Весна… Період закоханості та жаги до життя. Період мрій та пробудження, найпотаємніших бажань. А ще – любові. Як мова вже йде про весну, то недарма героїня даного опусу народилася весною. Думаю, пора Тобі відкрити маленьку таємницю.
– Ти про любов з першого слова?
– Саме так. Про Ліну Костенко.
– Отже, вітаю тебе, Читачу, з весною! З Любов’ю! До всього живого та самого життя. До слова! До пісні! До поезії!
Сьогодні мені хочеться дещо візуалізувати життєві миттєвості однієї з видатних поетес сучасності. Така собі своєрідна маленька спроба увиразнити моменти з життєпису письменниці, що наповнені виразним образним смислом.
Хай
буде легко. Дотиком пера.
Хай буде вічно. Спомином пресвітлим.
Цей білий світ — березова кора,
по чорних днях побілена десь звідтам.
Сьогодні
сніг іти вже поривавсь.
Сьогодні осінь похлинулась димом.
Хай буде гірко. Спогадом про Вас.
Хай буде світло, спогадом предивним.
Хай
не розбудить смутку телефон.
Нехай печаль не зрушиться листами.
Хай буде легко. Це був тільки сон,
що ледь торкнувся пам’яті вустами.
Народилася
Ліна Костенко народилася 19 березня 1930 року на Київщині в місті Ржищев. Її батьки – вчителі, вже з раннього дитинства прищеплювали високі моральні та етичні смаки. Ліна більше наслідувала батька, він був генієм-самородком, генієм-поліглотом, знав 12 мов. Далі, доля звела ще маленьку Ліну з Олександром Малишко. З 1936 року, вона почала відвідувати студію, при журналі «Дніпро». Але, один день… один страшний день, перевернув все їхнє спокійне життя. Батька заарештували. На 10 років, він став ”ворогом народу”. Відірвана, принижена, але незмиренна, Ліна ніяк не могла зрозуміти, як її інтелігентного батька, могли називати саме ”ворогом”?…
Повоєнні роки
Ліна Костенко відвідує літературну студію при Спілці письменників України. Аристократичність та невимовна краса, а також власний погляд на світ – саме такою вона запам’яталсь ровесникам.
Довгожданний 1946-й
Перша публікація її віршів. А потім – навчання в Московському літературному інституті імені Максима. Горького. Публікації ”Проміння землі” (1957 року.), ”Зоряний інтеграл” (1962 року.), ”Княжа гора” (1972 року.)… Саме останні два твори були розсипані ідеологічною цензурою. А вже в 1977 році її творам було оголошено заборону. Тож, аж цілих 15 років вона переживала невизнання…
Та чи зупинило це її? Як бачимо, ні! Не зламалась, не зневірилась, не занепала духом, а вдосконалювала своє поетичне слово.
Родом з дитинства
Як я вже згадувала, Ліна Костенко народилася 19 березня 1930 року у містечку Ржищеві, що розташоване за 80 кілометрів униз по Дніпру від Києва. Всього шість років прожила в ньому майбутня поетеса, та воно назавжди залишилося у її пам’яті.
«Всі ми родом з дитинства» – ці відомі слова Антуана де Сент-Екзюпері приходять на думку, коли читаєш розповіді Ліни Василівни про своє дитинство, проведене у цьому гарному старовинному містечку, що розмістився над Дніпром. Та й сама вона писала про ці роки: «Душа летить в дитинство як у вирій, бо їй на світі тепло тільки там.»
Читаючи спогади про дитинство письменниці ловиш себе на думці, що багато зі згаданих нею фактів, так чи інакше, відображені у її творчості. А наскільки притягальною була для маленької Ліни природа. Певно, тому пізніше, вже зрілим митцем, вона створить чимало поетичних шедеврів пейзажної лірики: «Ще назва є, а річки вже немає», «Осінній день, осінній день, осінній!» «Вечірнє сонце, дякую за день!» ці твори на слуху вже кількох поколінь читачів.
Вечірнє
сонце, дякую за день!
Вечірнє сонце, дякую за втому.
