам, стали згідно нових декретів громадяни, які перейшли в іншу конфесію.

       Проти вольових і непокірних священиків безупинно збирали звинувачення, греко-католицькі храми передавали православним, їхні священики шукали другу роботу або емігрували.  Якщо на початку 1945 року єпархія нараховувала 425 священиків, то на кінець року їх залишилося 297, або 70%. Забігаючи трохи вперед підкреслю, що греко-католицьку церкву в Західній Україні ліквідували ще в 1946 році, але завдяки незламній, непохитній, твердій позиції молодого єпископа Теодора Ромжі цього зробити в Закарпатській області не вдалося. Він категорично відмовився перейти у православ”я. Москві не залишалося нічого, як вбити його фізично, і з другої спроби 1 листопада 1947 року їм це вдалося за допомогою рідкісної отрути. Мукачівська єпархія протрималася до 18 лютого 1949 року, коли до всіх парафій передали листа про припинення існування єпархії, що дало можливість ліквідувати її як юридичну особу.

       При всіх своїх недоліках, Закарпатська Україна мала, я б сказав, і відчутні досягнення. Це, в першу чергу, стосується проведення земельної реформи. За всю історію краю не було зроблено нічого подібного у розв’язанні земельної проблеми, підкреслю, так ефективно і оперативно. Нещодавно, я писав про земельну реформу, проведеної чехословацьким урядом, в цілому позитивно. Але реформи в аграрному секторі Закарпатської України були на порядок вищими і не можу зрозуміти, чому про них усі мовчать.

       Як відомо, аграрну реформу започаткував І-й з”їзд народних депутатів, згідно постанови якого “Про наділення селян, робітників і службовців Закарпатської України землею і лісом” усього передано 52,7 тисяч га землі. Розподілу підлягало 35 тисяч га поміщицької землі і 17,7 тисяч га за рахунок обмеження землекористувань. 28 лютого 1945 року Народна Рада прийняла постанову про порядок розподілу земель, конфіскованих у попередніх власників. Пріоритет надавався сім’ям добровольців Радянської армії та партизанів, а також переселенцям з гірських сіл у низинні. Землю отримали 54,4 тисячі із 145,2 тисяч селянських господарств краю, тобто 39,5%. 15 грудня 1945 року Народна Рада прийняла декрет про передачу землі “у безстрокове і безоплатне користування селянам”. У результаті аграрної реформи ліквідували крупне ( поміщицьке) землеволодіння. Частка малоземельних скоротилася до 2,9%, такого не було при жодній владі. Спеціальні земельні комісії стежили за справедливим розподілом землі та лісів. 19 березня 1945 року Народна Рада видала декрет за яким встановила максимальні норми землекористування. В Ужгородському, Берегівському, Севлюшському, Іршавському і Тячівському округах вони складали 22 га на одне господарство, а у Перечинському, Великоберезнянському,  Свалявському, Воловецькому, Волівському і Рахівському округах – 28 га. До липня 1945 року переселилося 1804 сім’ї бідняків, добровольців та партизан. На нових місцях проживання вони отримали належні наділи. Як видно з наведеного, з цим завданням впоралися в стислі строки і без лишньої бюрократичної тяганини.

        Закарпатській Україні відпустили безкоштовно для весняної сівби 1945 року 37,6тисяч центнерів жита, кукурудзи та інших зернових культур. Цю гуманітарну допомогу отримали 59,7 тисяч сільських господарств. У край завезли для продовольчих потреб населення 96 тисяч центнерів зерна, з яких 32 тисячі центнерів безкоштовно. Для цивільного призначення використали резерви Червоної армії, зокрема для розмінування сільськогосподарських угідь і для забезпечення сільського господарства кіньми і транспортом. Було також передано 150 медичних пунктів, 750 кг медикаментів.

       Однак земельний перерозподіл не виправдав сподівань селянства щодо власного господарювання на вільній землі. Їм відвели для цього тільки неповні 3 роки, позаяк далі розгорнулася суцільна колективізація.

       Хочу розвіяти ще один стереотип, який часто нагадують: “Радянська влада надала вам перший вищий учбовий заклад в області”. На самому ділі, ще 5 грудня 1944 року був прийнятий Декрет №16 “Про організацію вищих шкіл в Закарпатській Україні”, в ньому планувалося організувати на території краю державний університет, лісовий і агротехнічний інститути. Установчий документ мав назву “Постанова Секретаріату ЦК Комуністичної партії Закарпатської України та Народної Ради з дня 19 липня 1945 року, місто Ужгород, про утворення Закарпато-Українського університету.” В ньому йшлося про конкретні організаційні заходи покладені на повноважну комісію: утворення чотирьох факультетів (історичного, філологічного, біологічного та медичного), виділення приміщень (на теперішніх вулицях Підгірній та Августина Волошина), їх обладнання і ремонт. Окремо акцентували на наборі студентів (оголошеного наступного дня 20 липня) та початку їхнього навчання (1 жовтня), було вирішено питання стипендій, зарплат викладацькому складу, про бібліотеку. Вирішили найголовнішу проблему – фінансування (п’ять мільйонів пенге з бюджету Народної Ради Закарпатської України). Передбачалося надання 35 квартир викладачам. Термін навчання був визначений – 4 роки на історичному і філологічному і 5 років – на біологічному і медичному факультетах.

       Кого можна вважати батьками-засновниками? Підписали документ 6 посадових осіб: Перший секретар ЦК КПЗУ І.Туряниця, Уповноважені Народної Ради у справах освіти ( Іван Керча), комунального і лісового господарства ( Петро Сова і Микола Цуперяк), фінансів ( Юрій Івашко), охорони здоров’я ( Ілля Керечанин).

       27 вересня 1945 року наказом І.Керчі організатором університету призначили Степана Добоша, якого прийнято вважати першим ректором.

       У Києві 18 жовтня 1945 року з’явилася постанова Ради Народних Комісарів УРСР і Центрального Комітету КП(б)У “Про відкриття державного університету в Ужгороді”. ЇЇ підписали Голова Ради Народних комісарів УРСР М. Хрущов і Перший секретар ЦК КП(б)У Дем’ян Коротченко.

       Цікава виходить картина. Університет в Ужгороді уже на той час діяв, з першого по двадцяте вересня 1945 року пройшли вступні іспити, працювали підготовчі курси. Станом на 18 жовтня 1945 року юрисдикція УРСР ще не поширювалася на Закарпатську Україну це підкреслював у своїх спогадах Микита Сергійович, але у жовтні 1945 року він цього не знав і підписав цей документ. Та й на сьогодні мало хто на це зважає. Більше того, після того як М.Хрущов зробив блискучу кар’єру утвердилося і до нині існує стійке кліше, що 18 жовтня 1945 року – здійснилася віковічна мрія прогресивних закарпатців краю про власний університет. Навіть після опали М.Хрущова, ніхто не виправив цього, правда частину мармурової плити, на якій викарбовано витяг про утворення університету, акуратно відпиляли, де був підпис М.Хрущова. За компанію постраждав і Д.Коротченко. Хто не лінується, хай зайде переконатися в коридор хімічного факультету по вул. Підгірній в Ужгороді.

       Наступні кроки по університету здійснювались уже в межах правового поля Радянського Союзу. Останню крапку поставили в ту пору не в Києві. У Москві, на початку літа 1946 року, вийшли два документи російською мовою. Вони названі однаково: “ Про відкриття Ужгородського Державного університету в місті Ужгороді Української РСР. “ Це постанова Ради Міністрів СРСР від 28 травня за підписом В.Молотова. ЇЇ продублювало міністерство вищої освіти СРСР від 7 червня – підписав міністр С.Кафтанов.  Ужгородський Державний університет дозволили відкрити, як сказано в оригіналі, в 1946 році. Його зразу ж віднесли до першої категорії вузів Радянського Союзу і підпорядкували союзному міністерству вищої освіти.

       Як бачимо, за перший рік існування університет мав декілька документів про його відкриття, змінив декілька власних назв. Можливо, такий бурхливий початок дав можливість йому із не великого провінційного університету стати у ряд провідних закладів вищої освіти України.

       На цьому, мабуть, і закінчується позитив в житті Закарпатської України.

       Життя йшло дальше, а очікуваних результатів не було, хоч могутня держава – переможець спрямувала свої ресурси на розширення власної території за рахунок стратегічно важливого регіону, намагаючись перемістити свої кордони за Карпати. Діяли вони цілеспрямовано, нахабно, безпардонно, цинічно і безцеремонно. Це все було відомо Е.Бенешу. Він повідомив про це Голові ЦК Компартії Чехословаччини Клементу Готвальду, який в той час працював у Комінтерні. Той звернувся до Сталіна, який в особистому послані Е. Бенешу писав (даємо мовою оригіналу): “Глубоко уважаемьій господин  Президент Бенеш! Я только сегодня узнал от товарища Готвальда, что чехословацкое правительство очень обеспокоено собьІтиями в Закарпатской Украине и, что допускает, вроде советское правительство имеет намерение решить закарпатскую проблему в одностороннем порядке, вопреки соглашениям, которьіе существуют между двумя государствами… Советское правительство не препятствовало и не могло препятствовать населению Закарпатской Украиньі проявить народное волеизлияние… Поскольку проблема Закарпатской УкраиньІ бьіла поднята самим народом, то, естественно, она должна бьіть разрешена после войньі, когда обе стороньі признают єто своевременньІм.”

       Тим не менше, питання про приєднання Підкарпатської Русі під назвою Закарпатська Україна до Радянської України залишилося невідкладним. Відмежувавшись від рішення І-го з”їзду делегатів народних комітетів і уряду Закарпатської України, направлених на возз”єднання, Москва вирішила здійснити її приєднання з допомогою уряду Чехословаччини, примушуючи його до цього.

       Як відомо, 2 жовтня 1938 року Польща незаконно анексувала (приєднала) Тешинську область Чехословаччини, а США, Англія, Франція, Радянський Союз і інші країни антигітлерівської коаліції офіційно признали Чехословаччину в кордонах до 1938 року. Природно, Чехословаччина розраховувала на повернення Тешинської області і допомогу в розв”язанні цього питання з боку Радянського Союзу. Ніби-то для переговорів з цих питань в Москву був запрошений З.Фірлінгер. 21 червня 1945 року урядова делегація Чехословаччини вилетіла в Москву в наступному складі: прем”єр-міністр З.Фірлінгер, його заступники Я.Шрамек і Я.Урсіні, міністри: оборони – Л.Свобода, охорони здоров”я – Прохазка, зовнішньої торгівлі – Г.Рінка, освіти – З.Неєдлі і заступник міністра закордонних справ В.Клементіс. На їхній подив, в Москві їх повідомили про те, що питання Тешинського округу Чехословаччина і Польща нехай вирішують самостійно, а з ними піде мова про Підкарпатську Русь – Закарпатську Україну. Делегації було запропоновано для підписання договір про приєднання Закарпатської України до Радянської України. Чехословацька сторона була вражена, а ще більший подив викликало приєднання до Закарпатської України території Словаччини, по якій проходили залізничні і автомобільні дороги із Чопа в Ужгород.

       Після того, як аргументуючи конституційними повноваженнями, чехословацька делегація заявила, що не має права навіть обговорювати, а тим більше вирішувати питання про відчуження частини суверенної території Чехословаччини,чехословацькій делегації в недипломатичній формі пояснили, що згідно міжнародних договорів про післявоєнний переділ Європи Чехословаччина входить в сферу впливу Радянського Союзу. У нього є достатньо можливостей, щоб привести до влади в Чехословаччині уряд комуністів на чолі з К.Готвальдом, який в той час був заступником З.Фірлінгера. В даний час, вони, члени урядової делегації, ще являються відповідно прем”єром, віце-прем”єрами, або міністрами Чехословаччини, а через декілька днів можуть повернутися додому уже в якості простих громадян. Якщо повернуться взагалі.  

       Після таких вагомих “аргументів” З.Фірлінгер послав в Прагу на ім”я К.Готвальда телеграму. В ній доручалося отримати в посольстві Радянського Союзу в Празі проект Договору “Про Закарпатську Україну” і терміново обговорити його на засіданні Кабінету Міністрів, негайно прийнявши рішення, яким уповноважити очолювану Фірлінгером делегацію підписати цей Договір. В той же день 23 червня, під головуванням К.Готвальда , відбулося засідання кабінету міністрів Чехословаччини, який без обговорення прийняв запропоноване З.Фірлінгером рішення. Після цього З.Фірлінгер, Л.Свобода і Л.Клементіс змирилися, а “законники” Я.Шрамек і А.Прохазка продовжували вносити свої зміни і доповнення. Зокрема, їм вдалося виключити з цього Договору приєднання до Закарпатської України прикордонної території Словаччини. Після семи днів важких для чехословацької сторони переговорів, цей договір 29 червня 1945 року був підписаний.

       Зараз багато українофобів підхопили тезис вищого російського керівництва і козиряють заявами, що якби не Сталін і не Радянський Союз ніякої України, а тим більше Закарпаття в її складі не існувало б.

       Моїм опонентам рекомендую поміркувати ось над чим. Територію Закарпатської області, відірвану від Чехословаччини, товариш Сталін до України не приєднав.  Він її приєднав до Радянського Союзу. Влада на цій землі була встановлена не українська, а як скрізь у Союзі – радянська, чекістська, стукацька, розстрільна.

       А про що говорить той факт, що жодного представника Закарпатської України не було запрошено, навіть, на роль спостерігача під час переговорів та підписання вищезгаданого Договору. Не було жодного представника і Радянської України при проведенні важких перемовин, адже цей Договір був безпосередньо пов”язаний як з Україною, так і з Закарпаттям. Або візьміть таке, Договір було складено на російській, чеській і словацькій мовах. А де ж Україна, яку нам створював Сталін?

       Нема нічого дивного в тому, що  держава Закарпатська Україна була скасована 22 січня 1946 року указом Президії Верховної Ради СРСР і край став просто адміністративною одиницею “Закарпатською областю Української РСР у складі Радянського Союзу”. Регіон втратив свій юридичний статус.

