Громадсько-політичні діячі

Михайло Андрійович Рощахівський (до 130-річчя від дня народження вчителя, керівника і засновника музично-драматичного товариства “Кобзар” в м. Ужгород. У 1946 р. заснував і став першим директором Виноградівської дитячої музичної школи (1891–1952 рр.)

Михайло Андрійович Рощахівський (псевдоніми: Емер або М. Р.) – яскравий музикант, який більшу частину свого життя присвятив Закарпаттю. Багато часу був першопрохідцем: один із перших світських композиторів з професійною освітою; перший хормейстер хору “Руського театру”; засновник перших руських хорів з місцевою молоддю, один із перших професійних збирачів музичного фольклору; автор першої на Закарпатті музично-фольклорної збірки для дітей; авторитетний музикант, котрий в числі найдостойніших був включений до склада Музичної комісії товариства“Просвіта” До приїзду на Закарпаття М. Рощахівського цінували К. Стеценко, М. Леонтович, О. Кошиць, … Матеріали про нього у 20-х рр. ХХ ст. публікувалися за кордоном. Михайло Андрійович виділявся високою ерудицією. За спогадами сучасників знав не менше семи іноземних мов: латинь, французьку, німецьку, англійську, італійську, чеську, угорську.

Народився Михайло Рощахівський в с. Концеба Подільської губернії Російської імперії (нині Одеської області України) в родині священика. Отримав хорошу духовну освіту: Тульчинськ духовне училище (1906р.) та Кам’янець-Подільську духовну семінарію (1913р.) [як і М. Леонтович!]. Захоплений музикою, обрав шлях вчителя. Спочатку викладав у церковно-приходських школах Вінниччини, а з 1916 р. і до її закриття – у Києво-Михайлівській церковно-учительській школі. У 1917 р. запрошений працювати у Музичну секцію Міністерства освіти. З коротких біографічних відомостей, розпорошених у спогадах сучасників, дізнаємося, що М. Рощахівський приблизно в цей же період навчався у Київському українському університеті, де захопився національними ідеями.

Увійшов до склада Першого українського національного хору (кер.К. Стеценко, М. Леонтович, О. Приходько, О. Кошиць). Став учнем і молодшим другом Кирила Стеценка та Миколи Леонтовича.Включився у збирання музичного фольклору рідного Поділля. Під час військової служби у селах Кужелівка та Медвеже ушко Подільської губернії віднайшов і занотував рідкісні обрядові пісні, котрі К. Стеценко передав видатному українському фольклористу К. Квітці. Климент Квітка, а згодом і академік Філарет Колеса високо оцінили збирацьку роботу М. Рощахівського. Обидва вчені включили його нотування у власні збірники (К. Квітка “Українські народні мелодії” (1922) та Ф. Колесса “Народніпісні Подкарпатської Руси” (1938). Фольклорні музичні записи М. Рощахівського оцінив і Микола Леонтович. Вони настільки йому сподобалися, що на їх основі композитор, написав ряд хорових обробок (“По горах, по горах сніженьки”, “Зайчик” та інші).

Музично обдарований від природи, М. Рощахівський виділявся красивим баритоном. У 1919 р. на конкурсній основі був включений до склада Української Республіканської капели, яка під керуванням Олександра Кошиця здійснила знамените концертне турне по Європі. Під час поїздки Михайло зарекомендував себе не лише, як хорист, але і як співак-соліст, перетворився на помічника диригента. Про це згадує у своїх спогадах сам О. Кошиць. З ліквідацією Української Республіки разом з 18-ма участниками капели приїхав на Закарпаття (1920). Включився у розбудову музичної культури краю, проявив себе різнопланово. Як один із кращих диригентів (представник традицій української диригентської школи), вніс вагомий внесок у розвиток хорової справи. 18 учасників хорової капели О. Кошиця обрали його своїм хормейстером. У 1920 р. М. Рощахівський – хормейстер ужгородського музично-театрального товариства “Кобзар”. У цей період на прохання молоді заснував студентські хори в Ужгородській чоловічій та жіночій учительських семінаріях, на основі яких було створено “Руський національний хор”. Пропагує українську хорову класику (твори М. Лисенка, К. Стеценка, М. Леонтовича, Я. Яциневича, Д. Бортнянського та ін.). Під керівництвом М. А. Рощахівського у 20–30-х рр. ХХ ст. було проведено багато тематичних концертів: “Руська народна пісня” (“Хорові обробки українських народних пісень”) (1920), “Українська духовна музика” (1921), “Кантата “Б’ють пороги” М. Лисенка” (1921), “Хорові твори Д. Бортнянського” (1926) та інші; зі сторінок краєвих видань порушує проблему хорового репертуару. У розгорнутій статті “Що співати?”, опублікованій в збірнику, присвяченому Першому з’їзду професійних хорів Підкарпатської Русі, рекомендує розвивати хорову справу на високохудожніх зразках хорової творчості М. Лисенка, К. Стеценка та М. Леонтовича. Одним із перших подає короткий огляд їх творчості, не боїться вказати справжню причину смерті М. Леонтовича. Став хормейстером новоствореного “Руського театру товариства “Просвіта” в Ужгороді” (1920). У 20-х рр. ХХ ст. на Закарпатті в приміщенні нинішнього Ужгородського лялькового театру ставилися великі опери. З участю М. Рощахівського в 1920–1921 та 1925–1927 рр. було поставлено опери “Фауст” Ш. Гуно, “Продана наречена” Б. Сметани, “Сільська честь” П. Москаньї, “Катерина”

М. Аркаса, “Циганський барон” Й. Штрауса, “Заручини при свічках” Ж. Оффенбаха, оперети “Королева чардашу” І. Кальмана, “Циганська любов” Ф. Леґара, “Барон Кіммель” В. Колло і т. д.

В рік смерті М. Леонтовича Михайло Андрійович вирішив продовжувати його справу і поступив на композиторське відділення Празької консерваторії. По завершенню навчання (1925) плідно працював, як світський професійний композитор. Писав переважно в хоровому жанрі. Створював обробки народних пісень для хору a cappella(“Сирота”, “Защебетала ластуваченька на дворі” та ін.), оригінальні хори (“Про Оленку” (сл. О. Духновича), “Коломийка”, “Аркан”, “Пластовий марш” (сл. В. Ґренджі-Донського) та ін..), хорові поеми (“Змагайтеся!” (сл. О. Духновича), кантати (“Довбуш”), багато музики для дітей (“Пчолка”, (сл. С. Черкасенка), хоровий канон “Музика” (сл. і муз. М. Рощахівського) і т. д.). Його композиторська творчість опиралася на фольклорні джерела, виділялася яскравістю музичної мови, використанням ряду сучасних прийомів і професіоналізмом. На жаль, після його смерті твори композитора були вилучені із родинного архіву і доля багатьох із них нині невідома. Але те, що збереглося, дозволяє стверджувати, що на Закарпатті він став засновником художніх хорових обробок народних пісень – обробок нового типу, започаткованих М. Леонтовичем і здійснив перехід до хорових творів великої форми світських кантат та хорових поем. Як одного з кращих музикантів краю та як людину з досвідом роботи у Міністерстві освіти, М. Рощахівського запрошують в Музичну Комісію товариства “Просвіта” (1921–1938). Він впливає на музичне життя краю, очолює музично-педагогічний та музично-етнографічний напрямок роботи. Для виховання дітей М. Рощахівський укладає збірник “Забава” з народно-музичними іграми (для дошкільного та молодшого шкільного віку) (1921). Цей збірник тривалий час залишався на Закарпатті єдиним збірником з дитячим музичним фольклором.

Досвід збирацької роботи на Поділлі Михайло переносить на нотування закарпатських народних пісень: неодноразово виїздить в музично-етнографічні експедиції, організовані “Просвітою” та Шкільним рефератом.

М. А. Рощахівський стояв біля витоків формування музичної фольклористики Закарпаття. Завдячуючи йому, перші кроки цієї науки опиралися на наукові позиції К. Квітки, а потім і Ф. Колесси. Він обирає недосліджені території, здійснює перші музично-етнографічні нотування закарпатської Гуцульщини, Мараморщини та межилаборської Лемківщини (найзахідніша територія Закарпаття, нині – Східна Словаччина). Вперше в краї занотовує_такі реліктові жанри, як обжинкові ладкання та колядки-жеканки, започатковує Нотний відділ Крайового Архіву подкарпаторуської народної пісні (1926) та розпочинає музично-етнографічне обстеження закарпатських сіл. Його два рукописних збірники 20-х рр.:“Пісні подкарпатських русинов” та “Мелодії пісень с. Радвань Земплинської жупи” – виявляють народно-музичне багатство нашого краю, а стаття “Музика й спів у прис. Вишоватом в Марамороші” (1931) відображає цікаві спостереження: вперше на Закарпатті М. Рощахівський помічає перетворення коломийки із_танцювальної у “співану”, відкриває унікальну архаїчну манеру виконання колядок-жеканок (з опущеними головами), ставить проблему необхідності вивчення взаємовпливів румунської і руської народної музики у Тересвянській долині, а в цілому, дає блискучий зразок комплексного вивчення музичного фольклору (як поєднання народного співу, інструментального музикування та народного танцю). Музично-етнографічні дослідження викладає зрозумілою і доступною для широкого читача мовою. Ця сторона його діяльності, що поєднала професіоналізм з посиленою увагою до обрядового фольклора, зацікавила Ф. Колессу. З 1934 р. між ними розпочалося листування. Вчений вбачав у М. А. Рощахівському найперспективнішого етнографічно-грамотного місцевого транскриптора народної музики. Його нотування ставив в один ряд зі своїми і включив у власний збірник “Народні пісні Підкарпатської Русі” (1938). Підтримуючи закарпатського фольклориста, Ф. Колесса підготував до видання об’ємний нотний фольклорний збірник М. Рощахівського “Пісні подкарпатських русинов”, котрий, нажаль, у 1939 р. разом з іншими матеріалами товариства “Просвіти” був знищений окупаційною владою. Розповідь про Михайла Андрійовича була б неповною без характеристики його музично-педагогічної діяльності. Їй він приділяв велику увагу, бо усвідомлював, що діти – це майбутнє нації. На Закарпатті безпосереднім музичним вихованням зайнявся в період учителювання у 1928–1938 рр. (у школах Тячівського, Велико-Березнянського та Виноградівського районів) та в 1946–1952 рр. (м. Виноградів). Під час німецької окупації (1939–1944), переживши арешт і важке ув’язнення в камері для смертників, чудом залишився живим і змушений був відійти від музики.

Після закінчення Великої вітчизняної війни весь свій досвіді уміння присвятив дітям. Став першим директором Виноградівської дитячої музичної школи (1946–1952рр.), керівником зразкового дитячого хору, вчителем співів.

Відомий у 20-х рр. ХХ ст. в багатьох країнах Європи, Михайло Андрійович Рощахівський після смерті був незаслужено забутим. Це сталося із зрозумілих причин. Для сталінського режиму він мав надто багато негативів: син священика, активний діяч Української Народної Республіки та Підкарпатської Русі; людина, що дозволила сказати правду про деякі “перекоси” радянської влади.

Нині ж його ім’я відроджується. Незаперечно, що внесок М. Рощахівського у розвиток хорової та театральної справи на Закарпатті виявився вагомим, фольклористична та композиторська діяльність дала відчутний поштовх до подальшого руху вперед, а його учні і нині зберігають найкращі спогади про свого незабутнього вчителя.  Його іменем названа одна із вулиць у м.Виноградів.

Михайло Андрійович Рощахівський належав до когорти яскравих постатей “музичного ренесансу Закарпаття”, котрі залишили помітний слід у культурному житті нашого краю.

Джерельні приписи :

1.Мадяр – Новак, В.

Михайло Андрійович  Рощахівський // Календар краєзнавчих пам’ятних дат на 2011 рік. – Ужгород: Вид – во В. Падяка, 2010. – С.84 – 89.           

2. Баглай, Й.

Першій хормейстер “Руського театру товариства “Просвіта”

в Ужгороді” : до 110-річчя від дня народж. М. Рощахівського / Йосип Баглай // Календар “Просвіти” на 2001 рік. – Ужгород: Закарпат. край. т-во “Просвіта”, 2001. – С. 30-33.

3. Баглай, Й.

 Михайло Рощахівський – диригент, хормейстер і педагог /Йосип Баглай // Срібна Земля. – 2001. – 20 січ. – С. 14.

4. З когорти славних українців: [про вечір пам’яті до 110-ліття від дня народж. визнач. діяча укр. культури М. Рощахівського, в т. ч. про музикознавця В. Мадяр-Новак] // Срібна Земля. – 2001. – 24 лют. – С. 2.

Іван Антонович Маргітич  
(до 100-річчя від дня народження  визначного духовного, культурного і громадського діяча, єпископа Мукачівської греко-католицької єпархії  (1921–2003рр. )

Народився І.Маргітич 4 лютого 1921 року в сім’ї хліборобів Антона Маргітича і Терезії Костак у селі Велика Чингава (нині Боржавське) Виноградівського району. Мав двох братів  і чотирьох  сестер.

Як єзуїтськи підступно, грубо не принижувала, не придушувала його усім своїм богоненависницьким і україно ненависницьким пресом офіційна радянська влада, як безжально не гнула – пригинала, але зломити не могла.

Що помогло йому вистояти ? Бог і Україна. Саме на благородний олтар їхнього священного служіння без найменшого сумніву і каяття поклав своє життя Іван Маргітич.

Не маючи власної сім’ї, усі свої сили, душу, всього себе віддав він Всевишньому і вірникам. У цьому – сенс його хоч і страдницького, але такого високого, прекрасного і щасливого життя.

П’ять  класів народної школи Іван Маргітич закінчив у рідному селі, де під впливом учителя Миколи Медвідя уродженця Рахівщини почала формуватися національна свідомість. Він стає членом шкільної молодіжної організації «Пласт».