За тих лісів просвітлений Едем
і за волошку в житі золотому.
За твій світанок, і за твій зеніт,
і за мої обпечені зеніти.
За те, що завтра хоче зеленіть,
за те, що вчора встигло оддзвеніти.
За небо в небі, за дитячий сміх.
За те, що можу, і за те, що мушу.
Вечірнє сонце, дякую за всіх,
котрі нічим не осквернили душу.
За те, що завтра жде своїх натхнень.
Що десь у світі кров ще не пролито.
Вечірнє сонце, дякую за день,
за цю потребу слова, як молитви.
Раннє дитинство, проведене у бабусі в Ржищеві, запам’яталося і першими прочитаними книжками (почала читати вже на четвертому році життя), і доброю опікою маминих кузен, котрі добре розумілися в літературі та мистецтві – це у них майбутня поетеса, за її словами, «підчитувала» то Д’Аннунціо, то Фройда.
«З того всього я мало тоді розуміла, хіба що вкрай здивувалася, чому Д’Анущіо подобалися жінки з низьким лобом. А з Фройда ніяк не могла втямити, що таке «тотем» і «табу»
Проте, дівчинка виявилася з характером – і неабияким. Бо це ж треба – сама ще дитина, але коли на її очах почав тонути в річці ще менший за неї сусідський хлопчик, вона, почувши, що хтось віддалік кричить «Рятуйте дитину!», не роззуваючись, «скотилася схилом у бур’янах і колючках і шубовснула у воду. Згадала, що тонучих треба хапати за волосся. Уявіть собі шестирічну дівчинку яка, сама ще не вміючи плавати, кидається у воду, щоб врятувати хлопчика, – чи не говорить це про закодовану в її генах рішучість та безстрашність, які не раз проявлятимуться у її дорослому житті!
А ось інша картина з дитинства, яка ілюструє характерну особливість, що стала, фактично, знаковою рисою характеру Ліни Костенко, – прагнення до особистої свободи і гордої незалежності, котра була нею висловлена в таких рядках: «Я трохи звір. Я не люблю неволі. / Я вирвуся, хоч лапу відгризу».
«Я була, – пригадує вона, – дуже неслухняною дитиною і завжди намагалася від усіх утекти. Бабуся мене називала «шура-бура». Одного разу я прорвалася на вулицю, рочків мені було неповних п’ять. Дорослі – за мною, але що більше мене доганяють, то далі я біжу. Вони благають зупинитися, а я чимдуж. Вискочили шалені кузини і теж за мною. Кричать, гукають, а я вже добігаю до берега. Якби вони зупинились, може б, і я зупинилась. А вони в жахові, що дитина втоне, підступають ближче, простягають руки, а я відступаю у Дніпро. І коли вже вода доходить мені до шиї, я кричу: «Дайте мені свободу хоч тут!».
Вражаючий спогад, з якого вичитується і характер майбутньої поетеси, і твердість та безкомпромісність її творчих позицій.
Покремсали життя моє на частки,
на тьмяну січку слів і суєти
А серце виривається із пастки –
У нетрі дум, під небо самоти.
У мовчазливу готику тополі,
В труда одухотворену грозу.
Я трохи звір. Я не люблю неволі.
Я вирвуся, хоч лапу відгризу.
Батьки, які проживали в Києві, забрали до себе Ліну у 6-річному віці. Жили на Трухановому острові. Теперішнього пішохідного моста на Труханів острів не було. До міста добиралися на катері, узимку – по дощаній стежці, що прокладалася по замерзлому Дніпру. Весною під час повені Труханів острів заливало.
Я
виросла у Київській Венеції.
Цвіли у нас під вікнами акації.
А повінь прибувала по інерції
і заливала всі комунікації.
Гойдалися причали і привози.
Світилися кіоски, мов кіотики.
А повінь заливала верболози
по саме небо і по самі котики.
О, як було нам весело, як весело!
Жили ми на горищах і терасах.
Усе махало крилами і веслами,
і кози скубли сіно на баркасах.
І на човнах, залитими кварталами,
коли ми поверталися зі школи,
дзвеніли сміхом, сонцем і гітарами
балкончиків причалені гондоли.