       Зверну увагу читачів ще на таку деталь. Після підписання Договору в червні 1945 року він вступав в силу лише після його ратифікації і обміном відповідними грамотами. З радянської сторони ніяких проблем не було, але чехословацька сторона, яка звикла діяти в демократичному правовому полі, затягувала цей процес, щоб були витримані всі передбачувані процедури.

       Щоб припинити відтягування ратифікації Договору і поставити Чехословаччину перед здійсненим фактом, указ від 22 січня1946 року було прийнято до того, як його підписав Е.Бенеш і відбувся обмін ратифікаційними грамотами.

       В Чехословаччини не залишалося іншого виходу, як 30 січня 1946 року обмінятися грамотами про ратифікацію Договору “Про Закарпатську Україну” – і цей незаконний з усіх сторін Договір в 00 годин 00 хвилин з 30 січня на 1 лютого 1946 року вступив у силу.

       Показовим є приєднання до Закарпаття території вздовж залізничної і автомобільної доріг Чоп – Ужгород з рядом населених пунктів. Чехословацька сторона категорично відмовилася від їх приєднання у Договорі. Але в Кремлі прийняли рішення силовим методом оволодіти цією територією, яка мала для СРСР стратегічне значення. В ніч на  8 вересня 1945 року бійці залізничних військ Червоної армії вигнали з залізничного вузла Чоп залізничників Чехословаччини. Ранком цього ж дня вони розігнали чехословацькі органи місцевого самоврядування в селі Чоп і окупували його. Потів в Чопі провели мітинг на якому “обрали” новий орган влади – Чопський Народний Комітет Ужгородського окружного комітету Закарпатської України. Так залізнична станція і село Чоп 8 вересня 1945 року опинилися в складі Закарпатської України. В цей же день наказом міністерства зовнішньої торгівлі Радянського Союзу в Чопі була створена Чопська прикордонна митниця Радянського Союзу в чужій країні.

       Залізничний шлях і автомобільна дорога Чоп-Ужгород проходили через ряд населених пунктів Чехословаччини (були в складі Земплінської  жупи – Велькокапушанський та Кральовськохолмецький округи) – це: Батфа, Талц, Малі Селменці, Паладь- Комаровці, Палло, Ратовці, Соломоново, Сюрте, Тісоашвань, Тейглаш, Лєкаровце, Великі Ратовці. Тому Москва ввела в ці населенні пункти підрозділи Червоної армії і оголосила, що ці села приєднанні до Закарпатської України. Потім на мітингах були “обрані” сільські народні комітети, які ввійшли до Ужгородського округу. Таким чином, уже у мирний час Радянський Союз захопив 250 квадратних кілометрів території Чехословаччини. Правда, 4 квітня 1946 року Радянський Союз передав із складу Закарпатської області село Лєкаровці. Дійсно, переможців не судять. Але, чи не нагадує вам це сьогоднішні рейдерські захоплення, хоч тепер йдеться про підприємства.

       Проте тільки 8 січня 1958 року СРСР уклав угоду з Чехословаччиною про остаточне врегулювання майнових і фінансових питань, пов’язаних із возз’єднанням Закарпатської України з УРСР. Звісно, гострих кутів обійти не вдалося. Радянський Союз навідріз відмовився компенсувати власникам вартість майна, землі та нерухомості. Лише через півстоліття, завдяки здоровому глузду чеського уряду, громадяни Чехії, які під час ІІ- ї Світової війни залишили своє майно в Закарпатті, отримали шанс дістати до двох мільйонів крон компенсації. Відповідний закон прийняв чеський парламент у березні 2004 року.

       А як Угорщина? Державі, яка вчасно не вийшла з війни, незважаючи на постійні намагання вийти із неї і вступити в антигітлерівську  коаліцію, прийшлося прийняти диктат країни-переможця. Кордон між Закарпатською Україною та Угорщиною залишився станом на 1 січня 1938 року. Перемир”я, підписане в Москві 30січня 1945 року між СРСР та Угорщиною, а потім мирний договір від 10 лютого 1947 року, закріпили відмову Угорщини від окупованих та анексованих територій після Віденського арбітражу 21 листопада 1938 року.

       І на закінчення хотів би для любителів історії деталізувати під яким пануванням перебувало Закарпаття в 20-му столітті? Зроблю це на прикладі рідного Виноградова позаяк в його історію я найбільше заглибився.

       До 18 листопада 1918 року воно перебувало у складі Австро-Угорщини. В цей день, в результаті буржуазно-демократичної революції була проголошена Угорська Народна Республіка і природно ми ввійшли до її складу. 22 грудня 1918 року утворюється так звана автономна “Руська Крайна” – аморфне утворення в якому ніколи не було визначено кордонів та проживали угорські русини. Достеменно відомо, що комітат Угоча входив до його складу. 21 березня 1919 року в складі тієї ж “Руської Крайни” ми влилися в Угорську Соціалістичну Республіку в якій утрималися 33 дні до 23 квітня 1919 року, коли Виноградів окупувала боярська Румунія. Її влада проіснувала трохи більше року до 30 травня 1920 року. Цього дня Румунію змінила Чехословаччина, і Севлюш став частиною Підкарпатської Русі. З 28 жовтня 1938 року по 14 березня 1939 року в складі Карпатської України під протекторатом Чехословаччини. 15 березня 1939 року – 16 березня 1939 року (40 годин) – незалежна Карпатська Україна. З 16 березня 1939 року до 24 жовтня 1944 року – Угорське Королівство. 24 жовтня 1944 року – 28 жовтня 1944 року – зона бойових дій Червоної армії. 28 жовтня 1944 року – 26 листопада 1944 року під юрисдикцією урядової місії  Чехословаччини. 26 листопада 1944 року – 22 січня 1946 року в складі Закарпатської України. З 22 січня 1946 року приєднана до СРСР, а з 24 серпня 1991 року і по нині –  складова частина незалежної України. Отже за 100 років Виноградів (Севлюш) зазнав 14 змін влади. Чим не привід звернутися в книгу рекордів Гінесса для реєстрації цього феномену.

       Так я хотів закінчити цю статтю, над якою працював трохи більше року. Але в державі сталися трагічні події, що навівають сумні аналогії, які не можна залишити поза увагою. Коли я висвітлював події 1944 року, навіть, у найжахливішому сні не міг припустити, що анексія Криму можлива в ХХІ столітті майже по тому самому сценарію, що й приєднання Закарпаття. Судіть самі про такі аналогії: І.Туряниця – Аксьонов, закарпатські комуністи – кримські проросійські партії, громадські організації, окремі члени партії регіонів та комуністів, вибори Народної Ради Закарпатської України – вибори нового кабінету міністрів Криму, перешкоджання роботі чехословацької місії – паралізація органів державної влади України, блокування і витіснення чехословацького корпусу із Закарпаття – облога українських військових частин. І тоді приводом було волевиявлення народу Закарпаття під дулом російського окупанта, прийняття Маніфесту та збір підписів за нього і тепер проведення “так званого” референдуму. Почерк росіян збігається у всьому – діяли і діють вони цинічно, нахабно, безцеремонно, безпардонно, отруюючи дезінформацією свідомість не тільки жителів Криму, але й зарубіжжя, не гребуючи підкупом провідних зарубіжних ЗМІ.

       Коли я писав про возз’єднання Закарпаття наївно думав, що це перший і останній в історії випадок анексії території держави союзниці. Виявляється Путіну не дають спокою лаври Сталіна, до речі, якого я до цього часу рахував найбільш огидним мерзотником у світі. Але все ж таки є і ряд деяких відмінностей. Так, Сталін – керівник потужної держави переможниці, на дії якої більшість світу заплющувала очі, не дозволив собі використати Маніфест про возз’єднання і зібрані підписи за нього, коли виявилося, що вони мають хитку юридичну основу в міжнародному юридичному праві, а різними засобами примусив уряд Чехословаччини оформити передачу Закарпаття під юрисдикцію СРСР. Ще одна відмінність: у Сталіна не було одіозної фігури запроданця Януковича. Якщо Сталін намагався відкрито не нехтувати думкою міжнародної спільноти, то Державна Дума відкидає всі загальноприйняті світові стандарти. І ще одне: події 1944 року склалися на кінець Другої Світової війни, а в 2014 році вони можуть спровокувати – Третю. І на кінець, моє тверде переконання: як би не бундючився Путін – він залишиться пігмеєм в порівнянні із Сталіним.

       Дальший хід подій показав, що ліліпутін, брязкаючи зброєю, випустив на волю бацили червоної чуми, і дуже жаль якщо їй вдасться захопити світ, як колись коричневій. Будемо надіятися, що Бог дасть нам сили витримати це нелегке випробування.

       В ході даної публікації в багатьох читачів виникли питання: “ А звідки я беру матеріали, дані, приклади для статті?” Завжди починаю з розвідки теми яка мене цікавить, із розмов і бесід з очевидцями, професійними істориками. Записую їх розповіді, спогади, збираю фотографії, якщо вони збереглися. Потім шукаю підтвердження в літературі, мемуарах, іноді в Інтернеті. Велику бібліотеку має о. Бендас Д., який люб”язно дозволяє нею користуватись та навіть більше того, часто консультує мене з тих чи інших питань, не зважаючи на постійну зайнятість, за що я йому безмежно вдячний, Нерідко звертаюся за порадами до нашого професійного історика Омеляна Гомоляка, у якого, крім всього іншого, дуже солідна бібліотека по історичній тематиці. Я його дуже поважаю і впевнений, що він би досяг набагато більших висот у професії, якщо б із занять історією зміг би утримувати сім”ю із шести дітей. Приємно здивував широтою знань про історію рідного краю і редактор нашої газети В.В. Кіш, підказками якого я часто користуюся. Багато ідей подає мені і високо ерудована людина – Іван Йосипович Бабота, з яким я провожу багато часу, обговорюючи ту чи іншу тематику.

       Несподівано приємне враження справляє і наша районна бібліотека широким вибором книг, особливо у відділі література на угорській мові.

       Правда, висновки стараюся робити самостійно, спираючись на свій життєвий досвід і намагаюся зберегти об”єктивність.  Наскільки мені це вдається хай судять читачі.Для зацікавлених приведу основний список літератури, якою я користувався, готуючи цю статтю.

       1. Нємец Франтішек, Володимир Моудрі “The Soviet SEIZURE of Subcarpatian Rutenia.” Toronto, 1955.

       2. IVAN POP “Dejini Podkarpatske Rusi v datech” PRAHA, 2005.

       3. “Енциклопедія історії та культури карпатських русинів” Ужгород, 2010.

       4. “Приєднання Закарпатської України до Радянської України” В.Маркусь, Київ,   Інтел, 1992.

  1. Микола Болдижар і Олександр Грін “Закарпатська Україна: державно-правовий статус і діяльність: кінець 1944 року – початок 1946 року” Ужгород, 1999.
  2. “Закарпаття: 1919-2009 рік. Історія, політика і культура.” Ужгород, 2010.
  3. Іван Поп “ Як нас віддавали, або троянди для прислужників Мехліса – Прага 1945 року: урядові і парламентські дискусії довкола питання про передачу Закарпаття СРСР” Карпатський край, Ужгород, 1995.
  4. Петр Годьмаш, Сергей Годьмаш «История республики Подкарпатская Русь» Ужгород 2008.
  5. “Воспоминания Н.Хрущова” Журнал “Вопросы истории” №7,8, 1991, Москва.
  6. “Советско-чехословацкие отношения 1945-1960 гг. Документы и материалы.” Москва,1971.

                                                                І. Біланчук

ЗАКАРПАТСЬКА  УКРАЇНА.

ІСТОРІЯ  БЕЗ БІЛИХ ПЛЯМ.

                                                                        “Народ, що не знає своєї історії,

                                                     є народом сліпців”

                                                                                             О.Довженко

      Все своє свідоме життя – а це більше піввіку – я був твердо переконаним, що після визволення Закарпаття в жовтні 1944 року радянськими військами – воно, згідно волевиявлення народу, яке було оформлене в Мукачеві 26 листопада 1944 року в Маніфесті про возз’єднання, приєдналося до Радянського Союзу. Більше того, я не сумніваюся, що абсолютна більшість читачів думає аналогічно. Історики, які кажуть, що у ХХ столітті Закарпаття встигло побувати в складі Австро-Угорщини, Чехословаччини, Королівства Угорщини          

( а частина і у Румунії), Радянського Союзу і незалежної України забувають ще про одне суверенне державне утворення – Закарпатську Україну, яка проіснувала 15 місяців і мала всі атрибути самостійності.

       Щоб краще зрозуміти суть проблеми зробимо короткий екскурс в правову-політичну площину відносин Радянського Союзу і Чехословаччини. Нагадаємо, що Радянський Союз став єдиною країною, що в спеціальній заяві засудила німецьку та угорську агресії проти Чехословаччини, котра закінчилася 15 березня 1939 року окупацією Чехії та Моравії, Карпатської України. У той же час, у сприятливій для себе ситуації СРСР, згідно з пактом Ріббентропа-Молотова, 17 вересня 1939 року ввів війська на територію Польщі. У сусідній Галичині та Західній Волині розіграли карту возз’єднання українських земель. Власне, Друга Світова війна розпочалася завдяки тісній співпраці Німеччини і СРСР в плані нового переділу політичної карти світу.

       Серед небагатьох державних діячів Європи, що відверто підтримали радянську акцію щодо анексії західноукраїнських земель, був екс-президент Чехословаччини Едуард Бенеш, який на той час очолював Державну Раду Чехословаччини, яка була утворена в Лондоні із міністрів уряду ЧСР  і державних чиновників високого рангу, які емігрували в Англію. СРСР першим визнав чехословацький уряд в еміграції та уклав з ним ряд угод і договорів. 22 вересня 1939 року в Лондоні Бенеш спеціально зустрівся з послом СРСР у Великобританії Іваном Майским. На цій зустрічі вперше в чехословацько-радянських відносинах було порушено питання про післявоєнну долю Підкарпатської Русі ( Карпатської України). Е. Бенеш допускав два варіанти: цей край повинен залишитися складовою частиною Чехословацької Республіки, або може відійти до СРС Р, але в жодному разі не до Угорщини чи Польщі. Деякі автори такий підхід до долі Підкарпатської Русі пояснювали тим, що Бенеш прагнув, щоб Сталін визнав його президентом Чехословаччини в екзилі, яким він себе проголосив одноосібно, в обхід існуючої на той час законодавчої бази Чехословаччини. І в других зустрічах він не відмовлявся від цього тезису. Дуже цікаво, що жодного разу Сталін не реагував на цю пропозицію. Проте в двосторонніх угодах від 18 липня 1941 року та 8 травня 1944 року, а також договору від 12 грудня 1943 року визнавалися довоєнні кордони Чехословацької Республіки. Вони передбачали невідкладну передачу визволеної території чехословацькій цивільній адміністрації.