Після закінчення початкової школи І.А.Маргітич три роки навчався у Севлюшській горожанській школі (тепер ЗОШ №1) і продовжив навчання у третьому класі Хустської гімназії. Навчаючись у Хусті, проживав у гуртожитку гімназії, яким опікувався професор релігії о.Дмитро .Попович (уродженець с.Онік Виноградівського району), а вихователем був о.Зореслав, відомий український поет. Тут далі формувався світогляд молодого гімназиста. Навчання в Хустській гімназії співпало із становленням Карпато – української держави на чолі з А.Волошиним. Іван радів цим подіям, брав участь у демонстраціях на підтримку української державності.

Великим ударом для юнака стала гортіївська окупація краю та трагічна смерть товаришів, які полягли в боях із загарбниками. Під час навчання в Хустській гімназії Іван Маргітич вступає в нелегальну організацію юнацтва ОУН, які очолювали М.Орос і В.Маркусь. Тут він вивчив першу заповідь декалогу: «Здобудеш українську державу або згинеш у боротьбі за неї».

У 1941 році Іван Маргітич закінчив Хустську гімназію і за рекомендацією о.Дмитра Поповича поступив на навчання до Ужгородської духовної семінарії. Тут, у її стінах, Маргітич вирішив стати місіонером, але не в далекій Азії чи Африці, а в рідному Закарпатті. Та його навчання в 1942 році було перерване. За належність до юнацтва ОУН 20 липня 1942 року його було заарештовано і відправлено в «Ковнер», де 22 липня засуджено угорським воєнним трибуналом на один рік тюремного ув’язнення. В обґрунтуванні судового вироку було записано, що всі підсудні поставили перед собою мету революційним шляхом відокремити Закарпаття від Угорщини і приєднати його до самостійної Української держави. Шостого грудня за сприяння єпископа Стойки регент Угорщини Міклош Горті помилував його в числі інших закарпатців. Після виходу з тюрми він продовжував навчання в Ужгородській духовній семінарії, яку закінчив у 1946 році і єпіскопом Ромжею був висвячений на єпіскопа. Був призначений помічником Севлюського декана о.Павла Карцуба. А через два місяці призначений адміністратором єпархії у Рахові на правах пароха. Початок діяльності І.А.Маргітича як священника був важким. Це був період приєднання греко-католицької (уніатської) церкви із російською православною церквою. В 1949 році почався планомірний наступ влади на греко-католицьку церкву і маже одночасно було заарештовано усіх міських священників, які категорично відмовилися підписати заяву про перехід у православну віру. 10 лютого 1949 року майор КДБ і представники райвиконкому відібрали від І. Маргітича ключі від церкви. З грудня 1949 по березень 1951 року о. І.Маргітич  спільно з  священником П.Оросом перебували на нелегальному становищі. Проводили богослужіння, готували молодих священників.

Арештували І.А.Маргітича 4 березня 1951 року згідно з ордером № 67 від 5 березня 1951р. Замість релігійної пропаганди присудили антирадянську і дали 25 років ув’язнення. Чотири роки відбув у таборах під Омськом в умовах виснажливої рабської праці. Перебуваючи під постійним контролем, священник знаходив можливість молитися, відправляти богослужіння для ув’язнених, які вірили що настане час визволення і звільнення із ГУЛАГів. Після багаторічних звернень батька до Верховного суду УРСР 6 вересня 1955 року Іван Маргітич опинився на волі.

Повернувшись із заслання, знесилений і хворий шукав собі роботу, аби якось прожити проте довідавшись, що він був греко-католицьким священником йому скрізь відмовляли. Єдине місце куди його прийняли на роботу – це колгосп у  рідному селі.  За період з 1955 по 1989 рік, коли було прийнято постанову про свободу віросповідання, його тільки один раз засікли органи безпеки. За цей період він підпільно проводив релігійні обряди і службу Божу, готував кандидатів у священники.

10 вересня 1987 року І.А.Маргітич був висвячений владикою Софроном Дмитерком на єпископа Мукачівської греко-католицької єпархії. Верховний суд незалежної України у 1992 році реабілітував Івана Маргітича.

 Ставши єпископом-помічником І.А.Маргітич скромно продовжує проживати в рідному селі де за його ініціативою і допомогою побудовано величний храм, який 14 липня 2002 року був урочисто посвячений з участю багатьох священників і єпископів, у присутності кількох тисяч вірників з різних міст і сіл Закарпаття та інших областей    України. Він виступав за єдність греко-католиків Західної України та Закарпаття і у боротьбі за цю єдність мав велику підтримку з боку демократичних сил Закарпаття. Не відаючи втоми, уже в поважному віці владика бере участь чи не у всіх заходах, які проводять демократичні сили краю на захист УГКЦ і молодої української держави. Його  глибокі, проникнуті безмежною любов’ю до рідного народу промови слухали учасники наукових і науково-практичних конференцій у Римі, Києві, Львові, Ужгороді, Хусті, Виноградові, містах Німеччини, Польщі на численних мітингах, зібраннях з нагоди пам’ятних і національних свят, вечорах пам’яті освячені меморіальних дошок і монументів великим синам срібної землі всієї України.

За роки незалежної Української держави І.А.Маргітич намагався надолужити упущене. Тепер уже вільно, не у підпіллі, у 1992 році бере участь у першій зустрічі колишніх в’язнів «Ковнера», у 2000 році був делегатом ХV великого збору українських націоналістів, що проходили у Києві.

Починаючи з 60-х років ХХ ст. І.А.Маргітич – активний учасник дисидентського руху, брав участь у правозахисних акціях, зокрема на Міжнародному форумі з релігійних питань. У 1993 році папа Іоан Павло ІІ наділив його функцією єпископа-синклера для українців  Мукачівської греко-католицької єпархії. У народі його справедливо назвали  народним єпископом. Він завжди був у гущі народних мас, він зазнав чимало біди і горя, нестерпного переслідування, але не зламався. Він організував і особисто брав участь у поїздках до святого міста Риму. Ще за життя він став живою легендою прикладом сповідування християнських чеснот, синівської любові до рідного краю до України. Його життєве кредо – «Бог і Україна».

Будучи важко хворим він постійно їздив по області, де його чекали вірники. Так і помер на 83-му році життя під час освячення престолу в с. Пилипець на Міжгірщині. 10 вересня 2003 року І.А.Маргітича поховали в рідному селі Боржавське, у підвальному приміщенні церкви, яку він збудував.

Людиною з великої літери залишиться єпископ Іван Маргітич у пам’яті вдячних нащадків, усіх хто його знав, хто мав щастя з ним співпрацювати і спілкуватися. З своїх 56 пастирських літ владика 5 провів у сибірській тюрмі, а 36 – у підпіллі в рідному селі

Джерельні приписи:

1.Худанич, В. І.

            Маргітич Іван Антонович //Енциклопедія Закарпаття: визначні особи ХХ століття: Гражда, 2007. – С.202. -203.

 2.Пам’яті єпископа Івана Маргітича //Срібна Земля. – 2003. – 13 вересня

3/ Зимомря, М. Життя, освячене працею : до 80-річчя від дня народж. владики Івана Марґітича / М. Зимомря // Календар «Просвіти» на 2001 рік / Закарпат. крайове т-во «Просвіта» ; уклад. П.  Федака. – Ужгород, 2001. – С. 39-42.

 4. Зимомря, М. Терпіння, праця – підмурівок життя : до 75-річчя від дня народж. Івана Марґітича / М. Зимомря // Календар «Просвіти» на 1996 рік / Закарпат. крайове т-во «Просвіта» ; упоряд. : П. Федака, Й. Баглай. – Ужгород, 1997. – С. 36-37.

 5. Ладижець, О. Бути християнином – значить бути патріотом : з урочистостей на честь 75-річчя єпископа Івана Марґітича / О. Ладижець // Календар «Просвіти» на 1997 рік / Закарпат. крайове т-во «Просвіта» ; упоряд. : П. Федака, Й. Баглай. – Ужгород, 1996. – С. 39-41.

 6. Михайлюк, П. Освячення величного храму в селі Боржавське : [у т. ч. про І. Маргітича] / П. Михайлюк // Календар «Просвіти» на 2003 рік / Закарпат. крайове т-во «Просвіта» ; уклад. і ред. П.  Федака. – Ужгород, 2003. – С. 16-162.

7. Многая літ Владиці : вітання І. Марґітичу з нагоди 80-річчя  // Срібна Земля. – 2001. – 3 лют. – С. 2. 8. П. М. Відзначення ювілею єпископа Івана Марґітича / П. М. // Календар «Просвіти» на 2002 рік / Закарпат. крайове т-во «Просвіта» ; уклад. і ред. П. Федака. – Ужгород, 2002. – С. 50.

 9. Павлович, Ф. З усіх усюд до народного владики / Ф. Павлович // Срібна Земля. – 2001. – № 5. – 10 лют. – С. 12. 101

 10. Пам’яті єпископа Івана Марґітича : [некролог] / Рада Закарпат. крайового т-ва «Просвіта» // Календар «Просвіти» на 2004 рік / Закарпат. крайове т-во «Просвіта» ; уклад. і ред. П. Федака. – Ужгород, 2004. – С. 230-231.

11. Пам’яті єпископа Івана Марґітича : [некролог] // Срібна Земля. – 2003. – № 34. – 13 верес. – С. 1.

Архієпископ Іонафан (Кополович)

Кополович Іван Михайлович народився 18 червня 1912 р. в с. Олешник Виноградівського району Закарпатської області в родині селян: Михайла (учасника Мараморош-Сиготського процесу 1913-1914 рр.) та Терезії Попович. У 1919-1923 рр. навчався в початковій школі у рідному селі. У 1923-1927 рр. продовжив здобувати освіту в Ужгородській гімназії. Ще під час навчання в гімназії вирішив поєднати своє життя з церквою, тому у 1927 р. вступив до богословської семінарії у Сремських Карловцях, яку закінчив у 1932 р. 3 вересня 1932 р. єпископ Дамаскин (Грданічки) призначив його писарем канцелярії Єпархіального управління в Мукачеві. У 1933 р. одружився з Вірою Милич, дочкою ремісника-торгівця з Нового Саду. 21 листопада 1933 р. рукоположений у сан диякона, а 7 січня 1935 р. – у сан протодиякона.

З 1 жовтня 1935 р. по 29 лютого 1936 р. проходив дійсну військову службу в чехословацькій армії. Перебував у Кошицях, Празі (в офіцерській школі для священиків) та Ужгороді. 19 травня 1936 р. в Мукачеві рукоположений єпископом Мукачівсько-Пряшівським Дамаскином у сан священика. Після військової служби працював у Єпархіальному управлінні архіваріусам (1935-1937 рр.), церковним референтом (1937-1939 рр.). 27 квітня 1939 р. призначений секретарем Єпархіального управління. З займаної посади усунутий угорцями в 1941 р. З 1 жовтня 1941 р. до кінця листопада 1944 р. працював вчителем Закону Божого в Хустській гімназії. У грудні 1944 р. у складі делегації їздив до Москви по питанню включення Мукачівсько-Пряшівської єпархії до складу Російської православної церкви.

           У листопаді 1944 р. обраний членом президії і першим заступником голови Хустського міського народного комітету. На І-му з’їзді делегатів народних комітетів, який відбувся у Мукачеві 26 листопада 1944 р., був обраний членом Народної Ради Закарпатської України. З січня 1945 р. займав посаду голови надзвичайної комісії з обліку шкоди, розслідуванню та встановленню злочинів, заподіяних німецько-угорськими загарбниками під час окупації Закарпаття.

З 1 грудня 1944 р. до листопада 1949 р. – секретар Мукачівсько-Ужгородської православної єпархії. З листопада 1949 р. до 15 грудня 1954 р. – адміністратор російських і угорських православних приходів і представник Патріаршого престолу в Угорщині. У 1947 р. отримав сан протоієрея. З 15 грудня 1954 р. до 10 червня 1955 р. – настоятель кафедрального собору в Мукачеві та секретар Єпархіального управління.

Згодом став помічником єпископа у Пряшеві, захистив докторську дисертацію на тему “Кирило-Мефодівська церква у Великоморавській державі та її канонічне становище”. Володів сімома іноземними мовами.

Після смерті дружини прийняв чернечий постриг, а в 1966 р. висвячений у сан єпископа з іменем Іонафан. Працював викладачем Московської духовної академії, єпископом Берлінським і Середньоєвропейським, екзархом Північної і Південної Америки та Алеутських островів, єпископом Тамбовським і Мічурінським, архієпископом Молдавським і Кишинівським. У 1987 р. за станом здоров’я вийшов на пенсію. Помер 21 травня 1990 р. в Мукачеві, похований на Чернечій горі.

Нагороди: 1937 р. єпископ Дамаскин – набедреник і червоний пояс; 1939 р. єпископ Володимир (Раїч) – протоієрейська камилавка; 1944 р. адміністратор єпархії, ігумен Феофан (Сабов) – протоієрейський наперсний хрест; 1949 р. патріарх Алексій І – хрест з прикрасами; 1951 р. патріарх Алексій І – палиця; 1954 р. патріарх Алексій І – другий хрест з прикрасами; 1955 р. патріарх Алексій І – митра.

 Інтернет-посилання:

http://mykachevo.eparchia.net/r/svyat/kopolovuch_i.htm

Отець Андрій Васильович Попович

Отець Андрій Васильович Попович народився 29 вересня 1809 року в сім’ї греко-католицького священика Василя Поповича і Юліанни Жеткей в с. Теково виноградівського району.

Початкову освіту найбільш вірогідно здобув у Севлюші (Виноградів). Здобувши початкову освіту Андрій поступив у Мараморош-Сигетську гімназію, а пізніше продовжив навчання в самарській Королівській Католицькій гімназії, якою опікувались монахи чину єзуїтів. У 1807-1821 рр. успіхи відзначив владика і запропонував Андрію після здобуття середньої освіти поступити на навчання в духовну семінарію. Та А.В.Попович  закінчивши навчання у 1828 році поступив до Регіональної єпископської духовної семінарії в Ужгороді. 18 січня 1834 року єпископ Пряшівської єпархії Григорій Маркович рукоположив у Пряшеві 8 богословів Мукачівської єпархії в числі яких був і А.Попович, який прийняв целібат.

