27 лютого відзначаємо 115-річчя від дня народження Федора Михайловича Потушняка – письменника і вченого, котрий за неповних 50 літ життя вніс в українську культуру й науку справжні скарби своєї непересічної творчої індивідуальності.
З нагоди 115-річчя від дня народження Федора Михайловича Потушняка у Виноградівській центральній публічній бібліотеці оформлено книжкову виставку «Життя освячене любов’ю до рідного краю»
Федір Потушняк народився 27 лютого 1910 року в селі Осій, що на Іршавщині, в родині селянина-хлібороба. Закінчив народну школу в рідному селі та Берегівську українську гімназію, де одним із його вчителів і класним наставником був Василь Пачовський – відомий поет і патріот-державник, котрий прищеплював своїм вихованцям почуття власної національної ідентичності, вчив любити рідне слово. У 1930 році юнак вступив на філософський факультет Карлового університету в Празі, після закінчення якого деякий час учителював у селах Білки та Великий Бичків. 1937-го молодого вчителя мобілізовують у чехословацьку армію, а після окупації країни фашистською Німеччиною він працює в бібліотеці Брно, продовжуючи заняття філософією, етнографією, фольклористикою.
У тяжких умовах поразки націєтворчих змагань закарпатців і розгрому Карпатської України Ф. Потушняк, повернувшись до рідного краю, протягом цілого року не може знайти постійного місця роботи. Коли в Ужгороді було засноване “Подкарпатське общество наук” (1940), відомий уже в наукових колах талановитий учений та літератор стає його постійним співробітником, а пізніше й секретарем. Проте з посиленням воєнних дій угорська влада мобілізовує Ф. Потушняка й відправляє його на східний фронт. Письменник побував у радянському полоні, а після звільнення в березні 1945-го став співробітником газети “Закарпатська Україна” (пізніша назва “Закарпатська правда”). У цей час розпочинається науково-педагогічна діяльність Ф. Потушняка в нововідкритому Ужгородському державному університеті на посаді викладача, а згодом доцента кафедри загальної історії. Талановитому письменнику і вченому, який не припиняв напруженої творчої праці, в радянські часи довелося зазнати несправедливої критики за свої нібито “неправильні” погляди, що не збігалися з постулатами марксистської псевдонауки.
Життя Ф. Потушняка раптово обірвалося внаслідок хвороби серця 12 лютого 1960 року.
У своїй різнобічній творчій діяльності письменник на перше місце ставив поезію. Це і був той “золотий сон”, у якому він “жив завжди”, розпочавши поетичну творчість іще гімназистом і не полишаючи її до кінця життя.
Перші поетичні публікації Ф. Потушняка з’явилися наприкінці 20-х років у журналі “Пчілка”. Під псевдонімом Ф. Вільшицький молодий поет друкує тут ряд граціозних ліричних мініатюр імпресіоністичного характеру, в яких стан душі суб’єкта розкривається здебільшого через пейзажні зарисовки. Зачудування природою виявляє свіжість поетичного світосприймання автора, що перетворює на справжнє диво тихий карпатський вечір, гру світлотіней у місячну ніч, урочисту тишу небесного храму, коли Господні руки посилають “благословення сій землі”. Уже в цих ранніх творах помітне прагнення поета говорити мовою символів та окреслюються образні уявлення, що стануть ключовими в його збірці “Далекі вогні” (1934). Згодом з’являються збірки “Хвилини вічності”, “Таємничі вечори”, “Можливості, Кристали, Терези вічності”, кілька книжок новелістичної прози.
Своїм змістом і поетикою лірика Ф. Потушняка далеко відійшла від примітивних форм і мови закарпатоукраїнської поезії ХІХ-поч. ХХ ст. Разом із такими митцями краю, як Зореслав, Колос, Рішко, Ірлявський, Потушняк творив нову поезію Закарпаття, вводив її в загальноукраїнський та світовий контекст.
Федір Потушняк увійшов у літературу як поет-символіст, поет-мислитель. Його своєрідна поетична філософія вибудовується на прадавніх міфологічних уявленнях краян. У художній системі митця світ постає внутрішньо суперечливим і водночас єдиним. Відчуття невидимого закону взаємозв’язку всього сущого, емоційне утвердження віри в доцільність та мудрість деміургічної сили Бога і формують філософські засади його лірики.
На основі символізації образів моря, човнів, далекої, незнаної пристані, змін у природі поет моделює різні екзистенційні ситуації індивідуального та вселюдського буття в безмежжі життєвого часопростору, творить парадигму безконечного руху людства в невідомість, у вир пристрастей, поривів, небезпек, у світ мрії. Засоби новітньої поетичної техніки, контрасти звуків і барв, полісемантизм образів-символів дають можливість відтворити всю складність духовного життя людини.
Тісно пов’язана з поезією прозова творчість значно розширює обрії художнього мислення визначного майстра слова. Письменник творив у руслі неореалізму із застосуванням прийомів імпресіоністичного та експресіоністичного письма, моделюючи передусім драматично напружені, межові ситуації, в яких із найбільшою повнотою розкривається внутрішнє єство людини.
Життя закарпатського селянина з його своєрідною філософією, прадавніми звичаями, забобонами, з несподіваними, часом непоясненними вчинками давало Потушнякові багатий матеріал для розв’язання складних екзистенційних проблем.
Сумною іронією оповиті розповіді письменника про безпросвітню темноту та марновірність краян (”Археологи”, “Капелюх із зеленим пером”, “Упир”, “Закон”, “Дарунок”, “Вітряник”). Із неприхованим болем оповідає автор страшні історії людської жорстокості. У новелі “Позаздрив” батько недолугого гімназиста із заздрощів топить у криниці хлопчика-сироту, котрий виявився більш здібним до науки, ніж його син. Брати нелюдськи катують Петра Вільхового за те, що він зовнішньо не схожий на них, а крім того, ще й успадкує батькову хату (”Своя кров”). В іншій новелі старші брати гімназиста, який буде “паном”, “гордістю роду”, скалічили дівчину-красуню, в котру закохався юнак (”Честь роду”). Малий Йосиф намагається втопити Петрика, бажаючи заволодіти його іграшками (”Чужі люди”). Господар Петро Вика, щоб не ділити ґрунт, замордовує свою небогу і, замітаючи сліди злочину, підпалює власну хату (”Меланка”).
Розлогий новелістичний епос життя карпатського люду в творчості Потушняка-прозаїка завершує великий соціально-психологічний роман “Повінь”, у якому важливі історичні події після розпаду Австро-Угорщини проходять через драматичні перипетії історії непримітного села на Верховині.
Творча індивідуальність Федора Потушняка щасливо поєднала в собі романтичне світовідчування з глибиною символістичного мислення, поживу котрому давала не тільки вроджена поетичність натури, а й гострий розум філософа, що охоплював світ у всій його діалектичній суперечливості та єдності. Творчість була для Ф. Потушняка підсвідомим містичним діянням, способом інтуїтивного осягнення вічних істин та єднання з Богом.
У творах поета виявилася така суттєва риса українського модернізму, як синтез національних джерел із здобутками новітніх європейських течій. Це був митець великої віталістичної сили, стихійного ліризму, самобутній співець тривог і радощів життя краян та чарівної природи Карпат, який збагатив українську літературу яскравими, свіжими барвами художнього слова, неповторністю світовідчування та глибиною думки.
Лідія ГОЛОМБ, професор кафедри
української літератури УжНУ
