Історія Виноградівщини

Історія м.Виноградів

Місто Виноградів (Севлюш, Сивлюш) зі своєю околицею- мальовничий куточок Закарпаття. Воно розташоване під внутрішнім вулканічним поясом Східних Карпат, де Тиса поділяє цей пояс на західну і східну частини.Місто розкинулось біля підніжжя Чорної гори (570м. над рівнем моря), яка колись, ще до появи людини, була діючим вулканом. ЇЇ форма, вигаслі кратери та розкидані великі камені – вулканічні бомби – свідчення цього.

Територія нашого міста та району була заселена вже в глибокій давнині у період палеоліту.

Археологічні розкопки наприкінці ХІХ та на початку ХХ століть тут робили археологи Т.Легоцький, Й.Мигович, професор Ф.Потушняк, В.Бідзіля, К.Бернакович та інші.

Виявлене поселення біля Королева – це унікальна пам’ятка старокам’яного віку. На місці розкопок відкрито 15 культурних горизонтів. Геологи, досліджуючи матеріальну культуру шарів, дійшли висновку, що вік цього поселення – більше мільйона років.

Розвиток землеробства, ремесел, та обміну між племенами сприяв появі виробів із міді і бронзи (ІІІ-ІІ тисячоліття до нашої ери). Вони виявлені поки що в Боржавському, Чепі і Дідові. А в Дякові знайдено цілу ливарню – горни (печі), кусочки руди та форми. З бронзи виготовляли сокири, молотки, серпи, мечі, наконечники списів, браслети. Люди бронзового віку жили в підземних, напівпідземних житлах. Вироби звідси потрапляли в Чехію, Польщу та на Схід.

Один із найбільших залізоплавильних центрів Закарпаття (третє- перше ст. до нашої ери) і другий у Європі по кількості та значенню знахідок відкрито в Дякові і Новому Клиновому. Тут знайдено більше десяти залізоплавильних горнів, декілька поселень, а в них – ковальські майстерні, ювелірно- обробне, деревообробне ремесло та вироби господарського призначення.

Докладно дослідив доісторичну добу нашого регіону (наприкінці ХІХ і на початку ХХ століть) Йосиф Міхалик, учитель Севлюської горожанської школи. Він виявив та описав цілий ряд поселень з молодшої кам’яної та бронзової доби. Зібрав предмети матеріальної культури тих епох і заснував музей при школі. Через відсутність інтересу до нього учителів історії, що прийшли після Й.Міхалика, музей не зберігся.

Слов’яни появилися в Дунайській котловині вже у ІV столітті нашої ери. Прийшли через Карпатські перевали разом з аварами, дикими турко- татарськими племенами. Відомий історик шостого століття Йордан (історіограф походів Аттіли, 456р.) подає певні відомості про слов’янські племена Карпат. В VI ст. Верхнє Потисся було заселене слов’янськими племенами. Слов’янські поселення тієї доби були невеликі. Житлами їм служили землянки і напівземлянки з печами. Займалися землеробством, гончарством, ткацтвом, обробляли дерево і залізо.

Мертвих спалювали, попіл зберігали в урнах. Багато археологічних пам’яток VI- IX ст. знайдено в поселеннях Малої Копані та Чепи.

Через Верецький перевал у 896 р. у Тисо- Дунайську котловину прийшли угорські племена. Однак панування угорських королів не зразу поширилося на територію, що нині займає наш район. Вона була болотистою внаслідок розливів Тиси і її притоків. Дубові праліси разом з болотами робили ці простори важкодоступними. Цей регіон вважався TERRA NULLIOS (територія нічийна, нейтральна). Проте поселення, хоч і малі, тут були. Це підтверджують геологічні дослідження, зроблені в околицях Малої Копані, Чепи та інші. На протязі двох наступних століть наш край, хоч і повільно, заселився так, що наприкінці ХІІ століття і він бів включений до королівських володінь.

Севлюш, Сивлюш. Під цими назвами місто згадується в латинських тогочасних документах. А з 1946 року – Виноградів. Виникло воно раніше ніж Угочанський комітат. Коли і хто заснував Севлюш невідомо. Але сталося це дуже давно, бо вже в 1262 році у латинських документах воно згадується як королівське місто.

Севлюш був наділений значними королівськими привілеями. Він дістав право самоврядування, свій суд, його населення мало право обирати старосту (голову міста), могло вільно вселятися і виселятися, будувати млини, займатись полюванням і рибальством. Севлюського громадянина не дозволено було представити перед чужого, тільки перед свого старосту. Барон не мав права поселитися між громадянами міста. Священників собі самі обирали, а попівську десятину могли залишити на своєму полі – нехай священник сам собі збере з неї врожай. Тільки королеві повинні були платити невеликий земельний податок і в королівську армію посилати одного озброєного вояка. Місто мало право вільного базару по четвергах. Ця традиція збереглася і до сьогодні. Громадянам міста забезпечувалося право вільної переправи через Тису і вільного користування дорогами. Всі ці привілеї пізніше, в 1924 році, підтвердив король Андрій Третій, а відтак в 1319 і 1329 р.р. король Роберт Карло.

Чотири поселення – Королево, Масово, Чорний Ардів і Веряця дістали спільну привілей ну грамоту від короля Лойова Великого у 1355 році. Однак у спірних питаннях вони зобов’язані були звертатися до Севлюського старости і його присяжних. Їх розсуд був обов’язковий як для спірних сторін так і для начальника королівського майна, коменданта замку «Нялаб». Королівські привілеї поширювалися і на міську парафію, яка була прямо підпорядкована Естергомському митрополитові.

Року 1301 помер угорський король Андрій Третій, останній із династії Арпадовичів. Папа Боніфацій VIII призначив угорським королем принца неаполітанського з родини Анжу – Карла Роберта. Цей король у 1307 році подарував місто Севлюш феодалові Беке Боршо, котрий побудував тут замок «Канків».

Але частина феодалів, а до них приєднався й Беке Боршо, хотіли бачити на угорськім троні чеського короля Вацлава Другого і виступили проти Карла Роберта. Цей виступ потерпів поразку. Замок «Канків» був узятий, відтак зруйнований. Місто та навколишні володіння король подарував феодалові П.Перені за заслуги, здобуті в битві з турками в 1396 році біля болгарського Нікополя.

Після монголо- татарського нашестя (1240- 1241р.р.) територія теперішнього Виноградівського району, як і всього краю, зазнала значного спустошення. Населення його різко зменшилося. Але угорський король Бела IV закликав на ці землі німецьких та італійських колоністів. Стали виникати нові села, заселятися нові місцевості.

Король Стефан поділив країну на адміністративні райони – комітати. Спочатку це були «королівські комітати» (столиці), на чолі яких стояв королем призначений ішан (наджупан). Але вплив дворян дедалі зростав і після видання королем Ендре І «Золотої булли» 1222 року, «королівські комітати» перетворилися у «дворянські комітати». Наджупана й надалі призначав король, але дворяни обтрати під жупана, який мав вирішальну роль.

У кінці ХІІІ століття утворився Угочанський комітат вже як «дворянський». Назву свою дістав від назви села Угоча, що вперше згадується в документі за 1313 рік. У зв’язку з затвердженням Севлюського пароха с.Петра на посаді митрополита. Вдруге Угоча згадується в 1332-1337 роках у папській десятинній відомості як місцевість із власним священником. Село Угоча, що дало назву комітатові, виникло десь у другій половині ХІІ століття, і воно, мабуть, дістало назву від імені першого жупана комітату, котрий у цьому селі жив. Але, починаючи вже з другої половини ХІІІ століття, столицею головних ішанів було село Королево, осередок угочанського королівського майна. Отож, село Угоча втратило центральну роль і безслідно зникло. За твердженням деяких дослідників, воно знаходилося десь на околиці Сасова і, мабуть, з ним злилося.

Існує й інша версія. За народним переказом, поселення Углича – Угоча було на великому острові, що знаходився нижче сучасного мосту на Затисянщині. Його заснували втікачі від жорстокого феодала Дракули із Марамороського села Угля. Ці вугличі випалювали дерев’яне вугілля для ковалів тирана Дракули. Згодом на острові було зведено дерев’яну фортецю, оточену земляними валами та глибокими ровами. Завданням островитян було ловити викрадачів солі із Солотвинських копалень. Одного разу велика повінь змила все, що було на острові. Поселення Углича- Угоча зникло безслідно.

Головними жупанами Угочанського комітату завжди були представники роду Перені. Центр Домінік роду Перені знаходився у фортеці «Нялаб» поблизу Королева, вперше згадується в історичних документах в 1262 році, а фортеця – у 1315. Із 1350 року у фортеці «Нялаб» перебував каноник Бенедик Ком’яті як учитель дітей Перені. Тут він переклав частину Нового Завіту з латинської мови на угорську й у 1533 році цей переклад надрукували в польському місті Кракові. Це була перша книга надрукована угорською мовою.

Герб міста Севлюша – Виноградова.

На сріблястому полі зображено три зелені листки винограду, що чергуються із трьома золотими гронами. Черенки листків і грон сходяться в центрі поля. Це старовинний герб. На гербі міста з кінця ХІХ століття, на срібному полі зображений виноградар, що в правій руці тримає три грона. Одяг виноградаря синій, фартух сріблястий, грона – золотисті, а листки і грунт – зеленого кольору. У 1908 році затверджений герб зображує гусара в угорській формі, що в правій руці тримає одно гроно. Що стосується старого герба Угочанського комітату, то він не зберігся. Новий герб із 1715 року являє собою щит іспанського зразка, облямований жолудями. Щит поділений на чотири частини. У правій верхній частині зображено гроно винограду, у нижній – жолуді дуба. У верхній лівій частині зображена риба, а в нижній – легендарний чорний рак, що нібито жив у Ботарі. В центрі щита на червоному полі (знак багатства) зображений лев, перенесений з герба роду Перені.

Цей герб зображує тодішнє багатство комітату: виноградники, розлогі дубові та інші ліси, безліч риб та раків у ріках і водоймах.

Комітатські герби появилися 1550 року.

Архітектурних пам’яток міста з середніх і пізніших віків збереглося дуже мало. Це костьол, перший поверх замку Перені, монастир св. Франциска. Перші поверхи перелічених споруд побудовані в дороманському стилі.

Виноградівський костьол походить з ХІV- XV століть. Був тричі перебудований. На його північній стороні видні елементи романського стилю, на південній – елементи готики. В стилі барокко побудований другий поверх замка Перені, монастир св. Франциска, а також греко- католицький храм з 1796 року.

Як і в усій тодішній Угорщині, населення нашого краю ділилося на декілька суспільних класів. На найвищому рівні були раби і слуги дворян, за ними йшли напіввільні жилярі і кріпаки, потім вільні громадяни міста й привілейованих сіл, землевласники, а наверху цієї суспільної піраміди були магнати, ішпани.

За найдавніших часів угорської історії земля була власністю королів. Королі, починаючи з ХІІІ століття, стали позичати землю окремим особам та монастирям. Землевласники дедалі більше визискували підданих, позбавляли їх привілеїв, виман\гали великих податків. Дещо краще велося селянам за панування короля Матяша Корвіна (1458-1498 роки). Він захистив селян від свавілля дворян. Але після смерті цього «доброго» короля дворяни скасували всі пільги, дані ним простому люду. Становище було нестерпним.

В ту пору архієпископ Естергомський організував хрестовий похід проти турків. Похід не відбувся. Але землевласник Юрій Довжа зібрав багато селян, начебто хрестоносців, проголосив себе їх королем і хотів зробити переворот на користь простого люду. Повстання в 1514 році було жорстоко придушене, а селяни – повністю закріпачені.

При комітатах діяли суди першої інстанції. На подвір’ї комітатського управління знаходилося середньовічна тюрма. У ній катували захоплених у полон повсталих міщан і селян, а ті повстанці, котрим вдалося втекти, поселилися в печері, яка знаходилася під вершиною Чорної гори. Звідти ще деякий час вони влаштовували напади на багатих землевласників навколо міста. Але з часом і їх переловили, крім одного. Він поставив хрест усередині печери на пам’ять про загиблих друзів і подався в чужі землі. Про цю печеру існував довго ще переказ, що в ній переховувалися розбійники, котрі награбували багато золотих грошей (дукатів). Одного дня недалеко від печери попасували кози бідняк- жиляр ,(жиляр- люди, котрі не мали землі, а тільки маленьку діляночку, де зводили собі колибу, самі ж були наймитами). Раптом перед бідняком з’явився чорт і промовив: “Винеси з печери хреста і я дам тобі мішечок дукатів». І тут же розв’язав мішечок. На сонці заблистіло золото. Бідняк трохи вагався, але бажання розбагатіти перемогло, й він погодився. Коли виносив важкий хрест, дубові двері з такою силою і швидкістю закрилися за ним, що прибили чоловікові п’яти. А чорт зі своїми друзями миттю опинилися в печері, в котрій він потім завжди перебував, коли головний чорт- Люцифер, посилав його з пекла на землю робити зло. Бідняк підняв мішок і швидко попрямував додому. На радощах забув і про свої дві кози. Дома каже жінці:»Подивися, небого, на цей мішок, він повен дукатами. Подай коритце, нехай висиплю гроші й порахую їх». Розв’язав мішок, заглянув у нього, а там замість грошей – черепки побитих горщечків. Бідняк згадав про свої кози і побіг у ліс, але кіз уже не було – з’їли вовки. Залишилися тільки «ріжки та ніжки». А вхід у печеру засипався. Зараз вже ніхто не знає, де вона.

Рід Перені поновив фортецю «Канків» на початку XVI ст..Тут поселився орден монахів- францисканців.

Турецький султан Сулейман Другий поставив собі за мету підкорити християнство і встановити у світі панування півмісяця. У 1512 році він виграв битву під сербським Белградом, увірвався в Угорщину і в 1526 році під Могачем здобув перемогу над угорським королем Людвігом. У битвах з турками відзначився як такий, що вселяв дух у війська християн, монах італійського походження Іван Капістран. Народна легенда згадує його ім’я серед монахів замку “Канкова». За легендою, він похований в одному з підвалів замку і труна його висить на двох позолочених ланцюгах. Історія про це не згадує. Однак на території колишньої фортеці знаходиться колодязь, який виноградів ці називають «колодязь святого Івана Капістрана». У XVI ст. в Угочанському комітаті поширився рух реформації, підтримуваний великими землевласниками. Внаслідок цього орден францисканців у 1556 році був розігнаний, а фортеця «Канків» зруйнована. Через пів століття пізніше з настанням проти реформації монахи повернулися. У центрі міста побудовано монастир і церкву святого Франциска… Хоч Виноградів раніше від інших поселень таких, зокрема, як Берегово, Мукачево, Ужгород одержав статус міста, у своєму розвитку він скоро став занепадати. Спричинено це було тим, що феодали з роду Перені майже всі землі навколо міста і великої частини комітату прибрали до своїх рук, королівські привілеї відмінили і робили все, щоб населення закріпачити, перетворити його в свою дешеву робочу силу. Торгівля і промисел занепали. Але не тільки це загальмувало подальший розвиток Виноградова. Після поразки під Рогачем феодальна Угорщина розпалася, і Севлюш опинився на кордоні Трансільванського князівства. Тут відбулися сутички між Габсбургами і трансільванськими князями. У кінці XVII і на початку XVIII століть у країні розгорнувся рух курців. Він продовжувався до 1711 року. А в 1717 році у край вторглися татаро- турецькі полчища і спричинили великі спустошення. Біду довершила епідемія холери, що виникла у місті. Щодня були мертві. Їх ховали у могилі, викопаній за містом на території сучасного вин радгоспу. Коли минула епідемія, над могилою насипали горбик, а наверху його поставили високий дубовий хрест, до якого кожної весни йшли вірники і відправляли панахиду. На могилі хрест стояв до весни 1946 року, коли тодішні міські власті зняли його. Могилу ще й зараз видно. Цю частину гори населення міста називало, а , може, ще й зараз називає «корелі».

Найбільш прогресивним представником з роду Перені був барон Зігмунд Перені. Він заснував у місті лікарню, подарував під неї гарну земельну ділянку, на якій пізніше були зведені лікувальні корпуси. Барон був видатною постаттю революції 1848-1849 років. Страчений Габсбургами 1849 року.