І слухав місяць золотистим вухом
страшні легенди про князів і ханів.
І пропливав старий рибалка Трухан.
Труханів острів… острів Тугорханів…
А
потім бомби влучили у спокій.
Чорніли крокв обвуглені трапеції.
А потім повінь позмивала попіл
моєї дерев’яної Венеції.
Батьки
Василь Костенко, батько поетеси, був неординарною особистістю, наділеною багатьма талантами. Самотужки вивчив кілька мов. Був чудовим шахматистом.
«Батько добре грав у шахи. Він був дуже начитаний, цікавий в розмові, гострий на слово. А потім з’явився чоловік, який теж грав у шахи. Тож вони грали у шахи, а батько при тому висловлювався. Отак деякий час пограли, і той чоловік зник. А до батька прийшли. Зробили обшук, усе перевернули. Спитали: де він тримає зброю? А він же цивільна людина, зброї ніколи не тримав. Розсердився і показав на колиску: «Ось моя зброя». А я там ніжками шеберяла. «Вы издеваетесь над нами», – сказали вони. «Це ви знущаєтеся з мене», – сказав він».
Розумний, високоінтелігентний чоловік, учитель, директор школи, доля якого була понищена комуністичною системою через те, що не підкорився їй, не перетворився у такого собі слухняного чоловічка, який би плазував перед нею. Ось цю здатність завдяки високим аналітично-синтезуючим здібностям проникати в сутнісне і через те займати чітку етичну позицію, Ліна Костенко безперечно отримала як генетичний спадок від батька.
«Моя мати була зіткана з поезії, з музики, – пригадує Ліна Василівна, – мама за природою була гуманітарієм, любила літературу, мистецтво. Дівчиною грала в аматорському театрі. Хотіла вступати на філологічний. Але батько їй не порадив, сказав, щоб вибрала фах далекий від ідеології, бо його рано чи пізно посадять, а в неї дитина – то щоб могла вижити. Так і вийшло. То мама пішла на хімію, бо там уже вчився її брат, згодом доктор хімічних наук, до війни жив і працював у Харкові. Надсилав мамі свої наукові праці, вона їх читала, вона добре знала хімію. Але любила літературу».
Отже, Ліна Костенко взяла від батьків ось ту ідеальну згармонізованість. З одного боку, вона, як і її мати, «була зіткана з поезії, з музики», а з іншого – наділена гострим, проникливим розумом.
Війна
Коли Ліні було 11 років почалася війна. За всі чотири воєнні роки довелося пережити дуже багато – і перебування в окопах, де ховалися від артилерійських бомбардувань, і ходіння по мінному полю, коли мама ступала попереду, наказавши дочці ступати за нею слід у слід, і страшну смерть знайомих пастушків… біженство…
«Біженство справді трагічне явище, – згадує вона. – Людей же розкидало як вибуховою хвилею. Буздомні і безпритульні вони йшли дорогами України, хто куди, подалі від лінії фронту. Ніч заставала в дорозі, ночували по селах у чужих людей. І ось тут, саме в такій біді, наставало і пізнання, і просвітлення. У якійсь хаті діти щебетали на печі, почули мій голос – зверху з темряви простяглася дитяча рука з половинкою великого, ще теплого пиріжка. А в людей же в самих були нестатки.»
Колись давно, в сумних біженських мандрах,
коли дитям я ледве вже брела,
старі хатки в солом’яних скафандрах
стояли в чорних кратерах села.
Дроти бриніли арфою Ерделі.
Гострила вухо темрява у шклі.
Як тяжко стукать у чужі оселі,
бездомним бувши на своїй землі!
Чужі оселі… Темний отвір хати.
Ласкавий блиск жіночої коси.
А потім довго будуть затихати
десь на печі дитячі голоси.
Уже сидиш зі жменькою насіння.
Уже привітно блима каганець.
Уже в такому запашному сіні
в твій сон запрігся коник-стрибунець!
І ніч глуха. І пес надворі виє.
І світ кривавий, матінко свята!