Після висвячення став помічним священником у містечку Гайдудорог, а пізніше з травня 1835 р. був помічним священником у Мараморош-Сигеті, але вже в листопаді цього ж року повернувсяв гайдудорог, де був помічним священиком до 1 –го листопада 1837 року. З 1-го листопада 1837 по квітень 1838 рік був адміністратором парохії в Шарошпотоці, потім,  виконував обов’язки віце-ректора Ужгородської духовної семінарії, де водночас викладав державне право Угорщини.

На початку 1844 року А.В.Поповича призначено парохом у с. Великий Березний і деканом Великоберезнянського деканату.

У 1847 році о.Андрій написав і видав в Будині перший свій літературний твір «Маленькая образная Біблія ветхого и новаго Завітав вь употребленія сельськихь дітей», яка витримала  чотири видання (2-е вид. Будин 1849; 3-е вид Решт 1861 і 4-е вид Ужгород 1874 р.).

У 1852 році о.Андрій видає буквар під назвою «Вірний Ангел». Не зважаючи на добрі наміри о.Андрія, його буквар не мав бажаного успіху.

У 1851 році його призначено професором догматики Ужгородської духовної семінарії і префектом єпархіального гуртожитку «Конвікт» для сиріт священників, а також ревізором єпархіальної фундації каси. У цьому ж році 1851 єпископ Василь Попович відзначає о.Андрія титулом радника єпископської Консисторії.

Велику роль відіграв о.Андрій у житті селян хутора Факовбіки (Букове). За власні кошти у 1865 році він збудував тут церкву, а потім і парохіальну школу.

На 90-ому році життя і 64-му свого душ пастирства він помер.

 Використана літаратура:

Отець Андрій Попович [до 200-річчя від дня народження] // Благовісник. – 2009. – жовтень. – с.19

Єпископ Попович Василь Юрійович

Народився Василь Юрійович Попович в селі Великі Ком’яти Угочанського комітату 1796 року 12 вересня в сімї місцевого приходника Юрія Поповича і Марії Лендєл.

Початкову освіту майбутній єпископ здобув у Великій Каролі, а також Мараморош-Сиготі. Між учнями відрізнявся обдарованістю, працьовитістю і відмінною поведінкою.

Вищі, гімназійні класи, відвідував в Ужгороді. Тут він також став лідером, отримав першість у навчанні, розвивався, самовдосконалювався «птенец став обрастать пір’єм, замітен был в нём уже тогда летущий орёл».

Філософський курс Василь Попович закінчив у Пешті. З великою пристрастю віддавався любомудрим наукам, про що свідчили успішно складені ним суворі іспити, після здачі яких він став доктором.

По закінченню навчання Попович ненадовго був призначений в пресвітери, зайнявши посаду приходського співробітника спочатку в Сваляві, а потім в Сиготі. А через два роки тодішній Пряшівський Преосвященний Григорій Маркович взяв його до себе, зробивши своїм секретарем. Попович, так би мовити, із приходського співробітника зразу став єпископом.

Височайшим єпископом Попович став в 41 рік, священством в 17, канонічністю в 1 рік.

Найпершою турботою нового єпископа стало регулювання уже існуючих єпархіальних фондів. Він одержав капітал в 40 тисяч, а залишив у 200 тисяч гульд. На початку його діяльності в єпархії налічувалося 30 кам’яних церков, а після смерті залишилося 234, та приходських будинків 222. за свій рахунок щорічно утримував 12 найбідніших студентів. В 1855 році протягом кількох місяців харчував на своїй кухні по 100-200 голодуючих. І все-тики Попович помер убогим, так як він був багатим у пожертвуванні.

З гідністю й достойно пережив революцію 1848-1849 рр. у Австрійській імперії, підтримав її, за що піддівся переслідуванням цісаря.

В час його правління в угорській гімназії був запроваджений руський законовчитель, засновані кафедри руської мови і лекції історії також на руській мові. Чинною мовою в єпископській канцелярії була руська мова і він так суворо оберігав цю мову, що навіть відкладав виконувати прохання лише із-за тієї причини, що воно було написане не по-руськи. Для освіченості свого народу наприкінці свого життя доклав багато зусиль для заснування «Общества святого Василія», яке почало працювати з 1866 року.

Помер Василь Юрійович Попович 19 жовтня 1864 року за своїм робочим столом. Похований у підземеллі Ужгородського кафедрального собору.

Використана література:

Матеріали науково-практичної конференції присвячені 215-ій річниці з дня народження Мукачівського греко-католицького єпископа, великого патріота русинського народу, одного з основоположників Общества святого Василя Великого, організатора розвитку освіти та національного відродження краю владики Василя Поповича. – с. Великі Ком’яти. – 2011. – 50 с.

Попович Дмитро Миколайович

Народився Дмитро Миколайович 7 листопада 1899 р. в с. Онок на Виноградівщині в родині сільського коваля.

Навчався у Мукачівській та Будапештській гімназіях. Закінчив Будапештський богословський факультет. З 1922 р. – викладач греко-католицької семінарії в Ужгороді, а з 1924 р. – Хустської гімназії.

Автор книжок «Жіноче питання» (1923), «молодим дівчатам» (1929), «Вам, солодкі молоді брати» (1926) «Світло в темноті» (1928). Для церковних справ написав два підручники: «Історія церкви христової» (1925), «Апологетика» (1926), а також брошуру «На землі Кирила й Мефодія» (1926).

Підкарпатське общество наук у серії «Дитяча бібліотека» випустило книги Д.Поповича «Адам і інші оповідання» (1943) та «Будователі храмів» (1944), а в серії «народна бібліотека» – збірку оповідань «Із життя» (1943).

У журналі «Літературна неділя» (1943) були опубліковані оповідання «Клопота», «Марія» та «Повернулося щастя».

У 1949 р. за відмову перейти до православної церкви Д.Поповича було заарештовано й засуджено на 25 років. 1956 р. повернувся до Хуста, де останні роки життя змушений був важко заробляти на хліб насущний.

Помер 3 жовтня 1968 р.

Євме́ній Са́бов

Євме́ній Са́бов (*1859, Верб’яж—†1934) — греко-католицький священик і русофільський діяч на Закарпатті.Зміст

Народився 1859 року в селі Верб’яж. Хресним батьком його був історик Іван Дулишкович. Закінчивши богословську семінарію в Ужгороді, служив священником в Арданові, а потім викладачем російської мови в Ужгородській гімназії. У 1898 році переселився в Севлюш, став архідияконом. Обрано «пожизненно» головою «Общества ім. О.Духновича».

Учитель руської мови в гімназії в Ужгороді (1887—99), пізніше парох у Севлюші (тепер Виноградів) та архідиякон угорчанський.

Літературна діяльність Сабова розпочалася виданням посібника «Русская граматика и Читанка літературного язика Угро-Русских» (1890). В 1891 році викладав молитовник для дітей «Ангел-Хранитель». Тоді ж вийшла і його «Хрестоматія», а в 1894 році «Церковнословянская грамматика» угорською мовою (1894). Проводив значну громадсько-культурну роботу. Його статті до різних свят друкувались в багатьох газетах і журналах.

Автор підручників:

«Русская грамматика и читанка к изучению литературного языка угрорусских»

«Церковно-славянская грамматика»

«Хрестоматия церковно-славянских и угрорусских литературных памятников…» (1893)

«Грамматика русского языка» (1924)

«Очерки литературной деятельности и образования карпаторуссов» (1925).

Відстоював лінію відрубного місцевого варіанту літературної мови, спертого на язичіє, російську мову і закарпатські говірки. Граматика і правопис (рос. етимологічний) Сабова були ухвалені угорським урядом для шкіл, вона теж була урядовим підручником руської мови в усіх українських школах Пряшівщини.

Як культурний діяч, Сабов брав участь в освітньо-видавничому товаристві «Уніо», був співзасновником газети «Наука», а по першій світовій війні — Общества ім. О. Духновича (від 1923 його досмертний гол.); редагував журнал «Карпатскій СвЂтъ» та ін. У міжвоєнні pоки Сабов був найвпливовішою особою русофільського табору на Закарпатті.

 Інтернет-ресурс:

http://uk.wikipedia.org/wiki/Сабов_Євменій_Іванович

Ондраш Комаромі

Ондраш Комаромі народився 18 листопада 1861 року у с. Пийтерфолво Виноградівського району в родині місцевого угорського землевласника Петра Комаромі. У два роки Ондраш втратив батька, а його подальшим вихованням займалися мати та рідня. Після закінчення школи продовжив навчання у мараморош-Сігетській реформатській гімназії (нині місто Сігету Мармацієй, Румунія), а у 1880 році вступив на філософський факультет Будапештського університету. В той же час, з 1881 по 1885 роки, працював архіваріусом в Угорському національному музеї, а потім, на початку 1886 року короткий час співробітником університетської бібліотеки Будапештського університету. У травні 1886 року, після закінчення університету, був призначений референтом Державного архіву. Через рік Ондраш одружився з донькою багатого землевласника із Нового Села. Вони мали двох синів та двох доньок.

Ще за студентських років молодий дослідник поряд з науковою діяльністю чимало часу приділяв літературі, публікуючи невеликі новели у деяких газетах, зокрема марамороських. Кінець ХІХ – початок ХХ століття був у житті Ондраша Комаромі періодом активної дослідницької роботи. Молодий Комаромі поставив собі за мету опрацювати історію Угорщини XVI-XVII століть, сфокусувавши свою увагу на генеалогії окремих угорських родин. Частина цих праць булла опублікована на сторінках таких наукових часописів, як «Турул», «Історична скарбниця», «Століття», інші вийшли окремими виданнями. Більше того, у 1899 році дослідник разом з Бейлом Петтеко розпочав видавати окремий часопис «Нодь Іван», присвячений історії родин, названий на честь Івана Нодя, відомого угорського вченого.  У 1887 році Ондраш став членом Угорського геральдичного і генеалогічного товариства, а згодом і членом правління Угорського історичного товариства (1889 рік). З 1900-1911 роки він був редактором журналу угорських істориків «Історична скарбниця», де опублікував чимало цінних досліджень і праць з історії Угорщини. Серед них такі, як «Угорські листи з XVI століття», «Пам’ятки угорських державних зборів», «Привілей ніредьгазьких гайдуків» та багато інших. Окремі праці мав присвячені Закарпаттю, які заслуговують на увагу такі, як «Замок Нялаб і його домінія» (1894 рік), «З архіву Угочанського комітату» (1893 рік), «З архіву родини Перені» (1900 рік), «пам’ятки епохи курців в архіві комітату Угоча» (1901 рік), «Протокол Марамороського комітату» (1910 рік), «Походження Іштвана Вербевці» (1896 рік) та інші. 10 травня 1895 року його обрали членом-кореспондентом Академії наук Угорщини, де він активно працював у кількох комісіях. У роки Першої світової війни Ондраш був призначений головним архіваріусом Угорщини (1917 р.), через чотири роки вийшов на пенсію.

Помер вчений за трагічних обставин – він покінчив життя самогубством у Будапешті 5 грудня 1931 року.

 Використана література:

Кобаль, О.

         Літописець давньої Угочі/До 150 річчя від дня народження історика Ондраша Комаромі//Срібна земля Фест. – 12012 №2.- 12-18 січня.

Іван Роман
        90 років тому 12 травня у селі Шардик Іршавського району народився отець Іван Роман, чия доля стала віддзеркаленням драматичних сторінок в історії греко-католицької церкви на Закарпатті. У 1939 році майбутній священник закінчив Хустську гімназію, а у вересні наступного року вступив до Ужгородської богословської семінарії. Після її закінчення Іван Роман був висвячений епископом Теодором Ромжею і був направлений у село Суха Іршавського району парохом церкви Покрова пр.. Богородиці. Люди в селі були бідні, але щирі й доброзичливі. Вони полюбили молодого священника. Але ці порівняно благодатні й спокійні часи тривали недовго. У 1949 році безбожна влада насильно ліквідувала греко-католицьку епархію і почала примушувати всіх священників греко-католицького обряду переходити в православ я.
У квітні 1949 року до отця Івана прийшли голова сільради і православний батюшка з пропозицією підписати згоду на перехід до православної віри. Отець Іван Рішуче відмовив непроханим гостям. Тоді від о. Івана було відібрано ключі від церкви, а самому священнику заборонено туди заходити.
        Це був початок жорстоких переслідувань. Будь-які спроби працевлаштуватися зазнавали невдачі – Івана Романа за кілька тижнів звільняли з кожної роботи, куди його приймали. Врешті священник разом з багатодітною сім єю оселився в Олешнику і влаштувався працювати в Шаланківське лісництво. Але репресивні органи не залишили в спокої священника. Якось до нього приїхав вірник із села Суха Юрій Гецко, який попередив, що на отця завели кримінальну справу, вірників села примушують давати свідчення проти отця. А це значить, що його, Івана Романа можуть арештувати. З цього часу отець Іван перейшов у підпілля. Так само як і священники о. Маргітич, о. Орос, о.Ченгері… 
       Бог і люди довго берегли священників від арешту. Проте цей момент наближався невідворотно. Взимку 1951 го року отця Маргітича і отця Івана Романа було запрошено на вінчання молодої пари у селі Боржавське. Але, як потім стало відомо, наречений виявився провокатором. У момент вінчання в будинок увірвалися спецслужби і арештували священників. Вирок суду для отців був однозначним – 25 років позбавлення волі.                                                                                                                                                                                     
              За час табірного життя отцю Івану довелося зазнати чимало поневірянь – перехворіти на цингу, пережити важку операцію з видалення апендиксу, працювати в надважких умовах…
       23 травня 1956 року Іван Роман був звільнений з ув’язнення. Але і вдома переслідування не припинялися. Врешті Іван Роман влаштувався нормувальником місцевого радгоспу в Шаланках. Директор радгоспу Матіято, який ставився до о. Романа прихильно, порадив йому піти вчитися у Мукачівський технікум. У 1961 році Іван Роман отримав диплом агронома і відтепер директор радгоспу міг пред явити властям диплом, якщо хтось вимагав від Матіято звільнити Івана Романа з роботи.
Тільки через 40 років після того, як греко-католицьку церкву в Україні було репресовано, настали часи її легалізації й відродження. Оскільки все майно й молитовні будинки були відібрані від церкви, перші служби отець Іван Роман проводив на міському кладовищі під невеличких навісом. Саме тут відбулася перша після багаторічної перерви Великодня служба, коли о. Роман міг вільно заспівати «Христос Воскрес!».
       Проте для греко-католицької громади це ще не був час повноцінної легалізації. Ще довгий час отець Іван проводив служби під відкритим небом – спочатку на території кладовища, потім у центрі міста біля церкви, яка колись їм належала .
       Врешті греко католикам було віддано будівлю фари, де на той час було розташоване райвно, а у 2000 році було освячено камінь на нову церкву. Весь цей час Іван Роман був активним учасником відродження церкви, як парох Виноградова проводив служби і в райцентрі, і в багатьох селах району, відстоював майнові права церкви. Кожен крок у розвитку церкви він сприймав з радістю і словами вдячності до Бога. 
     На час, коли Іванові Роману виповнилося 80 років в церкву прийшло молоде покоління греко-католицьких священників. Деканом Виноградівського району став отець Тарас Ловска, протім – Констянти Сабов. Разом із ним отець Роман взяв участь у Великодній службі 2003 го року, яка відбувалася у стінах нового хоч ще незавершеного греко-католицького храму. 82х річний священник був на той час дуже хворий, недуга продовжувала прогресувати, іі і в суботу 19 липня року перестало битися серце отця Івана Романа.