       У відповідності з цими домовленостями, урядовим декретом Чехословацької Республіки на визволеній території Підкарпатської Русі було призначено міністра Франтішка Нємеца, його заступником – генерала Рудольфа Вікста, а політичним радником – закарпатського українця, офіцера з освітньо-культурної роботи у чехословацькому війську Івана Туряницю. Командування визволеної території очолив генерал Антонін Гасал-Ніжборський.

       28 жовтня 1944 року, зразу ж після визволення краю, урядова місія Чехословаччини приступила до роботи. Але тут розпочалася серйозна підкилимна вовтузня. У військовій газеті “Сталінський прапор” 28 жовтня 1944 року був опублікований наказ Головнокомандуючого Й.Сталіна з словами, що “Війська 4-го Українського фронту в результаті навального наступу, сьогодні 27 жовтня оволоділи на території Чехословацької Республіки головним містом Закарпатської України – Ужгород…”. Але адміністративно-територіальної одиниці під назвою “Закарпатська Україна” в складі Чехословаччини ніколи не існувало. Її потрібно було створити згідно таємних планів Москви. Для чого це було потрібно? Споконвічною мрією російських царів, починаючи від Петра І і кінчаючи Й.Сталіним, було вийти за Карпати і отримати стратегічний вплив на Дунайський басейн і Балкани.

       Таким чином, згадування Закарпатської України в пресі в наказі Сталіна було таємним сигналом для командування 4-го Українського фронту і уряду Радянської України приступити до створення на території дружньої Чехословаччини незалежної від неї держави під назвою “Закарпатська Україна”. Для цього в кабінетах ЦК ВКП(б) і НКВС був створений детальний план і намічений кістяк уряду майбутньої держави. Все робилося в обстановці цілковитої таємничості, про нього не був поінформований, навіть, перший секретар ЦК компартії Чехословаччини К. Готвальд. До речі, планувалася і здійснювалася, мабуть перша в світі безцеремонна анексія території союзника.

       В свою чергу Ф Нємец 28 жовтня 1944 року видав маніфест, в якому йшлося про те, що в функції урядового уповноваженого Чехословаччини на визволеній території входить: відновлення місцевих органів державної влади і керівництво ними, мобілізація в армію, забезпечення громадського порядку і взаємодія з радянським військовим командуванням.

       Щоб дезорієнтувати і заспокоїти уряд Чехословаччини, начальник штабу 4-го Українського фронту генерал-лейтенант Ф. Коржевич 28 жовтня 1944 року підписав “Інструкцію комендантам на визволеній від німецьких окупантів території Чехословаччини” в якій приписувалось не вмішуватися в адміністративні функції місцевих адміністрацій і справи цивільного управління. В інструкції давалася чітка вказівка ніяких інших властей ніж чехословацькі адміністрації не признавати, ні в які перемовини з організаціями, які не представляють владу не вступати, і взагалі розглядати їх як самозванців.

       Однак, військові коменданти 4-го Українського фронту керувалися не цією інструкцією, а вказівками командування фронту, направленими на блокування адміністрацій уряду Чехословаччини. Першою несподіванкою було оголошення більше половини краю зоною військових дій, в яку заборонялося входити навіть Ф. Нємецу. В цю зону ввійшли округи: Великоберезнянський, Перечинський, Ужгородський, Мукачівський, Свалявський, Воловецький, Іршавський і Берегівський.

       Тому Ф. Нємец змушений був розмістити свою місію в Хусті. Відтоді з”явилися тимчасові місцеві комітети державної влади Чехословаччини – військові комендатури і народні ради (комітети). Чехословацька урядова місія спробували перебрати всі важелі державного управління регіоном. Наприклад, за її розпорядженням у грудні 1944 року на марках Королівства Угорщини ( а їх налічили 27 видів) ручним штемпелем зробили надпечатку абревіатури “CSP”  (Чехословацька пошта). Ці марки використовувалися у “чехословацькій зоні” впродовж декількох місяців.

       В перших числах листопада 1944 року в Ужгороді адміністрація Ф. Нємеца створила тимчасовий орган місцевого самоврядування “Ужгородський народний комітет”. Однак на наступний день, силами партійних функціонерів з Радянської України, перевдягнутих під партизан, розігнали його.  4 листопада 1944 року Ф. Нємец направив в Ужгород співпрацівників своєї адміністрації і солдат учбового полку 1-го чехословацького корпусу на чолі з його командиром полковником К. Стржелка. Однак командування 4-го Українського фронту потребувало, щоб прибулі в “зону бойових дій” представники адміністрації і чехословацькі військовослужбовці негайно покинули її. Адміністрації уряду Чехословаччини все ж вдалося створити народні комітети в тій частині краю, яка не входила в зону бойових дій 4-го Українського фронту: Рухівському, Тячівському, Хустському, Севлюшському, Волівському (нині Між гірському) округах. Адміністрація Нємеца приступила до організації і проведення 22 листопада 1944 року в місті Хусті з”їзду делегатів народних комітетів чехословацької орієнтації. На порядку денному було одне питання: обрати для автономної республіки Підкарпатська Русь тимчасовий орган самоврядування під назвою Народна Рада Підкарпатської Русі.

       В Москві добре розуміли, що здійснити від”єднання від Чехословаччини Підкарпатської Русі і створити незалежну Закарпатську Україну малочисельним загоном місцевих комуністів, які крім того були привчені до демократичних методів роботи, які панували в компартії Чехословакії, їм не під силу. Координував всю роботу Лев Мехліс –член військової ради. Для виконання цього завдання йому на допомогу був назначений заступник начальника головного управління військової контррозвідки ( СМЕРШу) генерал-майор М. Селівановський. Його посада офіційно називалася так: “Головний уповноважений Радянського Союзу по приєднанню Закарпатської України до Радянської України.” При уряді Радянської України була введена посада: “Головний уповноважений уряду Радянської України по приєднанню Закарпатської України до Радянської України”, на яку був призначений полковник СМЕРШу І. Гребченко. Для вирішення всіх оперативних завдань Радянська Україна направила більше сотні “партизан” із числа штатних інструкторів і агітаторів міських, районних і обласних органів компартії України. Вони самі назвали себе “партизанами”, тому що екіпірувались під партизан і були озброєні автоматами, гвинтівками, пістолетами і заявляли, що ніби-то приймали участь у звільнені Підкарпатської Русі і як визволителі мають право приймати участь у створені місцевих органів влади.

       Про стиль і методи роботи офіцерів політичного управління 4-го Українського фронту, СМЕРШу і “партизан” досить  детально описано в нині розтаємниченій доповідній начальника політичного управління 4-го Українського Фронту генерал-лейтенанта М.Проніна. Вона складається із 124-х машинописних сторінок і називається “Боротьба народу Закарпатської України за возз”єднання з Радянською Україною”. Ця доповідна, підписана М.Проніним 10 липня 1945 року і адресована начальнику Головного Політичного Управління Червоної Армії А. Щербачову. В ній, зокрема, генерал Пронін стверджує, що у звільненій Червоною Армією Підкарпатській Русі “перші народні комітети не стільки обирались, скільки призначались командирами військових частин, які оволодівали тим чи іншим населеним пунктом. Це призначення проходило часто без врахування думки народу.” Тому не має необхідності зупинятися на створені народних комітетів радянської орієнтації.

       Нагадаємо, що адміністрація уряду Чехословаччини планувала провести у місті Хусті 22 листопада 1944 року з”їзд делегатів. Але радянські офіцери спланували і провели акцію зриву цього заходу. А зробили вони це так. Як відомо по вироку угорського трибуналу в квітні 1944 року в місті Мараморош-Сигет були розстріляні і там поховані підпільники із розвід групи Ф.Потокі: Василь Жупан, Гаврило Логойда, Михайло Сірко, Микола Сокач і Василь Чіжмар. Політуправління 4-го Українського фронту вирішило перезахоронити їх тіла в місті Мукачеві саме 22 листопада, оголосивши цей день траурним по всьому краю, щоб заборонити проведення в цей день всіх заходів і зборів. Одночасно, 22 листопада Ф.Нємец був викликаний по “невідкладних військово – політичних справах” в штаб 4-го Українського фронту на засідання військової ради. А в місто Хуст були командировані досвідчені “партизани”, щоб зірвати роботу з”їзду – сказано в доповідній М.Проніна А.Щербачову. Через недостатню кількість делегатів для його легітимності він не відбувся.

       На декілька днів раніше, 19 листопада 1944 року в мм. Мукачеві відбулася ще одна знакова подія – конференція Підкарпаторусинського крайкому комуністичної партії Чехословаччини. Присутніми були 294 депутати із усього краю, а також багато гостей від Червоної армії та партизан. Конференція пройшла як “засновницька конференція комуністичної партії Закарпатської України”, незалежної від компартії Чехословаччини. Заснувавши нову і незалежну комуністичну партію, ще не існуючої держави, конференція обрала центральний комітет комуністичної партії Закарпатської України ( ЦК КПЗУ) в складі 24 чоловік, а також прийняла ряд рішень, в тому числі і про те, щоб 26 листопада 1944 року провести з”їзд делегатів Народних комітетів, на якому прийняти рішення про утворення незалежної республіки Закарпатська Україна і її приєднання до Радянської України.

       В той же день відбулося засідання ЦК КПЗУ, на якому першим секретарем був обраний І.Туряниця, другим – Д.Тарахонич, а С.Вайс – просто секретарем. Пізніше на посаду другого секретаря ЦК КПЗУ, який відав ідеологічною роботою, був кооптований прикомандирований із Києва Андрієнко ( справжнє прізвище Андрій Чеканюк), а Д.Тарахонич став просто секретарем.

       Цікавою є метаморфоза І.Туряниці, надпоруччика чехословацької армії, радника Ф. Нємеца, який 29 жовтня відпросився з чехословацької місії у Хусті відвідати хвору маму, але вже не повернувся, а з головою поринув у політичну діяльність, перешкоджаючи чехословакам. Цього ж дня він влаштовується працювати в мукачівську управу, а через декілька днів в мукачівський Народний комітет. Вже 31 жовтня 1944 року заснував у Мукачеві міську організацію компартії, а 19 листопада – він уже перший секретар ЦК КПЗУ. Так і хочеться запитати як у тому фільмові: ”Хто Ви пане Туряниця?”. Деякі автори прямо називають його дезертиром з чехословацької армії, і, мабуть, мають рацію. Які мотивації керували його поступками? Може ця людина була одержима манією влади? Але подальші його дії не підтверджують цього. Чому він так ненавидів чехів? Адже під час їхнього панування він очолював і проводив успішні страйки, які не могли подобатися урядові, але згідно демократичного законодавства Чехословаччини, він жодного разу не те що не був заарештований, але й не притягався до жодної відповідальності. А може причина простіша – він був агентом НКВС і тупо і банально, можливо всупереч своєї совісті і бажань, виконував вказівки хазяїв. Пишучи про ту чи іншу історичну постать, не засуджую іх дій і вчинків, бо ще невідомо, як би я та й інші повелися на їхньому місці в тому чи іншому конкретному часі, під впливом невідомих нам обставин. Потрібно підкреслити, що нам уже відомі наслідки іх діяльності і до чого вони привели, тому і давати оцінки легше. Але як би не хотів залишатися об”єктивним, скажу відверто, багато з того що зробив І.Туряниця просто непорядно.

       У краї перестали церемонитися з місією Ф.Нємеца, почали розганяти Народні комітети, створені чехословацькою адміністрацією, перешкоджали мобілізації відправці в І-й Чехословацький корпус військозобов”язаних громадян Чехословаччини. В той же час, активізували “мобілізацію” громадян держави союзниці в Червону армію під виглядом вербування добровольців.

       В зв”язку з цим Е.Бенеш дав вказівку Л.Свободі провести по цьому питанню переговори з командуванням 4-го Українського фронту. З чехословацької сторони брали участь Ф.Нємец, генерали Свобода і Гасал-Ніжборський. З радянської – командуючий фронтом генерал армії І.Петров, член військової ради фронту генерал-полковник Л.Меліс і генерал-майор СМЕРШу М.Селівановський  ( з метою конспірації під іменем майора Камбулова). Чехословацька сторона вказала, що дії командирів військових частин фронту порушують права Чехословаччини, її суверенітет і діючі договори між СРСР і ЧСР. У відповідь генерал Петров заявив: “ що Червона армія керується не міжнародними правами, а законодавством Радянського Союзу, і тому на тій території де знаходиться Червона армія, діє законодавство Радянського Союзу.”

       Ось один із прикладів, 15 листопада 1944 року у Севлюші (нині Виноградів) у розташування учбового полку І-го Чехословацького корпусу прийшли радянські офіцери забирати під виглядом “вербування” воїнів цього полку в якості “добровольців”. В результаті між командиром цього полку полковником К.Стржелка і радянськими офіцерами виник конфлікт який закінчився тим, що всі воїни учбового полку родом із Підкарпатської Русі були відправлені на передову 4-го Українського фронту в якості “добровольців”, а всі інші, в тому числі і полковник К.Стржелка, в розпорядження штабу 1-го Чехословацького армійського корпусу, який в той час знаходився в Гуменному.  Ось як були висвітлені ці події в газеті ЦК КПЗУ “Закарпатська правда”:” Чехословацькі офіцери із зброєю в руках виступили проти воїнів Червоної армії, тому їх вигнали з Закарпатської України в Словакію.”   