Під тиском народних мас австрійські Габсбурги змушені були скасувати кріпосне право. Населення міста звільнилося від гніту великих землевласників. Під кінець ХІХ ст.. біля Севлюша прокладено ширококолійну залізницю Чоп – Ясіня і вузькоколійку в Боржавську долину. Це сприяло розвиткові торгівлі і промислу. У місті почав діяти спиртовий завод, (завод рафінування спирту), два вальцеві млини, пекарня, цегельний завод, а на березі Тиси було відкрито кар’єр. Тут добували андезит і трахіт – відмінні будівельні матеріали.

Габсбурги не переслідували національні меншини, вони вимагали тільки вірності династії. У 1867 році Австрія і Угорщина вирішили об’єднатися в одну державу. На карті Європи появилася Австро- Угорщина. Діти в місті здобували початкову освіту в трьох церковних школах: греко – католицькій, римо- католицькій і реформатській. В цих навчальних закладах один церковний учитель- дяк одночасно займався з шістьма класами. Крім того, працювала шестикласна державна початкова школа. У греко- католицькій церковній школі частина предметів викладалася по- руськи. Неповну середню освіту здобували діти заможних міщан у шестикласній горожанській школі. Спочатку вона діяла в пристосованих будинках, але після пожежі місто побудувало для школи двоповерховий будинок (1903 рік). Нині тут СШ №1. У цій школі вчилися знаменитий угорський композитор Бейла Барток і видатний закарпатський хірург Олександр Фединець.

З другої половини XVIII і до початку XX століття міський уряд знаходився у старовинному будинку, зведеному в міському парку на вулиці Короля (нині вулиця Пушкіна). Будинок в 1920 році згорів. Місто віддало парк спортивним товариствам. Щоб зробити футбольне поле та інші спортивні майданчики, довелося вирубати десятки цінних дерев, таких як тюльпанове та оцтове дерева, столітні платани, софори японські та інші. Навпроти міського уряду стояв старовинний кам’яний дім із діхом, схожим на дах китайської пагоди. В будинку працювала пошта. Остання начальниця її була дочка знаменитого угорського художника Імре Реверса – вчителя закарпатського митця Йосипа Бокшая. Імре Ревес прожив останні роки свого життя в цьому будинку, помер в 1945 році. Будинок не зберігся.

Порядок у місті підтримувала міська поліція, що складалася із 20 чоловік і була одягнена у власну міську уніформу. Один із поліцаїв час від часу оголошував розпорядження міського старости. За допомогою бубна на перехрестях вулиці він збирав слухачів. Коли збиралося чимало громадян поліцай повідомляв про розпорядження властей. У другій половині ХІХ ст.. вулиці міста освітлювалися світильним газом, що вироблявся із кам’яного вугілля. Газове підприємство знаходилося на території сучасної електропідстанції. На початку ХІХ ст.. коли в Севлюші було побудовано електростанцію, газове підприємство перестало існувати. На нинішній вулиці Миру знаходився одноповерховий будинок комітатського управління, а на його подвір’ї будинок комітатського суду. Поруч стояла середньовічна в’язниця. У казематах мучилися учасники селянського повстання Ю.Довжі, а пізніше учасники визвольної боротьби 1703 -1711 років, а ще пізніше революціонери 1848- 1849 років. Останніми мешканцями в’язниці були представники інтелігенції, свідомі селяни і робітники –патріоти Карпатської України за часів гортіївської окупації в 1939- 1944 роках. У вісімдесятих роках тюрму зруйновано і на її місці зведено продовольчий магазин.

У кінці ХІХ ст.. на будинок комітатського управління надбудовано другий поверх, а з двох боків прибудовано двоповерхові крила в стилі пізнього барокко. В 60-70 роках тут працювали два факультети університету. Зараз у будинку розмістилася школа №3 з угорською мовою навчання.

Велика нестача орної землі та відсутність промислових підприємств у місті змусила його громадян шукати роботу в інших регіонах держави або емігрувати за кордон. Проте емігранти не забували рідного Севлюша і зі свого заробітку присилали гроші для прикрашення греко- католицького храму художніми вітражами. Вітражі, з точки зору їх виконання – цінний пам’ятник мистецтва і найкращі в області.

У кінці ХІХ століття приватне товариство побудувало поблизу залізничної станції двоповерховий будинок для перевиховання підлітків – порушників закону. Фасад будинку прикрашений елементами усіх архітектурних стилів. Він є цінним пам’ятником архітектури. Зараз тут дитбудинок №3, де виховуються розумово відсталі діти.

Південно- східні, південні та південно- західні схили Чорної гори, щедро обігрівані сонцем, дуже сприятливі для вирощування винограду і фруктів. Вже в ХІ ст.. тут доглядали виноград севлюські міщани й феодали. Основний їх прибуток був від продажу винограду і вина. Панські виноградники обробляли бідняки. Щоб дістати роботу, треба було дуже рано з’явитися на «біржі праці» – на містку однієї з вулиць, що нині мають назви Замкова, Гірська, Л.Толстого. В домотканих сумках, перекинутих через плече, був окраєць черствого кукурудзяного хліба, одна- дві цибулини, інколи і шматочок сала. Це були харчі на цілий день. Незабаром приходили «вінцелери», тобто завідуючі панських виноградників і відбирали собі потрібну кількість робітників: чоловіків, жінок, підлітків. Робочий день тримав 12 годин. Оплата праці була низька, причому жінки діставали половину того, що чоловіки, а підлітки – четвертину. Священники у міських церквах повчали парафіян, що працювати треба чесно й сумлінно, однак чомусь не повчали роботодавців, що за працю треба чесно платити. Наприкінці XVIII і на початку XIX століть виноградівців спіткала нова біда: виноградники вразила філоксера. Вона висмоктувала соки з коріння, і кущі засихали. Пропали майже всі плантації. Довелося робити все спочатку: садити дикий виноград, щепити на нього благородні сорти.

Завідував горою гірський староста. На період дозрівання грон він призначав сторожів «підганяльників», котрі відганяли з гори як незваних гостей так і птахів за допомогою «дер калачів». Сторожі були озброєні рушницями. Староста щороку призначав дати початку і кінця винобрання, здебільшого це тривало від 20 вересня до 20 жовтня.

До кінця ХІХ століття зберігалася традиція: у перший день винобрання влаштовувати святковий похід зцентра міста на гору. Попереду колони йшов найстарший сторож, він ніс герб міста, за ним два хлопчики вели баранчика, тримаючи його за допомогою двох червоних стрічок. На шиї баранчика колихався дзвінок та вінок із квітів. Далі йшла циганська капела, що вигравала марші, за нею- представники міської знаті, староста з присяжними, а в самому кінці – вино бральники. Після святкової промови робітники розходилися по виноградниках, а слуги із м’яса баранчика готували гуляш для панів. До 30-х років ХХ ст.. була традиція закінчувати винобрання балом.

До привілеїв міста належало право тижневих торгів по четвергах. Торги відбувалися на міській площі (тепер площа Миру). Але місто мало право вісім разів на рік влаштовувати цілодержавні торги для продажу великої рогатої худоби. Торгували на «зборищу» поруч з лікарнею. Пізніше торговиця була перенесена на вулицю І.Франка.

В кінці минулого і на початку двадцятого століття вибори депутатів до парламенту відбувалися так, що за одне депутатське місце боролися два кандидати: один від правлячих класів, а другий від опозиції. Кожний депутат мав довірену особу, яка організувала передвиборну агітацію. Для цього треба було мати до півсотні прихильників, котрі колоною під прапором щодня марширували по всіх вулицях міста й вигукували куплети, що вихваляли свого кандидата і ганили суперника.

Вибори не були ані загальні, ані таємні. Жінки не мали права голосу. Не голосували також і безмаєтні громадяни. Не було виборчих дільниць, кабін для голосування. У день виборів громадяни, що були занесені до виборчих списків, приходили на торговицю, де за столами сиділи писарі у присутності кандидатів у депутати, і представників міської адміністрації, підходили до столу свого кандидата і проти свого імені розписувалися. А якщо не вміли писати, клали відбиток великого пальця.

На початку ХХ століття Німеччина ставила собі за мету добитися переділу колоній у світі. Але для цього треба було розпочати і виграти війну із західними країнами. Причина для її розв’язання скоро знайшлася. В червні 1914 року австро- угорська армія проводила військові маневри. Після закінчення маневрів генеральний штаб на чолі з наслідником престолу ерцгерцогом Францом Фердінандом та його дружиною їхали через наше місто, прямуючи у Боснію й Герцеговину, що недавно були силою приєднані до Австрії. Цілий караван відкритих «фордів» пронісся по вулиці Копанській (теперішній Радянській). Подружжя наступника престолу мчало, не знаючи того, що несеться назустріч своїй смерті, яка настигла від пострілів в місті Сараєво від сербського студента Прінчипа. Цей атестат став причиною виникнення першої світової війни, що тривала чотири роки.

Як і іншим країнам та містам, чимало страждань населенню Севлюша й району завдала перша світова війна. Від голоду і холоду терпіли діти й жінки. Чоловіків до 50 років, пізніше до 60, було забрано на фронт. Сильно підупало внаслідок цього сільськогосподарське виробництво. Військові власті систематично забирали від громадян для потреб армії зерно, коней. Не вистачало металу для виготовлення патронів, тому конфіскувались церковні дзвони від усіх конфесій. Холодного листопадового дня 1917 року вояки зняли дзвони «Івана» і «Марію» з третього поверху Успенського храму, скинули їх на подвір’я. Дзвони розкололися і скорботно застогнали. У вірників що спостерігали цей грабіж, потекли сльози. Відтоді лагідний голос цих дзвонів уже не сповіщав громадян, що настав ранок о 5-ій годині, що вже полудень чи 8-ма година вечора (годинників в ті часи мало вкого були). Не звали ці дзвони людей на молитву, не проводжали покійників в останню дорогу. Переправленні в гарматні і кулеметні набої, вони сіяли смерть, примножували число сиріт і вдів.

1916 рік. Поразка австро- угорської армії на Східному фронті дала привід для посилення гноблення руської меншини в краї. За свідченням угорського вченого І.Сабова, правобережну частину комітату компактно населяли русини. І в більшості поселень лівобережної частини комітату (Теково, Сасово,Гудя, Чорна, Хижа, Королево, Чепа, Чорний Ардів, Бобове) русини становили понад половину населення. В церковних школах заборонялась руська мова, алфавіт, створений на основі кирилиці. Релігійні свята було наказано відзначати за Грегоріанським календарем.

Настали зелені свята (Свята неділя, Сошествіє св.Духа). В цей день літургія починалася молитвою, що її священник з вірниками співав:»Царю небесний, утішителю…». У церкві помітили незнайомого пана, котрий недоволено зреагував на слово «царю». Він почав розгортати святі книги і на титульному листі однієї з них прочитав: «З благословення Его величества царя всея Руси Олександра ІІІ». А книги ці ще наприкінці ХІХ ст.. закупив у Галичині тодішній головний куратор Теодор Ком’яті і при допомозі сина Михайла перевіз через австро- угорський кордон та подарував церкві. Оскільки батько вже не жив, то заарештували сина, а книги власті конфіскували. Військовий трибунал засудив Михайла до страти. Суд відбувся восени 1916року. В ту пору помер цісар Франц Йосиф, а цісар Карло IV з нагоди своєї коронації дав засудженим амністію. Михайлу замінили страту висланням на передову лінію фронту, хоч за віком він вже небув військовозобов’язаним. Після війни Михайло Ком’яті розшукав конфісковані книги, повернув їх церкві. Ними тут користуються і тепер.

У зв’язку з цим треба згадати про мароморосько- сигетський процес (місто Сигет зараз в Румунії) проти 94 селян. Процес проходив від 29 грудня 1913 року до 3 березня 1914 року. Вина підсудних- «зрада батьківщині». Насправді ж ці люди масово вийшли з греко- католицької церкви і прийняли православну віру. У зраді батьківщини підсудним пред’явив звинувачення державний прокурор Андор Іллийш (змадяризований русин, син греко- католицького священника Ілляшевича з Липчі, біля Хуста).

На околиці міста, по дорозі до Копані, там де вибіжок Чорної гори впритул підходить до дороги, одного ранку знайшли мертву людину. Нею виявився начальник таємної поліції тодішнього мараморош- Виготського наджупана Перені. Була спроба зробити з цієї трагедії політичне вбивство, учинене як помста за марамороський процес, учасників якого покарано до різних строків ув’язнення та до грошових штрафів. Але винних у вбивстві так і не було виявлено. Однак після окупації Карпатської України колишній мараморош – сигетський наджупан згадав свого вірного слугу і на вшанування пам’яті його в 1940 році встановив на місці трагедії маленький обеліск з пам’ятною плитою. В кінці жовтня 1944 року люди повалили цей пам’ятник у поточок, де його замулено.

Поразка на фронтах першої світової війни, неурожай 1918 року внаслідок морозу в ніч з 9 на 10 червня, коли випав сніг на поля і дуже пошкодив пшеницю молочної стиглості та інші культури, голод і епідемія іспанського грипу – все це спричинило 31 жовтня 1918 року безкровну революцію в Угорщині. Угорщина вийшла з монархії і стала республікою.

Як вплинули ці події на наше місто, на комітат? У місті утворився народний комітет, котрий змістив головного жупана і обрав нового наджупана в особі Калмана Волинського, русина за походженням. Поновилося в школах вивчення руської мови. Коли стало відомо, що за горами проголошено Західно- Українську Народну республіку, руське населення міста направило до Хуста 50-ти членну делегацію. Тут 22 січня 1919 року утворилася Руська Народна Рада, яка прийняла рішення про воз’єднання Закарпаття з Україною. Керівником делегації був молодий учитель Виноградівської церковної школи Юлій Ревай, котрий в 1938 році став міністром Карпатської України.

22 березня 1919 року в Угорщині стався комуністичний переворот. У нашому місті і комітаті комуністичний уряд протримався всього 33 дні. Містом і комітатом управляла директорія, що спиралася на «Червону гвардію» – військову організацію утворену з добровольців. Центром її став Севлюш.

Західні країни наказали румунському урядові ліквідувати комунізм в Угорщині. Румунське військове з’єднання весною 1919 р. Окупувало Маромороський комітат. Друга сильніша частина армії наступала на Севлюш.

Того року весна була рання. Вся Чорна гора заквітла цвітом черешень та груш, абрикосів, персиків. Великдень святкували вже знову за Юліанським календарем 23 квітня. Але настрій у людей був тривожний. На світанку зі сторони В.Копані доносилися глухі вибухи. До того ж і день видався похмурий. Дощило. Посвячення пасок пройшло на спіх. Люди швиденько розійшлися по домах, вулиці міста опустіли. Раптом все притихло. «Червона гвардія» не встояла. Вояки покинули зброю і через поля втекли в напрямі Берегова. Із заходу наступало військо чехословаків, а воно, всі знали, щадило полонених. Директоріум теж утік.

В місті нашвидку утворився громадянський уряд під керівництвом адвоката Йоганеса, за походженням румуна. Нові власті вислали назустріч наступаючій армії парламентарів. На фасадах будинків Копанської вулиці з’явились білі прапори. До міста вступила румунська королівська армія. На гарматних лафетах сиділи полонені, яких військовий трибунал засудив до страти. Вирок виконано того ж дня на тоді ще незабудованій Теківській вулиці.Розпочалася румунська окупація міста, що тривала від 23 квітня 1919 до 30 травня 1920 року. Головним жупаном румунський уряд призначив румуна Йоганеса. Була запроваджена комендантська година. Порушників його патрулі зразу ж на місці карали 25 ударами канчук.