Кухаренко  Микола Іванович

Народився 9 травня  1915 року на хуторі Ульянівка Андріївського району Донецької області в багатодітній селянській сім’ї. У 1920 році сім’ю спіткала біда – помер батько. У шахтарському краї пройшло дитинство, шкільні роки Миколи Івановича. Звідси направлений на фабрично-заводське навчання. Після його закінчення прийнятий формувальником прокату сталі на Новокраматорський завод важкого машинобудування. Звідси юнак призваний до лав Збройних Сил. У грудні 1935 року демобілізований. Продовжує працювати в рідному колективі. В 1937 році покликаний у Червону Армію. Учасник Великої Вітчизняної війни. У складі 38 танкової бригади брав участь у танковому бої на Курській дузі.

Із травня 1944 року воював на Кандалакшському напрямку. Вирізнився у вересневій наступальній операції 19 Армії. Танковий взвод лейтенанта Кухаренко Миколи Івановича одним з перших прорвав оборону супротивника, знищивши танкову заставу ворога. Було знищено 8 танків типу Р-35 і до 80 гітлерівців. Коли машина застрягла в болоті, лейтенант Кухаренко з екіпажем чотирнадцять годин відбивав атаки супротивника.

За мужність і відвагу, виявлені внаступальних боях на Кандалакшському напрямку, Миколі Івановичу Кухаренко Указом Президії Верховної Ради СРСР від 24 березня 1945 року було привласнене звання Героя Радянського Союзу.

Після війни Кухаренко продовжує служити в Радянській Армії. З 1947р. по 1 жовтня 1948 р.- слухач Ломоносівської вищої офіцерської школи Ленінградської області. З травня 1953 р. по 1957 р. – командир роти 42-го танкового самохідного полку у м. Виноградові.

З 1957 по 1959 рр. працює у Виноградівському райвійськкоматі. Звільнений у військовому званні гвардії майора.

Після Вітчизняної війни Микола Іванович Кухаренко проживав у місті Виноградів Закарпатської області. Проводив більшу роботу з військово-патріотичного виховання молоді. Неодноразово приїжджав у Кандалакшу, брав участь у зустрічах з ветеранами, у ювілейних заходах, присвячених розгрому німецько-фашистських військ у Заполяр’ї.

У 1959 році перейшов від військової справи, якій віддав 26 років, до громадянської: керував Виноградівською автоколоною Берегівського А’ГП, був тут інженером з техніки безпеки. З 1992 року – на заслуженому відпочинку. Але бере активну участь в громадському житті міста і району. Тривалий час був членом прези­дії районної ветеранської організації. Часто виступав з лекціями і бесідами серед молоді. Активний учасник хору ветеранів.

6 травня 1985 року Постановою  Кандалакського бюро міському партії та виконавчого комітету міської Ради народних депутатів, Кухаренку Миколі Івановичу присвоєно звання  «Почесний громадянин міста Кандалакша».Такої ж честі він удостоєний і у   Виноградові. У серпні 2002 року Миколу Івановича Кухаренка було визнано «Почесним громадянином міста».

Помер М.І.Кухаренко у 2009 році.

ТЕРЕЗІЯ ЮРІЇВНА КАДАР-ІГНАТОЛЯ

             Терезія Юріївна Кадар-Ігнатоля народилася 11 січня 1943 року у селі Стеблівка, Хустського району. Хустську школу інтернат закінчила на відмінно.

          Після закінчення медичного факультету пішла працювати лікарем дільничної лікарні станції Чоп. Протягом п’яти років відповідала за стан здоров’я залізничників.  Після чого Терезія Юріївна перевелася на роботу у таку ж  клініку до Львова. Тут вона відпрацювала три роки. Пройшла ординатуру по неврології. Ще три роки проробила у Хустській центральній лікарні.

У квітні 1977 року перейшла до Виноградівської районної лікарні лікарем-невропатологом. У серпні 1977 року стала заступником головного лікаря, а у червні 1980 року стала головним лікарем районної лікарні.

В жовтні 1988 року вона перейшла у будинок-інтернат для престарілих. Сім років попрацювала в цьому закладі.

Розглянувши пропозиції депутатів про нагородження з нагоди відзначення Дня міста за багаторічну сумлінну працю, високий професіоналізм, активну участь у громадському і суспільному житті міста,  сесія міської ради вирішила присвоїти звання «Почесний громадянин м. Виноградів» Кадар Терезії Юріївній від 27 червня 2001 року.  

Розентал Герман Зельманович

Народився Герман Зельманович 4 серпня 1931 р. у с. Широкий Луг Тячівського р-ну Закарпатської  області. Виріс у багатодітній єврейській сім’ї, зазнав чимало лиха ще в дитинстві. Події 44-го відбилися й на родині Розенталів. Малий Гріша з батьками двома братами та чотирма сестрами ховалися в углянськомі лісі, аби їх не відправили у гетто. Зробили землянку, там жили з весни до літа. Жували принесені добрими людьми схарі, березові бруньки, варили корінці. Однак мадярські жандарми зловили всю сім’ю Розенталів, відправили у в’язницю в Сігет, що в Румунії, а згодом у Ніредьгазу (Угорщина). Тут їх «посортували»: маму й трьох сестер відправили на важкі сільськогосподарські роботи в Німеччину, а батька в Освенціум, де він вижив тільки чудом. А Гремана, вдох братів і сестру хористи помістили в гетто в Будапешті. І тільки завдяки місцевій підпільній групі дітей було викрадено влаштовано в дитбудинок.

По закінченню війни він з братами й сестрою та мамою, яка повернулася з Німеччини, то пішки, то на дахах переповнених потягів приїхали в Бухарест. Два тижні добиралася мати з дітьми до Мукачева, а звідти  – рідне село. Невдовзі повернувся і батько. Ці трагічні сторінки біографії Германа Зельмановича мало хто знає.

У 1963 р. закінчив Московський технологічний технікум, спеціальність “Швейне виробництво”, технік-технолог швейного виробництва. У 1974 р. – факультет економіки торгівлі Львівського торгово-економічного інституту,  економіст.

Трудову діяльність розпочав у 1945 р. учнем кравця. Працюючи на Виноградівському комбінаті побутового обслуговування, виріс із кравця до завідуючого ательє мод.

З 1965 р. – директор промкомбінату, який у 1982 р. перейменували в Керамічний завод.

У 1992 р. розпочав будівництво матеріально-технічної бази теперішнього українсько-німецького спільного підприємства “Сандерс-Виноградів ГмбХ”, де працює керуючим директором по сьогоднішній день.

Секретар Виноградівської районної організації Соціал-Демократичної партії України   (об’єднаної).

Нагороджений орденом “Дружби народів” (1981), медалями “За доблесний труд” (1970)   Медаль – “Ветеран праці”, від 29.04.1985 року;  та “Ветеран   праці” (1985),  почесною Грамотою Ради міністрів України в березні 2002 року, як “Кращий роботодавець 2001 року “; почесною відзнакою Торгово – Промислової палати України  “Золотий знак Меркурій ” в 2002 році.

А в червні минулого року Указом Президента України йому присвоєно почесне звання “Заслужений працівник промисловості України “.

“Кращий роботодавець року-2001”.

27 червня 2001 року Роману Йосипу Івановичу присвоєно звання «Почесний громадянин м. Виноградів».

Федорко (Тимко) Февронія Іванівна

Февронія Іванівна Федорко (Тимко) народилася 14 січня 1923 року в Югославії в селі Куцура. Початкову школу закінчила в рідному селі, потім закінчила в 1938 р. 4 роки Горожанської школи у місті Шид (Югославія). Потім навчалася в педучилищі у м. Новім Саду (Югославія) яке закінчила в 1942 році. 

Друга світова війна змусила її перейти до Ужгороду. У стінах жіночої вчительської семінарії панував закон: по неділях та у святкові дні  на меси монахині – василіянки  водили семінаристок до кафедрального собору. Тут вона зустріла молодого богослова  Степана Федорку, який у хорі виконував сольні  пісні. 4 серпня 1942 року у Руськім Керестурі вони зіграли своє весілля. Народила 14 дітей. Як батьки не відмовляли Февронію, вона розділила долю свого чоловіка, якого як  молодого священика направляють у село Річка на Міжгірщині, до приходу якого відноситься і присілок Тюшка. Вчителювати ще не могла, бо з одруженням перервала своє навчання у семінарії. Але здобути диплом вирішила самотужки. Предмети за останній курс освоїти по навчальній програмі, а екзамени здати екстерном.

Однак після визволення Закарпаття греко-католицька церква ліквідовується. Отець Степан Федорко відмовляється перейти у православну віру. Владою він був відсторонений від релігії і залишився без роботи. Федорки часто були змушені переїжджати з квартири на квартиру, бо через них господарі боялися потрапити у немилість нової влади. В 1962 році сім’я Федорків перебралася до Виноградова.

З 1963 року вона має почесне звання «Мати – героїня» із врученням Золотої зірки. Февронія Іванівна мати 14-ти дітей, бабуся 33-х онуків та 35 правнуків

Овдовіла Февронія Іванівна у серпні 1986 року. Тоді вона втратила чоловіка, якого пережила на 24 роки.

9 квітня 1990 року з Ватикану Папа Іоан Павло ІІ надіслав матері єдине на Закарпатті благословення за зразкове виховання 14 дітей.

Напередодні 80 – річного її ювілею мешканці Виноградова визнали Февронію Іванівну Почесною громадянкою міста.

         2004 року Президент України нагородив її орденом Княгині Ольги ІІІ-го ступеня.

Боднар Іван Емерихович

Іван Емерихович Боднар народився 5 липня 1932 року у Коритнянах на Ужгородщині де він і закінчив школу восьмирічку, після якої вступив до Берегівського медичного училища.

У червні 1951-го року Іван Боднар успішно здав державні екзамени і випустився. Молодший фельдшер був направлений на роботу в санітарно-епідеміологічну станцію Ужгородського району. Звідти призваний до армії. Як фельдшер працював у Хустській медичній частині, яка обслуговувала прикордонні загони Вишкова, Великого Бичкова та Богдана.

У 1956 році поступив на медичний факультет Ужгородського Державного університету.

Після закінчення університету, на роботу попросився у Виноградівську лікарню. Славилася вона тоді далеко за межами області. У ній працював обдарований хірург Олівер Йосипович Силаді, який мав золоті руки і брався за найскладніші операції. Стати його учнем бажали десятки медиків. За велику честь для себе вважав це і молодий лікар Іван Боднар. Так він влився у колектив хірургів Виноградівської районної лікарні. У травні 1976 року став керувати травматологічним відділення рай лікарні.

         Виріс до спеціаліста вищої категорії. У Львові, Києві, Ленінграді неодноразово проходив курси по хірургії, нейрохірургії та нейротравматології, лікуванню опіків та діагностиці і невідкладній допомозі при травмах центральної і периферичної нервової систем, вивчав ази інтенсивної терапії, яка успішно використовувалась у сучасній травматології.

Протягом десяти років викладав хірургію студентам Виноградівського медичного училища. У закладі готували фельдшерів, медсестер та акушерок для поповнення медичних установ області та всієї України. За 56 років лікарської практики зробив сотні складних операцій.

За багаторічну сумлінну працю на ниві охорони здоров’я трудящих нагороджений численними грамотами, подяками, медаллю «За звитяжну працю».

У 2002 році мешканці міста вибрали Івана Емериховича Почесним своїм городянином.