       Про цей інцидент доповіли в Лондоні Е.Бенешу, який в свою чергу відвідав посла Радянського Союзу В.Лебедєва і зробив йому відповідну заяву. По вимозі міністра закордонних справ СРСР В.Молотова, посол Лебедєв попросив Е.Бенеша відмовитися від своєї заяви і натякнув, що без допомоги Радянського Союзу Словаччина не воз”єднається з Чехією. Тому Е.Бенеш уже 23 листопада 1944 року в директиві послу в СРСР З.Фірлінгеру пише, щоб він натякнув уряду Радянського Союзу про те, що уряд Чехословаччини змириться з мобілізацією в Підкарпатській Русі “добровольців” при умові, що подібного не буде творитися в Словаччині з русинами Пряшевської Русі.

       Як результат, в чехословацькому корпусі воювало 6735 бійців із Підкарпатської Русі, а “добровольців” в підрозділах  4-го Українського фронту – 23000.

       Зараз деякі автори упрощено підходять до воз”єднання Закарпаття з Україною, ставлячи його в пряму залежність від діяльності місцевих комуністів, політпрацівників 4-го Українського фронту і СМЕРШівців. Але значна частина, можна сказати більшість населення, з надією очікували Червону армію, яка визволить їх і допоможе приєднатися до України. Такі прагнення були ще в 1939 році і вони посилилися особливо після того, як чехословацька влада, завдяки діям емігрантів з Росії і України, розділила населення краю на українофілів і русофілів. Потрібно підкреслити, що русини обох орієнтацій з великим нетерпінням чекали приходу Червоної армії, плекаючи, під впливом комуністичної пропаганди, надії на національну свободу та щасливе майбутнє. Тому заперечувати прагнення русинів приєднатися до України було б несправедливим. Адже корінний народ краю, віками перебуваючи в кількісній більшості, завжди був лише в якості національної меншини, часто піддавався національним утискам. Нарешті стало можливим здійснити  прагнення домінуючого населення Закарпаття.

       Але ейфорія радості від визволення скоро минула, хоч і не у всієї частини населення. Першою вона пройшла у інтелігенції та у населення  великих міст.  Люди прозріли. Багато знали про факти насильства над людьми в концтаборах ГУЛАГу, особливо з розповідей легіонерів чехословацького корпусу Л.Свободи, які на короткий срок були вдома у відпустках. Чехословацькі легіонери, наші земляки, принесли ще одну звістку, що вище командування Червоної армії спеціально не дозволило корпусу Свободи звільняти Закарпаття ( щоб його бійці не могли розповісти про порядки в Радянському Союзі), а направило його на Дуклянський перевал, де у безглуздій операції полягли тисячі наших земляків.

       Попри всі позитиви визвольної місії Червоної армії і шану до неї за героїзм у боротьбі проти фашизму, дії тих мародерів, які у військовій формі та без неї  увійшли після фронтових ешелонів до краю, змінили ставлення до визволителів. В область було направлено близько півтисячі комуністів і спеціалістів, які зайняли ключові посади. Вони захопили найкраще житло, заволоділи рухомим і не рухомим майном репресованих євреїв, угорців, німців, додому безсоромно вивозили кращі твори мистецтва: скульптури, картини, тощо. В закарпатського народу віками вироблялася пошана до приватної власності, а таке безцеремонне заволодіння чужим добром кваліфікувалося, як святотатство. Посилили негатив і морально- та культурно-побутовий рівень прибулих.  Ще живі люди, які пам’ятають про їхню пристрасть до наручних годинників, дефіле у нічних сорочках і піжамах, невміння визначитися з призначенням ватерклозетів. Автор зовсім не намагається принизити їх, за  такий рівень розвитку ( що може і не від них залежало). Але  не може зрозуміти, чому  прислані кадри характеризували закарпатців убогими, обмеженими, пригніченими і часто нікчемними. До цих пір пам’ятаю одну вчительку фізики, яка часто підкреслювала: “Ми принесли до вас освіту бо тут була суцільна неграмотність.” Насправді, як виявилося, в краї на кінець війни було 15% неписьменного населення. У дітей і в деяких дорослих це нав’язувало почуття меншовартості.

       Другим фактором, який нівелював любов і пошану до визволителів, було нагнітання страху, залякування. Це стало особливо відчутним після постанови військової ради 4-го Українського фронту  13 листопада 1944 року за якою понад 30000 наших земляків: угорців, німців, українців – колишніх солдат і офіцерів, які втекли з угорської і німецької армій було інтерновано і відправлено в ГУЛАГ. Для справедливості скажемо, що репресії проти угорців і німців, яких віднесли до ворожих націй, почалися відразу як тільки у Закарпаття ввійшли радянські війська. Під знаком розпалювання страху відбувалися акції вербування добровольців – виникло дуже цікаве словосполучення – “мобілізація добровольців” яке треба розуміти як примусове залучення молоді до лав Червоної армії. Страх викликали і деякі речі, які в нас зараз можуть викликати хіба-що подив. Так моя теща, з угорської сім”ї середнього достатку, розповідала, як від страху спалили всю бібліотеку, яку поколіннями збирала вся сім”я, насамперед класиків угорської та світової літератури в палітурках із шкіри. Здавалося б для чого це робити? Але знаний історіограф Мукачівської греко-католицької єпархії отець Бендас Д. підтвердив, що були всі підстави боятися. Так, вивчаючи архівні справи 129 священиків, засуджених за відмову перейти у православ”я, в багатьох документах знайшов звинувачення за журнали, якщо там були картинки, які не сподобалися слідчому. Адже читати по угорськи він не знав. За це давали лишню статтю “антирадянська пропаганда” і додаткові строки.

       І не останню роль в послаблені позицій Червоної армії зіграло брутальне, безпардонне обмеження діяльності чехословацької урядової місії на чолі з міністром Ф.Нємецом. Треба сказати, що велика частина населення і навіть бойові офіцери і бійці Червоної армії були впевнені що Підкарпатська Русь увійде до складу Чехословаччини згідно попередніх радянсько-чехословацьких домовленостей.

       Наведу конкретні аргументи в корись цього. Так, уже згадуваний о. Бендас  в багатьох справах знайшов запитання до священнослужителів: “Чому ви не покинули край?” І всі без винятку відповіли: “А для чого, коли ми були твердо переконані, що область увійде до складу Чехословаччини, де греко- католики не переслідуються.”

       Або таке: в краї були у вжитку – радянські рублі, угорські пенге, чехословацькі корони. Так от, радянські воїни, які дислокувалися в Закарпатті, грошове забезпечення отримували у чехословацьких кронах. До речі, в  населення до середини 1945 року російські рублі абсолютно не користувалися ні довірою, ні попитом. Про це свідчить і те, що цінники в магазинах були в пенге і паралельно в коронах. Для прикладу, наведемо такі ціни: один кілограм цукру обходився 13 пенге або 29 крон, господарське мило(400 грам) – 6,34 пенге або 14 крон, 1 кг оселедців – 15 пенге або 33 крони.

       Про цинічні з грубими порушеннями міжнародного права акції проти чехословацької місії згадувалося уже вище. Ці, та багато інших чинників за неповний місяць значною мірою підірвали віру і впевненість закарпатців у необхідності приєднання до України. Тому політпрацівникам 4-го Українського фронту, СМЕРШівцям, місцевим комуністам і симпатикам прийшлося прикласти не мало зусиль щоб виконати намічене.

       Щоб не допустити зриву проведення з”їзду делегатів народних комітетів політуправління 4-го Українського фронту провело спеціальну акцію. Про неї в Доповідній Н. Проніна генерал-полковнику Щербачову написано: “ Що “партизани” побували у всіх округах Підкарпатської Русі, де в порядку підготовки до з”їзду проводили окружні конференції на яких обиралися делегати на з”їзд, допомагали готувати виступи, забезпечували доставку до місця з”їзду на автомашинах. Інша група “партизан” при активній допомозі редакцій газет “Закарпатська правда” і “Закарпатська Україна”, готували головні документи до з”їзду або конференцій: доповіді, резолюції, звернення до товариша Сталіна і т.п. Співробітниками цих редакцій в основному були офіцери Червоної армії у званні майор і вище, а також місцеві комуністи із числа підготовлених журналістів у Харківському комуністичному університеті імені Артема. Була добре продумана робота з”їзду і, навіть, розміщення людей в залі. В кожній делегації знаходилися “партизани”, які працювали по підготовці з”їзду, диригували, кому із делегатів виступати і забезпечувати одноголосне голосування. Біля кожного делегата, який міг голосувати, або виступати проти возз”єднання, з обох сторін підсажувалися “партизани” і делегати- ініціатори возз”єднання, – і одноголосність у виступах і голосуванні були забезпечені. Коли головуючий на з”їзді Д.Тарахонич питав:”Хто за дану пропозицію?”. “Партизани” кричали: “Всі”. Це “всі” приймалося як одноголосне голосування”, – сказано в Доповідній Н. Проніна. Зараз стали відомі і деякі інші засоби впливу на делегатів, які сумнівалися в доцільності голосування. Виховані в демократичному світі, вони не таїли своїх думок, але у відношенні до них не гребували натяками, що на станції уже стоять вагони для відправки в Сибір інакомислячих.

       Делегат того з”їзду В.Маркуш, який в даний час проживає в США ( нині Маркусь, академік Національної Академії наук України) в своїй роботі “Приєднання Закарпатської України до Радянської України” написав слідуюче. Деякі депутати, ще до відкриття з”їзду,  в дуже делікатній формі пропонували провести плебісцит, поскільки, говорили вони, 600 чоловік не мають права вирішувати долю держави. Узнавши про цю ініціативу, організатори з”їзду почали погрожувати тюрмою цим делегатам в тому випадку, якщо вони посміють виступити з подібними пропозиціями.

       Робилася і така психологічна обробка – машини з депутатами-інакодумцями обирали маршрути, по яких в той час під конвоєм вели пішки угорців та німців в концтабір в Сваляві, натякаючи, що це може очікувати і непокірних.

       Ще однієї помилки допустилися політпрацівники на чолі з Л.Мехлісом і М.Проніним. Відчуваючи, що прикомандировані “партизани” втрачають авторитет у місцевого населення, вони вирішили задіяти в акції православних священиків, які канонічно підпорядковувалися помісній Сербській православній церкві. Потрібно сказати, що діяли політпрацівники не тільки цинічно, нахабно, безцеремонно, але й оперативно. Вже 18 листопада 1944 року в Мукачево доставили всіх 32 православних священиків, декількох вчителів російських гімназій, відомих русофілів. Чи то зайнятість Л.Мехліса і М.Проніна проведенням крайової партконференції, чи то впевненість у тому, що закарпатські священнослужителі такі ж покірні і слухняні, залежні від органів, як і в Росії, вони не взяли участі в роботі цієї конференції. Тому нею були прийняті рішення які не відповідали намірам радянських високо посадовців. Зокрема, було прийнято рішення приєднати Підкарпатську Русь на правах окремої суверенної республіки під назвою, “Карпаторуської Радянської Республіки” до Радянського Союзу, а не до України. З цього приводу була прийнята відповідна резолюція, а також затверджений відповідний текст листа Й.Сталіну. Потім був затверджений склад делегації в Москву, якій доручалося вручити ці документи Й.Сталіну і переконати його прийняти саме таке рішення у відношенні краю. В склад тієї делегації ввійшли священики Ф.Сабов, А.Кабалюк, І.Кополович, Д.Беліков, всього 12 чоловік. Паралельно вони хотіли переконати Синод Російської православної церкви канонічно підпорядкувати православну Мукачівську єпархію помісної Сербської православної  церкви Московському патріархату. Забігаючи вперед, скажу, що серед делегатів з’їзду народних комітетів було 11 православних священиків і точно невідома кількість православних вірників серед депутатів – вони вже мали свою думку відмінну від генеральної лінії ,яку намітили організатори з’їзду.

       А тепер про Маніфест. Доктор історичних наук, професор І.І.Поп, який в 1988-1992 роках був головним редактором московського журналу “Советское славяноведение”, знайшов в архівах ЦК КПРС перший екземпляр Маніфесту надрукований на друкарській машинці російською мовою. В його тексті є поправки почерком Л.Мехліса. Потім свої позитивні резолюції на цьому оригіналі Маніфесту наклали В.Молотов і Г.Дімітров. Пізніше вдалося встановити, що він був написаний в іноземному відділі ЦК ВКП(б), а в Києві перекладений на українську мову.

       Всього на з”їзд обрали 663 делегатів. Із них 258 були селянами, а 178 робітниками. Дуже цікаво визначалася кількість делегатів від округів – вона залежала від благонадійності делегатів. Так від Мукачівського округа їх було 128, Іршавського – 86, Севлюшського – 80 делегатів, а по інших тільки від 6 до 14 чоловік. В числі делегатів з”їзду було багато одягнених під партизан штатних робітників партійно-радянських органів Радянської України. Делегатом з”їзду був Іван Одовинчук, який проживав в сусідній Румунії. Точної норми представництва не було встановлено.

       Делегатів обрали із 268 населених пунктів. Якщо брати до уваги національну ознаку, то серед 663 делегатів домінували українці (621), мало було угорців (26), росіян –5, євреїв –4, румунів – 2, німців – 2, словаків – 2, ромів – 1. Серед них було 14 священиків, в тому числі 3 греко-католицьких. Було також 13 жінок, в тому числі 2 угорки. Це дивує, бо більша частина чоловіків знаходилася в армії, була в полоні, і інтерновані – а на з”їзд обрали менше 2% жінок. Правда ця дискримінація по статі не виправлена і по сьогоднішній день. Примітно і те, що лише трохи більше третини делегатів були комуністами. У залі також були присутні 116 “гостей” із числа командування Червоної армії і штабів партизанських загонів. В їх числі генерал-лейтенант М.Пронін начальник політуправління 4-го Українського фронту, полковники С.Тюльпанов і Л.Брежнєв – начальники політуправлінь відповідно 10 і 18 армій, полковник Тканко А., майор Стендер І. та інші. Правда дехто з істориків пише, що Леонід Ілліч настільки був впевнений в успішній роботі з”їзду, що під час його проведення насолоджувався вишуканим смаком кави, якою вже тоді славилися мукачівські кав”ярні. Що правда, а що бувальщина, зараз судити важко.