 

 

 

Історія м.Виноградів

Розпочалася румунська окупація міста, що тривала від 23 квітня 1919 до 30 травня 1920 року. Головним жупаном румунський уряд призначив румуна Йоганеса. Була запроваджена комендантська година. Порушників його патрулі зразу ж на місці карали 25 ударами канчука. Траплялися випадки, коли громадяни терпіли невинно, через незнання румунської мови.      В урядових установах запровадили румунську мову, а в школах – вивчення румунської мови. На щастя, окупація скоро минула. 30 травня 1920 року у місто прибуло чеське військо і під музику військової капели окупанти були випроваджені до дерев’яного мосту через Тису. Це була гарна в архітектурному відношенні споруда, 420 м. завдовжки. Перекинутий через Тису, міст пролягав паралельно з сучасним залізничним мостом. Спалений у 1944 р. відступаючими арміями. За тимчасовий кордон між Закарпаттям і Румунією слугувала середина ріки Тиси. Постійний державний кордон був встановлений невдовзі.       «Руська Народна Рада американських русинів» на своєму засіданні 12 листопада 1918 року прийняла рішення про приєднання Підкарпатської Русі до Чехословацької республіки. Ужгородська Центральна Руська Народна Рада 8 травня 1919 року одноголосно прийняла рішення про приєднання Підкарпатської Русі до ЧСР. На підставі цих рішень Сен – Жерменська мирна конференція, що оформила розпад Австро- Угорщини на ряд самостійних держав, 10 вересня 1919 визначила умови приєднання Підкарпатської Русі до Чехословаччини.         У Севлюш чехословацьке військо увійшло 30 травня 1920 р. В липні 1921 року відбулися ще невеликі компенсаційні обміни територіями між ЧСР і Румунією. Розпочався 20-річний період відносно спокійного розвитку міста і району. Було налагоджено шкільництво. В місті працювали три однокласні церковні школи: греко- католицька, римо- католицька і реформатська. В двох останніх навчання велося угорською мовою. Була також державна початкова 6-ти класна школа з руською мовою навчання. В 30-х роках початкові школи перетворено у 8-и класні. Діяла і чотирикласна горожанська школа з руською мовою навчання і з паралельними чеськими класами. До неї приходили учні після закінчення 4-го класу початкової школи без вступних екзаменів. Горожанська школа давала дітям незакінчену середню освіту. В 30-х роках були відкриті окрема чеська початкова школа та єврейська школа з мовою навчання івріт.     У місті також діяла торгова школа, яка готувала продавців для магазинів різного профілю, а також технікум. У ньому навчалися лише хлопці. Вони здобували спеціальності машиністів паравозів, шоферів, слюсарів, зварників, радіотехніків, майстрів художньої обробки металу. Торгову школу і технікум відвідували учні з усієї Підкарпатської Русі. Місто на свої кошти побудувало для технікуму модерні майстерні, гуртожиток. У ньому працювала багата бібліотека за технічною та художньою літературою.     Слід сказати, що у великих селах власті відкривали чеські школи і тоді, коли там не було жодної чеської дитини. Такі школи відвідували діти євреїв. У них учням видавалися підручники, зошити і все інше безплатно. Однак українські діти до чеських шкіл не ходили. В місті працювало ще її вечірнє промислове училище для молоді, яка приватно навчалася у ремісників і торговців.      Виноградівський район за чехів був поділений на нотаріати. Місто і селища Королево та Вилок мали самостійні нотаріати – громадські уряди, підпорядковані комітатові. Менші села об’єднувалися в один нотаріат і мали спільне управління з підпорядкуванням Севлюському округові та комітату. Угочанський комітат був об’єднаний з Мараморським центром у Севлюші. Членів міських, селищних та сільських представництв обирали на прямих, загальних, рівних і обов’язкових виборах. Однак право обирати і бути обраним у місцеве управління не мали громадяни, котрі в даній громаді прожили менше 10 років.       В день виборів громадянин з’являвся до виборчої дільниці ( що, як правило, знаходилась у шкільному класному приміщенні), і вручав членам комісії урядове посвідчення, одержував порожній конверт і стос кандидатських списків від усіх партій, ховався за ковдрою, що відгороджувала один з кутків класу. Тут, вибравши один із списків, клав у конверт. Конверт опускав після цього в урну, а решту списків клав у ящик. Голоси підраховувались в присутності представників усіх партій.        На чолі громадських урядів стояли староста і його два заступники, обрані громадянами, але округом керував окружний начальник (гейтман), призначений міністром внутрішніх справ. Вибори у Севлюші проходили 1924, 1925, 1929, і 1935 роках. Найбільше голосів на виборах у 1935 році дістали землеробська, соціал- демократична та комуністична партії. Республіканська землеробська партія, котра завжди очолювала уряд, вважала, що добробут громадян і міцність держави залежать від стану сільського господарства. В Чехословаччині існувала монополія на пшеницю, спирт і тютюн. Цю продукцію у товаровиробників купувала тільки держава за встановленими цінами. Заготовлена таким чином продукція зберігалася в модерних складах. Один із тогочасних зернових складів знаходився на території залізничної станції і використовується нині під млин.       Земля, придатна для сільського господарства навколо міста і в районі становила 63,3 процента од всієї площі, ліси й пасовиська займали 32,8 відсотків її. Решта складали неугіддя. Основна частина орної землі належала великим землевласникам.       Селян, що мали в своєму володінні до 2 га землі, було 45 процентів, від 2 до 5 га – 16 і більше 5 – 39 процентів.        Статистичні дані свідчать, що урожайність у ті часи була невисока. Пшениці збирали з одного гектара по 9,6 центнера, жита – 8,8, ячменю – 8,3, вівса – 9,8, картоплі – 74,9 центнера. Навіть вина з одного гектара насаджень виробляли тільки 15,4 гектолітра. Щоб підвищити продуктивність сільськогосподарського виробництва, аграрії намагалися всіляко поширювати агрономічні знання серед селян. З цією метою на свої кошти утримували спеціальні школи, організували і фінансували курси для сільської молоді.         Земельна реформа, проведена державою в 1920- 1934 роках, не забезпечила всіх малоземельних селян землею. Багато з них через це змушені були шукати роботу в західних країнах – на вугільних шахтах Франції, Бельгії і навіть США.         На той час припадає переселення у наш район з гірських районів безземельних селян. На виділених для них землях були засновані села Руська Долина, Пушкіново, та декілька хуторів між Фанчиковим та Новим Селом.          Широкого розмаху набуло вирощування в районі високоякісного тютюну. Для ферментації його побудували в місті завод, де працювало 850 робітників. Ніяких інших заводів на території району за часів Чехословацької Республіки пущено не було.         Власники виноградників і фруктових садів свою продукцію вивозили в Чехію і Моравію.         За 20 років чехословацького режиму у місті вимощено бруківкою три вулиці. Це нинішні вулиці Миру, Шевченка і Станційна. Відкрито і почато забудову вулиць, які ми зараз знаємо під назвами Кірова, Достоєвського, Руська, Горького, Робітнича, Тютюнова, Сонячна.          В 1927 році ліквідовано поділ Підкарпатської Русі на комітати. Увесь край було розбито на 12 округів. Угочанський комітат перестав існувати. Для Севлюша це стало причиною дальшого занепаду.         На початку 30-х років було зведено гарний двоповерховий міський дім. У ньому до 1992 року працював міський уряд і пошта. Побудовано було також скотобійню з цехом для виробництва штучного льду.         Другого листопада 1938 року арбітражний суд у складі міністра закордонних справ Німеччини Рібентропа і міністра закордонних справ Італії Чано віддав найбільші три міста Підкарпатської Русі Ужгород, Мукачево і Берегово, разом з навколишніми селами, сусідній Угорщині. До Угорщини відійшло декілька сіл з нашого району, в тому числі й такі чисто українські села як Руська Долина, Пушкіново, хутір Чонкаш.         Уряд тепер уже Карпатської України на чолі з прем’єром Августином Волошином змушений був до 10 листопада звільнити відібрану територію і переселитися в місто Хуст. Усіх евакуйованих забезпечити квартирами тут не могли, і тому багато урядових службовців поселилися у Севлюші. Отож, число населення його значно зросло. У зв’язку з угорською анексією покинули свої будинки і квартири патріоти своєї рідної землі – знаменитий хірург Фединець, видатні терапевти Немеш і Микуланинець, відомий невролог Долинай. Всі вони поселилися у нашому місті і лікували співвітчизників у крайовій лікарні.         Незважаючи на важкі комунікаційні умови, економічне життя йшло нормально. В магазинах був товар і порівняно недорогий.          За чотири з половиною місяці Карпатської України в нашому місті не відбулася жодна подія, варта уваги, крім хіба що демонстрації, що пройшла 19 січня 1939 року. Люди протестували проти польського уряду, який вів підривну діяльність проти Карпатської України. Колона демонстрантів вирушила від міського будинку, пройшла по центральній вулиці біля польського консульства, що знаходилась на теперішній вулиці Миру №65. В колоні йшли декілька незнайомих січовиків, нібито делегати з Хуста. Пізніше виявилось, що це були тільки провокатори. Ці молодчики сніговими кулями закидали вікна консулату, чим спричинили чимало клопоту нашому урядові.           Вибори до Карпато- Українського сойму відбулися 12 лютого 1939 року. За кандидатів Українського Національного Об’єднання проголосувало 89,3 відсотків виборців.           11 березня у великому залі міського дому відбувся святковий концерт, присвячений 125- річчю від дня народження Т.Г.Шевченка. Влаштували його члени місцевого товариства «Просвіта» разом із студентами чоловічої та жіночої семінарій, евакуйованих із Ужгорода. Чоловіча семінарія з 193-ма студентами працювала на першому поверсі нинішньої середньої школи №1, а жіноча – з 164 студентками, була розміщена в колишньому будинку іврітської школи (тепер будинок взуттєвої фабрики). Ніхто тоді не думав, що це останній український культурно- просвітній захід у місті на довгі роки. Ніхто не міг завбачити, що 13 учасникам концерту залишилося жити вже тільки 4 дні.             Вранці, у вівторок, 14 березня 1939 року населення довідалося, що Німеччина окупувала Чехію і Моравію і утворила з них свій протекторат. Словаки проголосили Словацьку державу теж під німецьким протекторатом. Одночасно Гітлер наказав угорцям окупувати Карпатську Україну. У ніч із 13 на 14 березня 1939 року горійське військо переступило демаркаційну лінію під Фанчиковим. Бої між захисниками рідної землі та окупантами точилися цілий день і тільки після того, як захисники міста відійшли на нові позиції, під вечір 14 березня наступаюче військо увійшло в місто. Його привітали представники міської Угорської народної ради та представники колаборантської Угороруської народної ради. Всі – члена партії Фенцика.           До січових стрільців приєдналася рота із студентів чоловічої учительської семінарії. Бійці зайняли позиції на Копанському перевалі. Тут вони довідалися, що в Хусті засідав Народний Сойм, котрий проголосив самостійну Карпатську Україну і президентом її обрав Августина волошина. Ця подія вельми піднесла настрій хлопцям: є своя влада, є кого захищати.          Вранці 15 березня розпочався наступ регулярної угорської армії. Хлопці, що були озброєні звичайними рушницями і які до того ж тримали в руках їх вперше в житті, це витримували натиску наступаючих, котрих було в десятки разів більше. Захисники крок за кроком відступали на нові позиції. Так опинилися вони за залізничним переїздом між селом Кокосовим і Хустом – на легендарному нині Красному полі. Тут відбувся нерівний бій, що тривав декілька годин. Із студентського загону в ньому полягло 13. На фронт їх ніхто не посилав. Кожен з цих юнаків добровільно пішов захищати свій край, щоб , як говорили древні римляни, «солодко і велично вмерти за батьківщину».           Пам’ять про цих безстрашних героїв вічно житиме в серцях сучасних і прийдешніх поколінь. Ось їх імена: Іван Андрійчик, Петро Козак, Іван Скляр- Валента, Василь Чолій, Іван Лазарик, Петро Мол нар, Іван Салай, Василь Штефанюк, Михайло Козичар, Юрко Пекар, Іван Попович, Йосип Шкір’як, Фрідрих Юда.          В суботу 18 березня 1939 року військовий комендант міста і району майор І.Сабоді наказав арештувати всіх українців – активістів, котрим не вдалося емігрувати. З ранку цього трагічного дня машини з гонведами ганяли по місту і селах. В будинках українських патріотів чинили обшуки, після чого заарештованого господаря відвозили до середньовічної в’язниці, що знаходилася на подвір’ї комітатського будинку. Під вечір всі камери були заповнені вчителями, службовцями, студентами й селянами. В камеру розміром чотири на чотири метри було кинуто 60 в’язнів. При допиті їх били, зокрема пістолетом по зубах. Биття супроводи лось лайкою, набором таких слів, що принижували людську й національну гідність ув’язнених.          Так продовжувалось до 15 квітня. В ніч з 15 на 16 квітня (16 квітня був Великдень, що тоді співпав з цим святом у католиків) арештованих посадили на машини, ланцюгами примкнули один до одного і відвезли в концентраційний табір, що був відкритий біля Хуста в Кривій, у недавніх чехословацьких військових казармах. З Кривої дорога вела в концентраційний табір «Вор’ю Лапош” біля міста Ніредьгаза. Табірне життя в ньому детально описав у восьмому томі своїх творів письменник Гренджа – Донський. У середині літа арештованих звільнили. Багато з них, хто повернувся додому, були з підірваним здоров’ям… Будинок середньовічної в’язниці зруйновано у 80-х роках. Так ще одним пам’ятником нашої трагічної історії стало менше.           Через кілька місяців військову адміністрацію у місті замінила цивільна. Місто приєднали до основної угорської території. Головним жупаном Ужгородського та Угочанського комітатів призначили виноградівського адвоката Шіменфолві.           Розпочалося життя в нових умовах. В школах запровадили навчання угорською мовою. І тільки в горожанські школі були паралельні класи з «угро- руською» мовою навчання. Був відкритий торговий технікум.         Ферментаційний тютюновий завод закрили, а його будівлі було використано під військові казарми.         В кінці квітня 1944 року тодішні окупаційні міські власті створили гетто для громадян для громадян єврейської національності. Воно займало територію, обмежену теперішніми вулицями Шевченка, Франка, Українська та Пушкіна. Гетто заповнили кілька тисяч євреїв: чоловіків і жінок, молодих і старих, дітей і немовлят, здорових і хворих.         В кожному єврейському будинку, в кожній квартирі з’явився уповноважений міських властей у супроводі жандармів. В їх жильців відбирали золоті і срібні речі, гроші, а самих їх відправляли в гетто. Тут вони під відкритим небом перебували кілька днів, а потім нещасних відвозили в табори смерті.          Усе рухоме майно (меблі, домашнє начиння, одежу, взуття) звезли в синагогу. Частину добра розпродали, частину розграбували.         В липні 1944 року окупаційні військові власті розстріляли сімох партизанів: чотирьох чоловіків і трьох жінок. З них п’ятеро євреї, двоє – українці. Страту провели публічно на початку вул.Партизанської. Тіла вбитих поховали у спільній могилі міського кладовища. Весною 1946 року тіла вбитих ексгумовано і перевезено на площу Миру. 24 жовтня 1944 року наше місто визволили війська четвертого Українського фронту.    Джерело: Ком’яті В. Нарис історії міста Виноградова від найдавніших часів до 1945 року:Науково-популярне видання/ В.Ком’яті.–Виноградів, 1994.–37с.