Чужа бабуся ковдрою укриє,
своє розкаже, ваше розпита.
І ні копійки ж, бо не візьме зроду,
бо що ви, люди, на чужій біді?!.
А може, то в душі свого народу
я прихилила голову тоді?
Ці рядки говорять про зародження у Ліни Костенко тої великої поваги і любові до свого народу, що стане важливою рушійною силою у творчості.
Відомо, що її перший вірш був написаний в окопі.
«Але написаний не пером чи олівцем, а одламком галузочки на стіні окопу. Мені було одинадцять. Ішов бій за Дніпро. Ми сиділи в окопі. Усе гриміло і сипалось. Німці гатять по Дніпру, радянські по німцях, а все летить над головами у нас…»
Мій перший вірш написаний в окопі,
на тій сипкій од вибухів стіні,
коли згубило зорі в гороскопі
моє дитинство, вбите на війні.
Лилась пожежі вулканічна лава.
Горіла хата. Ніч здавалась днем.
І захлиналась наша переправа
через Дніпро – водою і вогнем.
Гула земля. Сусідський плакав хлопчик.
Хрестилась баба, і кінчався хліб.
Двигтів отой вузесенький окопчик,
де дві сім’ї тулились кілька діб.
О перший біль тих не дитячих вражень,
який він слід на серці залиша!
Як невимовне віршами не скажеш,
чи не німою зробиться душа?!
Це вже було ні зайчиком, ні вовком –
кривавий світ, обвуглена зоря! –
а я писала мало не осколком
великі букви, щойно з букваря, –
той перший віршик, притулившись скраю,
щоб присвітила поночі війна.
Який він був, я вже не пам’ятаю.
Снаряд упав – осипалась стіна.
Навчання
Ліна Василівна про своє навчання у перший післявоєнний рік:
«До дошки мене не викликали, бо я після всіх тих стресів якийсь час не могла говорити, заникувалась. А коли писала контрольні, наді мною стояла вчителька української мови і стежила, щоб я дописувала слова. Бо й слова теж чомусь спотикалися і перескакували склади. Що не заважало мені писати вірші».
Війна забрала в учнів два навчальні роки. Після закінчення 8-го класу Ліна складає екзамени за 9-й клас і успішно закінчує середню школу.
Ліна подала документи на філософський факультет Київського університету. Їй подобалася філософія. Проте її не зарахували.
Відразу ж дізналася про причину. Дівчину викликали у спецчастину – були такі «підрозділи» у кожному виші, завдання яких полягало в тому, щоб вистежувати «неблагодійних» викладачів та студентів.
«Я зайшла, – згадує Ліна Василівна. – Там стояв жовчний брюнет із чіпкими очима. Він був у цивільному, але мені здалося, що він був у чорних блискучих красах. І він мені сказав: «Таких как вы, мы не принимаем».
Я йшла додому, не тямлячись від образи. Що значить – таких? Мені вісімнадцять років. Я ще нічого поганого не зробила. Я не збираюсь робити нічого поганого. Зрештою, я навіть не здатна зробити щось погане. Яка ж я – така? Що в мене батько репресований. У багатьох репресовані. То що, нам не вчитися.»
Через рік вступає до Чернівецького університету. Але навчатися там не змогла через брак коштів. Повертається до Києва. Вступає до педагогічного інституту. Все більше захоплюється поетичною творчістю. Відвідує літературну студію, де збираються такі, як і вона, початківці.
1951-го вступає до Московського літературного інституту – єдиного на той час у світі вищого навчального закладу, в якому здобували освіту майбутні майстри художнього слова. Основна форма навчання – так звані творчі семінари, які проводили відомі письменники.
Але чи не найбільше значення для творчого визрівання молодої поетеси мав той дух вільнодумства, що відчувався у стінах інституту і який нездатні були пригасити жодні парткоми та інші “органи”, які ретельно стежили не тільки за поведінкою кожного студента, а й за тим, що він думав і почував.