       Відкрив з”їзд найстаріший делегат, голова мукачівського комітету, русофіл Михайло Драгула. Ключові доповіді виголосили голова ужгородського народного комітету русофіл Петро Сова та секретар ЦК КПЗУ Іван Туряниця, який належав до української орієнтації. В обговорені основних питань виступили 12 делегатів, які представляли різні місцевості і соціальні верстви краю. У мене, та й у більшості читачів, склався стереотип, що з”їзд прийняв основний документ – Маніфест про возз”єднання. Але політпрацівники підійшли до порядку денного творчо з врахуванням необхідності розв”язання насущних проблем.

       Тому делегатам було запропоновано проголосувати за головне у всі часи питання – про землю. Враховуючи те, що на той час більшість населення проживала у селах, та і більшість делегатів була із селян, всі одноголосно проголосували за постанову під назвою “Про наділення селян, робітників і службовців Закарпатської України землею і лісом”. Звичайно, проти безоплатного надання землі і лісу ніхто із делегатів не голосував. Однак правом безоплатного виділення землі і лісів наділялись Народні Комітети неіснуючої Закарпатської України. Тому з”їзду слід було перейменувати Підкарпатську Русь – Карпатську Україну в Закарпатську Україну і обрати її Народну Раду в якості парламенту. Тому логічно другим питанням порядку денного було обрання Народної Ради, яка була обрана по зачитаному делегатам списку і прийнята голосуванням за всіх, а не персонально. В результаті, в парламент Закарпатської України під назвою Народна Рада були обрані Іван Ваш, Самуіл Вайс, Степан Борецький, Сара Бор канюк, Георгій Івашко, Ілля Керечанин, Іван Керча, Іван Кополович, Петро Лінтур, Михайло Молдавчук, Гаврило Русин, Петро Сова, Дмитро Тарахонич, Василь Теслович, Іван Туряниця,  Микола Цуперяк і Хома Чекан. Наприкінці засідання делегати з’їзду прийняли Маніфест про возз”єднання з Радянською Україною. Документ цей не мав юридичної сили, оскільки був прийнятий в умовах військового режиму та окупації краю іноземною армією ( радянською). Військові власті взяли безпосередню участь у “виборах” делегатів, робота конгресу велася під наглядом радянської таємної поліції (НКВС ) та її військової контррозвідки (СМЕРШу) та політичних комісарів 4-го Українського фронту. Факт схвалення маніфесту перекреслив усі попередні міжнародні зобов”язання,  підписані СРСР з союзницею Чехословаччиною.

       У тексті документа  значне місце посів історичний екскурс в минуле краю з особливим акцентом на поневіряння під час чехословацького та угорського періодів. Окремо підкреслили спадкоємність воз”єднавчої традиції. У цьому спиралися на рішення народних зборів у Мараморош Сигеті 18 грудня 1918 року та в Хусті 21 січня 1919 року. Правда творці мукачівського Маніфесту не роз”яснили, що у Мараморош Сигеті та Хусті проголосили тоді возз”єднання не з більшовицькою Радянською Україною, а з незалежною Українською Народною Республікою, яку комуністичні ідеологи нещадно таврували.

       Термін “возз”днання” також не має сенсу , оскільки Підкарпатська Русь не була частиною України чи Росії або їх держав-попереднець. Є гіпотеза, що територія нашого краю колись належала до середньовічної київської Русі, але аргументованих доказів цього ще не приведено.

       Наприкінці Маніфесту зафіксовано важливі питання . Вони стосувалися виходу із Чехословаччини, законодавчого оформлення возз”єднання із Радянською Україною, та надання Народній Раді повноважень у справі возз”єднання.

        Після закриття з”їзду, Народна Рада обрала свою Президію. ЇЇ головою обрали І.Туряницю, першим заступником – П.Сову, а заступником – П.Лінтура. Наступного дня, 27 листопада 1944 року, Народна Рада Декретом №1 затвердила склад уряду Закарпатської України. 14 обраних у Народну Раду склали уряд – голова, 2 його заступники, 11 уповноважених ресортів ( керівників окремих міністерств), а троє просто були членами Народної Ради, не отримавши додаткових портфелів.

       Голова Народної Ради де-юре був головою державного утворення з правом представляти Закарпатську Україну за її межами.

       У цілому, серед 17 членів Народної ради тільки п”ятеро були комуністами, четверо їхніми симпатиками, а позапартійними – восьмеро, котрі раніше входили до різних партій. За етнокультурною орієнтацією вони розділилися наступним чином: 7 українців, 7 “руських”(русофілів), 2 євреї.

       Відчуваючи слабкість в юридичному плані прийнятого Маніфесту, був організований збір підписів в його підтримку, за кордоном радянські власті представляли цей процес як “плебісцит”. Якщо врахувати, що багато делегатів І-го з”їзду не голосували за Маніфест, ряд із них зуміли ухилитися від підпису під ним, то не важко пояснити причину, чому громадяни Закарпатської України не бажали брати участь у цьому референдумі.

        По повідомленнях радянської преси за Маніфест підписалося майже 250000 дорослого населення Зкарпатської України. Ці результати були досягнуті наступним чином. У військовий час населенню потрібні були гас, мило, не говорячи вже про цукор і сіль. Тому в кожному населеному пункті збиралися підписи бажаючих придбати ці товари. Отримані подібним чином підписи потім оформлялися як автографи за Маніфест. В.Маркуш (нині академік Національної Академії Наук України Маркусь) в той час був делегатом І-го з”їзду народних комітетів і працював учителем у школі Тячівського округу. В своїх роботах він стверджує, що за підписами за Маніфест приходили навіть у школи. Тому учні, в тому числі і молодших класів, підписувалися замість батьків. Поскільки учні першого класу ще не вміли написати своє прізвище, то вони підписувалися шляхом поставлення хрестиків. А так як всі школи  тільки-що перейшли на українську мову навчання, більшість учнів і навіть дорослих підписувалися угорською або чеською мовами. Згодом, використовуючи ці факти, радянська пропаганда говорила про “суцільну неграмотність населення Підкарпатської Русі”.

         Учасник цих подій В. Худанич, в той час завідуючий відділом народної освіти в Берегівському окрузі, населеному етнічними угорцями, свідчить, яким чином збиралися тут підписи за Маніфест. В інтерв”ю газеті “Новини Закарпаття” від 14 листопада 2000 року: “ В той час всі дорослі чоловіки угорської національності були відправлені в концентраційні табори. Учителі, які ходили по селах, говорили жінкам: “Хочете щоб ваші чоловіки повернулися, підписуйтесь!. Жінки плакали, але підписувалися.” Так в угорському окрузі вдалося зібрати підписи 70% населення.

        Звичайно, представники чехословацької влади активно протистояли гучній кампанії збору підписів. Однак, їхні можливості були мізерними в порівняні з ресурсами впливу Народної Ради, котра цілковито спиралася на політуправління 4-го Українського фронту. Наприклад, в угорськомовному селі Гудя, нині Виноградівський район, через контрагітацію чехословацьких військових Маніфест підписали лише 30 осіб, а після проведення загальних сільських зборів з участю представників НКВС – уже 478.

        А ось як згадує ці події свідок і підписант Маніфесту, дуже шанована мною людина, колишній голова Виноградівської районної ради Андрій Михайлович Козак. В листопаді 1944 року він пішов добровольцем в Червону армію із Міжгірщини. Курс молодого бійця пройшов у Сваляві – дальнійшу бойову підготовку в Ужгороді. Сюди в кінці грудня 1944 року в кожну роту прийшли представники політуправління агітувати за Маніфест і, як наслідок, всі бійці підписалися за нього.

        Але в містах справи із збором підписів йшли зі скрипом. Так, завідуючий справами політичного управління 4-го Українського фронту старший лейтенант І. Остапенко в доповідній на ім”я генерал-лейтенанта М. Проніна написав, що станом на 10 грудня 1944 року підписів за Маніфест від населення Севлюшського округу в штаб по збору цих підписів ще не поступало. Тому він, І.Остапенко, “повторно розіслав у всі села, всіх кого тільки можливо: членів окружного комітету, комуністів, службовців і, навіть, частину вчителів. Всіх детально проінструктував. І навіть після цього стан не зовсім задовільний. В місті Севлюш я п”ять разів посилав людей по квартирах, а підписалося всього2500 чоловік.” Майор Буланов, інструктор цього ж Політуправління написав в доповідній М.Проніну що в Перечинському окрузі на 11 грудня “ ніякої організаційної роботи по Маніфесту не проводиться, навіть членами самого окружного і місцевих комітетів. Вони на своїх засіданнях Маніфест не обговорювали і його не підписували. Тому окружний народний комітет він розігнав, а члена комітету Симочко заарештував, так як той виступав проти Маніфесту. В склад нового окружного комітету йому, майору Буданову, прийшлося організувати “обрання більш надійних людей. Переважна більшість комуністи”.

        Подібних випадків було не мало. Наведемо ще один характерний приклад. В доповідній Н. Проніна написано, що в прикордонне село Гута, під видом “партизана”, приїхав, уже раніше згадуваний, офіцер І. Остапенко. Він провів там “збори”, на яких пояснив, що народна влада буде безжально карати тих, хто мішає народу проявляти його справжню волю, що чехи повинні боятися народу і підпорядкуватися народній владі. Після цього 478 жителів села Гута підписалися за Маніфест тут же, на зборах. А в одну із найближчих ночей, всі жителі цього села залишили свої домівки і пішли за кордон. Авжеж, не позаздриш радянським політпрацівникам. І яким глибоким було би їхнє розчарування, якщо б вони дізналися, що вся їхня робота не дала бажаних результатів.

Ю. Андропов на тлі угорської революції 1956 року.