Роман Йосип Іванович Роман Йосип Іванович народився 22 березня 1949 року в селі Олешник, Виноградівського району в сім’ї священника.З 1957 – 1963 рр. навчався  в Олешницькій семирічці. Потім продовжив навчання в першій міській середній школі, яку закінчив у 1966 році з срібною медаллю. Успішно витримав вступні іспити на фізичний факультет Ужгородського державного університету. Його зарахували на кафедру біологічної фізики.Після закінчення університету, в 1973 році направлений на роботу вчителем фізики до Фанчиківської середньої школи.Десять років працював у Чернянській середній школі заступником директора по навчальній роботі. Деякий час працював інспектором в районному відділі народної освіти.В 1987 році був призначений заступником директора по навчальній роботі у восьмій міській середній школі,  а з квітня 1988 року  став директором школи.Має звання «Старший вчитель» вищої кваліфікаційної категорії.З 1992-го року очолюю раду директорів шкіл району. Як кандидат у депутати  мешканцями нашого міста неодноразово висувався в органи державного самоврядування.                                                В 1991-1994 роках обирається депутатом обласної ради, депутатом районної ради двох скликань, був головою її постійно діючої депутатської комісії з питань освіти, культури, молодіжної політики, розвитку туризму, фізкультури і спорту, членом виконавчого комітету Виноградівської міської ради.            27 червня 2001 року Роману Йосипу Івановичу присвоєно звання «Почесний громадянин м. Виноградів».

Шаркадій Етела Степанівна

Шаркадій Етела Степанівна народилася 12 січня 1944 року у селі Дубриничі  Перечинського району у сімї службовця. Відмінно закінчила Дубриницьку школу у 1961 р., і у 1963 році поступила на навчання на медичний факультет медичного університету. Два роки працювала у Свалявській ЦРЛ педіатром. Куди була направлена по місцю роботи чоловіка Шаркадій І.К. інженера-технолога мебельного виробництва.

З 1971 року працює лікарем неонатологом у Виноградівській ЦРЛ. Неодноразово підвищувала свій професіоналізм як лікар-педіатр і педіатр-неонатолог. Має вищу кваліфікаційну категорію лікаря-неонатолога. Працюючи у род домі через її руки «пройшло» 47000 новонароджених. Наставником Етели Степанівни був знаний в районі лікар-педіатр – Петрушка Ю.П.   

З 1987 по 2002 р. працювала заступником головного лікаря по охороні материнства та дитинства, але роботу у пологовому будинку не припиняла. Це була складна та об’ємна, дуже відповідальна робота. Тоді вона розпочала свою діяльність на новому поприщі з того, що постійно вивчала ситуацію стану педіатрії в районі, розробляла конкретні управлінські рішення, які мали покращити чи вивести той чи інший підрозділ педіатричної роботи з дітьми з  прориву. Це була її творча, напружена і щоденна робота, яка вимагала глибокого  аналітичного осмислення і великого терпіння. В результаті її діяльності знизилась малюкова смертність з 17-18‰  знизилась до 10‰, що дало змогу району утримувати в області на протязі 10-12 років перші-треті місця по педіатричній службі.

Основним джерелом сил була сім’я. Разом з чоловіком виростили двох дочок – Марину та Едіту, радується двом онукам Габрієллі і Іванку які продовжують медичні традиції сім’ї.

За роки діяльності Стела Степанівна неодноразово нагороджувалась грамотами міської ради, районної державної адміністрації, районної ради, управління охорони здоров’я, значком відмінник охорони здоров’я. За багаторічну сумлінну працю, високий професіоналізм, наставництво у 2002 р. їй присвоєно звання «Почесний громадянин міста Виноградів».

Матола Іван Васильович

Народився І.В. Матола 13 січня 1930 року у багатодітній робітничій сім’ї у селі Ключ арки Мукачівського району.

По закінченню початкової школи в рідному селі вчився у Мукачівській руській гімназії. В листопаді 1944 р. від гімназії був присутній на Першому зїзді Народних Комітетів Закарпатської України.Продовжив навчання у СШ №1 ім. Пушкіна в Мукачеві.

З 1948 по 1951 роки здобув середню спеціальну освіту у Хустському культосвітньому училищі, яке закінчив з відзнакою і був направлений на посаду інспектора Берегівського окружного відділу культосвітньої роботи. Пізніше був переведений на посаду завідувача Воловецького окружного відділу культосвітньої роботи.

З липня 1953 року 1955 року Матола І.В. працював інструктором Закарпатського обкому партії, після чого навчався у Львівській Вищій партійній школі. По її закінченню 14 років працював на різних посадах у Виноградівському райкомі партії: завідувачем відділу, секретарем, другим секретарем.

В 1966 році заочно закінчив Івано-Франківський державний педагогічний інститут і одержав спеціальність вчителя історії середньої школи.

З середини 1973 року Матола І.В. – на педагогічній роботі. До серпня 1987 року директор Виноградівської восьмирічної школи-інтернату, а пізніше учитель історії в цій школі, а також у міській ЗОШ №2.

Матола Іван Васильович неодноразово обирався депутатом і членом виконкому міської ради, депутатом районної ради.

За сумлінну працю нагороджений кількома медалями, удостоєний звання «Відмінник освіти УРСР», «Відмінник освіти СРСР».

Брав активну участь у написанні нарисів з історії міста і району для різних видань та періодичної преси.

Матола І.В. був активістом у громадському житті міста та району. Багаторазово обирався членом президії райкому і обкому профспілки вчителів, очолював раду з питань народної освіти району, очолював посаду заступника голови районної ради організації ветеранів України.

У 2004 р. їй присвоєно звання «Почесний громадянин міста Виноградів».            Помер Матола І.В. 30.10.2006 р.

Сіладі Олівер Йосипович

Народився 6 січня 1915 року в простій родині в Ужгороді. Після закінчення Ужгородської гімназії вищу медичну освіту здобув у Карловому університеті в Празі та Угорському королівськом медичному університеті імені С.Тісо в Дебрецені.

З 1939 по 1945 роки О.Й.Сіладі працював ординатором хірургічного відділення обласної лікарні. З травня 1945 року був направлений до м. Виноградів – завідував хірургічним відділенням аж до квітня 1985 року.

На його плечах був тягар організації не лише хірургічної служби, але й пологової, гінекологічної, травматологічної, оталарингологічної, очної, анестезіологічної, онкологічної. Все це базувалося на його відмінній хірургічній майстерності та чудовому володінню найширшим діагнозом операцій. У нього можна було повчитися новому, передовому – впроваджував у практику найсучасніші досягнення. Це його заслуги в тому, що на початку 60-их років у Виноградові була організована анестезіологічна служба, якої не мав жоден райцентр області.

За багаторічну сумлінну працю нагороджений орденом трудового Червоно прапора, медалями, йому присвоєно звання «Відмінник охорони здоров’я» та «Почесний донор СРСР». З 2003 року йому присвоєно звання «Почесний громадянин міста Виноградів».

Помер Сіладі О.Й. 24.11.2004 р.

Козак Андрій Михайлович

Козак Андрій Михайлович народився 8 листопада 1923 р. в селі Пилипець Між гірського району Закарпатської області в сім’ї селянина бідняка. В сім’ї було 12 дітей, з яких вижило тільки п’ятеро.

Трудову діяльність розпочав з 6-ти річного віку, випасуючи худобу односельчан. В 1938 році закінчив 8 класів народної школи в с. Пилипець.

Після визволення рідного краю (1944 р.) він добровільно вступив в ряди Червоної армії. Брав участь у визволенні Чехословаччини і Польщі, двічі був поранений.   Під час лікування в госпіталі в м. Самарканд медкомісією був призначений інвалідом ІІ групи і звільнений з рядів Червоної Армії. Осінню 1945 року повернувся додому і почав працювати тимчасово секретарем сільського комітету сільради.

В 1946 р. був направлений на роботу в Міжгірський лісгосп, де проробив 10 років на різних посадах: бухгалтером, ст.бухгалтером, інженером по переробці лісу, начальником цеху. В 1958 р. закінчив Львівський лісотехнічний інститут, інженерно-економічний факультет (заочно).

В 1956 році по рішенню обкому партії був направлений головою колгоспу «Перемога» в с. Торун Міжгірського району, де проробив 5 років. Після обєднання колгоспу «Перемога» з колгоспом «Нове життя» під його керівництвом були побудовані на громадських засадах 2 початкові школи, за що Міністерством освіти УРСР нагороджений Похвальною Грамотою.

В 1961 році А.М,Козак був обраний заступником голови Міжгірського райвиконкому.

Після укріплення районів (Між гірський був об’єднаний з Хустським) Козак А.М. по рішенню обкому партії в 1963 році був направлений на роботу директором Виноградівської взуттєвої фабрики.

В березні 1973 року А.М,Козак був обраний головою Виноградівського районного виконавчого комітету, де пропрацював аж до виходу на пенсію. Також він є головою районної ради ветеранів війни і праці.

За бойові заслуги у Великій Вітчизняній війні А.М,Козак нагороджений орденами: Орденом Великої Вітчизняної війни І ступеня, Червоної Зірки, за заслуги медаллю «За відвагу», «За перемогу у ВВв» і 10-ма іншими Ювілейними медалями.

За трудові заслуги нагороджений орденами: «Трудового Червоно прапора», «Знак пошани», та медаллю «Ветеран праці».

 У 2003 р. йому присвоєно звання «Почесний громадянин міста Виноградів».

Поличко Андрій Васильович

Народився Андрій Васильович Поличко 22 вересня 1945 року у селі Заріччя, Іршавського району. Батьки його Василь Іванович та Марія Петрівна – одвічні землероби.

Не одразу знайшов себе Андрій Васильович. Та життя не минуло безслідно. Воно навчило його людяності, виваженості, мудрості, що так потрібні кожному керівнику. Згодом доля звела його з дружиною Марією Йосипівною. Усе своє життя вона проробила у бухгалтерії Виноградівського комбінату громадського харчування.

За час роботи у механізованій колоні Андрій Васильович з колективом побудували свою базу відпочинку у приміській зоні «Виннички».

 У великих досягненнях колективу є вагомий внесок Андрія Васильовича, як його керівника. Багаторічна сумлінна праця його у системі меліорації і водного господарства відзначена багатьма похвальними листами, грамотами, подяками. Має звання «Почесний будівельник України» та «Почесний громадянин міста Виноградів», присвоєне йому у 2004 році.

В червні 2006 року як голова правління ВАТ ПМК – 78 керівництво колективом мехколони вирішив передати своєму насліднику, колишньому головному інженеру Йосипу Адальбертовичу Вайді. На зборах Андрій Васильович за станом свого здоров’я попросив звільнення і порекомендував колективу надійну йому  заміну – здібного молодого керівника. Сам же залишився головою наглядової ради закритого акціонерного товариства «Виноградівська пересувна механізована колона №78».

Гренджа Іван Степанович

Гренджа Іван Степанович народився 11 вересня 1913 року у селі Воловому (тепер Міжгір’я) в робітничій багатодітній сім’ї, шостим ріс між дев’ятьма дітьми, яких мали його батьки.

У Міжгір’ї закінчив 4 класи і 2 класи так званої повторительної. Мав дванадцять років коли сім’я втратила батька. Старший брат Василь взяв його до себе і записав учнем Ужгородської державної реальної гімназії. Тут він провчився 2 роки так як сім’я брата розпалася і Іван повернувся додому.

У 1932 році закінчив горожанську школу. Далі навчався в Ужгородській в учительській семінірії. У 1936 році її успішно закінчив і почав вчителювати в Новоселиці на Міжгірщині. Потім були Голятин, робота секретарем Між гірського райво, вчителювання у селі Репинне, участь у підготовці та проведенні виборів до Сойму Карпатської України.Трагедія і березневі події далекого 1939 року привели його в Синевирську Поляну, в присілок Слобода. В 1942-х роках перебрався в село Чумальово, де через рік одружився з учителькою з сусіднього села Кричова Ганною Станіславівною Рогулич.

Вже після війни подружжя Гренажі перебралося до Виноградова. Працював у відділі освіти, створював початкову школу, де згодом вчителював аж до 1973-го року – часу свого виходу на пенсію. Разом з дружиною виховали двох синів Володимира та Василя. Має двох внучок і одну правнучку.

Друкувався у Міжгірській та Виноградівській районних газетах. В 1928 р. вперше написав казку для дітей, яка була надрукована в газеті «Пчілка». А в 1995 р. у Виноградівській районній газеті з’явився його вірш «У рік кабана», також друкувалися його вірші і в Міжгірській районці. Основна тема його вірші – наше життя. У вільний час і зараз пише вірші для родини, для друзів, для дорогих дітей.

За своє довге життя завжди був активним членом Товариства «Просвіта». Провів велику роботу по збереженню культурного надбання  – творчості брата Василя Гренажі-Донського за яку отримав у 2000 р. подяку від обласної державної адміністрації. Багатющий зібраний матеріал передав для поповнення фондів Закарпатського краєзнавчого музею.

За участь у розбудові України нагороджений численними грамотами і подяками.  В 2005 р. нагороджений медаллю «60 лет Победы в Великой Отечественной войне 1941-1945 гг.», та має звання «Почесний громадянин міста Виноградів».

Болдог-Цірок Єва Йосипівна

Болдог-Цірок Єва Йосипівна народилася 12 травня 1947 р. в м. Виноградів. В 1954 р. розпочала навчання в середній школі №3 з угорською мовою навчання. Школу закінчила із золотою медаллю. Завдяки прекрасному учителю фізкультури Козьмі Рудольфу Михайловичу розпочала займатися баскетболом і в 1962 році вперше ввійшла до складу збірної команди Закарпатської області. Під керівництвом тренера збірної команди Закарпатської області Госпонай Валентини Михайлівни із Мукачева, почалася її спортивна кар’єра.

З 1963 року Єва Йосипівна приймає участь у складі збірної України в змаганнях Всесоюзної спартакіади школярів, а в 1965 році збірна команда, капітаном якої була дівчина із Закарпаття, стає чемпіоном Радянського Союзу. На цій Спартакіаді юна баскетболістка визначається кращим центровим гравцем та нагороджується іменним кубком.

В 1965 р. поступила до Київського політехнічного інституту.

Талановиту спортсменку в 1966 році запрошують до складу команди майстрів Київського «Динамо». За час виступів з командою (до 1975 року) неодноразово нагороджувалась грамотами та медалями за 1-ше місце у змаганнях на першість України, а також захищала честь республіки на Всесоюзних спартакіада народів СРСР.

В 1967 році за високу спортивну майстерність баскетболістці з Виноградова присвоюється високе звання «Майстер спорту».