Відлига
Після смерті Сталіна у 1953 році, розпочався період, який пізніше буде названо “хрущовською відлигою”. Все доступнішими стають твори раніше заборонених письменників. Із багатьох тем знімається “табу”. Ліна Костенко стала свідком того, з якою радістю літературна молодь демонструвала своє, національне. Тут справа не тільки в слові, а й у тематиці, в особливостях образного мислення. На цьому святі національного пробудження молода поетеса почувала себе щасливою. Вона, донька репресованого українського інтелігента, добре знала, скількох письменників було розстріляно і заслано на Соловки. Добре пам’ятала, які моральні тортури влаштували Володимиру Сосюрі за його поезію “Любіть Україну”.
Під час навчання в інституті гідно представляє українську поезію.
На
старих фотографіях всі молоді.
За роками людина сама себе кличе.
У зіницях печалі, як в чорній воді,
відбиваються люди, дерева, обличчя.
І стонадцятий сніг ті поля притрусив,
і уже прилетять не ті самі лелеки.
Біля каси такий незворушний касир,
зафіксовану мить вибиває, мов чеки.
Білі, білі обличчя у чорній воді,
неповторні обличчя навік зостаються.
На старих фотографіях всі молоді.
На старих фотографіях мертві сміються
Шістдесятники
Закінчивши інститут молода поетеса повертається до Києва та бачить наскільки процеси десталінізації гальмуються в Україні.
Та все ж зрушення відбувались. Спочатку в літературі та мистецтві, потім – на інших ділянках життя. Одну за одною Ліна Костенко видає дві поетичні збірки – “Проміння землі” (1957-го) та “Вітрила” (1958-го).
Якісні зміни, що відбувались у другій половині 50-х років, дуже виразно, навіть вибухово, заявлять про себе у 1961 році. Одна за одною друковалися великі добірки віршів раніше майже невідомих поетів: Микола Вінграновський, Іван Драч, Василь Симоненко, Іван Дзюба, Іван Світличний, Євген Сверстюк… так званий рух “шістдесятників”
«Шістдесятників було мало. – пізніше пригадувала Ліна Василівна. – Усього лише «маленька щопта», як сказав Стус. Вони не знали, що вони шістдесятники, їх ніхто шістдесятниками не призначав. Це вже потім, з дистанції часу, їх так назвали. А тоді це була молодь, гарні, талановиті люди, які входили в життя, не знаючи, що вони входять в Історію. В кожну епоху щось випадає в кристал. Ось таким кришталом була та «маленька щопта». І Україна, побачена крізь неї була прекрасна.
Ми любили і поважали одне одного. Ми нічого не боялись. Не тому. що були такі прекрасні, а тому, що просто були такі. Не робили кар’єри, не ганялися за успіхом і за грішми, відчували свою свободу навіть у тій тоталітарній державі».
Про мовчання
У 70-х був чинним так званий “чорний список”, що складався з імен письменників, яких не можна було згадувати, а їх твори – друкувати. Кожний, хто навіть ненароком порушував цю заборону, негайно звільнювався з роботи або, в кращому випадку, отримував сувору догану. Першим у тому списку стояло ім’я талановитої поетеси.
Мало місце бути своєрідне шістнадцятирічне мовчання Ліни Костенко, мається на увазі, що саме така часова відстань пролягла між її двома книжками – “Мандрівки серця” (1961 року) та “Над берегами вічної ріки” (1977 року). Та Ліна Костенко робила все можливе, аби прорватися до читача через штучно створену глуху облогу. У 1963 році чимало сил доклала на видання збірок поезій “Зоряний інтеграл” та “Княжа гора”. Але їх друк заборонили.
Тогочасній системі не потрібна була творчість поетеси. Чиновники ненавиділи і панічно боялись її, відчуваючи у її вільному, незалежному слові серйозну для себе небезпеку. Своє переслідування прогресивних митців ті чиновники виправдовували демагогічними заявами про власну відданість “комуністичним ідеалам” та “свому народові”, на що отримали від Ліни Костенко убивчу відповідь.
Блюстителі,
халтура — ваше хоббі.
Ви, фабріканти вір і недовір,
зробити вам би по духовній пробі —
вас забракує кожен ювелір.