Дорадянська історія закарпатського Севлюша-Виноградова

В И Н О Г Р А Д І В До 1946 року – Севлюш. Знаходиться на правому березі річки Тиси біля підніжжя Чорної гори на висоті 137 м над рівнем моря. Місто розташоване за 100 км від Ужгорода, до румунського кордону 10 км, до угорського – 16. Через нього проходить автодорога Ужгород – Рахів, залізнична магістраль Ужгород – Солотвино. Топографічні координати: 48 градусів 14 минут північної широти і 23 градуси 4 минути східної довготи. Назва Севлюш означає виноградний. Місто виросло під внутрішнім вулканічним поясом Східних Карпат. На окраїні височіє згаслий вулкан Чорна гора (568 м).Поселення з ІХ століття, перша письмова згадка 1262 року коли король Іштван У надав йому так зване Севлюшське право. У нашого міста є таке, чого немає інде і чим можна пишатися навіть за межами своєї держави. В цьому плані унікальною є привілейна грамота Севлюського права, яка надала такі можливості для міського самоврядування, набагато випередивши всі інші. Адже знамените Магдебурзьке право Львову і Луцьку було надано лише у 1287 році. Чотири поселення – Королево, Сасово, Чорний Ардів і Веряця дістали спільну привілейну грамоту від короля Лайоша Великого майже на 100 років пізніше у 1355 році. Більше того, у спірних питаннях вони були зобов”язані звертатися до севлюського старости і його присяжних. Їх рішення було обов’язковим, як для спірних сторін так і для королівського управління лісами та коменданта замку Нялаб. Це свідчить наскільки авторитетними були Севлюське право і суд.З плином часу все більшої сили набували угорські магнати – своєрідні олігархи того часу. До кінця ХІУ століття королі передавали Севлюш різним магнатам. Так, в 1280 році Ласло ІУ Кун подарував Севлюш на правах бенефіція Іштвану Міклошу, сину Петра. Але 1294 року Андрій ІІІ підтвердив колишні привілеї. Під час феодальної війни початку ХІУ століття великий магнат Беке Боршо спорудив у Севлюші замок. Через кілька років його брат палатин Копас і його союзник Акоші виступили проти короля Карла Роберта, бажаючи посадити на угорський престол чеського короля Вацлава ІІ. Після придушення їхнього виступу король зруйнував замок і повернув місту його привілеї грамотами в 1319 і 1329-х роках.Остаточно місто позбулося привілеїв 29 серпня 1399 року, коли його та навколишні володіння король Жігмонд І подарував феодалові П.Перені, нащадки якого володіли ним більше п’яти століть. Сім’я Перені стала всевладним господарем в місті і комітаті Угоча ( утворений у 2-й половині ХІІ століття) і практично ліквідувала севлюське право, але грамотою 1427 року місту було надано ярмаркове право.У травні 1514 року в Угорщині розпочалася селянська війна під керівництвом Дьєрдя Дожі. Уже в червні селянське повстання охопило Угочанський комітат, де керівником повсталих був дрібний дворянин Кермеш Шашварі ( із села Шашвар, нині Тросник). Повсталі розгромили помістя баронів Перені у Севлюші, осадили і намагалися взяти штурмом замки Нялаб та Хустський, в якому сховався барон Г. Перені. Протягом літа Севлюш і весь комітат знаходилися в руках повстанців. Розгром селянської армії під Темешваром визначив долю повстання. Восени 1514 року частина повстанців на чолі із севлюським учителем Іштваном Балогом знайшла пристанище в Польщі. За активну участь в антифеодальному повстанні Севлюш змушений був платити два роки контрибуцію.Після поразки під Могачем Севлюш і комітат опинилися в складі Трансільванського князівства на кордоні з австрійською частиною Угорщини. Тут постійно відбувалися сутички між Габсбургами і трансільванськими князями. Внаслідок захоплення основної частини Угорщини турками, угорська шляхта, ченці, латинські єпископи і духовенство втікало на північ і поселялося на Закарпатті, в тому числі і в Севлюші. Їхнє утримання впало на плечі і без того бідного населення і кріпаків.У цій ситуації прийшла і третя біда – протестантизм, реформація. Сам король Трансільванії Заполі став прихильником нової релігії, яку розповсюджував вогнем і мечем. Монастир францисканців, який був розміщений у новозбудованому замку Канків у Севлюші, був зруйнований. На протестантську віру перекинувся і граф Ференц Перені, який із сім’єю і скарбами, награбованими звідусіль, поселився у Севлюші.В 1544 році він пограбував костел францисканців, багатий на золото і срібло, мощі св. Капістряна, приховані там під час нападу татар, наказав кинути в колодязь, ще й присипати землею. Монастир він перетворив на рицарську фортецю і зміцнив її. В 1556 році зрадив Фердінанда і перейшов на бік трансільванського володаря Яноша Жигмонда.За наказом короля військо під командуванням Телекеші штурмом бере Канків, Перені потрапляє в полон, а Телекеші розділив між воїнами його скарб, біля 40 тисяч золотих. Це було в 1557 році, а через рік фортецю Канків зруйновано. Отже, в 1558 році Канків остаточно став руїною. Цікава доля цього укріплення. Його двічі руйнували і обидва рази за наказами своїх королів.Що стосується становища наших предків у Севлюші, тут варто врахувати і інші суттєві обставини. Турки були сусідами Закарпаття – це доба страшних потрясінь для населення: постійні напади, спалення міста, полон та продаж людей. Ставало дедалі гірше: працювали від зорі до зорі – на шляхту, на церкву, на державу, на війська обох ворожих таборів. Грабували не лише турки, а й цісарські посіпаки. Грабували й угорські королівські війська і так звані куруци, нападали, відбирали все, що могли, часто позбавляли волі, а від рідних вимагали викупу.Все це спричинило до все більшого збідніння населення. Так, згідно податкового перепису населення в 1567 році в Севлюші з 266 господарств тільки 45 були признані здатними платити військовий податок (діку), звільнялись від податку староста, а також не платежеспроможні 182 бідняків, 18 нових поселенців і 8 ремісників.Відповіддю на таке становище став рух гайдуків і селян. ХУІІ і початок ХУІІІ століття – це безперервні війни на території Закарпаття, в тому числі і Севлюші, спричинені антигабсбургськими повстаннями угорських магнатів та селянських виступів. Це повстання Іштвана Бочкая (1604-1606), Габора Бетлена (1613-1622), Ракоці Юрія І (1630-1648), Ракоці Ференца ІІ (1703-1711). Особливо широкий розмах набув антифеодальний рух в 1698 році, коли повсталі селяни у червні і вересні напали на Севлюш і розправилися з поміщиками.Серед паперів угочанського комітатського чиновника Ревицького знайдено лист селянського вожака С. Чоні і шести його соратників, в якому вони звинувачують панів, які жирують на праці бідняків. Населення Севлюша брало активну участь у визвольній війні 1703-1711 років проти габсбургської монархії. В липні 1703 року повсталі вигнали з міста австрійських чиновників і встановили свою владу, яка проіснувала до травня 1711 року – майже вісім років. Звичайно, після поразки місто і його населення піддавалося жорстоким репресіям.Становище жителів міста ускладнювалося іноземними нападами. Так, страшенне лихо настигло наше місто у 1717 році, коли орда кримських татар опустошила північно-східні комітати. 29 серпня ординці захопили Севлюш. Два дні вони грабували місто, а потім спалили його. Більша частина населення розбіглася, деяка була захоплена в полон. Біду завершила епідемія холери, що виникла у місті. Щодня були мертві. Немає слів, щоб описати труднощі, в яких жили наші предки. Тому й не дивно, що в 1720 році в Севлюші нараховувалося лише 49 мешканців, в тому числі 34 кріпаки і 13 жилярів.Незважаючи на всі ці труднощі, народ знаходив сили, щоб вистояти, більше того, щоб зростати чисельно. Треба підкреслити, що для русинів Севлюша соціальний утиск був помножений на національний з релігійним підтекстом. Хоча і для католиків і реформатів у різні періоди робився тиск аж до фізичної смерті.Звичайно, це не могло не викликати спротив з боку населення. Багато севлюшчан із сім’ями втікали в гори та інші краї і на інших місцях почали створювати групи? які намагалися силою встановити хоч якусь справедливість. Таких селянських виступів було багато в історії Закарпаття, але, на жаль , про них мало відомостей, бо вони не були під проводом шляхти, тому угорські історики за них замовчують, відомо лише, що придушувати їх кидали цісарські війська.Так, під тиском народних мас Габсбурги були змушені скасувати кріпосне право. В березні 1848 року було проголошено закон Угорщини “Про скасування кріпосного права та феодальних повинностей селян”. Що це дало Севлюшу?Насамперед, населення звільнилося від гніту великих землевласників. По друге, пришвидшився розвиток капіталістичних відносин в промисловості і сільському господарстві. У другій половині ХІХ століття більш швидкими темпами розвивалося ремесло і торгівля. Тут працювали винокурня, паровий млин, дві каменоломні, артіль з виробництва шерстяних кожухів. В 1890 році у місті нараховувалося 130, а через шість років 147 ремісників, шевців, ковалів.В майстерні Цельса та винокурні Шемберга працювали по шість і більше робітників. В 1890-1892-х роках у місті було від 32 до 36 торговців. Сільським господарством у Севлюші займалося 800 чоловік, із яких тільки 189 мали землю. Умови праці були важкими. Робочий день на полях і виноградниках тривав від зорі до зорі, а в майстернях 12-16 годин. Статистичні дані свідчать, що в той час урожайність була невисокою. Пшениці збирали з гектара по 9,6 ц, жита – 8,8, ячменю – 8,3, вівса – 9,8, картоплі – 74,9 ц. Навіть основної культури – винограду вистачало лише на 1544 л вина з гектара.Сприяло економічному розвитку Севлюша і введення в дію в кінці ХІХ століття залізничних шляхів Ужгород – Ясіня та вузькоколійки Севлюш – Хмільник (1912р.), які діють і понині.В 1867 році Австрія і Угорщина вирішили об’єднатися в одну державу. Так, на карті Європи появилася Австро-Угорщина. Що це дало нашим землякам? Габсбурги не переслідували національні меншини, вони вимагали тільки вірності династії. Були запроваджені більш високі стандарти в освіті, медицині.Населення складало: 1880 рік – 4381, 1890 – 5187, 1900 – 5743 чоловіки, що жили у 918 будинках, із них кам’яних і цегельних – 73, із каменю і саману – 162, глинобитних – 375. Будинків, покритих черепицею і жерстю нараховувалось 39, дранкою – 798, соломою – 81. Грамотних ( які вміли писати й читати) було 2509 чоловік.Діяли дві державні початкові і три церковні школи ( католицька, греко-католицька і протестантська). У державних школах 6 вчителів навчали 207 дітей, у церковних – 4 вчителі вчили 179 дітей. Неповну середню освіту діти заможних міщан здобували у шестикласній горожанській школі, яку відкрили у 1881 році. Спочатку вона діяла в пристосованих будинках, які згоріли. В 1903 році місто збудувало для школи двоповерховий будинок. Зараз тут розміщена школа №1. В ній вчилися композитор Б. Барток і видатний закарпатський хірург Олександр Фединець. Звичайно, була і єврейська школа. Надзвичайно багато зробив для розвитку бази освіти в місті Оцил Ласло, перший інспектор народних шкіл Угочанського комітату. Також існувала реміснича школа, де в 1901 році вчилося 100 учнів.У червні 1914 року австро-угорська армія проводила військові маневри. Після їх закінчення генеральних штаб на чолі із спадкоємцем престолу ерцгерцогом Францом Фердинандом та його дружиною їхали в Боснію і Герцеговину, що недавно була силою приєднана до Австрії. Мало хто знає, що їхали вони Севлюшом. Цілий караван відкритих “Фордів” пронісся по вулиці Копанській. Про це ще довго згадували жителі цієї вулиці. Подружжя спадкоємця престолу мчало, не знаючи того, що несеться назустріч своїй смерті, яка настигла їх у Сараєві від пострілів сербського студента Гаврила Принципа. Це і стало приводом розв’язання Першої світової війни, що тривала чотири роки. Вона завдала чимало страждань населенню Севлюша.Від голоду і холоду терпіли діти і жінки. Чоловіків до 50-ти років , а пізніше до 60-ти, було мобілізовано на фронт. Сильно підупало в наслідок цього сільськогосподарське виробництво. Військові власті систематично забирали від громадян для потреб армії зерно, коней. Не вистачало металу для виготовлення патронів, тому конфіскувалися церковні дзвони від усіх конфесій. Одного листопадового дня 1917 року вояки зняли дзвони “Івана” та “Марію” з дзвіниці Успенського храму, скинувши їх на подвір’я. Дзвони розкололися і скорботно застогнали. В той час годинники мало в кого були, а голос цих дзвонів сповіщав городян, що вже п’ята година, полудень, чи восьма година вечора. Довелося обходитися без них.Поразка на фронтах Першої світової війни, неврожай 1918 року в наслідок морозу в ніч з 9 на 10 червня, коли випав сніг на поля і дуже пошкодив пшеницю та інші культури, голод та епідемія грипу “іспанка” сприяли виникненню революційної ситуації. 31 жовтня 1918 року Угорщина вийшла з монархії і стала республікою.Як вплинули ці події на наше місто? В ньому утворився народний комітет, який змістив головного жупана і обрав нового наджупана Калмана Волинського, русина за походженням. В школах почалося вивчення русинської мови. 22 березня 1919 року в Угорщині стався комуністичний переворот. У нашому місті і комітаті комуністичний уряд протримався 33 дні. Чому? Закарпаття хотіла прибрати до рук Румунія, бо його нібито в серпні 1916 року пообіцяла Антанта за вступ у війну на її боці. Частково мали міжнародну підтримку і амбіції Польща з приводу приєднання до неї Закарпаття.Були тут і прагнення Угорщини утримати Закарпаття в своїх рамках. Мала частина світової громадської думки підтримувала український народний рух за створення західноукраїнської держави (Галичина, Буковина,Закарпаття). А тут ще на голову західним державам соціалізм в Угорщині. Вони, виконуючи свої обіцянки і бажання придушити комунізм, дали добро Румунії на окупацію Закарпаття. Румунське військове об’єднання весною 1919 року окупувало Маромороський комітат. Друга, сильніша частина армії,наступала на Севлюш. Після того як стало відомо про вторгнення військ боярської Румунії, трудящі Севлюша із власної ініціативи озброїлися і захищали місто до останньої можливості. Обороною міста керував лейтенант запасу С. Кутлан. Незважаючи на відчайдушний опір, румунська королівська армія вступила до міста. На гарматних лафетах сиділи полонені, яких військовий трибунал засудив до страти. Вирок було виконано того ж дня на незабудованій ділянці Теківської вулиці.Розпочалася румунська окупація, що тривала від 23 квітня 1919 року до 30 травня 1920 року. Головним жупаном призначили адвоката Йоганеса, румуна за походженням. В цілому окупація румунами запам’яталася жорстокістю і масовим терором, старі люди довго згадували 25 канчуків за найменшу провину, а іноді і без причини.Сен-Жерменська мирна конференція, що оформила розпад Австро-Угорщини на ряд самостійних держав, визначила умови приєднання Підкарпатської Русі, в тому числі і Севлюша, до Чехословаччини.У наше місто чехословацьке військо увійшло 30 травня 1920 року. Під звуки військового оркестру румунські окупанти були випроваджені за Тису по дерев’яному мосту. До речі, це була гарна в архітектурному плані споруда, завдовжки 420 метрів – найдовший міст через Тису. Він був перекинутий паралельно сучасному залізничному мосту і, на жаль, спалений відступаючою угорською армією в 1944 році.Розпочався дев’ятнадцятирічний, період відносно спокійного розвитку міста. За ці роки, незважаючи на різні труднощі і складнощі, були підвищені всі соціальні стандарти. В 20-30-х роках в місті були побудовані лісопилка, цегельно-черепичний завод, спиртзавод, два парові млини, сучасний, навіть по сьогоднішніх мірках, елеватор, тютюново-ферментаційний завод, забійний пункт з цехом штучного льоду.В 1926 році відкрито торгівельну школу і технікум з підготовки спеціалістів по обробці металу. В 1930 році відкрито чеську та єврейську школи. Діяв банк “Тиса”, працювало 17 крамниць, 7 корчм і кілька ремонтних майстерень. Найвідомішими були ресторан “Рояль” з різноманітним вибором страв, найкращими винами і музикою, корчми “Білий верблюд”, “Тиса”, “Червона Ружа”, їдальні М. Шварта, Й. Рабиновича, І. Вайса, Д.Давида, буфети І.Пудельки, А.Генделя, Е.Берковича. В місті регулярно проводилися ярмарки вин.30 жовтня 1932 року відбулися демократичні вибори, в яких брали участь 34 політичні партії. Перемогу здобула комуністична партія Чехословаччини. У відповідності з демократичними стандартами заступником голови міської управи став представник угорської меншини Кіш Елек.У період Карпатської України ( з листопада 1938 року) до Севлюша планували перенести столицю краю після того як три найбільших міста – Ужгород, Мукачево, Берегово з навколишніми селами відійшли до Угорщини. Та не зробили цього через його близькість до кордону, віддавши перевагу Хусту. Через відсутність місць у ньому, до Севлюша евакуювали з Ужгорода чоловічу та жіночу учительські семінарії. 15 листопада 1938 року вони почали працювати на новому місці – чоловіча у приміщенні нинішньої школи № 1, а жіноча – у єврейській школі, тепер клуб взуттєвої фабрики. 13 чоловік із семінарії загинули на нині легендарному Красному полі.15 березня 1939 року Севлюш окупували війська гортистської Угорщини. Окупанти ліквідували всі демократичні свободи, до яких звикли під час чехословацького режиму – заборонили діяльність політичних партій, культурно-освітніх товариств, пресу, скасували виборчу систему. 18 березня були проведені масові арешти, а 16 квітня репресованих перевезено в концтабір Крива під Хустом, потім у Вор’юлопош під Ніредьгазою. До в’язнів ставилися з особливою жорстокістю, застосовуючи тортури і рукоприкладство.Безземельних містян влада різними обіцянками заманювала їхати на сезонні роботи в глибинні райони Угорщини. Всі військовозобов’язані були мобілізовані в угорську армію, яка воювала проти Радянського Союзу. Сотні севлюшчан були вивезені на примусові роботи на військових об’єктах Угорщини. Не можна обійти мовчанням становище євреїв ( яких у місті було більше 3000 чоловік), приймалися антиєврейські закони? із яких найбільш дошкульнішим був “Про передачу промисловості, торгівлі угорській нації”. Цим законом від євреїв, які, як відомо, були власниками майже всіх торгових і побутових закладів, підприємств і організацій, фактично реквізували їхнє майно, залишили без засобів для існування.Та далі було ще гірше. В кінці квітня 1944 року було створено гетто для євреїв в межах теперішніх вулиць Франка, Шевченка, Української та Пушкіна. Тут вони під відкритим небом перебували майже місяць, а кінці травня трьома ешелонами з вокзалу Севлюша було вивезено 9840 євреїв в табори смерті, в основному в Освенцім – 95% з них загинули.Погіршення соціально-економічного і політичного становища викликало масовий протест, який проявлявся у різних формах. Однією з них була масова втеча молоді в СРСР, яка під впливом комуністичної пропаганди вірила про щасливе і заможне життя там. Першими в 1940 році в СРСР перейшли М. Дорогій, М.Філекі, П.Кляп, М.Танчинець. Та, на жаль, всі вони за нелегальний перехід кордону були засуджені не менше ніж на три роки виправних робіт. І тільки після довгих поневірянь за допомогою дипломатів чехословацького уряду їм вдалося потрапити в лави 1-го Чехословацького армійського корпусу.У місті діяла севлюська антифашистська підпільна організація, члени якої допомагали партизанам-десантникам Ф.Потокі в організації конспіративних квартир і тайників для радіостанцій, придбання документів, продовольства, виконували роль зв”язківців. 17 червня 1944 року після жорстоких катувань в застінках контррозвідки і тюрмах окупанти на центральній площі міста публічно розстріляли найбільш активних учасників антифашистського підпілля, севлюських патріотів Олену Гандеру, Михайла Гичку, Євгена Лейзмана, Євгена Лебовича, Мора Форкоша, Сирену Форкош, Мора Шварца. Їх поховали у спільній могилі міського кладовища ( по нинішній вул. Вакарова). Весною 1946 року їхні тіла були ексгумовані і перевезені на площу Миру, де споруджено пам’ятник, а на місці розстрілу встановлена меморіальна дошка.24 жовтня 1944 року наше місто визволили війська 4-го Українського фронту, воїни 138-ї стрілецької дивізії ( командир генерал-майор В.Є Васильєв), 17-го гвардійського корпусу ( командир генерал-майор О.І.Гастилович).Війна не нанесла Севлюшу якихось істотних руйнувань. Але за ці роки в демографічній структурі відбулися істотні зміни. Багато жителів Севлюша загинули на фронтах, у фашистських тюрмах, концтаборах. Певна кількість населення покинула місто, переселившись в результаті військових, політичних змін в інші країни. Війна нанесла страшний удар по єврейській громаді. Прихід Червоної Армії негативно позначився на угорському населенні. Репресії проти угорців і німців, яких віднесли до ворожих націй, розпочалися відразу, як тільки на Закарпаття ввійшли радянські війська. До них попали і русини – колишні солдати і офіцери, які втекли з угорської і німецької армії. Їх інтернували і відправили в ГУЛАГ. Так, згідно архівних даних, в червні 1945 року 444 чоловіків з міста знаходилися в невідомих для родичів місцях. Майже 100 чоловік загинули в сталінських таборах.                                                                                                                                   Іван Біланчук, Історико-географічні нариси про населені пункти ВиноградівщиниДжерело: Голос Карпат