Останнім часом мені часто дорікають, навіть, хороші знайомі, – для чого ти піднімаєш ці теми, адже ти не історик. А професіонали вказують – потрібно писати так, щоб це була наукова стаття, або хоча би розвідка. Піднімаю обидві руки, здаюсь – я не історик і себе до них не зараховую.  Я розумію, що стиль у мене такий собі. Але бувають і гірші історики, які володіючи блискучим стилем, фальсифікують і спотворюють нашу історію, особливо якщо це роблять свідомо і по замовленню. А якщо мені вдається розкопати щось таке, що може становити інтерес, упорядковую його і публікую. Для чого? Рахую що такі, як я, теж потрібні історії. Ми своїми, можливо не дуже оригінальними, але правдивими думками готуємо грунт для кращого розуміння історії як найбільшим числом читачів. А хто знає реальну історію може робити висновки й будувати краще майбутнє.       А тепер до справи. Розпочав свою політичну кар’єру Ю.Андропов в Карело-Фінській республіці, де на різних посадах провів добрий десяток років під егідою старого комінтернівця  Отто Куусініна.       У Москві перед тридцятисемирічним Андроповим  відкривалися привабливі перспективи. Але після смерті Сталіна, в результаті перетряски кадрів, він попадає в Будапешт, а це навіть не Лондон. Тому вигнання із Москви несло на собі відбиток опали.       Але вибрана ним позиція, а саме, воскресити сталінські методи управління історією, – спочатку для приборкання угорців, а потім інших народів Східної Європи,- дала йому можливість, при відносному лібералізмі Хрущова, стати жандармом, а в основному після блискучого виконання ним своєї місії в Угорщині.       По суті, угорське повстання – перший східноєвропейський виклик радянській імперії ( якщо не врахувати робітничих безпорядків в Східній Німеччині влітку 1953 року, які скоріше були економічного порядку). Особливими рисами угорської революції були її радикалізм, непримиримість і брутальний характер.Хоча в історії і прийнято видавати все,що трапляється за неминуче,спробуємо внести деяку кореляцію з урахування ролі особистості і задатися питання: «Чи виник би взагалі цей заколот, якби не таємна діяльність і єзуїтська роль радянського посла в Угорщині Юрія Андропова?»       Угорщина не просто випереджала Москву в процесах десталінізації, але й заходила так далеко, що в Радянському Союзі навіть у майбутньому ніхто не зайшов. Цього не зміг стерпіти Ю.Андропов.       Угорська реальність і бомбардування тенденційними посольськими доносами подіяли. 7 січня 1955 року угорських вождів викликали в Москву і піддали суворому розносу. На цей раз підсудним був Імре Надь, якого кремлівські прокурори – Хрущов, Молотов, Мікоян, Маленков, Каганович і Булганін – звинуватили у всіх, по радянському політичному кодексу, смертельних гріхах.       Зразу після повернення із Москви у І.Надя стався серцевий напад, в квітні він був виведений із складу ЦК і усунений з поста прем’єра. До нього, навіть, приїжджав головний радянський ідеолог М.Суслов і, сидячи біля ліжка хворого, спонукав публічно покаятися. І.Надь відмовився і був виключений із партії. Перемогу, за допомогою Андропова, отримав Матяш Ракоші.       Як відомо, в Москві в кінці лютого 1956 року на закритому засіданні ХХ      з”їзду КПРС Хрущов виступив з доповіддю про злочини Сталіна – так почалася епоха відлиги. Імре Надь, який своїми політичними  тезами випередив антисталінську доповідь Хрущова на декілька тижнів  перебував в Угорщині на становищі партійного ізгоя. Андропов продовжував писати із Будапешта в Москву обширні довідки – він ставив на М.Ракоші, а І. Надя характеризував як ревізіоніста. Поки що йому вдавалося переконувати Москву діяти в угорських справах згідно його порад – всупереч лібералізації Москви. В той же час Хрущов пробачив навіть давнього антисталініста Тіто  і пішов на зближення з Югославією, але одночасно продовжував підтримувати в Угорщині сталініста Ракоші. Коли влітку 1956 року Тіто приїхав в Москву, він наполегливо переконував Хрущова відмовитися від Ракоші.       “Радянські товариші” більше вірили “своїй людині” в Будапешті, ніж “почесному гостю” з Белграда. Якщо б сталося навпаки і Хрущов послухав би Тіто, а не Андропова, то угорської революції можна було б уникнути. М.Ракоші зняли б на декілька місяців раніше, і до влади повернувся б І.Надь, який звивистим шляхом між кремлівськими указами і народними вимогами повів би Угорщину до поступових ліберальних реформ. Вдалося ж в той час уникнути революції у Польщі, хоч революційна ситуація в середині жовтні 1956 року, після робітничих безпорядків в Познані була близькою до тої, що сталася в кінці жовтня в Угорщині.      Після жовтневого пленуму ЦК ПОРП в екстреному порядку кооптував недавно звільненого з тюрми, реабілітованого і відновленого в партії Владислава Гомулку в  члени ЦК, обравши його першим секретарем.       Як тільки в Москві стало відомо про польські зміни, радянські війська, розміщені в Польщі і на радянсько-польському кордоні, рушили до Варшави, а Хрущов із свитою, без попередження, приземлився у Варшаві де вперше побачив Гомулку, такого ж лисого товстяка як і він. Після взаємних звинувачень, Гомулкапогрозив озброїти робітників і студентів та очолити боротьбу з окупантами, Хрущов знайшов у собі мужність і мудрість припинити наступ на Варшаву.       Події в Польщі підстібнули угорців: якщо полякам вдалося вернути до влади Гомулку, незважаючи на опір старшого брата, то чому це не можна зробити з І.Надем.       В кінці кінців кремлівські вожді прислухалися до поради Тіто і пожертвували М. Ракоші. Вони наказали відновити Імре Надя  в партії. В кінці кінців радянський посол проти своєї волі і бажання, але згідно прямих інструкцій з Москви, написав запрошення Імре Надю з”явитися до посольства. В кінці кінців це було зроблено, але якщо це було б зроблено раніше можливо в Угорщині обобійшлось би без  трагедії.       24 жовтня о 8 годині 13 хвилин радіо Будапешта повідомило про призначення Імре Надя прем”єр- міністром, а ще через півгодини новий керівник країни оголосив в країні військовий стан намагаючись ввести анархію революції в русло законності і порядку.       В цей час в Будапешті перебували Михайло Суслов і Анастас Мікоян, які не зважаючи на свої протилежні погляди, але будучи прагматиками, все більше схилялися на сторону І.Надя і його реформаторський курс. 30 жовтня вони з”їздили в Москву і привезли в Будапешт Декларацію радянського уряду про рівність і невтручання між соціалістичними країнами. На слідуючий день Імре Надь оголосив по радіо про початок евакуації радянських військ із Угорщини. Це була повна поразка Андропова, яка однак продовжувалася всього декілька годин.        А було ось що. Поки Суслов і Мікоян днями роз’їжджали на танках по гарячих точках Будапешта намагаючись погасити конфлікти, в Москву неперервним потоком ішли депеші від Андропова. Одна тривожніша за іншу. Про безвладність і звірства черні, про побиття колишніх агентів таємної поліції і масових випадках лінчування на вулицях, про осквернення пам’ятників радянським солдатам, про визволення з тюрем криміналу і повернення в країну угорських фашистів, про криваву бійню на площі Республіки, де загинули тільки що призвані в армію новобранці і старі партійці, серед яких дійсно один із самих чесних – Імре Мезо, партійних секретар Будапешта, прихильник І.Надя, ветеран громадянської війни в Іспанії, учасник французького Опору.       Під час відсутності Мікояна і Суслова, коли ті перебували в Будапешті з московською Декларацією про рівність і невтручання, Політбюро на основі інформації, отриманої від Андропова, прийняли одноголосне рішення із допомогою військової сили задавити угорську революцію – в Москві її природно називали “контрреволюцією”.       Про дальший перебіг подій багато написано, тому немає необхідності повторювати їх. Хочу звернути увагу читачів на психологічний портрет Андропова. Майже всі, хто з ним зустрічався, відмічали постійну посмішку, яка робила його лице ще більш “непроникним”. Для всіх, хто знав Андропова в Угорщині, він залишався загадкою, хоч зовсім не ховався, не був ні домосідом, ні не нелюдимим.       В своїх смаках створив собі імідж західника. Завжди модно одягнений. Ставши послом, розпорядився сервірувати стіл на прийомах в “континентальному стилі”, а гостей пригощати вишуканими французькими винами. Шанобливий господар, він сам обходив столи жартував з чоловіками, був люб”язним з жінками, а коли розпочиналися танці, запрошував їх в дещо в церемонній довоєнній манері. Дами були в захопленні – від його м”якої улесливої мови, від компліментів, але більше всього від неочікуваності: замість російського мужлана – радянський денді. Подобався він і чоловікам, на відміну від попередників ніколи не підвищував голос, в спорах старався переконати, а не перекричати, був терпеливим і уважним – більше слухав чим говорив.       Це був радянський чиновник нової формації, з яким угорцям ще не приходилося зустрічатися. У співбесідників, в тому числі радикально налаштованих, за звичай залишалося враження, ніби Андропов на їх стороні, хоч у більшості випадків він мовчав. Але мовчання списували на офіційний статус посла, який не міг вголос підтримати угорських прихильників реформ.       Потрібно підкреслити що на початку листопада 1956 року Андропов повинен був проявити надзвичайну мобілізацію всіх своїх здібностей – залізної волі, миттєвої кмітливості, абсолютного цинізму, вміння ризикувати і бути безжальним. Не володіючи цими якостями, він особисто не виграв би нічого від поразки революції.       Імре Надь знайшов притулок в югославському посольстві, звідки вийшов через 22 дні, отримавши від властей гарантію особистої безпеки, але не доїхавши додому, по вказівці Андропова був заарештований співробітниками органів радянської держбезпеки, засуджений  а потім таємно страчений.       Користувався він і іншими підлими прийомами. Як згадує колишній головнокомандуючий угорської національної гвардії Бела Кіралі, він був посланий до радянського посла 2 листопада після дзвінка Андропова, який висловив протест в зв”язку з тим, що натовп хуліганів загрожує безпеці посольства і його співробітникам. Якщо угорський уряд не в змозі підтримати порядок прийдеться звернутися за допомогою до радянських військ. Коли Кіралі під”їхав з мотострілками і броньовиками до посольства, то не знайшов там жодної людини, стояла мертва тиша. Коли вдалося достукатися, відкрив двері особисто Андропов, який все перевів у жарт, негайно зняв протест і запросив Кіралі до себе в кабінет де запропонував розпочати військові перемовини про виведення радянських військ із країни. Ці перемовини розпочалися наступного дня і проходили на радянській військовій базі Токол на острові Чепель. Через деякий час в кімнату ввірвалися агенти КДБ і заарештували угорську делегацію. ЇЇ керівник, герой угорської революції генерал Пал Малетер був страчений. Ось такий був Андропов – повний цинізму і розрахунку. Для угорців він – символ терору. Полковник Копачі, тодішній шеф будапештської поліції, якого Андропов знав по прийомах в радянському посольстві, і з жінкою якого багато раз танцював, в останній день угорської революції разом з дружиною поспішав в югославське посольство, де надіявся отримати політичний притулок. Його затримали прямо на вулиці агенти КДБ і доставили в радянське посольство. Андропов зустрів його привітливо і сказав, що Янош Кадар, який зараз формує новий уряд, хоче бачити полковника Копачі. Той повірив давньому знайомому, однак радянська бронемашина доставила його не до Кадара, а в тюрму, із якої він вийшов рівно через сім років – в 1963 році по загальній амністії. На все життя запам”ятав Копачі, як Андропов стояв на сходах, посміхався і махав на прощання рукою.       Дивує що не будучи штатним працівником КДБ він професійно володів його піступними і підлими прийомами .Це можна пояснити вродженими здібностями. Тому мабуть найточнішою була характеристика Андропова, дана одним американським генералом, який назвав його “огиднішим за змію”.
 І. Біланчук.


























































































