В 1971 р. закінчила політехнічний інститут, отримала диплом інженера-хіміка по спеціальності в’яжучі матеріали та по направленню почала працювати в Мукачеві. Через півроку повернулася додому у Виноградів, де 36 років працювала тренером по баскетболу у місцевій ДЮСШ.

В 1977 р. вийшла заміж за Цірок Адальберта, мають трьох дітей: 2 доньки та 1 сина.

До 1983 р. грала за команду «Спартак» Мукачево на республіканських змаганнях.

Двічі присвоювали Єві Йосипівні звання «Кращий центровий гравець» Республіки УРСР – в 1965 р. та 1975 р.

Багато її вихованок-баскетболісток були чемпіонками Закарпатської області, входили до складу збірної області. Ком’яті-Сігеті Надія – сама відома її вихованка. За роки своєї праці (учитель фізкультури) вона виховала багато хороших спортсменів у місті.

За 36 річну тренерську діяльність засновано кубок Єви Болдог.

В 2007 році закінчила свою трудову діяльність та отримала звання «Почесний громадянин міста Виноградів».

Гаснюк Йосип Зігмундович

Гаснюк Йосип Зігмундович народився 23 лютого 1938 року. На його дитячі роки випали важкі часи: окупація угорцями краю, змушений переїзд родини до  Севлюша, війна, голод, безрадісне дитинство. Змалку як міг допомагав матері. Працював по людях. Навчався в школі.

Юним прийшов на Виноградівський завод пластмасових сантехнічних виробів. У неповні свої сімнадцять став гальваніком інструментального цеху. Вдень працював на заводі. Вечорами, без відриву від виробництва закінчив вечірню школу робітничої молоді. Отримав атестат зрілості.

Сорок років пропрацював у єдиному у його біографії робітничому колективі. Завжди займав активну життєву позицію. Співав у заводському чоловічому вокальному квартеті «Явір». Знали його у колективі як здібного і умілого винахідника і раціоналізатора. Двадцять своїх винаходів подав у заводський комітет. Його ім’я було занесено у Книгу Трудової Слави заводу пластмасових санітарно-технічних виробів. Праця колишнього гальваніка відзначена десятками дипломів, 72 Похвальними грамотами і численними Подяками. Йосип Зігмундович відомий у краї як нумізмат, філателіст, колекціонер місцевих глиняних та фарфорових виробів, живописних полотен майстрів пензля Закарпаття, старожитностей. Десятки років листується з астронавтами планети, видатними політичними діячами епохи, світилами світової медицини, науки і техніки, провідними фахівцями культури і мистецтва, керівниками найважливіших релігійних конфесій. Виготовлений ним стенд  з розділами «Його зоряне  надбання»» «Життя прожити – не поле перейти»,»Листування з відомими особистостями  світу»   більше двох років могли переглянути жителі виноградівщини у міській бібліотеці-філії.  Тут же розміщена галерея  фотопортретів «Почесні громадяни міста»  яку подарував Йосип Гаснюк міській бібліотеці-філії. Сприяв організації міської футбольної команди «Піонер».

 1974-го Йосипа Гаснюка запросили знятися у фільмі ”Табір іде в небо”. У цьому фільмі він виконав дві ролі — прикордонника угорської армії і гостя циганського барона.

  Нещодавно (2011 р.) почесний громадянин м. Виноградів Гаснюк Й.З. отримав Подяку від Державного космічного агентства України за активну участь в популяризації космічних досліджень, значний внесок у збереження пам’яті про великі завершення в освоєнні космічного простору, а також з нагоди 50-річчя від дня першого польоту людини у космос.

З 2005 року має звання «Почесний громадянин міста Виноградів».

Також приємною новиною для Йосипа Зігмундовича стало і те, що Національне космічне агентство України звернулося до наукової організації WHITE DWARF RESEARCH CORPORATION з пропозицією присвоїти одній із зірок нашої Галактики його ім’я. У серпні місяці 2011 р. Йосип Зігмундович отримав сертифікат-підтвердження з координатами розташування його «космічної перлини» в Галактиці у сузір’ї Ліра.

Міндак Імре Йожефович

Міндак Імре Йожефович народився у місті Виноградів у багатодітній сімї. Батько був хорошим майстром-тесляром, мати домогосподарка.

У червні 1958 року закінчив Виноградівську середню школу №3 з угорською мовою навчання. Восени того ж року призваний до лав Радянської Армії. Служив у Виноградівській військовій частині у спортивній роті, як спортсмен-футболіст. Після демобілізації з лав Радянської Армії був прийнятий на роботу інструктором районної ради ДСТ «Авангард». З 1426 років був активним гравцем футбольної команди міста Виноградів.

У 1964 році обраний головою Виноградівського районного спортивного комітету. По сумісництву працював вчителем фізичного виховання у СШ № 3 м. Виноградів.

У 1968 році закінчив повний курс Кременецького педагогічного інституту і одержав диплом викладача фізичної культури, анатомії та фізіології людини середніх шкіл.

З 1971 року працював інструктором спорту заводу пластмасових сантехвиробів.

У 1976-1983 роках – тренер-викладач з футболу дитячо-юнацької спортивної школи міста.

У 1983 році за поданням районного відділу народної освіти, обкому профспілки працівників освіти та науки призначають директором районного Будинку вчителя. Велику організаторську роботу провів по реставрації палацу Перені.

У жовтні 1993 року призначається начальником відділу спорту районної ради, а згодом начальником відділу спорту та молоді райдержадміністрації.

Десятки років був членом Президії обласної федерації з футболу. Велику роботу проводив та проводить по збереженню футбольних традицій району та міста, розвитку дитячого, юнацького та дорослого футболу.

 З 2008 року йому присвоєно звання «Почесний громадянин міста Виноградів».

Коман Михайло Михайлович Народився Михайло Михайлович Коман 1 квітня 1928 року. В невеликому словацькому містечку Люботин. Там тоді проживала їхня сім’я. Батько Михайло Федорович працював на залізниці.В 1934 році батька переводять стрілочником на роботу у Севлюш. Попри всі труднощі батьки завжди мріяли своїм дітям дати освіту. Після 1944-го року всі діти цієї багатодітної родини стали здобувати освіту, виходити в люди. Михайло успішно закінчив Київський інститут фізичної культури. Став грати за команду «Динамо». На футбольному полі провів 169 матчів. Здобув звання майстра спорту СРСР, заслуженого тренера України. З 1975 року тренував юнацьку збірну команду.З вдячністю Михайло Коман згадує своє дитинство, проведене в Севлюші. Єдиною потіхою міської дітвори у ті часи став футбол.  Якось доволі нагасавшись по полю, розпашілий Михайлик напився з колодязя холодної води. Захворів. Зліг на запалення легенів. Лікарі визнали його стан безнадійним. Та молодий організм справився, переборов недугу. Але хлопчина фізично дуже ослаб. Щоб підкріпити синові сили, мати щодня давала йому по кроні на булочку. Та він грошей не витрачав, а зібрав 22 крони. У єврея на них купив перший в своєму житті шкіряний м’яч, яким залюбки грала вся вулична дітвора.        Він вдало влаштувався на роботу техніком-механіком на одну з трьох Виноградівських мельниць. У 1947 –му році перейшов до складу юнацької збірної Закарпаття Блискуча гра молодого футболіста одразу привертає до себе увагу, захоплює болільників і отримує належну оцінку спеціалістів. Його запрошують перейти… в будапештський «Ференцварош». Уже почав ладнати валізи в дорогу, та у хід подій різко втрутився батько:-    Ти нікуди не поїдеш, а станеш учитися на машиніста!Не судилося цьому бажанню Михайла Федоровича здійснитися. Син  назавжди залишився у великому спорті. Поворотним днем у його долі стало 20 жовтня 48-го року. Тоді ужгородці вперше вийшли в фінал кубка України.1949-го року до столиці перейшов майже весь закарпатський  склад – 12 футболістів і Михайло Коман теж. Всі динамівці переведені на престижну зарплату. Числяться на міліцейських посадах. Всіх наділили квартирами в престижному Пасажі. Протягом десяти років грає у команді «Динамо». Увійшов до числа 33 кращих гравців чемпіонатів СРСР. У 30-ти річному віці Михайло Коман з честю повісив свої «бутси на гвіздок». Але не склав свої лаври.  Подальше своє життя він вирішив присвятити тренерській роботі в улюбленому футбольному клубі.У 1975 році він гідно перебрав до своїх рук найвищу футбольну нагороду  – Кубок володарів кубків.    Найпам’ятнішим у житті Михайла Михайловича став 2003 рік. Три важливих ювілеї тоді переплелися у вінку його долі: 75-ти ліття від дня його народження, 50-ти річчя від часу одержання перших високих спортивних нагород у складі команди «Динамо» та 40 річчя з часу виходу у світ його першого видання книги «Атака».Одружений на Раїсі Іванівні Ющенко. З нею має 16-ти річного сина Михайла. Він – його надія,  продовження його роду, честі, доброго імені.                                                                                                                                    Легенда українського футболу не пориває зв’язків з рідною землею. З нею міцно з’єднаний  теплими спогадами про свою спортивну юність, започатковано в Севлюші.  Звідси починалася його спортивна кар’єра, прив’язаність до симпатій болільників, жадання слави і вершин досконалої гри у шкіряний м’яч.З 2002 року йому присвоєно звання «Почесний громадянин міста Виноградів».

Олас Іван Юрійович

Народився Олас Іван Юрійович 31 травня 1913 року у м. Хуст. В простій селянській родині.

Початкову освіту одержав  у церковній приходській школі. Навесні 1924 р. поступив до Хустської державної реальної гімназії. У чевні 1932 року з відмінними оцінками він закінчив гімназію, а в жовтні цього ж року поступив на перший курс державного університету ім. Карла у Празі (спеціальність російська та французька мова, література). В числі семи кращих студентів із Підкарпатської Русі був зарахований на проживання до гуртожитку «Главкова колей». У 1924 році отримав диплом викладача російської та французької мови та літератури. 1936 року пройшов курси підвищення фахової кваліфікації з правом правом викладання французької мови та літератури у вищих та середніх навчальних закладах краю при Піжонському університеті у Франції. У вересні 1937 року Іван Юрійович став викладачем горожанської школи у с. Білки на Іршавщині.

Події Карпатської України застали його у м. Хуст. Він був ув’язнений в концентраційний табір в селі Устє-ріка та на горі Думен поблизу Рахова. Завдяки друзям він вийшов на волю і знову повернувся до викладання латинської мови в Ракошинській гімназії на Мукачівщині. Далі вчителював у Хусті, Великому Бережному, Ясінях, Рахові, Воловому.

26 листопада 1946 року був делегований у м. Мукачево на І-ий з’їзд Народних Комітетів Закарпатської України.

1945-1946 навчального року його перевели на роботу у Севлюш. У рідній школі я заступник директора по навчально-виховній роботі проробив до 1973 року. Поруч з ним у колективі працювала його дружина і вірна соратниця Кіра Миколаївна. Потім ще 10 років вчителював у с. Олешник та Широке. Він був пропагандистом знань, народним засідателем у суді, активним просвітянином.

В числі перших просвітян нагороджений медалями Антона Макаренка та «Ветеран праці». 24 червня 1965 року удостоєний високого звання Заслуженого вчителя УРСР. Відзначений численними грамотами та подяками обласного та міського відділів народної освіти.

Він поважна усіма мешканцями Виноградова людина, котра у 2002 році удостоєна звання «Почесний громадянин міста»

Логутова Марія Федорівна

Народилася Марія Федорівна 2 листопада 1924 року в с. Котельні на Полтавщині у простій селянській родині. На її долю випав голодомор 32-33-іх років, Велика Вітчизняна війна. В той час молодих насильно відправляли на примусові роботи до Німеччини. Тричі з села забирали й Марію. Дочекавшись дня Перемоги і в числі перших посланців комсомолу прибула на Закарпаття.

Одразу пішла в маси. Своїм запальним словом юна полтавчанка у Буковому, Текові, Дякові, Боржавському, Великих Ком’ятах підняла першопрохідців, їй вірили. Навколо себе вона згуртувала комсомольських активістів, з ними разом організували і проводили травневі маївки, свята, зустрічі, вечори, суботники.

Незабаром у Севлюші Логутови грали перше комсомольське весілля. У сім’ї народилося двоє дітей донечка та синочок.

Про життя, що вирувало навколо Марія Федорівна частенько писала до газети. Вона була літ працівником, відповідальним секретарем, спецкором обласної газети «Советское Закарпатье» по Виноградівському району. Всю інформацію по району передавала в область та Виноградів покинути не захотіла. Перейшла вихователем до дітей з фізичними та розумовими вадами в дитячий будинок-інтернат №3.

Впродовж 40 років незмінно керувала районною жіночою радою, яку зараз перейменовано у Спілку жінок України. Неодноразово обиралася депутатом міської ради.

2003 року удостоєна звання «Почесний громадянин м. Виноградів»

Померла Марія Федорівна 29.01.2006 р.

 

Горленко (Галій) Олеся Михайлівна

Горленко (Галій) Олеся Михайлівна народилася 28 травня 1952 р. в с. Широке Виноградівського району. Закінчила медичний факультет УжДУ в 1975 р. за спеціальністю «Лікувальна справа».

         З 1986 р. до 1989 р. – заочна аспірантура в Одеському медичному інституті ім.. М. І. Пиригова (спеціальність «Ревматологія». У 1990 р. захистила кандидатську дисертацію, в 2000 р. – докторську – «Епідеміологія та соматичні ефекти екологічно залежних захворювань», за спеціальністю «Внутрішні хвороби». Трудова діяльність: 1975-1976 рр. – інтернатура з терапії на базі ЦРЛ, м. Новоукраїнка Кіровоградської області.

         У 1976-1979 рр. – дільничний терапевт та дільничний педіатр (по сумісництву) в селі Головоси Новоукраїнського району Кіровоградської області.