 

Виноградів після Другої світової війни ч.1

Зразу після визволення Севлюш потрапив під юрисдикцію чехословацької адміністрації. Паралельно з нею на початку листопада 1944 року був створений Народний комітет, який очолив комуніст з 1922 року, робітник Михайло Гандера. 26 листопада 1944 року в Мукачеві відбувся 1-й з’їзд народних комітетів, який проголосував за Маніфест про воз’єднання Закарпатської України з Радянською Україною. Оскільки таке поняття як Закарпатська Україна на той час не існувало, природно, що з’їзд ухвалив рішення про її створення, з метою маскування і виправдання перед світовою громадськістю нечуваного в історії загарбання території свого союзника.Народний комітет в кінці 1944-го – першій половині 1945-го року провів земельну реформу, конфіскувавши у поміщиків Перені, Камінського, Гутмана, Кульмана 800 га орної землі і роздав її безземельним і малоземельним городянам. Однак земельний перерозподіл не виправдав сподівань містян щодо господарювання на власній землі. Їм відвели для цього тільки неповні три роки, позаяк далі розгорнулася суцільна колективізація. Були націоналізовані всі підприємства, на яких трудилося 164 робітники і 20 учнів.Під знаком розпалювання страху відбувалися акції вербування добровольців – виникло навіть цікаве словосполучення – “мобілізація добровольців”, яке треба розуміти як примусове залучення молоді до лав Червоної Армії. Дійшло до того, що 15 листопада 1944 року у Севлюш в розташування учбового полку 1-го Чехословацького корпусу прийшли радянські офіцери забирати під виглядом “вербування” воїнів цього полку в якості “добровольців”. В результаті між командиром цього полку полковником К.Стржелка і радянськими офіцерами виник конфлікт, який закінчився тим, що всі воїни учбового полку родом із Підкарпатської Русі були відправлені на передову 4-го Українського фронту в якості “добровольців”, а всі інші, в тому числі і полковник К.Стржелка, в розпорядження штабу 1-го Чехословацького армійського корпусу, який в той час знаходився в Гуменному. Ось як були висвітлені ці події в газеті ЦК КПЗУ “Закарпатська правда”: “Чехословацькі офіцери, із зброєю в руках, виступили проти воїнів Червоної Армії, тому їх вигнали з Закарпатської України в Словакію.” Подібним чином 165 жителів Севлюша були “добровільно мобілізовані” в ряди Червоної армії, 9 із них загинули.На початку 1946 року Закарпатська Україна перестала існувати, на її місці з’явилася Закарпатська область у складі УРСР. Тоді ж були створені райком партії і міська рада, в руки якої Народний комітет передав всю повноту влади в місті. Тоді ж Севлюш було перейменовано у Виноградів. З перших же днів були прийняті заходи по реконструкції підприємств, розширені виробництва, нарощені їх потужностей.В січні 1946 року на базі кооперативної артілі ( 6 чоловік) створено взуттєву фабрику. Того ж року фабрика отримала устаткування з Одеси, приїхали фахівці з інших міст. В 1946 році створено швейну фабрику, котра отримала устаткування з Ленінграду, Орла, Горького, Куйбишева, Ростова-на-Дону, Полтави, Києва, Одеси, Дніпропетровська. В 1967 році першу продукцію випустив завод пластмасових сантехвиробів, в 1974 році став до ладу завод залізобетонних виробів. Елеватор, що його збудували чехи, був переобладнаний у сучасний млин комбінату хлібопродуктів, який випускав муку і забезпечував нею навіть Центральну Групу військ у Німеччині. Великим попитом у Союзі користувалася продукція консервного та плодоконсервного заводів, вироби з полуниці йшли на експорт, в тому числі і в Японію. Продукція м’ясокомбінату відправлялася у всі куточки Радянського Союзу.У північній частині міста виросла промислова зона. Один за одним росли новобудови: керамзавод (промкомбінат обспоживспілки), сиркомбінат (унікальне, єдине такого роду підприємство в Україні на імпортному обладнанні шведської фірми “Альфа Лаваль”). Його спеціалізація, випуск ементальських сирів, сухих молока та сироватки. Поруч виріс сучасний хлібозавод. Планувалося побудувати завод “Електрон”, який працював на старих потужностях в центрі міста.Потужною була виробнича база будівельників. У місті дислокувалося управління “Промбуд” тресту “Закарпатбуд”, ПМК – 78 облводгоспу (широкопрофільна організація з основною спеціалізацією – берегоукріплювальні роботи на гірських ріках і Тисі). По вулиці Вакарова побудована нова база рембудуправління облрембудтресту – його візитна картка – готель “Виноградів” і ремонт комунального житла. Поряд рембуддільниця облпобутуправління (будівництво житла, в основному в сільській місцевості ), міжколгоспшляхбуд (будівництво сільських доріг, благоустрій с/г об’єктів), міжгоспбуд, міжколгоспкомунгосп, ПМК-5.Значні зміни відбулися і в сільському господарстві. В березні 1948 року 22-і бідняцькі сім’ї об’єднались в колективне господарство “8 Березня”. В 1950 році до цього колгоспу приєднали артілі ім. Будьонного, ім. Борканюка і “Чекіст”. За укрупненим колгоспом закріпили назву “8 Березня”.В 1946 році був створений радгосп “Виноградівський” садовиноградарського напрямку. Велику роль у розвитку сільського господарства відіграла машинно-тракторна станція, створена у Виноградові у 1946 році. Машинний парк МТС тоді нараховував 24 трактори, 10 молотилок і іншу сільськогосподарську техніку. Згодом МТС переросла у потужну організацію “Сільгосптехніка”, від якої потім відокремилася “Сільгоспхімія”.Значні зміни на краще сталися в усіх сферах життя: житловому, торгівлі, громадському харчуванні, зв’язку, побутовому обслуговуванні, освіті, культурі, спорті. Але, разом з тим, неоднозначним був шлях розвитку міста в радянський період. Виноградівчанам довелося жити як в щасті так і в горі. До позитиву слід віднести різке піднесення промислового та будівельного розвитку міста. Однак був і другий бік пройденого шляху – встановлення тоталітарного режиму, ліквідація реальних прав і свобод громадян, ігнорування економічних законів розвитку, що привело до тотального продуктового і товарного дефіциту, черги за хлібом, м’ясом, молоком і, навіть, за туалетним папером, підпискою на літературу, і вже нічого говорити про легкові автомобілі.Чому ж стільком виноградівчанам ті роки здавалися такими солодкими? Однією з головних причин є те, що радянська бідність нівелювалась зрівнялівкою. Зовсім небагаточисельна номенклатура жила відносно скромно і не дратувала народ своїм достатком. Існувала досить жорстка етика споживання. Свого роду червона лінія, переступати яку чиновникам і партійцям було не дозволено. Навіть найвища номенклатура їздила на радянських “Волгах” і без охорони. Що ще успокоювало радянську людину? Звичайно, розуміння того, що діти отримають безплатну освіту. Для всіх – нехай скромне, але також безплатне медобслуговування. Додайте сюди будинок відпочинку по профспілковій лінії і невисоку вартість комунальних послуг. Так, зарплати були малі, але навантаження на гаманець було мінімальним. Була ще одна віддушина. Скривджені знали куди поскаржитися – в райком, комісію народного контролю, газету. І часто це допомагало.Але оскільки система організації економіки групувалася на штучних, придуманих тоталітарним режимом принципах: виключно державна власність, централізоване планування, авторитарне командно-адміністративне управління, ізольованість від світового економічного розвитку привело до її кризи в загальнодержавному масштабі з початку 1980-х років, а згодом і до закономірного розпаду СРСР. Розпочався новий етап в історії України, а в її складі і Виноградова.На жаль, вище державне керівництво і політична еліта, яка залишилася, в основному, комуністичною, не зуміли забезпечити правовий перехід на нову систему господарювання. Це відбилося і на приватизації в місті Виноградові. Підприємства штучно доводилися до банкрутства, щоб за безцінь їх могли викупити наперед визначені особи. На деяких підприємствах цьому сприяла їхня адміністрація.Особливо поганий стан справ на підприємствах, що їх викупили вітчизняні інвестори: комбінатах сироробному, хлібопродуктів, хлібозаводу, заводах пластмасових сантехвиробів, консервному, плодоконсервному. Вся виробнича діяльність на деяких із них звелася до вивезення обладнання або до здачі його на металобрухт. Інша частина здає свої виробничі площі в оренду. Дещо краща ситуація з іноземними інвесторами. Швейна фабрика продовжує працювати за профілем, інші реанімували старі і побудували нові підприємства: “Джентерм Україна” (колишній “Аутомотиве”), “Мільтекс”, “Гронотекс”, “Платі”, “Ортекс ЛТД”, “Новітекс”, “Мода-Продакшн”, “Сандерс”, “Флоріан Шуз”, “Міка 07” та інші.Бюджетоутворюючим підприємством у місті і районі є “Джентерм Україна”, на якому трудяться понад 2,5 тисячі робітників. Але, крім зайнятості населення, іноземні інвестори привезли сучасне обладнання, нові технології, організацію роботи, підходи до управління виробничими процесами, реалізації готової продукції.У дуже важкому стані будівельні організації. Крім міжгоспбуду, міжгоспшляхбуду та ПМК-78, вони практично припинили виробничу діяльність. Натомість появилися приватні організації і підприємці, які успішно здійснюють всі будівельно-монтажні роботи в районі.Суттєво змінився зовнішній вигляд районного центру. Зараз це привабливе місто, з точки зору архітектури, з новими цікавими оригінальними скульптурами, серед яких “Винороб”, “Фонтан”, який уособлює один із процесів виготовлення вина, “Ангел охоронець “ міста та інші цікавинки.Та при всіх позитивних зрушеннях проблема безробіття залишається гострою, що спонукає людей шукати заробітки за кордоном. Частина заробітчан емігрує, і не тільки в пошуках роботи, але і з надією самореалізуватися творчо і професійно. Вимушена трудова еміграція породжує багато негативних явищ соціального характеру: зменшення кількості працездатного населення, розпад сімей, втрата контролю за вихованням дітей і, навіть, до смерті самих заробітчан.Характерною особливістю виноградівських заробітчан є освоєння ними далекого зарубіжжя, недавно стало відомо, що, крім країн Європи ,вони успішно реалізують себе і в Південній Америці, Азії і, навіть, у Шрі-Ланка. Потрібно підкреслити, що сприяє нарощенню трудової міграції політика нашого уряду, який заморозив зарплати і пенсії, тому наявність роботи на вище згаданих підприємствах аж ніяк не гарантує можливості нормального життя. Всупереч всьому багато людей випробують себе в якості підприємців. Ще більше реалізують свої можливості на ринках, будівництві приватних об’єктів, в сфері побутових послуг, які, до речі, стали дуже різноманітними. Абсолютна більшість городян використовує будь- який клаптик землі, навіть, біля багатоповерхівок, щоб вирощувати городину і садовину, як для власних потреб так і для продажі. Немало людей тримають домашніх птахів, кроликів, свиней, а деякі і кіз, корів, коней, на практиці доводячи дієздатність особистих підсобних господарств, які допомагають вижити в соціально-економічній скруті.Виноградів багатий на пам’ятники архітектури. Серед них особливе місце займають релігійні споруди. Лише на центральній вулиці височіють шпилі і куполи шести церков, які вишикувалися вздовж вулиці Миру, що свідчить про те, що тут живуть у мирі, злагоді і взаємопорозумінні люди різних національностей і віросповідань.Найстарішою культовою спорудою міста є римо-католицький костел. Дата будівництва старовинної церкви, що стоїть до сьогодні, достовірно невідома. Однак, відомо, що місцева парафія була вже заснована в ХІІІ столітті. В 1545 році севлюську парафію згадують серед перших в Угорщині. Після переходу церкви до рук реформатів почалося її спустошення. Коли церкву повернули католикам, вона вже була без даху. Єпископ Янош Гам відбудував церкву. Про католицьких вірників до тих пір дбали монахи-францисканці, монастир та церкву для яких вже в 1693 році відбудувала сім’я Перені. Через зменшення числа вірників, у 1774 році севлюську римо-католицьку громаду перетворили на філію парафії села Фанчиково. Старовинна парафія була відновлена тільки в 1863 році. В 1902 році було зроблено розпис церкви. Тоді ж на вежі був встановлений гострий шпиль. До того на ній стояв шпиль в стилі бароко.В 1959 році влада закрила церкву і зробила з неї склад взуттєвої фабрики. В 1989 році сюди прибули францисканці з Угорщини. Завдяки їх зусиллям і керівництву відродилася церковна громада, були відновлена і реконструйована церква, яку в 1991 році освятив кардинал Ласло Пашкаї. Костьол присвячений Вознесінню Ісуса Христа. Духовий орган, виготовлений фірмою “Орсаг Шандор і син” в 1888 році, був знищений. З 1989 року вірники користувалися електросинтезатором, а з недавніх часів, після його поломки, привезли з Угорщини електроорган. Початок метричних записів з 1698 року.Є у Виноградові каплиця на цвинтарі присвячена Святій Сесілії. Дата будівництва каплиці точно невідома – імовірний час зведення датують ХІХ століттям. Поки діяла парафіяльна церква, тут проводили служби за померлими. Восени 1959 року, після закриття парафіяльної церкви, вірники відразу перенесли з неї скульптури у маленьку каплицю на цвинтарі. Ікони і образи розмістили в безпечному місті сестри милосердя, які ще тут в той час були. Протягом більше трьох десятиліть це була єдина діюча римо-католицька церква міста, яка діє і понині.В 1505 році на Чорній Горі Габор Перені збудував для францисканців прекрасну церкву разом з великим монастирем. За переданням тут зберігалися мощі святого Івана Капістряна після Могачської поразки. У 1556 році на монастир напали реформати, повбивали ченців, святі реліквії кинули в колодязь, а монастир підпалили. Збереглася тільки напівзруйнована каплиця Пресвятої Трійці. На її стінах ще два-три десятиліття тому було видно фрагменти фресок, які на сьогодні вже зникли.В 1668 році сім’я Перені знову запросила монахів-францисканців. На цей раз монастир для них побудували в більш безпечному місці, в центрі міста на фундаменті, який був закладений в середньовіччі. Закінчили монастир у ХУІІІ столітті, а в наступному його перебудували. Францисканський костел Святого Івана Капістряна та монастир діяли до закінчення Другої світової війни, потім їх закрили та використовували як музей.В кінці 90-х років ХХ століття їх повернули Церкві, тепер тут здійснюють реставрацію. Меси ще тут не проводять, а вірники відвідують богослужіння в костьолі, що знаходиться напроти монастиря. Обслуговує громаду о. Гергель, монах-францисканець.Міцні позиції в Севлюші займала греко-католицька громада. Перша згадка про церкву належить до ХІУ століття. В 1751 році йдеться про дерев”яну церкву з високою вежею і трьома дзвонами. В 1775 році згадують дерев’яну церкву Успіння Пр. Богородиці, збудовану в 1744 році.Теперішня церква – кам’яна базиліка непоганих пропорцій з гарним бароковим завершенням. Над південним входом написано дату 1796 – очевидно, рік завершення спорудження, а посвятив церкву ще єпископ Андрій Бачинський. У 1898 році церкву вкрили бляхою. Ікони намісного ряду намалював олією на полотні Ю.Віраг у 1923 році. На дві ікони жертвували кошти місцеві жителі Юрій Буржа, Марія Беланинець та Марія Чорба. Кошти на дві інші зібрали серед земляків в Америці Йосип Лендєл та Іван Шіпош.На дворі встановлений хрест на кошти заробітчан-севлюшчан, які працювали в Америці на шахті. Про це свідчать викарбувані кирка, кайло і лампа-світильник, а також напис, зроблений на хресті. Прикрашений цей храм також художніми вітражами, виконаними майстром художнього скла Шандором Лігеті. Вони дотепер вважаються найкращими в області. Як свідчать написи на вітражах із кольорового скла, виготовлені вони за кошти прихожан.В 1949 році церква була підпорядкована Московському патріархату.Греко-католицька громада легалізувалася в 1991 році, але до своєї церкви йшла довго. Всі намагання повернути собі стару церкву були марними. Довелося все починати з початку. Міська влада виділила громаді ділянку, оплатила витрати на огорожу, допомогла матеріалами. У неділю 19 листопада 2000 року єпископ Іван Семедій освятив наріжний камінь на вул. Лучкая, а 19 лютого 2001 року почалося будівництво за проектом архітектора Семена Гука. За процесом спорудження наглядали Михайло Вашкеба, Ярослав Плескач, Семен Буковецький і, на завершальній стадії, – голова церковної ради Михайло Данило. Серед благодійників храму слід згадати викладача Ужгородської богословської академії Джона Зеяка. За сприяння ректора академії о. Тараса Ловски із США було передано одноярусний сталевий іконостас, подарований о. Теодором Крепом з парафії у Кінгстоні.Освятив храм єпископ Мілан Шашік 22 серпня 2004 року в присутності високих гостей – владики Івана Семедія, владики Андрія Патакі з США, екзарха Сербії та Чорногорії Юрія Джуджара. Обслуговує громаду о. Мирослав Сипко, декан Виноградівського деканату.Є у Виноградові ще одна церква греко-католицької громади – Зіслання Святого Духа з дуже цікавою історією. У 1932 році головним лікарем Виноградівської лікарні був призначений Стефан Рокіцький, який відразу розпочав будівництво хірургічного корпусу та спорудження екуменічної каплиці при лікарні. Каплицю освятив єпископ Олександр Стойка в 1936 році. Головний лікар знався на мистецтві і тому звернувся до відомого художника Адальберта Ерделі з проханням намалювати для каплиці вівтарний образ.Богослужіння проводили виноградівські парохи: о. Людвіг Дудинський, о. Павло Карцуб, капелани Олександр Бачинський, Юлій Бокшай, Микола Васовчик і Золтан Шолтес – згодом відомий художник. У 1944 році лікарняним священиком став о. Андрій Шімша, але з приходом радянської влади у 1948 році каплицю було закрито і перетворено на клуб лікарні, обладнання разом з картиною Ерделі зникло. У 1950 році о. А.Шімшу засудили на 25 років, він помер у концтаборі у 1952 році при невідомих обставинах.За ініціативою заступника головного лікаря Юрія Добоша каплицю було відреставровано, а 4 серпня 1991 року споруду освятили греко-католицький священик Іван Роман та римо-католицький священик о. Ласло Зотьков. З вересня 1994 року почалися регулярні богослужіння. В 1996 році колишній каплиці було надано статус парохії. В 1997 році було освячено наріжний камінь. Юрій Добош та о. Микола Дербак організували перебудову каплиці на церкву за проектом В. Черкуна. Виноградівський різбяр і художник Михайло Тупиця виготовив іконостас та намалював ікони, а на стіні виконав копію “Трійці” Андрія Рубльова. Хрест перед церквою, іконостас та престол було освячено владикою Міланом 11 вересня 2007 року. Зараз тут служить о. Микола Дербак.По вул. Копанській вірниця Медія Чедрекі подарувала греко-католицькій громаді земельну ділянку, заповідаючи побудувати на цьому місці храм. Церкву Благовіщення почали будувати в 1998 році за проектом архітектора В. Черкуна. Наріжний камінь освятив єпископ Іван Семедій на свято Стрітення Господнього. Після завершення основних будівельних робіт владика Іван освятив новобудову 4 квітня 2001 року. Велику допомогу в спорудженні храму надали прихожани, а також добродійники, серед яких потрібно виділити Михайла Фурика, Ярослава Любку. Велику роль у завершенні і оздобленні церкви, благоустрої двора відіграв, обраний в 2008 році, голова церковної ради Євген Кедик із своїм сином, також Євгеном. Василь Гера подарував церкві дзвін і декоративні туї для озеленення.З 1998 року громаду обслуговували о. Степан Січ та о. Даниїл Бендас, які значною мірою причетні до організації цієї греко-католицької громади та спорудження церкви. З 2006 року тут служить о. Іван Кормош.Чорна Гора знаменита своїми виноградниками – саме звідси давно брали вино для святого причастя. Тут, у мальовничій місцевості Секерце, що належала колись барону Ернесту Кулману, у 1933 році тоді ще богослов Іван Ісаєвич поставив на самій верхівці великий Хрест Господній.На початку 2000 року вірники встановили вздовж схилу хресну дорогу, а майстри з села Богдан Рахівського району збудували дерев’яну зрубну каплицю, яку в розібраному вигляді перевезли у Виноградів. Місце для каплиці придбала благодійна організація “Карітас Мараморош”, а займалися цією справою о. Стефан Січ та о. Даниїл Бендас.Освячення каплиці святого євангеліста Луки відбулося 31 жовтня 2000 року. Урочисту місію виконав єпископ Іван Семедій. Біля каплиці заклали виноградник, щоб відновити стару традицію виготовлення місцевого вина для причастя. Пізніше цю каплицю перенесли на територію будинку для перестарілих, для зручності її відвідування мешканцями цього закладу.Ще одну каплицю встановили на території санаторію “Теплиця” за сприяння його власника Олега Уварова і безпосередній участі отців Стефана Січа та Даниїла Бендаса. Каплиця дерев’яна зрубна, виготовлена міжгірськими майстрами. ЇЇ освячено на честь Святої Анни. Зараз постійні богослужіння в ній проводить о. Даниїл Бендас. Каплиця гармонійно вписалася в навколишнє середовище – невисока, невеличка, але із збереженням всіх пропорцій і, навіть, прикрасила і без того чудовий краєвид. Облюбували її не тільки пацієнти санаторію, але і греко-католицькі вірники, що проживають довкола. Вийшло так, що церква прийшла до людей.(Далі буде…)                                                                                                                                                             Іван Біланчук, Нариси історії населених пунктів Виноградівщини Джерело: Голос Карпат