Історія м.Виноградів

Розпочалася румунська окупація міста, що тривала від 23 квітня 1919 до 30 травня 1920 року. Головним жупаном румунський уряд призначив румуна Йоганеса. Була запроваджена комендантська година. Порушників його патрулі зразу ж на місці карали 25 ударами канчука. Траплялися випадки, коли громадяни терпіли невинно, через незнання румунської мови.      В урядових установах запровадили румунську мову, а в школах – вивчення румунської мови. На щастя, окупація скоро минула. 30 травня 1920 року у місто прибуло чеське військо і під музику військової капели окупанти були випроваджені до дерев’яного мосту через Тису. Це була гарна в архітектурному відношенні споруда, 420 м. завдовжки. Перекинутий через Тису, міст пролягав паралельно з сучасним залізничним мостом. Спалений у 1944 р. відступаючими арміями. За тимчасовий кордон між Закарпаттям і Румунією слугувала середина ріки Тиси. Постійний державний кордон був встановлений невдовзі.       «Руська Народна Рада американських русинів» на своєму засіданні 12 листопада 1918 року прийняла рішення про приєднання Підкарпатської Русі до Чехословацької республіки. Ужгородська Центральна Руська Народна Рада 8 травня 1919 року одноголосно прийняла рішення про приєднання Підкарпатської Русі до ЧСР. На підставі цих рішень Сен – Жерменська мирна конференція, що оформила розпад Австро- Угорщини на ряд самостійних держав, 10 вересня 1919 визначила умови приєднання Підкарпатської Русі до Чехословаччини.         У Севлюш чехословацьке військо увійшло 30 травня 1920 р. В липні 1921 року відбулися ще невеликі компенсаційні обміни територіями між ЧСР і Румунією. Розпочався 20-річний період відносно спокійного розвитку міста і району. Було налагоджено шкільництво. В місті працювали три однокласні церковні школи: греко- католицька, римо- католицька і реформатська. В двох останніх навчання велося угорською мовою. Була також державна початкова 6-ти класна школа з руською мовою навчання. В 30-х роках початкові школи перетворено у 8-и класні. Діяла і чотирикласна горожанська школа з руською мовою навчання і з паралельними чеськими класами. До неї приходили учні після закінчення 4-го класу початкової школи без вступних екзаменів. Горожанська школа давала дітям незакінчену середню освіту. В 30-х роках були відкриті окрема чеська початкова школа та єврейська школа з мовою навчання івріт.     У місті також діяла торгова школа, яка готувала продавців для магазинів різного профілю, а також технікум. У ньому навчалися лише хлопці. Вони здобували спеціальності машиністів паравозів, шоферів, слюсарів, зварників, радіотехніків, майстрів художньої обробки металу. Торгову школу і технікум відвідували учні з усієї Підкарпатської Русі. Місто на свої кошти побудувало для технікуму модерні майстерні, гуртожиток. У ньому працювала багата бібліотека за технічною та художньою літературою.     Слід сказати, що у великих селах власті відкривали чеські школи і тоді, коли там не було жодної чеської дитини. Такі школи відвідували діти євреїв. У них учням видавалися підручники, зошити і все інше безплатно. Однак українські діти до чеських шкіл не ходили. В місті працювало ще її вечірнє промислове училище для молоді, яка приватно навчалася у ремісників і торговців.      Виноградівський район за чехів був поділений на нотаріати. Місто і селища Королево та Вилок мали самостійні нотаріати – громадські уряди, підпорядковані комітатові. Менші села об’єднувалися в один нотаріат і мали спільне управління з підпорядкуванням Севлюському округові та комітату. Угочанський комітат був об’єднаний з Мараморським центром у Севлюші. Членів міських, селищних та сільських представництв обирали на прямих, загальних, рівних і обов’язкових виборах. Однак право обирати і бути обраним у місцеве управління не мали громадяни, котрі в даній громаді прожили менше 10 років.       В день виборів громадянин з’являвся до виборчої дільниці ( що, як правило, знаходилась у шкільному класному приміщенні), і вручав членам комісії урядове посвідчення, одержував порожній конверт і стос кандидатських списків від усіх партій, ховався за ковдрою, що відгороджувала один з кутків класу. Тут, вибравши один із списків, клав у конверт. Конверт опускав після цього в урну, а решту списків клав у ящик. Голоси підраховувались в присутності представників усіх партій.        На чолі громадських урядів стояли староста і його два заступники, обрані громадянами, але округом керував окружний начальник (гейтман), призначений міністром внутрішніх справ. Вибори у Севлюші проходили 1924, 1925, 1929, і 1935 роках. Найбільше голосів на виборах у 1935 році дістали землеробська, соціал- демократична та комуністична партії. Республіканська землеробська партія, котра завжди очолювала уряд, вважала, що добробут громадян і міцність держави залежать від стану сільського господарства. В Чехословаччині існувала монополія на пшеницю, спирт і тютюн. Цю продукцію у товаровиробників купувала тільки держава за встановленими цінами. Заготовлена таким чином продукція зберігалася в модерних складах. Один із тогочасних зернових складів знаходився на території залізничної станції і використовується нині під млин.       Земля, придатна для сільського господарства навколо міста і в районі становила 63,3 процента од всієї площі, ліси й пасовиська займали 32,8 відсотків її. Решта складали неугіддя. Основна частина орної землі належала великим землевласникам.       Селян, що мали в своєму володінні до 2 га землі, було 45 процентів, від 2 до 5 га – 16 і більше 5 – 39 процентів.        Статистичні дані свідчать, що урожайність у ті часи була невисока. Пшениці збирали з одного гектара по 9,6 центнера, жита – 8,8, ячменю – 8,3, вівса – 9,8, картоплі – 74,9 центнера. Навіть вина з одного гектара насаджень виробляли тільки 15,4 гектолітра. Щоб підвищити продуктивність сільськогосподарського виробництва, аграрії намагалися всіляко поширювати агрономічні знання серед селян. З цією метою на свої кошти утримували спеціальні школи, організували і фінансували курси для сільської молоді.         Земельна реформа, проведена державою в 1920- 1934 роках, не забезпечила всіх малоземельних селян землею. Багато з них через це змушені були шукати роботу в західних країнах – на вугільних шахтах Франції, Бельгії і навіть США.         На той час припадає переселення у наш район з гірських районів безземельних селян. На виділених для них землях були засновані села Руська Долина, Пушкіново, та декілька хуторів між Фанчиковим та Новим Селом.          Широкого розмаху набуло вирощування в районі високоякісного тютюну. Для ферментації його побудували в місті завод, де працювало 850 робітників. Ніяких інших заводів на території району за часів Чехословацької Республіки пущено не було.         Власники виноградників і фруктових садів свою продукцію вивозили в Чехію і Моравію.         За 20 років чехословацького режиму у місті вимощено бруківкою три вулиці. Це нинішні вулиці Миру, Шевченка і Станційна. Відкрито і почато забудову вулиць, які ми зараз знаємо під назвами Кірова, Достоєвського, Руська, Горького, Робітнича, Тютюнова, Сонячна.          В 1927 році ліквідовано поділ Підкарпатської Русі на комітати. Увесь край було розбито на 12 округів. Угочанський комітат перестав існувати. Для Севлюша це стало причиною дальшого занепаду.         На початку 30-х років було зведено гарний двоповерховий міський дім. У ньому до 1992 року працював міський уряд і пошта. Побудовано було також скотобійню з цехом для виробництва штучного льду.         Другого листопада 1938 року арбітражний суд у складі міністра закордонних справ Німеччини Рібентропа і міністра закордонних справ Італії Чано віддав найбільші три міста Підкарпатської Русі Ужгород, Мукачево і Берегово, разом з навколишніми селами, сусідній Угорщині. До Угорщини відійшло декілька сіл з нашого району, в тому числі й такі чисто українські села як Руська Долина, Пушкіново, хутір Чонкаш.         Уряд тепер уже Карпатської України на чолі з прем’єром Августином Волошином змушений був до 10 листопада звільнити відібрану територію і переселитися в місто Хуст. Усіх евакуйованих забезпечити квартирами тут не могли, і тому багато урядових службовців поселилися у Севлюші. Отож, число населення його значно зросло. У зв’язку з угорською анексією покинули свої будинки і квартири патріоти своєї рідної землі – знаменитий хірург Фединець, видатні терапевти Немеш і Микуланинець, відомий невролог Долинай. Всі вони поселилися у нашому місті і лікували співвітчизників у крайовій лікарні.         Незважаючи на важкі комунікаційні умови, економічне життя йшло нормально. В магазинах був товар і порівняно недорогий.          За чотири з половиною місяці Карпатської України в нашому місті не відбулася жодна подія, варта уваги, крім хіба що демонстрації, що пройшла 19 січня 1939 року. Люди протестували проти польського уряду, який вів підривну діяльність проти Карпатської України. Колона демонстрантів вирушила від міського будинку, пройшла по центральній вулиці біля польського консульства, що знаходилась на теперішній вулиці Миру №65. В колоні йшли декілька незнайомих січовиків, нібито делегати з Хуста. Пізніше виявилось, що це були тільки провокатори. Ці молодчики сніговими кулями закидали вікна консулату, чим спричинили чимало клопоту нашому урядові.           Вибори до Карпато- Українського сойму відбулися 12 лютого 1939 року. За кандидатів Українського Національного Об’єднання проголосувало 89,3 відсотків виборців.           11 березня у великому залі міського дому відбувся святковий концерт, присвячений 125- річчю від дня народження Т.Г.Шевченка. Влаштували його члени місцевого товариства «Просвіта» разом із студентами чоловічої та жіночої семінарій, евакуйованих із Ужгорода. Чоловіча семінарія з 193-ма студентами працювала на першому поверсі нинішньої середньої школи №1, а жіноча – з 164 студентками, була розміщена в колишньому будинку іврітської школи (тепер будинок взуттєвої фабрики). Ніхто тоді не думав, що це останній український культурно- просвітній захід у місті на довгі роки. Ніхто не міг завбачити, що 13 учасникам концерту залишилося жити вже тільки 4 дні.             Вранці, у вівторок, 14 березня 1939 року населення довідалося, що Німеччина окупувала Чехію і Моравію і утворила з них свій протекторат. Словаки проголосили Словацьку державу теж під німецьким протекторатом. Одночасно Гітлер наказав угорцям окупувати Карпатську Україну. У ніч із 13 на 14 березня 1939 року горійське військо переступило демаркаційну лінію під Фанчиковим. Бої між захисниками рідної землі та окупантами точилися цілий день і тільки після того, як захисники міста відійшли на нові позиції, під вечір 14 березня наступаюче військо увійшло в місто. Його привітали представники міської Угорської народної ради та представники колаборантської Угороруської народної ради. Всі – члена партії Фенцика.           До січових стрільців приєдналася рота із студентів чоловічої учительської семінарії. Бійці зайняли позиції на Копанському перевалі. Тут вони довідалися, що в Хусті засідав Народний Сойм, котрий проголосив самостійну Карпатську Україну і президентом її обрав Августина волошина. Ця подія вельми піднесла настрій хлопцям: є своя влада, є кого захищати.          Вранці 15 березня розпочався наступ регулярної угорської армії. Хлопці, що були озброєні звичайними рушницями і які до того ж тримали в руках їх вперше в житті, це витримували натиску наступаючих, котрих було в десятки разів більше. Захисники крок за кроком відступали на нові позиції. Так опинилися вони за залізничним переїздом між селом Кокосовим і Хустом – на легендарному нині Красному полі. Тут відбувся нерівний бій, що тривав декілька годин. Із студентського загону в ньому полягло 13. На фронт їх ніхто не посилав. Кожен з цих юнаків добровільно пішов захищати свій край, щоб , як говорили древні римляни, «солодко і велично вмерти за батьківщину».           Пам’ять про цих безстрашних героїв вічно житиме в серцях сучасних і прийдешніх поколінь. Ось їх імена: Іван Андрійчик, Петро Козак, Іван Скляр- Валента, Василь Чолій, Іван Лазарик, Петро Мол нар, Іван Салай, Василь Штефанюк, Михайло Козичар, Юрко Пекар, Іван Попович, Йосип Шкір’як, Фрідрих Юда.          В суботу 18 березня 1939 року військовий комендант міста і району майор І.Сабоді наказав арештувати всіх українців – активістів, котрим не вдалося емігрувати. З ранку цього трагічного дня машини з гонведами ганяли по місту і селах. В будинках українських патріотів чинили обшуки, після чого заарештованого господаря відвозили до середньовічної в’язниці, що знаходилася на подвір’ї комітатського будинку. Під вечір всі камери були заповнені вчителями, службовцями, студентами й селянами. В камеру розміром чотири на чотири метри було кинуто 60 в’язнів. При допиті їх били, зокрема пістолетом по зубах. Биття супроводи лось лайкою, набором таких слів, що принижували людську й національну гідність ув’язнених.          Так продовжувалось до 15 квітня. В ніч з 15 на 16 квітня (16 квітня був Великдень, що тоді співпав з цим святом у католиків) арештованих посадили на машини, ланцюгами примкнули один до одного і відвезли в концентраційний табір, що був відкритий біля Хуста в Кривій, у недавніх чехословацьких військових казармах. З Кривої дорога вела в концентраційний табір «Вор’ю Лапош” біля міста Ніредьгаза. Табірне життя в ньому детально описав у восьмому томі своїх творів письменник Гренджа – Донський. У середині літа арештованих звільнили. Багато з них, хто повернувся додому, були з підірваним здоров’ям… Будинок середньовічної в’язниці зруйновано у 80-х роках. Так ще одним пам’ятником нашої трагічної історії стало менше.           Через кілька місяців військову адміністрацію у місті замінила цивільна. Місто приєднали до основної угорської території. Головним жупаном Ужгородського та Угочанського комітатів призначили виноградівського адвоката Шіменфолві.           Розпочалося життя в нових умовах. В школах запровадили навчання угорською мовою. І тільки в горожанські школі були паралельні класи з «угро- руською» мовою навчання. Був відкритий торговий технікум.         Ферментаційний тютюновий завод закрили, а його будівлі було використано під військові казарми.         В кінці квітня 1944 року тодішні окупаційні міські власті створили гетто для громадян для громадян єврейської національності. Воно займало територію, обмежену теперішніми вулицями Шевченка, Франка, Українська та Пушкіна. Гетто заповнили кілька тисяч євреїв: чоловіків і жінок, молодих і старих, дітей і немовлят, здорових і хворих.         В кожному єврейському будинку, в кожній квартирі з’явився уповноважений міських властей у супроводі жандармів. В їх жильців відбирали золоті і срібні речі, гроші, а самих їх відправляли в гетто. Тут вони під відкритим небом перебували кілька днів, а потім нещасних відвозили в табори смерті.          Усе рухоме майно (меблі, домашнє начиння, одежу, взуття) звезли в синагогу. Частину добра розпродали, частину розграбували.         В липні 1944 року окупаційні військові власті розстріляли сімох партизанів: чотирьох чоловіків і трьох жінок. З них п’ятеро євреї, двоє – українці. Страту провели публічно на початку вул.Партизанської. Тіла вбитих поховали у спільній могилі міського кладовища. Весною 1946 року тіла вбитих ексгумовано і перевезено на площу Миру. 24 жовтня 1944 року наше місто визволили війська четвертого Українського фронту.    Джерело: Ком’яті В. Нарис історії міста Виноградова від найдавніших часів до 1945 року:Науково-популярне видання/ В.Ком’яті.–Виноградів, 1994.–37с.

Виноградів – древнє місто над Тисою

Історія м.Виноградів

Місто Виноградів (Севлюш, Сивлюш) зі своєю околицею- мальовничий куточок Закарпаття. Воно розташоване під внутрішнім вулканічним поясом Східних Карпат, де Тиса поділяє цей пояс на західну і східну частини.Місто розкинулось біля підніжжя Чорної гори (570м. над рівнем моря), яка колись, ще до появи людини, була діючим вулканом. ЇЇ форма, вигаслі кратери та розкидані великі камені – вулканічні бомби – свідчення цього.

        Територія нашого міста та району була заселена вже в глибокій давнині у період палеоліту.

     Археологічні розкопки наприкінці ХІХ та на початку ХХ століть тут робили археологи Т.Легоцький, Й.Мигович, професор Ф.Потушняк, В.Бідзіля, К.Бернакович та інші.

       Виявлене поселення біля Королева – це унікальна пам’ятка старокам’яного віку. На місці розкопок відкрито 15 культурних горизонтів. Геологи, досліджуючи матеріальну культуру шарів, дійшли висновку, що вік цього поселення – більше мільйона років.

         Розвиток землеробства, ремесел, та обміну між племенами сприяв появі виробів із міді і бронзи (ІІІ-ІІ тисячоліття до нашої ери). Вони виявлені поки що в Боржавському, Чепі і Дідові. А в Дякові знайдено цілу ливарню – горни (печі), кусочки руди та форми. З бронзи виготовляли сокири, молотки, серпи, мечі, наконечники списів, браслети. Люди бронзового віку жили в підземних, напівпідземних житлах. Вироби звідси потрапляли в Чехію, Польщу та на Схід.

       Один із найбільших залізоплавильних центрів Закарпаття (третє- перше ст. до нашої ери) і другий у Європі по кількості та значенню знахідок відкрито в Дякові і Новому Клиновому. Тут знайдено більше десяти залізоплавильних горнів, декілька поселень, а в них – ковальські майстерні, ювелірно- обробне, деревообробне ремесло та вироби господарського призначення.

      Докладно дослідив доісторичну добу нашого регіону (наприкінці ХІХ і на початку ХХ століть) Йосиф Міхалик, учитель Севлюської горожанської школи. Він виявив та описав цілий ряд поселень з молодшої кам’яної та бронзової доби. Зібрав предмети матеріальної культури тих епох і заснував музей при школі. Через відсутність інтересу до нього учителів історії, що прийшли після Й.Міхалика, музей не зберігся.

           Слов’яни появилися в Дунайській котловині вже у ІV столітті нашої ери. Прийшли через Карпатські перевали разом з аварами, дикими турко- татарськими племенами. Відомий історик шостого століття Йордан (історіограф походів Аттіли, 456р.) подає певні відомості про слов’янські племена Карпат. В VI ст. Верхнє Потисся було заселене слов’янськими племенами. Слов’янські поселення тієї доби були невеликі. Житлами їм служили землянки і напівземлянки з печами. Займалися землеробством, гончарством, ткацтвом, обробляли дерево і залізо.

            Мертвих спалювали, попіл зберігали в урнах. Багато археологічних пам’яток VI- IX ст. знайдено в поселеннях Малої Копані та Чепи.

           Через Верецький перевал у 896 р. у Тисо- Дунайську котловину прийшли угорські племена. Однак панування угорських королів не зразу поширилося на територію, що нині займає наш район. Вона була болотистою внаслідок розливів Тиси і її притоків. Дубові праліси разом з болотами робили ці простори важкодоступними. Цей регіон вважався TERRA NULLIOS (територія нічийна, нейтральна). Проте поселення, хоч і малі, тут були. Це підтверджують геологічні дослідження, зроблені в околицях Малої Копані, Чепи та інші. На протязі двох наступних століть наш край, хоч і повільно, заселився так, що наприкінці ХІІ століття і він бів включений до королівських володінь.

        Севлюш, Сивлюш. Під цими назвами місто згадується в латинських тогочасних документах. А з 1946 року – Виноградів. Виникло воно раніше ніж Угочанський комітат. Коли і хто заснував Севлюш невідомо. Але сталося це дуже давно, бо вже в 1262 році у латинських документах воно згадується як королівське місто.

           Севлюш був наділений значними королівськими привілеями. Він дістав право самоврядування, свій суд, його населення мало право обирати старосту (голову міста), могло вільно вселятися і виселятися, будувати млини, займатись полюванням і рибальством. Севлюського громадянина не дозволено було представити перед чужого, тільки перед свого старосту. Барон не мав права поселитися між громадянами міста. Священників собі самі обирали, а попівську десятину могли залишити на своєму полі – нехай священник сам собі збере з неї врожай. Тільки королеві повинні були платити невеликий земельний податок і в королівську армію посилати одного озброєного вояка. Місто мало право вільного базару по четвергах. Ця традиція збереглася і до сьогодні. Громадянам міста забезпечувалося право вільної переправи через Тису і вільного користування дорогами. Всі ці привілеї пізніше, в 1924 році, підтвердив король Андрій Третій, а відтак в 1319 і 1329 р.р. король Роберт Карло.

        Чотири поселення – Королево, Масово, Чорний Ардів і Веряця дістали спільну привілей ну грамоту від короля Лойова Великого у 1355 році. Однак у спірних питаннях вони зобов’язані були звертатися до Севлюського старости і його присяжних. Їх розсуд був обов’язковий як для спірних сторін так і для начальника королівського майна, коменданта замку «Нялаб». Королівські привілеї поширювалися і на міську парафію, яка була прямо підпорядкована Естергомському митрополитові.

       Року 1301 помер угорський король Андрій Третій, останній із династії Арпадовичів. Папа Боніфацій VIII призначив угорським королем принца неаполітанського з родини Анжу – Карла Роберта. Цей король у 1307 році подарував місто Севлюш феодалові Беке Боршо, котрий побудував тут замок «Канків».