У 1979-1990 рр. – дільничний терапевт та по сумісництву, дільничний педіатр, лікар-ординатор неврологічного відділення, лікар кабінету функціональної діагностики ЦРЛ Новоукраїнського району Кіровоградської області. Потім – лікар-ординатор терапевтичного відділення Новоукраїнської ЦРЛ.

         У 1992-2000 рр. – старший науковий співпрацівник клінічного відділення НДІ фітотерапії УжНУ, по сумісництву лікар-ординатор, лікар невідкладної  допомоги, фітотерапевт обласного клінічного  гастроентерологічного диспансеру м. Ужгород, згодом у 2000-2002 рр. – професор кафедри педіатрії з курсом дитячої інфекції медичного факультету УжНУ, а з 2002 р. – завідувач кафедри дитячих хвороб  медичного факультету УжНУ.

За час трудової діяльності займалась проблемами реабілітації працівників агропромислового комплексу з ревматичними захворюваннями, екологічними проблемами в трьох регіонах України – Сумській, Кіровоградській та Закарпатській областях, з метою виявлення закономірностей розвитку соматичних захворювань та їх корекції з допомогою фітотерапевтичних  чинників. Досліджує алгоритми оцінки здоров’я школярів в динаміці, мінеральний гомеостаз, нуклеїновий та пігментний обмін при різній патології дитячого віку, а також алергічні стани.

         Автор монографії «Радіаційний вплив: соматичні ефекти фітотерапії» Ужгород, 1998 рік, 312 ст.; методичних розробок у співавторстві «Серцево-судинна патологія дитини в нормі та патології», «Курація хворої дитини та написання історії хвороби» та понад 50 наукових праць.

         О. М. Горленко є лікарем вищої категорії, яка володіє методами функціональної діагностики, мануальної терапії та нетрадиційної медицини, науковий світогляд якої сформувався в практичній медицині з використанням досвіду праці на всіх рівнях охорони здоров’я – від сільської дільничної лікарні до клінічного відділу НДІ фітотерапії та медичного факультету УжНУ.

Зан Михайло Петрович

Кандидат історичних наук

Народився 13 серпня 1977 року в с. Великі Ком’яти Виноградівського району Закарпатської області. Із колгоспників. Кандидат історичних наук.         

Закінчив історичний факультет (1999) та аспірантури по кафедрі історії України (2002) Ужгородського національного університету. У липні 2003 р. захистив кандидацьку дисертацію «Етнічні процеси на Закарпатті (1989-2011 рр.)» (наук. Кер. – проф.. М. П. Тиводар).

З листопада 2002 р. працює в Ужгородському університеті: викладач (2002-2004) та доцент (з квітня 2004 р.) кафедри політології.

Дослідження теоретичні та прикладні аспекти етнології, проблеми етнокультурної само ідентифікації на Закарпатті, питання етносоціоніки та етноекології.

Викладає нормативні курси: «Полівтологія», «Соціологія», «Порівняльна політологія», «Політичні режими», «Політична культура», «Політична антропологія», «Етноекологія», «Етноекологія», «Етнополітологія», Гендер і політика».

 20 – 65-річчя від дня народження Мирона Васильовича Микуляка,художника у галузі монументального живопису та станкової графіки. Народився в с. Дротинцях Виноградівського р-ну (1947–1993).

1947 року в с. Дротинці Виноградівського району Закарпатської області.

Працював у галузі монументального живопису та станкової графіки.

З 1971 по 1976  рік навчався у Львівському державному інституті прикладного та декоративного мистецтва. Вчителі з фаху: Довбошинський Д. Д., Крвавич Д. П., Овсійчук В. А.

Член Національної Спілки художників України з 1988 року.

Учасник художніх виставок з 1969 року.

Ліхтей Ігор Михайлович

Народився Ліхтей Ігор Михайлович 21 травня 1969 року в с. В. Ком’яти Виноградівського району Закарпатської області. Із службовців. Кандидат історичних наук (1997; доцент )2002).

            Закінчив історичний факультет (1993 р.) та аспірантуру по кафедрі нової і новітньої історії Ужгородського державного (тепер національний) університету. У квітні 1997 р. захистив кандидатську дисертацію «Закарпаття в складі Чехословаччини: особливості суспільно – політичного розвитку (1919-1929)» (наук. кер. – проф.. І.М. Грінчак).

            Трудову діяльність розпочав у 1996 р. ученим секретарем Закарпатського регіонального центру соціально – економічних і гуманітарних досліджень НАН України. З 1997 р. працює в Ужгородському університеті: викладач (1997), старший викладач (1997-1999), доцент (1999-2004), завідувач (з листопада 2004 р.) кафедри історії стародавнього світу і середніх віків. Крім того, у 2000-2005 рр. обіймав посаду заступника декана історичного факультету з виховної роботи. Нагороджений Почесною грамотою Закарпатської обласної ради (2003).

            Досліджує проблеми суспільно – політичного життя Закарпаття у міжвоєнний період (1918-1939) та політичного розвитку Чеської держави у V – XVст. Вивчає процес формування політичних структур, напрямів, партій, їх еволюцію та діяльність на Закарпатті у 20-30-х рр. ХХ ст. на фоні поступу європейської демократії в її протистоянні з авторитарними політичними течіями. Крім того досліджує проблему політичного розвитку Чехії в добу середньовіччя.

            Викладає (або викладав) нормативні курси: «Історія південних і західних слов’ян», «Історія Греції і Риму», «Історія середніх віків» та спецкурси: «Міжнародні відносини в епоху античності», «Візантизм, як соціально – політичне та етнокультурне явище середньовіччя», «Ідеологія і практика європейського універсалізму в середні віки». Є автором шкільних підручників з історії для 7 і 8 класів.

            Пр.: Нариси історії Закарпаття: в 3-х т. (Ужгород, 1995.- Т. ІІ; у співав.); Історія Середніх віків: підруч. для 7 кл.- К., 2007; Всесвітня історія. Новий час (XV – XVIIст.): підруч. для 8 кл. загальноосвіт. навч. закл.- К., 2008; Українськомовна періодична преса на Закарпатті доби Чехословаччини (1919-1939) // Carpatica– Карпатика: [Зб.].- Ужгород, 1993.- Вип. 2.- С. 204-209; «Рота STOS рапортує…»: Трагічні березневі дні 1939 р. очима чехословацьких прикордонників // Карпат. край. [Ужгород].- 1995.- № 5-8.- С. 42-46 (у співав.); Історія країн центральної Європи (Словаччина, Чехія, Угорщина) в працях професора І. Грінчака // Професор Іван Грінчак: До 70-річчя від дня народж.- Ужгород, 1997.- С. 37-55; Криза Священної Римської імперії й утвердження могутності Чеського королівства у першій третині ХІІІ ст. // Науковий вісник Ужгородського університету. Сер.: Історія. – 1999.- Вип.. 3.- С. 131-136; Проект «Договору про встановлення миру в християнському світі» гуситського короля Їржі з Подєбрад // Там само. – Вип. 4.- С. 87-97; Універсалістські тенденції в зовнішній політиці чеського короля Пршемисла Ота кара ІІ (1253-1278) // Там само. – 2000.- Вип. 5. – С. 67-75; Відносини чеських Пршемисловичів із німецьким цісарем Генріхом VI(1190-1197) // Там само. – 2005.- Вип. 12.- С. 188-203; Визнання королівського статусу (знання і титулу) для чеського правителя (грамоти 1158, 1204 і 1212 рр.) // Історичні студії: Проблеми давньої і середньовіч. Історії та етнології. – Ужгород, 2007.- Вип.1.- С. 152-158; У таємничих лабіринтах Кліо: (Наук.-пед. Діяльність кафедри історії стародавнього світу і середніх віків) // Там само. – С. 4-15; Боротьба чеського короля Вацлава ІІ за гегемонію в Центральній Європі (1301-1305) // Історичні студії: Зб. Наук. Праць з проблем давньої і середньовіч. Історії та етнології. – Ужгород, 2008.- Вип. 2.- С. 46-68.

 Джерельні приписи:

            Літ.: Ліхтер Ігор Михайлович // Під покровительством музи Кліо: Іст. Ф-ту Ужгород. Нац. Ун-ту – 60 років. – Ужгород, 2005.- С. 77-78.  

Ліхтей Ігор Михайлович //Олашин М.Історичний факультет     Ужгородського національного університету : Бібліографічний довідник. – Ужгород: Гражда, 2010.- С.153 – 154.

Пушкаш Андрій Іванович

Відомий  історик –гунгаролог,  професор, провідного  наукового співробітника Інституту слов’янознавства і балканістики Російської академії наук

А.І.Пушкаш народився 10 березня 1923 року в с. Великі Комяти Виноградівського району в селянській сім’ї. Народну школу закінчив у рідному селі, а гімназію в Мукачеві. З молодих років вступив у молодіжну підпільну організацію «Юнацтво ОУН», був заарештований угорською розвідкою і направлений в тимчасову тюрму «Ковнер» в м. Мукачево. Визволення зустрів на Закарпатті. Брав участь в організації молоді Закарпатської України, а в 1945 році восени  став студентом історичного факультету щойно відкритого Ужгородського університету. Був відмінником навчання і в 1951 році став першим випускником історичного факультету.

            Після закінчення університету учителював у Перечинському районі, працював істориком.

Поворотним у його житті став 1953 рік, коли поступив до аспірантури Інституту історії АН СРСР. Це визначило всю його подальшу наукову долю.

Працюючи в академічних інститутах Москви, він 1956 р. захистив кандидатську, а 1965 р. – докторську дисертацію, тобто в 42 роки. У ті дуже регламентовані часи, часи цензури й труднощів із появою публікацій у сфері гуманітарних наук, це було рідкісним явищем. А.І. Пушкаш увійшов в історію університету тим, що з-поміж його випускників став першим доктором наук.

Андрій Іванович був визнаним спеціалістом із новітньої історії Угорщини, дослідником міжнародних відносин у Європі між двома світовими війнами. У 50-60-их рр. він першим одержав доступ до опису й вивчення трофейних архівів, які були невідомі навіть угорським історикам. Саме монографії з історії зовнішньої політики гортіївської Угорщини, що спиралися на солідну документальну основу, принесли А.І. Пушкашу авторитет ученого-історика. У його працях ґрунтовно показано, як незадоволення своїм становищем у версальській Європі дедалі більше штовхало Угорщину в обійми таких мілітаристських держав, як Італія та Німеччина.

Роботи вченого публікувалися угорською мовою, у тому числі в провідних фахових виданнях сусідньої держави. За досягнуті результати А.І. Пушкаш був нагороджений однією з найвищих угорських урядових нагород. Він – редактор і автор таких колективних праць, як тритомна “История Венгрии с древнейших времен до наших дней” (1991 р.).

Важливо відзначити, що в останнє десятиліття Андрій Іванович займався історією Закарпаття, яке протягом ХХ ст. пережило складні політичні колізії, доки, нарешті, вийшло на природний шлях складової частини незалежної держави – України. У 1995 році вийшла стаття дослідника “Національне питання в Закарпатті напередодні Другої світової війни”. Він зробив ґрунтовні доповіді на конференціях та круглих столах. 2006 року у Москві видрукована велика монографія під назвою “Цивилизация или варварство. Закарпатье. 1918-1945”, котра добре сприйнята нашими науковцями.

З початку 1960-х років Андрій Іванович Пушкаш поєднував наукову діяльність із педагогічною – викладав новітню історію, а також політологію в Московському державному інституті міжнародних відносин, у Московському педагогічному університеті. Він ніколи не втрачав зв’язки з Ужгородським національним  університетом, де регулярно консультував науковців, сприяв появі їх публікацій, читав спеціальні курси, був головою ДЕК. За наукові та навчальні заслуги Вчена рада Ужгородського національного університету присвоїла йому звання почесного доктора.

Щирий українець, патріот свого народу, радів за державність України,, підтримував зв’язки з рідними та колегами.

У 2008 році на 86 році життя  він помер .

Джерельні приписи :

1.Худанич,В.І.

Пушкаш Андрій Іванович / В.І.Худанич // Енциклопедія Закарпаття: визначні особи ХХ століття: Гражда, 2007. – С.265. -266.

Черкун Йолана Карлівна Народилася 25 вересня 1967 року в с. Сасово Вино-градівського району Закарпатської області. Кандидат історичних наук (1995).Закінчила історичний факультет Ужгородського державного (тепер національний) університет (1989). У травні 1995 р. захистила кандидатську дисертацію на тему: «Етнічна історія Верхнього Потисся в першій половині І тисячоліття н. е. » (наук. кер. – проф.. Е. А. Балагурі).Трудову діяльність розпочала керівником гуртків туризму і краєзнавства Берегівського районного будинку піонерів (1989-1990). Згодом працювала на такій посаді в Закарпатській обласній станції юних туристів (1990-1992). З червня 1992 р. – в Ужгородському університеті: молод-ший науковий співробітник НДІ Карпатознавства (1992-1995), викладач (1995-1996) та старший викладач (1997-1998) кафедри історії стародавнього світу і середніх віків.Досліджувала етнічну історію Верхнього Потисся першої половини першого тисячоліття нашої ери. Довела наявність у регіоні двох основних етносів: північнофранків-ського і германського, дала аналіз історичних подій та характеристику археологічних культур.Викладала нормативний курс «Археологія» та спец-курси.Джерельні приписи:Олашин Микола Білак Павло  Іванович /М.Олашин //Олашин М. В. Історичний факультет Ужгородського національного університету: Бібліографічний довідник/Держ. вищий навч.заклад «Ужгород. нац. у н – т.» – Ужгород: Гражда, 2010 –С. 88 – 89.