«Угоча не коронує!»: Історія Виноградова ч.2

ХУІ століття було століттям реформації в Угорщині. Із швидкістю вогню, що біжить, нова віра досягла Севлюш і навколишні села. Уже в 1580-х роках, про це свідчать старовинні документи, тодішній власник Севлюша барон Петер Перені приєднався до реформації. Виходячи з принципу “чий регіон, того й релігія”, в Севлюші і навколишніх селах автоматично перестала існувати римо-католицька церква. ЇЇ храм у Севлюші переобладнали, перетворивши у реформатський аж до 1660-х років. Але вплив католицьких Габсбургів дається взнаки і в Севлюші. Перені Ференц, власник міста і його околиць, був замішаний у змові Вешшелені. Зумів уникнути страти тим, що його мати, католичка, заплатила у казну 200 000 золотих, а він побудував францисканський монастир з католицькою церквою і сам особисто повернувся до католицької віри. Принцип “чий регіон, того й релігія” знову вступив у права, населення Севлюша у значній частині насильно рекатолізували, а костьол повернули католикам.У зв’язку з цим перестала тимчасово існувати самостійність реформатської місцевої громади. Севлюська община стала філією підвиноградівської реформатської громади, яка на той час була ще процвітаючою.У 1705 році реформатські вірники Севлюша направили скаргу Ференцу ІІ Ракоці, в якій просили компенсувати моральні і матеріальні втрати в зв’язку з контрреформацією. Через відсутність даних невідомо, з яким результатом закінчилося їх звернення, але незабаром ( на дворі теперішньої швейної фабрики) севлюська громада спорудила дерев’яну церкву, яка пізніше згоріла. На основі метричних записів встановлено, що з 1791 року реформатська громада стала самостійною.Існуюча зараз реформатська церква збудована в 1828 році без вежі. Біля неї була дзвіниця. Вежу в 1879 році добудували. Прицерковна парафія побудована в 1912 році при священику Шаркаді Мігаю з такою метою, щоб пізніше добудувати ще один поверх і відкрити установу “Кальвініум”. Ці плани не вдалося здійснити через дві світові війни.Севлюш був центром Мараморош-Угочанського реформатського релігійного округу. Більше ніж 10 єпископів можна знайти серед духовенства, яке тут служило.У церковному житті велике значення мало те, що починаючи з 1935 року аж до самої пенсії тут служив душпастирем Горкої Борно. В радянський період був репресований, відбув сім років каторги, повернувся додому, І тільки завдяки наполяганню громади, всупереч позиції місцевої і релігійної влади, він продовжив своє служіння.Попри багаторічні переслідування виноградівські реформати залишилися стійкими у своїй вірі. Повна зовнішня реконструкція церкви завершилася в 1984 році, а в 1993-94 роках здійснено внутрішнє переобладнання. Малий орган придбали ще в 1853 році, теперішній, більший, в 1930. Гідним для наслідування є встановлення меморіальної дошки на церкві зі списком всіх служителів культу. Добре вписалася в дизайн двору стела з десятьма божими заповідями. Обслуговує громаду пастор Молнар Лорант.Значною є кількість православних вірників у місті. На кінці ХІХ – початку ХХ століття угорська влада заборонила греко-католикам проведення богослужінь і релігійних треб на старослов’янській мові. Крім того, багато їхніх священиків встановили непідйомні тарифи на похорони, хрещення, шлюб, що викликало справедливе незадоволення. Одним із проявів цього стали масові виходи із лона греко-католицької церкви і перехід до православ’я.У Севлюші це сталося так. По вул. Копанській і Льва Толстого компактно проживали родини Ком’ятіїв. Це були заможні люди. Які володіли цілим рядом будинків і землею, в тому числі і на Чорній Горі. З не встановлених до цих пір причин вони ввійшли в конфлікт з священиком греко-католицької церкви, тому поїхали за православним священиком, як говорили в народі : “з гір”, привезли його і сім’ю на возі, поселивши їх в один із своїх будинків по вул. Копанській в районі колишньої середньої школи №2. Богослужіння здійснювались у приміщенні, яке належало Ком’ятіям і було переобладнано під церкву. В радянські часи тут розміщався корпус школи №2, який в народі так і називали “православна”. Зараз у цьому приміщенні магазин продтоварів по вул. Копанській,101.Після визволення міста в 1944 році православній громаді була передана церква Івана Капістряна монастиря францисканців. А вже з 1949 року православній церкві підпорядкована церква Успіння Пресвятої Богородиці. Зараз тут настоятелем є архімандрит Сімеон Голубка, помічними священиками о. Степан Мельник і о. Василь Голубка.Вже в часи незалежної України збудована церква ( Святотроїцька) по вул. Миру, 50. Міська рада, щоб розрядити напругу між конфесіями, прийняла рішення про будівництво православного храму, виділила земельну ділянку. Потрібно підкреслити, що це було нелегке завдання – переселили 12 сімей і меблевий магазин. За кошти міськради було виготовлено проект і техдокументацію на спорудження сучасного храму. Але, незважаючи на те що проект був погоджений з Мукачівською єпархією, за наполяганням настоятеля православного храму о. Михайла Бідзілі за основу будівництва взяли копію православного храму у селі Драгово Забродь у Хустському районі. Протягом будівництва влада надавала допомогу, зокрема, на споруджені стін було використано цеглу із спортивного комплексу стадіону “Пластмасовик”. Після перекриття церкви в ній розпочалися богослужіння. Роботи ведуться і надалі.О. Михаїл Бідзіля не помилився у виборі взірця для храму, який прикрасив наше місто і органічно вписався на розі вулиць Миру та Івана Франка. Це красива і велична споруда, яка навіть у атеїстів викликає захоплення.Для задоволення релігійних потреб вірників вул. Першотравневої (Лемаковиця) , частина яких молилася в Олешнику, а інша у Виноградові, міська рада у 1996 році виділила ділянку для будівництва церкви “Всіх Святих” у цьому районі. Наріжний камінь було освячено єпископом Мефодієм в 1998 році. Зараз богослужіння здійснюється в недобудованому храмі, спорудження якого продовжується. Обслуговує громаду о. Іван Андрашко.По вул. Копанській в 2001 році розпочато будівництво чоловічого Свято-Симеонівського монастиря. При ньому в 2013 році освячено церкву Воздвиження Хреста, в якій щодня проводяться богослужіння. Обслуговує церкву архімандрит Симеон Голубка.В 2010 році протоієрей Василь Максимишинець у місті Виноградові на вул. Гренджі-Донського побудував дитячий будинок сімейного типу. Зараз в ньому 28 дітей – 5 своїх та 23 прийомних. Паралельно із спорудженням дитбудинку зводилася церква Покрови Пресвятої Богородиці, яку 22 вересня 2014 року освятив митрополит Хустський і Виноградівський Марк. Настоятелем храму є вищезгаданий о. Василь, помічним священиком о. Ярослав.Релігійна громада Української православної церкви Київського патріархату з 2013 року будує церкву Успіня Пресвятої Богородиці по вул. Івана Франка. Обслуговує вірників о. Арсеній Гесня. Богослужіння відбуваються в тимчасовій пристосованій каплиці. Через складну економічну ситуацію спорудження храму ведеться повільно.Виноградів, як районний центр, привабливий і для інших течій і релігій. Як відомо, напередодні війни у місті тільки греко-католики чисельно переважали іудеїв. Говорять, що в Севлюші було п’ять синагог. Нині існуюча побудована в 1874 році. Щосуботи на моління приходить 15-18 чоловік з усього району, проводить їх Вайс Микола Германович – голова районної організації євреїв. До 1946 року синагога використовувалася за призначенням, а потім її перетворили на спортивну школу і її фіззал. У роки незалежності синагогу повернули єврейській громаді, проводилася реконструкція, яка тимчасово призупинена.Релігійна громада євангельських християн-баптистів проводить свої богослужіння в домі молитви, який будувався в 1989-1993-х роках по вул. Макаренка, 6. Очолює громаду пресвітер Віктор Копич.Свідки Єгови побудували свій Зал Царства на 200 місць в 2001 році по вул. Тюльпанів, 2. Богослужіння проводить координатор ради старійшин Іван Ухач.В 2002-2009-х роках здійснювалося будівництво молитовного будинку релігійної громади адвентистів сьомого дня по вул. Малій Польовій, 176. Пастор церкви Павло Процюк.Релігійна громада християн євангельської церкви “Живого Бога” у Виноградові зареєстрована у 1998 році. Свої моління проводить у орендованому приміщенні по вул. Кооперативній, 11. Цю церкву ще називають “харизматичною”. В нашому районі вони роблять акцент на роботу з ромами. Тому і у Виноградові наближаються до місця їх проживання. На вул. Островського, 37 ведеться будівництво їхнього храму, який передбачають освятити у 2016 році. Очолює громаду пресвітер Святослав Брайляк.З 1991 року релігійна організація “Церква християн віри євангельської України” (баптисти) орендує приміщення клубу глухонімих по вул. Пушкіна, 7. По вул. Борканюка, 51викуплена ділянка, де планується будівництво храму цієї громади. Зараз богослужіння проводить старший єпископ Закарпаття Віктор Хрипта.Приміщення по вул. Станційній, 9А християнське релігійне братство “Світло любові” придбало в 1991 році. Очолює це братство Василь Поличко. В урочищі “Теплиця” за допомогою благодійників з Німеччини побудовано приміщення дитбудинку, де зараз перебуває 10 дітей. Потрібно підкреслити, що це дуже кропітка робота. Щодня після сніданку хлопців з “Теплиці” розвозять по учбовим закладам: загальноосвітні школи, ПТУ і, навіть, в коледж. Обідають діти по вул. Станційній, а потім їх знову везуть на “Теплицю”, де їх годують вечерею. І робить це все невтомна Ірина Василівна – дружина голови братства.Ми пишаємося своїми знаменитими земляками і майже всіх їх добре знаємо. Тому відійдемо від прийнятих традицій перераховувати їх, натомість приведемо архівні дані про появу тих чи інших прізвищ у місті. Можливо, корінні виноградівці зможуть знайти свої корені серед них. 1342 рік – Гоннус син Тельмана, Зумбур; 1450 рік – Фодор, Двл, Ревден; 1451 рік – Ботош, Лістеш, Шоланкі, Чернік, Губаль, Тот; 1458 рік – Феєр, Фабер, Ковач, Сабо, Богач; 1574 рік – Адам, Остолош, Болог, Борат, Борто, Біро, Фекете, Фозокош, Горонгозо, Кадар, Котоно, Кіш, Локотош, Лазар, Молнар, Орбан, Поп, Пушкаш, Шімон, Шікет, Санісло Секереш, Сільваші, Варга, Ваш, Вереш, Рац; 1574-1671роки – Чік, Домокош, Модьор, Тар, Вінце, Болдог, Лукач, Бенедек, Чонтош, Неймет, Калман, Нірі, Давід, Гашпар, Болаж, Заруба, Горват, Солмо, Болдижар, Копос, Шереш, Лешак, Лісічка, Мігайко, Верніка, Бур”ян, Філеп, Коліба, Орос, Бок, Кертейс, Меддєші, Сокач, Кочіш, Сеге, Батьок, Молока, Козма; 1671-1787 роки – Бадер, Пасочка, Подушка, Сомар, Лавічка, Шандор-Панько, Броді, Данко, Молчан, Поляк, Сас, Чірі, Маді, Дудан, Гелета, Гліба, Станко, Санісло, Розгоні, Бочкор, Ловас, Шкопотка, Тобака, Фанта, Токач, Івегеш, Онофрій, Корнеліжка, Черепанько, Демко, Кудря, Логойда, Олезар, Чорба, Борбель, Боршош, Чейпеш, Дудаш, Гал, Керекеш, Мезеї, Погош, Повк, Шутов, Сорводі, Сьюч, Тіводор, Зевді, Данила, Гера, Гандера, Гецко, Гудак, Гузичка, Кавка, Козушка, Худа, Коблін, Куліна, Куртяк, Могорита, Марканич, Маринич, Марушка, Мошкола, Онисько, Полянський, Продан, Радь, Сасин, Тупиця, Вощинець, Вусік, Жабка, Егреші, Йовня, Бучок, Кросної, Магочі, Мойор, Потокі, Роман, Томаш, Вайнагі, Зейкан, Давидович, Зеликович.Для любителів статистики наводимо дані двох переписів населення, які проводили чехословаки у відповідності з світовими стандартами – кожні десять років. Так, у 1921 році у Виноградові було 1394 будинки, в яких жило 9248 чоловік, в тому числі 544 чехословаки, 3930 русинів, 1977 угорців, 2583 євреї та 99 інших національностей. За віросповіданням: 1349 римо-католиків, 3475 греко-католиків, 959 реформатів, 417 православних, 2913 іудеїв та 135 інших конфесій.Через дев’ять років у 1930 році перепис показав, що будинків стало на 688 (48%) більше. Чисельність населення зросла на 1806 (20%). Ці дві цифри красномовно свідчать, краще ніж будь- які інші факти, про зростання добробуту і рівня життя людей під час чехословацького правління. За національністю в 1930 році розклад був такий: 516 чехословаків ( на 26 чоловік менше ніж було, що заперечує, ті твердження, що всі владні посади в місті надавалися чехам і що вони заполонили Севлюш), 4429 русинів ( на 498 чоловік більше (13%), 2630 угорців (+653 (33%), євреїв 3619 (+ 706 (24%). Ці дані показують, що найбільш динамічно зростали громади угорців і євреїв.І, насамкінець, хочу нагадати землякам, що в Угорщині віками був знаменитим і відомим вислів:” UGOCSA NON CORONAT” – Угоча не голосує за коронацію імператора Австрії. Його виголосив наш земляк у парламенті. Ці слова, сказані вголос, без страху за наслідки, стали символом мужності, непідкупності, свободи слова і вільного волевиявлення. Щиро бажаю всім виноградівцям при наступних виборах перед тим, як кинути бюлетень в скриньку, згадати поступок нашого предка.                                                                                                                                                                 Іван Біланчук, Нариси історії населених пунктів ВиноградівщиниДжерело: Голос Карпат

 

Картини з історії міста Виноградова та нашого району. (Картина перша-друга)