         Але частина феодалів, а до них приєднався й Беке Боршо, хотіли бачити на угорськім троні чеського короля Вацлава Другого і виступили проти Карла Роберта. Цей виступ потерпів поразку. Замок «Канків» був узятий, відтак зруйнований. Місто та навколишні володіння король подарував феодалові П.Перені за заслуги, здобуті в битві з турками в 1396 році біля болгарського Нікополя.

         Після монголо- татарського нашестя (1240- 1241р.р.) територія теперішнього Виноградівського району, як і всього краю, зазнала значного спустошення. Населення його різко зменшилося. Але угорський король Бела IV закликав на ці землі німецьких та італійських колоністів. Стали виникати нові села, заселятися нові місцевості.

             Король Стефан поділив країну на адміністративні райони – комітати. Спочатку це були «королівські комітати» (столиці), на чолі яких стояв королем призначений ішан (наджупан). Але вплив дворян дедалі зростав і після видання королем Ендре І «Золотої булли» 1222 року, «королівські комітати» перетворилися у «дворянські комітати». Наджупана й надалі призначав король, але дворяни обтрати під жупана, який мав вирішальну роль.

        У кінці ХІІІ століття утворився Угочанський комітат вже як «дворянський». Назву свою дістав від назви села Угоча, що вперше згадується в документі за 1313 рік. У зв’язку з затвердженням Севлюського пароха с.Петра на посаді митрополита. Вдруге Угоча згадується в 1332-1337 роках у папській десятинній відомості як місцевість із власним священником. Село Угоча, що дало назву комітатові, виникло десь у другій половині ХІІ століття, і воно, мабуть, дістало назву від імені першого жупана комітату, котрий у цьому селі жив. Але, починаючи вже з другої половини ХІІІ століття, столицею головних ішанів було село Королево, осередок угочанського королівського майна. Отож, село Угоча втратило центральну роль і безслідно зникло. За твердженням деяких дослідників, воно знаходилося десь на околиці Сасова і, мабуть, з ним злилося.

       Існує й інша версія. За народним переказом, поселення Углича – Угоча було на великому острові, що знаходився нижче сучасного мосту на Затисянщині. Його заснували втікачі від жорстокого феодала Дракули із Марамороського села Угля. Ці вугличі випалювали дерев’яне вугілля для ковалів тирана Дракули. Згодом на острові було зведено дерев’яну фортецю, оточену земляними валами та глибокими ровами. Завданням островитян було ловити викрадачів солі із Солотвинських копалень. Одного разу велика повінь змила все, що було на острові. Поселення Углича- Угоча зникло безслідно.

        Головними жупанами Угочанського комітату завжди були представники роду Перені. Центр Домінік роду Перені знаходився у фортеці «Нялаб» поблизу Королева, вперше згадується в історичних документах в 1262 році, а фортеця – у 1315. Із 1350 року у фортеці «Нялаб» перебував каноник Бенедик Ком’яті як учитель дітей Перені. Тут він переклав частину Нового Завіту з латинської мови на угорську й у 1533 році цей переклад надрукували в польському місті Кракові. Це була перша книга надрукована угорською мовою.

Герб міста Севлюша – Виноградова.

         На сріблястому полі зображено три зелені листки винограду, що чергуються із трьома золотими гронами. Черенки листків і грон сходяться в центрі поля. Це старовинний герб. На гербі міста з кінця ХІХ століття, на срібному полі зображений виноградар, що в правій руці тримає три грона. Одяг виноградаря синій, фартух сріблястий, грона – золотисті, а листки і грунт – зеленого кольору. У 1908 році затверджений герб зображує гусара в угорській формі, що в правій руці тримає одно гроно. Що стосується старого герба Угочанського комітату, то він не зберігся. Новий герб із 1715 року являє собою щит іспанського зразка, облямований жолудями. Щит поділений на чотири частини. У правій верхній частині зображено гроно винограду, у нижній – жолуді дуба. У верхній лівій частині зображена риба, а в нижній – легендарний чорний рак, що нібито жив у Ботарі. В центрі щита на червоному полі (знак багатства) зображений лев, перенесений з герба роду Перені.

        Цей герб зображує тодішнє багатство комітату: виноградники, розлогі дубові та інші ліси, безліч риб та раків у ріках і водоймах.

        Комітатські герби появилися 1550 року.           

      Архітектурних пам’яток міста з середніх і пізніших віків збереглося дуже мало. Це костьол, перший поверх замку Перені, монастир св. Франциска. Перші поверхи перелічених споруд побудовані в дороманському стилі.

         Виноградівський костьол походить з ХІV- XV століть. Був тричі перебудований. На його північній стороні видні елементи романського стилю, на південній – елементи готики. В стилі барокко побудований другий поверх замка Перені, монастир св. Франциска, а також греко- католицький храм з 1796 року.

             Як і в усій тодішній Угорщині, населення нашого краю ділилося на декілька суспільних класів. На найвищому рівні були раби і слуги дворян, за ними йшли напіввільні жилярі і кріпаки, потім вільні громадяни міста й привілейованих сіл, землевласники, а наверху цієї суспільної піраміди були магнати, ішпани.

           За найдавніших часів угорської історії земля була власністю королів. Королі, починаючи з ХІІІ століття, стали позичати землю окремим особам та монастирям. Землевласники дедалі більше визискували підданих, позбавляли їх привілеїв, виман\гали великих податків. Дещо краще велося селянам за панування короля Матяша Корвіна (1458-1498 роки). Він захистив селян від свавілля дворян. Але після смерті цього «доброго» короля дворяни скасували всі пільги, дані ним простому люду. Становище було нестерпним.

          В ту пору архієпископ Естергомський організував хрестовий похід проти турків. Похід не відбувся. Але землевласник Юрій Довжа зібрав багато селян, начебто хрестоносців, проголосив себе їх королем і хотів зробити переворот на користь простого люду. Повстання в 1514 році було жорстоко придушене, а селяни – повністю закріпачені.

      При комітатах діяли суди першої інстанції. На подвір’ї комітатського управління знаходилося середньовічна тюрма. У ній катували захоплених у полон повсталих міщан і селян, а ті повстанці, котрим вдалося втекти, поселилися в печері, яка знаходилася під вершиною Чорної гори. Звідти ще деякий час вони влаштовували напади на багатих землевласників навколо міста. Але з часом і їх переловили, крім одного. Він поставив хрест усередині печери на пам’ять про загиблих друзів і подався в чужі землі. Про цю печеру існував довго ще переказ, що в ній переховувалися розбійники, котрі награбували багато золотих грошей (дукатів). Одного дня недалеко від печери попасували кози бідняк- жиляр ,(жиляр- люди, котрі не мали землі, а тільки маленьку діляночку, де зводили собі колибу, самі ж були наймитами). Раптом перед бідняком з’явився чорт і промовив: “Винеси з печери хреста і я дам тобі мішечок дукатів». І тут же розв’язав мішечок. На сонці заблистіло золото. Бідняк трохи вагався, але бажання розбагатіти перемогло, й він погодився. Коли виносив важкий хрест, дубові двері з такою силою і швидкістю закрилися за ним, що прибили чоловікові п’яти. А чорт зі своїми друзями миттю опинилися в печері, в котрій він потім завжди перебував, коли головний чорт- Люцифер, посилав його з пекла на землю робити зло. Бідняк підняв мішок і швидко попрямував додому. На радощах забув і про свої дві кози. Дома каже жінці:»Подивися, небого, на цей мішок, він повен дукатами. Подай коритце, нехай висиплю гроші й порахую їх». Розв’язав мішок, заглянув у нього, а там замість грошей – черепки побитих горщечків. Бідняк згадав про свої кози і побіг у ліс, але кіз уже не було – з’їли вовки. Залишилися тільки «ріжки та ніжки». А вхід у печеру засипався. Зараз вже ніхто не знає, де вона.

         Рід Перені поновив фортецю «Канків» на початку XVI ст..Тут поселився орден монахів- францисканців.

       Турецький султан Сулейман Другий поставив собі за мету підкорити християнство і встановити у світі панування півмісяця. У 1512 році він виграв битву під сербським Белградом, увірвався в Угорщину і в 1526 році під Могачем здобув перемогу над угорським королем Людвігом. У битвах з турками відзначився як такий, що вселяв дух у війська християн, монах італійського походження Іван Капістран. Народна легенда згадує його ім’я серед монахів замку “Канкова». За легендою, він похований в одному з підвалів замку і труна його висить на двох позолочених ланцюгах. Історія про це не згадує. Однак на території колишньої фортеці знаходиться колодязь, який виноградів ці називають «колодязь святого Івана Капістрана». У XVI ст. в Угочанському комітаті поширився рух реформації, підтримуваний великими землевласниками. Внаслідок цього орден францисканців у 1556 році був розігнаний, а фортеця «Канків» зруйнована. Через пів століття пізніше з настанням проти реформації монахи повернулися. У центрі міста побудовано монастир і церкву святого Франциска… Хоч Виноградів раніше від інших поселень таких, зокрема, як Берегово, Мукачево, Ужгород одержав статус міста, у своєму розвитку він скоро став занепадати. Спричинено це було тим, що феодали з роду Перені майже всі землі навколо міста і великої частини комітату прибрали до своїх рук, королівські привілеї відмінили і робили все, щоб населення закріпачити, перетворити його в свою дешеву робочу силу. Торгівля і промисел занепали. Але не тільки це загальмувало подальший розвиток Виноградова. Після поразки під Рогачем феодальна Угорщина розпалася, і Севлюш опинився на кордоні Трансільванського князівства. Тут відбулися сутички між Габсбургами і трансільванськими князями. У кінці XVII і на початку XVIII століть у країні розгорнувся рух курців. Він продовжувався до 1711 року. А в 1717 році у край вторглися татаро- турецькі полчища і спричинили великі спустошення. Біду довершила епідемія холери, що виникла у місті. Щодня були мертві. Їх ховали у могилі, викопаній за містом на території сучасного вин радгоспу. Коли минула епідемія, над могилою насипали горбик, а наверху його поставили високий дубовий хрест, до якого кожної весни йшли вірники і відправляли панахиду. На могилі хрест стояв до весни 1946 року, коли тодішні міські власті зняли його. Могилу ще й зараз видно. Цю частину гори населення міста називало, а , може, ще й зараз називає «корелі».

        Найбільш прогресивним представником з роду Перені був барон Зігмунд Перені. Він заснував у місті лікарню, подарував під неї гарну земельну ділянку, на якій пізніше були зведені лікувальні корпуси. Барон був видатною постаттю революції 1848-1849 років. Страчений Габсбургами 1849 року.

       Під тиском народних мас австрійські Габсбурги змушені були скасувати кріпосне право. Населення міста звільнилося від гніту великих землевласників. Під кінець ХІХ ст.. біля Севлюша прокладено ширококолійну залізницю Чоп – Ясіня і вузькоколійку в Боржавську долину. Це сприяло розвиткові торгівлі і промислу. У місті почав діяти спиртовий завод, (завод рафінування спирту), два вальцеві млини, пекарня, цегельний завод, а на березі Тиси було відкрито кар’єр. Тут добували андезит і трахіт – відмінні будівельні матеріали.

    Габсбурги не переслідували національні меншини, вони вимагали тільки вірності династії. У 1867 році Австрія і Угорщина вирішили об’єднатися в одну державу. На карті Європи появилася Австро- Угорщина. Діти в місті здобували початкову освіту в трьох церковних школах: греко – католицькій, римо- католицькій і реформатській. В цих навчальних закладах один церковний учитель- дяк одночасно займався з шістьма класами. Крім того, працювала шестикласна державна початкова школа. У греко- католицькій церковній школі частина предметів викладалася по- руськи. Неповну середню освіту здобували діти заможних міщан у шестикласній горожанській школі. Спочатку вона діяла в пристосованих будинках, але після пожежі місто побудувало для школи двоповерховий будинок (1903 рік). Нині тут СШ №1. У цій школі вчилися знаменитий угорський композитор Бейла Барток і видатний закарпатський хірург Олександр Фединець.

     З другої половини XVIII і до початку XX століття міський уряд знаходився у старовинному будинку, зведеному в міському парку на вулиці Короля (нині вулиця Пушкіна). Будинок в 1920 році згорів. Місто віддало парк спортивним товариствам. Щоб зробити футбольне поле та інші спортивні майданчики, довелося вирубати десятки цінних дерев, таких як тюльпанове та оцтове дерева, столітні платани, софори японські та інші. Навпроти міського уряду стояв старовинний кам’яний дім із діхом, схожим на дах китайської пагоди. В будинку працювала пошта. Остання начальниця її була дочка знаменитого угорського художника Імре Реверса – вчителя закарпатського митця Йосипа Бокшая. Імре Ревес прожив останні роки свого життя в цьому будинку, помер в 1945 році. Будинок не зберігся.

     Порядок у місті підтримувала міська поліція, що складалася із 20 чоловік і була одягнена у власну міську уніформу. Один із поліцаїв час від часу оголошував розпорядження міського старости. За допомогою бубна на перехрестях вулиці він збирав слухачів. Коли збиралося чимало громадян поліцай повідомляв про розпорядження властей. У другій половині ХІХ ст.. вулиці міста освітлювалися світильним газом, що вироблявся із кам’яного вугілля. Газове підприємство знаходилося на території сучасної електропідстанції. На початку ХІХ ст.. коли в Севлюші було побудовано електростанцію, газове підприємство перестало існувати. На нинішній вулиці Миру знаходився одноповерховий будинок комітатського управління, а на його подвір’ї будинок комітатського суду. Поруч стояла середньовічна в’язниця. У казематах мучилися учасники селянського повстання Ю.Довжі, а пізніше учасники визвольної боротьби 1703 -1711 років, а ще пізніше революціонери 1848- 1849 років. Останніми мешканцями в’язниці були представники інтелігенції, свідомі селяни і робітники –патріоти Карпатської України за часів гортіївської окупації в 1939- 1944 роках. У вісімдесятих роках тюрму зруйновано і на її місці зведено продовольчий магазин.

      У кінці ХІХ ст.. на будинок комітатського управління надбудовано другий поверх, а