Номенклатурні дурні, бюрократи,
пласкі мурмила в квадратурі рам!
Ваш інтелект не зважать на карати,
а щонайбільше просто на сто грам.
Поету важко. Він шукає істин.
Ми — джини в закоркованих пляшках.
А ви, хто ви, які ж ви комуністи?
Ви ж комунізм вдавили в пелюшках!
Ви вже його сточили, як хробаччя.
Поезія для ваших топок — торф.
Оце щоб ваші методи побачив,—
від заздрощів би луснув Бенкендорф.
Нелегко вам. Криваві краплі глоду
крізь наші вірші виступлять колись…
Не говоріть від імені народу. –
розперетричі ви йому впеклись!
Та справжній переполох серед чиновників від літератури викликав рукопис історичного роману “Маруся Чурай”. Довгих шість років він поневірявся по видавництвах і все-таки прийшов до читача.
Роман дуже швидко здобув всенародну любов.
Величезною популярністю користувалися інші книжки, що все-таки почали з’являтися, починаючи з 1977 року. Щоправда, вихід кожної книжки давався поетесі дуже й дуже нелегко. Від неї вимагали поступок: мовляв, книжка з’явиться на світ тільки при умові, якщо ви знімете той чи той вірш, переробите той чи інший рядок… Та поетеса не йшла ні на найменший компроміс. Щоб домогтися виходу своїх поетичних збірок у незіпсованому вигляді, вона двічі оголошувала голодування.
Загалом же протистояння Ліни Костенко і чисельного чиновництва від літератури чимось нагадує сюжет однієї її поезії.
Біле
– біле – біле поле.
Чорний гомін.
Вороння.
Посідало та й замріялось
про убитого коня.
Скаче
кінь, копитом цокає,
тонко вухами пряде…
Ще
ви, чорні, передохнете,
поки кінь цей упаде!
Без коректур
Звідки така сила волі, така нездатність піти на конформізм? В один час із нею жило і працювало чимало талановитих поетів-чоловіків, які не витримували протистояння з тоталітарною системою, ламались, починали служити їй, отримуючи за це посади, премії, ордени…
Найлегше відповісти на це питання, зіславшись на характер поетеси: мовляв, він у неї мужній, непоступливий… Проте навряд чи така відповідь буде правильною. “А по ідеї жінка – тільки жінка”, – писала вона про себе в одній із поезій.
То ж звідки ця нескореність, ця абсолютна нездатність до мімікрії? І тут напрошується порівняння з іншими великими попередниками Ліни Костенко – Тарасом Шевченком і Лесею Українкою. Ліну Костенко вважають прямим духовним нащадком Шевченка, Лесі Українки, Франка.
Загострене розуміння Краси, нескореність перед тоталітаризмом – ось беззаперечна людська властивість поетеси. Ось вона – Ліна Костенко – яскрава, завжди різна та у будь-якому віці щира душею…Відкрита серцем…Милозвучна поезією…Ну, і звичайно – просто жінка!
Життя іде і все без коректур.
І час летить, не стишує галопу.
Давно нема маркізи Помпадур,
і ми живем уже після потопу.
Не знаю я, що буде після нас,
в які природа убереться шати.
Єдиний, хто не втомлюється, — час.
А ми живі, нам треба поспішати.
Зробити щось, лишити по собі,
а ми, нічого, — пройдемо, як тіні,
щоб тільки неба очі голубі
цю землю завжди бачили в цвітінні.
Щоб ці ліси не вимерли, як тур,
щоб ці слова не вичахли, як руди.
Життя іде і все без коректур,
і як напишеш, так уже і буде.
Але не бійся прикрого рядка.
Прозрінь не бійся, бо вони як ліки.
Не бійся правди, хоч яка гірка,
не бійся смутків, хоч вони як ріки.
Людині бійся душу ошукать,
бо в цьому схибиш — то уже навіки.
Фонд Виноградівської ЦРБ містить підбірку видань Ліни Костенко. По закінченні карантину, ласкаво просимо до бібліотеки.
Підготувала Світлана КЕДИК
завідуюча відділом обслуговування Виноградіської ЦРБ