Картина перша          В шкільні роки я не цікавився ні історією, ні літературою Закарпаття, тим більше минулим Виноградова і нашого району. Я в той час, як і вся молодь, захоплювався історією Великої Вітчизняної війни. Для нас в історії Закарпаття не було нічого цікавого. І не було нікого, хто б відкрив для нас велич минулого рідного краю. Згадую, що в шостому або сьомому класі декілька уроків було присвячено історії Закарпаття, але у пам’яті залишилася лише згадка про Довбуша. Така байдужість до нашої давнини зберігалася до нещодавна, поки не поїхав у Рахів, де звернув увагу на пам’ятник гуцулу із словами «Знаймо хто с’мо». Приємно вразив альбом «Рахівщина» – розкішне видання, в якому багато уваги приділено далекій минувшині. Не менш цікавою виявилася і книжка – «Місто в геграфічному центрі Європи». А що вже говорити про книги пана Аржевітіна про минуле с. Колочави і Міжгірщини. Їм можна позаздрити. Мабуть, це і явилося тим подразником, який мотивував мене взятися за більш детальне вивчення історії Виноградова і району. Треба прямо сказати, що в цій справі зустрівся з дуже багатьма труднощами. Всі документи в давнину були написані латинню, на жаль, якою я не володію. Довелося вивчати наші вітчизняні, радянські, угорські і чеські джерела. Велику увагу звертав народним переказам, тому що народна творчість органічно пов’язана з історією народу. Так крихітками збиралися дані, які вимальовувалися в окремі картини, котрі я виношу на суд читачів. Територія нашого міста та району була заселена вже в глибокій давнині у період палеоліту. Докладно дослідив доісторичну добу нашого регіону Йосиф Міхалик ( в 1890-1910рр. ) учитель Севлюської горожанської школи. Він виявив та описав цілий ряд поселень з молодшої кам’яної та бронзової доби. Зібрав предмети матеріальної культури тих епох і заснував музей при школі. На превеликий жаль, його наступники не мали до музею інтересу, тому він не зберігся. Про заселення міста і району свідчать і археологічні розкопки – виявлено поселення біля Королева, знайдено вироби з міді і бронзи (III-IIтисячоліття до н.е.) в Боржавському, Чепі. А в Дякові – цілу ливарню. Один з найбільших залізоплавильних центрів Закарпаття (III і I століття до н.е.) і другий в Європі по кількості та значенню знахідок відкрито у Дякові  та Новому Клинові. Слов’яни появилися в Дунайській котловині вже в IV столітті нашої ери. Прийшли через Карпатські перевали разом з аварами, дикими тюрксько-татарськими племенами. Відомий історик VI століття Іордан (історіограф походів Аттіли, 456 р.) подає важливі відомості про слов’янські поселення Карпат. Візантійський історик X століття Костянтин Багрянородний стверджує , що все Верхнє Потисся в VI столітті було заселене слов’янськими племенами. Слов’янські поселення того часу  були невеликі. Житлом їм служили землянки і напівземлянки з печами. Займалися вони мисливством, рибальством, землеробством, гончарством, ткацтвом, обробляли дерево і залізо. Як відомо, в 896 році через Верецький перевал у Тисо-Дунайську котловину перейшли угорські племена. Однак їх панування не зразу поширилося на територію, що нині займає наш район. По-перше, тому що певно знаємо, що угорські кочівники лише пройшли Закарпаттям, захопивши Мукачево, Ужгородський і Земплинський замки – далі рухалися в Задунав’я в давню Паннонію. На початку X віку під ударами угорців-кочівників впала перша західнослов’янська держава – Велика Моравія. По-друге, в той час територія нашого району була болотистою, внаслідок розливів Тиси і Боржави та їх притоків. Дубові праліси з болотами робили ці простори важкодоступними. Як уже говорилося вище, поселення хоч і малі, тут уже були. Це підтверджують археологічні дослідження зроблені в околицях Малої Копані, Чепи, Дякова та біля замку «Канків». Існує декілька версій про приналежність колишньої території району. По одній цей регіон вважається TERRA NULLIUS (територія нічийна, нейтральна). По другій  в X-XII ст. в Нижнім Потиссі було окреме, залежне від болгар панство Ахтума. Треті вважають, що Закарпаття було в складі Київської Русі. Звичайно кожна з версій має слабі сторони, але поки не доведено протилежне, всі вони мають право на існування. З історії відомо, що в кінці свого правління Стефан I, скориставшись нападом візантійців на Болгарію, також оголосив їй війну і захопив Нижнє і Середнє Потисся, убивши там трьох князів. Угорські літописи повідомляють, що Стефан I мусів докласти багато зусиль, щоб зламати опір слов’ян у Потиссі. На мою думку, тоді й була приєднана територія району до складу угорського королівства. Севлюш, Сивлюш під цими назвами місто згадується в латинських тогочасних документах. А з 1946 року – Виноградів. Виникло воно раніше, ніж Угочанський комітат. Коли і хто заснував Севлюш достеменно невідомо. Але сталося це дуже давно, бо вже в 1262 році у латинських документах воно згадується як королівське місто. В 2011 році я опублікував полемічну замітку «Скільки років Виноградову», в якій не погоджувався з так «званим» 750-річчям Виноградова. На жаль, ніхто її не взяв до уваги, можливо наші можновладці і не удосужилися її прочитати, а історики промовчали. На щастя, цей «ювілей» пройшов майже непомітно і ніяких згадок з цього приводу не залишилося. Отже, 1262 рік – рік надання місту королівських привілеїв. Цікаво, що ніхто з сучасних істориків не бачив оригіналу, або навіть копії цього документу. Найбільш ймовірно хтось із попередніх істориків ознайомився з цією грамотою, бо у багатьох джерелах приводяться вичерпні дані. Так, місто отримало право самоврядування, його населення мало право обирати старосту  (голову міста), могло вільно вселятися і виселятися, будувати млини, займатися полюванням і рибальством. Барон не мав права поселитися між громадянами міста. Священників собі самі обирали, а попівську десятину могли залишати на своєму полі – нехай священник сам збере урожай. Городяни повинні були платити королю невеликий земельний податок, а в королівську армію щорічно посилали одного озброєного вояка. Місто мало право вільного базару по четвергах. Ця традиція виявилася живучою і збереглася до сьогодні. Громадянам забезпечувалося право вільної переправи через Тису і вільного користування дорогами. Перелік пільг, дійсно, вражає. В зв’язку з цим виникає питання, а за що отримані ці привілеї? Після проголошення в 1222 році «Золотої булли» магнати мали найширші права над населенням, влада їх була безконтрольною. Тому городяни Севлюша не могли бути місцевими жителями, тим більше, що поселятися серед них баронам було заборонено. Логіка підказує, що це були колоністи-німці або італійці. Тим більше, що після монголо-татарської навали (1240-1242 рр.) територія Виноградівського району , як і всього краю, зазнала значного спустошення, населення його різко зменшилося. Угорський король Бела IV закликав на ці землі колоністів. Це звичайно, моє припущення, але на його користь говорить і той факт що слов’яни того періоду не займалися виноградарством, а цю культуру занесли до нас із Німеччини або Італії, які і навчили нас її вирощувати. І ще таке про привілеї. Чотири поселення – Королево, Сасово, Чорний Ардів і Веряця дістали спільну привілей ну грамоту від короля Лайоша Великого у 1355 році. Однак, у спірних питаннях вони зобов’язані були звертатися до Севлюського старости і його присяжних. Їх рішення було обов’язковим як для спірних сторін, так і для начальника королівського майна, коменданта замку «Нялаб». Це свідчить наскільки авторитетними були севлюське право і суд. Подібні привілеї намагалися отримати і інші населені пункти краю. Відомо, що в 1329 році Карло Роберт представив в якості нагороди п’яти мараморошським містам Севлюське право. Як стверджують угорські і чеські джерела всі привілеї місту Севлюшу пізніше в 1294 році підтвердив король Андрій Третій, а відтак в 1319 році і 1329 році король Роберт Карло. Тут є одна цікавинка. В 1301 році помер угорський король Андрій Третій останній з династії Арпадовичів. На цей час в східній Європі склалося так, що чеський король Вацлав II досягає вершини своєї влади – він на троні Чехії і Польщі. Але і тут він незадоволений, а тут представився шанс отримати третю корону, на цей час угорську. Не для себе, а для сина – 12-річного Вацлава. Переважна частина угорського дворянства вступила в підтримку його кандидатури, в т. ч. Беке Боршо, якому в 1307 році Карл Роберт подарував місто Севлюш, котрий побудував тут замок «Канків». Вацлав молодший правив  у Буді під іменем Ладіслава V. Частина знаті не підтримувала Карла Роберта Анжуйського, якому угорське королівство заповідав в апостольський лен папа Боніфацій VII. Положення незадовго змінилося, молодий король втратив підтримку феодалів, і в підсумку Вацлаву IIприйшлося відвезти сина під охороною назад у Прагу, на всякий випадок з королівською короною Стефана. Проти прихильників Вацлава – молодшого розпочали переслідування, які посилилися із-за того, що брат магната Беке Боршо-палатин Беке Копос Йокоб виступив проти Карла Роберта. Після подавлення антикоролівського виступу замок Канків як центр феодальної крамоли був зруйнований. Вище я вже згадував, що у 1319 та 1329 році Карл Роберт знову надав місту привілеї. Остаточно місто позбулося привілеїв в 1396 році, коли його та навколишні володіння король подарував феодалові П. Перені за заслуги здобуті в битві з турками. За участь в подавленні повстання проти короля Сигизмунда I Перені знову був нагороджений. В 1405 році він отримав у володіння королівський замок Нялаб із всіма прилеглими до нього селами – Королево, Веряця, Сасово, Ардов, Теково, Крива, Черна. З тих пір головною твердинею і родовим гніздом магнатів Перені став замок Нялаб. Картина другаКороль Стефан поділив країну на адміністративні райони – комітати. Спочатку це були  «королівські комітати», на чолі яких стояв королем призначений Ішпан (наджупан). Але вплив дворян надалі  зростав і після видання королем АндріємI«Золотої булли» 1222 року «королівські комітати» перетворилися в «дворянські комітати». Наджупана і надалі призначав король, але дворяни обирали піджупана, який мав реальну владу.  У кінці XIIIстоліття утворився Угочанський комітат уже як «дворянський», назву свою дістав від назви  села Угоча, що вперше згадується в документі за 1313 рік у зв’язку з затвердженням Севлюського пароха о. Петра на посаду митрополита. Вдруге Угоча згадується в 1332-1337 роках у папській десятинній відомості як місцевість із власним священником. Село Угоча, що дало назву комітатові виникло десь у IIполовині XIIстоліття, і воно, мабуть, дістало назву від першого жупана комітату, котрий у цьому селі жив. Підтвердженням цього може служити  прізвища багатьох людей ГОЧ, яких особливо багато в Гуді та Текові, тобто в ареалі можливого місцезнаходження Угочі.Припускаю, що назва села могла звучати «уГоча». Але починаючи вже з другої половини XIIIстоліття, столицею головних ішпанів стало Королево, осередок Угочанського королівського майна. Отож, село Угоча втратило центральну роль і безслідно зникло. За твердженнями деяких дослідників, воно знаходилося десь на околиці Сасова, і мабуть, з ним злилося. Існує і інша версія. За народним переказом, поселення Углича-Угоча було на великому острові, що знаходився нижче сучасного мосту на Затисянщину. Його заснували втікачі від жорстокого феодала  Дракули із мараморошського села Угля. Ці вугличі випалювали дерев’яне вугілля для ковалів тирана Дракули.Згодом на острові було зведено деревяну фортецю, оточенуземляними валами та глибокими ровами. Завданням  островитян було ловити викрадачів солі із солотвинських  копалень. Одного разу велика повінь змила все, що було на острові. Поселення Углича-Угоча зникло безслідно. Багато чого можна довідатися із геральдики. Зберігся старовинний герб  міста – на сріблястому полі зображено три зелені листки винограду, що чергуються із трьома золотими гронами. Черенки листків і грон сходяться в центрі поля. Це старовинний герб. На гербі міста з кінця XIX століття на срібному полі зображений виноградар, що в правій руці тримає три грона. Одяг виноградаря синій,фартух сріблястий, грона – золотисті, а листки і грунт – зеленого кольору. У 1908 році затверджений герб зображує гусара в угорській формі, що в правій руці тримає одно гроно. Комітатські герби появилися в 1550 році, що стосується старого герба Угочанського комітату, то він не зберігся. Новий герб із 1715 року являє собою щит іспанського зразка, облямований жолудями.  