 

Мадяр Михайло Михайлович

 115-річчя від дня народження  делегата  І-го  з’їзду  Народних  Комітетів  Закарпатської України. Народився в c. Великі Ком’яти Виноградівського р-ну

 (1902–1986)

Михайло Михайлович Мадяр народився  в с. В.Ко-м’яти у бідній селянській родині. У рідному селі закінчив шість класів народної школи, потім працював у батьків-ському господарстві майже  десять років. У 1924 році пе-ребував на дійсній службі у чехословацькій армії у  19-му  піхотному  полку, розташованому в Мукачеві. Додому по-вернувся через рік

У пошуках роботи у 1928 році завербувався до Південної Америки і майже п’ять років працював  робіт-ником на хімічному заводі у столиці Аргентині – м. Буенос-Айрес. У 1932 році повернувся у Великі Комяти і працював у власному господарстві.

За окупації Закарпаття Угорщиною знаходився вдо-ма, а у 1944 році його забрали в робітничій табір в м.  Нодь Ільва, де був шість місяців –  з травня по жовтень. Напере-додні визволення села  повернувся у Великі Комяти/

Після визволення Закарпаття  у листопаді 1944 року був обраний делегатом   І-го  з’їзду  Народних  Комітетів  Закарпатської України, що відбувся 26 листопада 1944 року  в м. Мукачево.

Ще за чехословацького режиму  (1932-1938) пере-бував  у складі КПЧ, а з січня 1945 року  – у КПЗУ.

Помер 6 жовтня 1986 року.

Джерельні приписи:

1. О.Довганич  Мадяр Михайло Михайлович// Навічно в пам’яті історії:Бібліографічний довідник делегатів першого з’їзду народних комітетів Закарпатської України. – Ужгород: Госпрозрахунковий редакційно – видавничій відділ управління у справах преси та інформації,2004. – С.182.

Ярема Василь Іванович

70-річчя від дня народження професора, доктора економічних наук. Народився в с.Фанчиково  (1947)

Ярема В.І. народився у 1947 р. у с.Фанчиково Вино-градівського району.

 Доктор економічних наук, Декан юридичного фа- культету УжНу, відомий науковець, автор близько 100 наукових і методичних праць, які представляють як теоре-тичну так і практичну цінність, професор В.І. Ярема є одним з ініціаторів створення юридичного факультету Ужгородського національного університету та науково-дослідного інституту державного управління та регіона-льного розвитку. Саме з його ініціативи була організована кафедра господарського права, яку він і по сьогодні очолює.

Кафедра господарського права була третьою в Україні після аналогічних кафедр в КНУ ім. Т.Г. Шевченка та Донецькому національному університеті, які були відкриті раніше.

 Сьогодні юридичний факультет, очолюваний Васи-лем Івановичем,  володіє потужним науково-педагогічним потенціалом, Про це свідчить той факт, що на кафедрі навчальний процес забезпечують 3 доктори наук та 9 к.ю.н., доцентів. На кафедрі працюють за сумісництвом висококваліфіковані юристи-практики, в т.ч. керівники судових і правоохоронних органів м Ужгорода та Закар-патської області.

Велику увагу керівник факультету приділяє розробці та запровадженню сучасних науково-методичних та організаційних засад безперервної практичної підготовки майбутніх юристів, що враховує зарубіжний та вітчизняний досвід, потреби реформування правової сфери України.

Кафедра підтримує і розвиває творче спів робіт-ництво з аналогічними кафедрами Києва, Донецька і Одеси, а також Угорщини та Словаччини.

Джерельні приписи:

1. http://who-is-who.ua/main/page/ursu2010/39/489
2. http://www.uzhnu.edu.ua/uk/cat/flaw-urgosp/staff

 Данко Йосип Андрійович

95-річчя від дня народження  вченого, благодійника і громадського діяча, почесного члена товариства “Прос-віта”. Народився в c. Тросник Виноградівського р-ну (1922

Народився Йосип Данко у селі Тросник на Виногра-дівщині (Севлющині) в сім’ї Андрія Данка.

Навчався Й. Данко у Берегівській, а згодом у Хустській гімназії, яка на той час була одним з провідних середніх навчальних закладів Закарпаття. Крім отримання універсальних знань, пройшов тут і школу патріотизму, бо серед викладачів і студентів були національно свідомі українці, серед них – визначний теолог, педагог, просвітя-нин, письменник і публіцист професор Дмитро Попович. Активно діяли також Хустські «Просвіта» і Пласт, а саме місто з листопада 1938 до 15 березня 1939 р. було столицею Карпатської України.

Після окупації Карпатської України Угорщиною у березні 1939 р. для українських патріотів, які залишилися на рідній землі, настають важкі часи. У відповідь на каральні акції мадярських властей у всіх середніх навчальних закладах краю, у тому числі у Хустській гімназії, створюються підпільні організації національно-визвольної боротьби, бібліотеки української історичної і художньої літератури та інше. Молодь, у тім числі Хустської гімназії, до конспіративного крила якої належав і Йосип Данко, з великою любов’ю вивчала національну історію, відзначала пам’ятні дати, ювілеї визначних українців, річниці незалежності України та річниці проголо-шення незалежності Карпатської України тощо.

У 1942 р. угорські спецслужби натрапили на слід підпільної організації «Юнацтво ОУН» у Хусті та інших місцевостях краю. Разом з іншими підпільниками був заарештований і Йосип Данко, ув’язнений у сумнозвісному Каштель-Ковнері в Мукачеві, де зазнав катувань і прини-жень. Згодом військовий трибунал засудив його до шести місяців ув’язнення за членство в організації, яка ставила своєю метою «революційним шляхом визволити Закар-паття від Угорщини, приєднати його до України і створити незалежну Українську Державу». Здобуття середньої освіти завершив в Чеській гімназії у Празі. У січні 1945 р., щоб не бути насильно забраним у ряди «добровольців» Червоної Армії, записався в Хусті до Чехословацького корпусу генерала Людвіга Свободи, з яким переїхав до Попраду (Словаччина), де в 1945 р. закінчив офіцерську школу.

В 1945-1946 рр. навчався в Карловому університеті в Празі.

У 1946 р. арештований за участь в діяльності об’єднання, яке здійснювало живий людський зв’язок представників Головної команди УПА і проводу ОУН в Україні з Закордонним Представництвом Української Го-ловної Визвольної Ради та ОУН в Німеччині. Перед повторним арештом влітку 1946 р. встиг перетнути чесько-німецький кордон і опинився в Мюнхені, де в Українському Вільному Університеті здобув ступінь доктора права (1950 р.) і працював адміністратором в Міжнародній організації опіки над втікачами.

В 1954 р. Й.Данко емігрував до США, у Нью-Йорку, в Колумбійському університеті, здобув ступінь магістра бібліотекознавства і працював в університеті до 1962 р. Тоді перейшов до Єльського університету в Нью-Гейвені, де до виходу на пенсію в 1989 р. був головою славіс-тичного відділу, а згодом також головою каталогового відділу наукової бібліотеки університету.

Йосип Данко є членом-кореспондентом Української Вільної Академії Наук в США, дійсним членом Наукового товариства ім. Т. Шевченка, з 1980 р. був заступником голови, а в 1993-1995 рр. – головою управи Українського Музею в Нью-Йорку, був засновником і заступником голови Комісії Зв’язку й Інформації закарпатських українців у діаспорі.

Статті на громадські і культурні теми друкував у журналах «Сучасність» (Нью-Йорк), «Пам’ятки України» (Київ), газетах «Свобода», «Українські вісті», «Народна Воля» та ін.

Учений опрацював і надрукував англійською мовою збірник документів про плебісцит закарпатців у 1918 р. у США про прилучення Закарпаття до Чехословаччини (1968 р.), низку бібліографічних праць, зокрема, разом з М. Ла-бунькою – «Річник української бібліографії 1957 (Нью-Йорк: УВАН, 1960), разом з Іваном Лисяком-Рудницьким – розділ «Ukrainica» в збірнику «Russia and the Soviet Union: A Bibliographical Guide» (1965), «West European and American Doctoral Dissertations on the Ukraine (1945-1960)» (Нью-Йорк, 1961).

Йосип Данко був учасником багатьох Міжнародних наукових конференцій, у тому числі – усіх карпатознавчих, які проходили у 1991-1998 рр. в Ужгороді і Пряшеві. Як громадський діяч брав діяльну участь у численних зібраннях закарпатців в Америці (а з 1991 р. і в Україні) з нагоди святкування річниць незалежності України і Кар-патської України, ювілеїв Президента Карпатської України о. Августина Волошина, подій пов’язаних з українським підпіллям періоду Другої Світової війни, вечорів пам’яті Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, Симона Петлюри та інших визначних постатей української історії.

Він – автор чисельних наукових і науково-популяр-них статей з історії Закарпаття і рецензій на різні видання. Його поважні наукові праці стосуються історії православної церкви Закарпаття, плебісциту закарпатців 1918 р. у США та інших тем. Вони друкувалися у наукових збірниках і матеріалах наукових конференцій Ужгородського і Пряшів-ського університетів, Закарпатського краєзнавчого музею, інших наукових закладів, різних альманахах, у тому числі календарях закарпатської «Просвіти», інших виданнях. Лише в останні роки, вже у поважному віці, вчений надру-кував такі ґрунтовні, базовані на джерельних матеріалах, статті, як «Політика ЧСР супроти православних на Закарпатті в 1919-1939 роках», «Український голос у плебісциті 1918 року в США», «Православна церква Закарпаття у роки Другої Світової війни», «Чи був Іван Раковський родоначальником новоправославного руху на Закарпатті?», «Павло Скоропадський у переговорах 1920 р. з Угорщиною щодо долі Закарпаття» та ін. Й.Данко належить до найповажніших дослідників історії православ-ної церкви та православного руху Закарпаття.

Багатолітньою плідною працею Йосип Данко зробив вагомий внесок у розвиток української науки, культури і громадського життя, чим здобув правдиву пошану і любов земляків та всієї української спільноти. Він обраний По-чесним членом крайового товариства «Просвіта», має ве-ликий авторитет у науковому і культурному світі, в тому числі у рідному Закарпатті. 9 травня 2012 р., в день 92-річчя заснування на Закарпатті крайового товариства «Просвіта», за вагомий внесок у дослідження історії Закар-паття, громадсько-культурне життя української діаспори та благодійну діяльність йому присуджено премію ім. Прези-дента Карпатської України, Героя України о. Августина Волошина.

Джерельні приписи:

1. Худанич,Василь  Україна над усе…На батьківщині : [в т. ч.і про Осипа Данка]/В.Худанич //Карпатський світ. – 2006. – №1. – С.146 – 147.
2. trubyna.org.ua›kultura/syn-sribnoji-zemli

Іван  Васильович Цупик

110-річчя  від  дня  народження громадсько-політич-ного діяча, делегата І-го з’їзду Народних Комітетів Закарпатської України. Народився в c. Боржавське Вино-градівського р-ну

(1902–1979)

Цупик Іван Васильович народився 29 липня 1902 року в с. Боржавске Виноградівського району в родині селянина.  Декілька років навчався в сільський народній школі, потім змушений був наймитувати у господарстві  багатих людей. У 1922 р. був призваний на дійсну службу в чехословацьку армію. Після демобілізації завербувався і працював на шахтах Франції (1928-1932), згодом на виноградниках Севлюша.

В роки угорської окупації Закарпаття перебував у концтаборі (1943-1944) на території угорського міста Міш-кольц, з якого вирвався напередодні визволення краю.

Восени 23 листопада 1944 року, був обраний деле-гаттом І-го з’їзду Народних Комітетів Закарпатської України і голосував за маніфест про  возз’єднання краю з Україною. Як член КПЗУ з 1945 р. працював інструктором Виноградівського  окружного комітету КПЗУ, потім з орга-нізацією колгоспу «8 Березня» – секретарем  парткому, бригадиром і завідуючим фермою. Брав участь  у громад-сько-політичному житті села та району.

Помер 5 липня 1979 року у Виноградові.

Джерельны приписи:

1. Троян, М. Цупик Іван Васильович /М.Троян //Навічно в пам’яті історії:Бібліографічний довідник делегатів першого з’їзду народних комітетів Закарпатської України. – Ужгород:Госпрозрахунковий редакційно – видавничій відділ управління у справах преси та інформації,2004. – С.320 – 321.

Фізеші Октавія Йосипівна  народилася 24 березня 1975 р. в м. Мукачево Закарпатської області.         У 1990 р. закінчила Виноградівську середню школу №8 і вступила до Мукачівського педагогічного училища,яке закінчила у 1994 р. за спеціальністю «Викладання в початкових класах», отримавши кваліфікацію «Вчитель початкових класів».         У 1994 р. по 2000 р. навчалася в Ужгородському державному університеті за спеціальністю «Українська мова і література», здобувши кваліфікацію «Філолог,викладач української мови і літератури».         З 1994 по 2000 р. працювала вчителем початкових класів у ЗОШ  1- 111 ступенів №4 м. Виноградів З 2000 р. по 2003 р. навчалася в аспірантурі на денній формі навчання УжНУ за спеціальністю загальна «Педагогіка та історія педагогіки».         У травні 2004 р. захистила кандидатську дисертацію в Прикарпатському університеті ім.. Василя Стефаника на тему «Виховна спрямованість змісту букварів в українських школах Закарпаття (друга половина 20 – кінець 21 століття».          З листопада 3003 р. по осінь 2005 р. працювала на посаді доцента кафедри соціальної роботи філії ВНЗ «Відкритий міжнародний університет розвитку людини «Україна» в м. Хуст.         З серпня 2005 р. по сьогодні працює на посаді доцента (вчене звання отримано в 2009 р) кафедри педагогіки й методики початкової освіти (з 2015 р.  – кафедра педагогіки дошкільної та початкової освіти) , а з 2013 р. – на посаді декана педагогічного факультету Мукачівського державного університету.         У жовтні 2017 р. захистила докторську дисертацію в Національному педагогічному університеті ім. .М.П.Драгоманова  на тему «Початкова школа Закарпаття в системних освітніх трансформаціях другої половини 19 – 21 ст» зі спеціальності 13 00 01 – загальна педагогіка та історія педагогіки. \         Автор понад 70 наукових та навчально – методичних праць , підручників та посібників.