Щит поділений на чотири частини. У правій верхній частині зображено гроно винограду, у нижній – жолуді дуба. У верхній лівій частині зображена риба, а в нижній – легендарний чорний рак, що нібито  жив у Ботарі. В центрі щита на червоному полі (знак багатства) зображений лев, перенесений з герба Перені. Цей герб зображує тодішнє багатство комітату: виноградники, розлогі дубові та інші ліси, безліч риб та раків у ріках і водоймах і не в останню чергу сприятливу екологічну чистоту і багатство водного світу. Потрібно підкреслити, що кордони комітату Угоча, не співпадають із межами Виноградівського району. Щоб читачі мали уяву про наш комітат привожу його карту, правда кінця XIXстоліття. В 1870 році комітат займав площу в 1213 км. кв. Населення в 1891 році складало 75461 особу в т. ч. 32076 русинів (42,5%); 28852 угорців (38,2%); 8830 румунів (11,7%); 5447 німців (7,22 %); 40 словаків; 216 осіб інших національностей. На 1 кв. км. припадало 63,4 чоловік – найвища густота населення в тодішній Угорщині. 18,1 % неугорськомовного населення володіти державною мовою. Хочу зробити одне зауваження. Мабуть, щоб поліпшити статистику, на свою користь, угорські  власті не зафіксували жодного єврея. Правда, самі євреї мали схильність записуватися представниками титульної нації. Деякі дослідники зробили аналіз кількості осіб Мойсеєвого віросповідання і кількості євреїв виявилася значна диспропорція. Ця тенденція збереглася і в пізніші часи. Так, перед єврейськими погромами лише у Севлюші було 5 тис. євреїв, більшість із яких під час переписів рахували себе угорцями. За адміністративним поділом Угоча ділилась на два райони:  Потисся і Затисся. Спочатку центром Потисянщини був Шашвар  (Тросник), а згодом з XIVстоліття ним став Севлюш, головним містом Затисянщини був Холмеу (зараз Румунія). Земля придатна для сільського господарства становила 63,3 % від усієї площі, ліси і пасовиська, займали 32,8 %. Решта складали неугіддя. Основна частина орної землі належала великим землевласникам. На рубежі XIV-XV століття в Севлюшу закріпились великі угорські магнати – Перені, які з часом прибрали до своїх рук весь Угочанський комітат. Протягом чотирьох віків вони були самими великими землевласниками і експлуататорами. Згідно даних в Севлюші в 1450 році два землевласники із сім’ї Перені мали 180 селянських хат і 11 пустуючих наділів. Перені зосередили своїх руках всю повноту економічної, адміністративної і судової влади, що неминуче вело до обмеження, а потім і до повної ліквідації представлених раніше королівських привілеїв Севлюшу і іншим поселенням Угочанського комітату.Як і в усій тодішній Угорщині населення нашого району ділилося на декілька суспільних класів. На найнижчому рівні були раби і слуги дворян, за ними – напіввільні жилярі і кріпаки, потім вільні громадяни міста і привілейованих сіл, землевласники, а на самому верху цієї суспільної піраміди були магнати, ішпани. Посилення феодальної експлуатації супроводжувались різким погіршенням правового становища селян. Якщо раніше поселенці-колоністи були особисто вільними, то в кінці XVстоліття всі шари населення були лишені попередніх привілеїв, що вело до загострення класових суперечностей і посилення антифеодальної боротьби. В травні 1514 року в Угорщині розпочалась селянська війна під керівництвом Дьєрдя Дожі. Уже в червні селянське повстання охопило і Угочанський комітет, де керівником повсталих був дрібний дворянин Г. Кермеш Шашварі (із села Шашвар, нині Тросник). До повстанців примкнута і частина дрібних дворян із ряду сіл Угочанського комітату – Алмаша, Пийтерфолво, Неветленфолу. Повсталі розгромили помістя баронів  Перені у Севлюші, осадили і намагалися взяти штурмом замок Нялаб, який захищав під жупан О. Нодь, під загрозою взяття був Хустський замок, де укривався наджупан Угочанського і Мараморошського комітатів барон Г. Перені. Протягом літа Севлюш і весь комітат знаходились в руках повстанців. Розгром основних сил селянської армії  під Темешваром визначив долю повстання і на Закарпатті, де останні сили руху були ліквідовані восени 1514 року. Частина повстанців із Севлюша  на чолі з учителем Іштваном Балогом знайшла пристанище в Польщі. За активну участь в антифеодальному повстанні Севлюш змушений був платити два роки контрибуцію. Після подавлення селянського повстання і  кровавої розправи над його учасниками в Пешті зібралися представники дворянства і феодальної знаті для участі в державних зборах, так званого «дикого сейму». Вони прийняли закон про повне і вічне кріпацтво. У Севлюші діяв суд першої інстанції. На подвір’ї комітатського управління знаходилася середньовічна тюрма. В ній катували захоплених у полон міщан і селян, а ті повстанці, котрим вдалося втекти, поселилися в печері, яка знаходилася під вершиною Чорної гори. Звідти ще деякий час вони влаштовували напади на багатих землевласниківнавколо міста. Але з часом їх переловили, крім одного. Він поставив усередині печери хрест на пам’ять про загиблих друзів і подався в чужі землі. Про цю печеру ще довго існував переказ, що в ній переховувалися розбійники, котрі награбували багато золота і сховали його там. Ця печера, а можливо і інша існує і зараз, але вона наполовину затоплена водою. Багато виноградів чан і гостей міста побували в ній. Не давали ті скарби спокою і моєму дідові БіланчукуІвану Михайловичу. В 1933 році він взяв в оренду пожежну мотопомпу і найняв трьох людей, які з ним рівно добу намагалися відкачати воду з печери, але безуспішно. За цей час рівень води в ній понизився лише на  декілька сантиметрів. Крім докорів бабки і марно витрачених грошей він не домігся нічого. Правда, недавно взнав, що успішно справився з цим завданням Гера Василь Едуардович з товаришами. Він тоді працював у лісництві і підійшов до розв’язання цієї проблеми з притаманною йому кмітливістю, я би сказав, дотепністю. Рішення вийшло інтелігентне, за допомогою закону сполучених посудин. Взяв довгий шланг великого діаметру, наповнив його водою – один кінець опустив в озеро – інший вниз, приблизно на 60 м. Відкрив нижній кінець, і вода ніби з бочки з вином витікала з печери. За добу озеро було осушене, але на жаль, товстий пласт намулу та потонулі дубові плоти попередніх шукачів скарбів не дали Василю Едуардовичу добратися до них. І. Біланчук Житель м. Виноградова

 

Картини з історії міста Виноградова та нашого району. (Картина третя)

Картина третяХоч Виноградів і деякі села Угочанського комітату раніше від інших отримали статус королівського міста та привілеї у своєму розвитку вони стали занепадати. Зокрема Берегово отримало статус міста лише в 1342 році, Мукачево в 1445, Ужгород в 1430 роках.Як було сказано в попередній частині спричинено це було тим, що феодали з роду Перені майже всі землі навколо міста і великої частини комітату прибрали до своїх рук, королівські привілеї відмінили і робили все, щоб населення закріпостити, перетворити його в свою дешеву робочу силу. Торгівля і промисел занепали. Але не тільки це загальмувало подальший розвиток Севлюша і комітату. Після поразки під Могачем, де загинув останній незалежний угорський король Людовик II, Угорщина розкололася на три частини. Севлюш і комітат опинився на кордоні Трансільванського князівства. Тут постійно відбувалися сутички між Габсбургами і трансільванськими князями. У битвах із турками, особливо під Могачем, відзначився італійський монах Іван Капістрян, як такий, що вселяв дух у війська християн. Легенда згадує його серед монахів «Канкова». Він ніби-то похований в одному з підвалів замку, а його труна висить на двох позолочених ланцюгах. Історія цього не згадує, однак на території колишньої фортеці знаходиться колодязь, який виноградів ці називають «колодязь Святого Івана Капістряна». Внаслідок захоплення основної частини Угорщини турками, угорська шляхта, ченці, латинські єпископи, духовенство втікали на північ і поселялися на Закарпатті. Їхнє утримання впало на плечі і без того бідного населення та кріпаків. В цій ситуації прийшла і третя біда – протестантизм, реформація. Сам король Трансільванії Заполі став прихильником нової релігії, яку розповсюджував вогнем і мечем. Як швидко поширювалася реформація видно з такого прикладу. У комітаті Угоча, де перед реформацією було 23 латинські парафії, не залишилося жодної, монастир ордену францисканців у Севлюші був зруйнований. На протестантську віру перекинувся і граф Ференц Перені, який з сім’єю і скарбами награбованими звідусіль поселився у Севлюші. В 1544 році він пограбував костел францисканців багатий на золото і срібло, мощі св.. Капістряна, приховані там під час нападу татар, наказав кинути в глибоку яму, ще й засипав землею. Монастир він перетворив у рицарську фортецю, зміцнив її. В 1556 році зрадив Фардинанда I і перейшов на бік трансільванського володаря Яноша Жігмонда. По наказу корля його військо під командуванням Телекеші штурмом бере Канків, Перені попадає в полон, а Телекеші розділив між воїнами його скарб, біля 40 тисяч золотих. Це було в 1557 році, а через рік фортецю «Канків» зруйновано. Отже, в 1558 році «Канків» остаточно став руїною.Хочу привідкрити таємницю походження назви фортеці, яку як відомо, збудував на початку XIVстоліття Беке Боршо і в документах вона згадується як Севлюшський замок. Але в народі її називають «Канків», і не інакше, так вона фігурує і в пізніших письмових згадках. Але ніхто не здогадується, що в перекладі з угорської, це слово означаєгонорея або банальний трипер. Так, так. Ймовірно, що цю назву замку спересердя дали ченці-францисканці або воїни гарнізону, що проживали в його стінах, яка навіки закріпилася за ним. Що представляв собою замок? По формі це правильний чотирикутник розміром  46,9*44,8. Зведений на схилі Чорної гори, на скельній терасі. Під ним, біля підніжжя гори знаходився Тисянський брід (ріка згодом змінила русло) і поруч на правому березі пробігала Соляна дорога. Крім свого основного фортифікаційного призначення він служив і для захисту Соляної дороги і недопущення розкрадання солі із солотвинських копалень ні по річці, ні по суші.Що стосується становища наших предків, тут варто врахувати ще й інші суттєві обставини. Турки були сусідами Закарпаття впродовж другої половини XVIстоліття. Це доба страшних потрясінь для населення Севлюша і комітату – постійні напади, спалювання сіл, полон та продаж населення. Становище населення ставало дедалі гіршим, працювали від зорі до зорі – на шляхту, на церкву, на державу, на війська обох ворожих таборів. Грабували не лише турки, а й цісарські посіпаки. Грабували й угорські королівські війська і так звані куруци. Нападали, відбирали все, що могли, часто позбавляли волі, а від рідні вимагали викупу. Це все приводило до ще більшого збідніння населення. Так по податковому перепису населення в 1567 році в Севлюші із 266 господарств тільки 45 були признані здатними платити військовий податок (діку) звільнялись від податку тільки старости, а також неплатежеспроможні 182 бідняків, 18 нових поселенців і 8 ремісників. Відповіддю на таке  становище став рух гайдуків і селян. XVIIі початок XVIIIстоліття – це безперервні війни на території Закарпаття, спричинені антигабсбургськими повстаннями угорських магнатів. Це повстання Іштвана Бочкая (1604-1606), Габора Бетлена (1613-1622), Ракоці  Юрія I(1630-1648), Ракоці Ференца II (1703-1711). Ці всі повстання нищили наш край. Зокрема, після війни Іштвана Бочкої, яка знищила і сплюндрувала Закарпаття, число хат в комітаті Угоча зменшилося з 2232 до 203 – більше ніж у 10 разів. Особливо широкий розмах набув антифеодальний рух в Угочанському комітаті в 1698 році, коли повсталі селяни в червні і вересні напали на Севлюш і розправилися з  поміщиками. Серед паперів угочанського комітатського чиновника Ревицькогознайдено лист селянського вожака С. Чоні і шести його соратників, в яких вони звинувачують панів які жирують на праці бідняків. Населення Севлюша приймало активну участь у визвольній війні 1703-1711 років проти Габсбургської монархії. В липні 1703 повсталі вигнали із міста австрійських чиновників і встановили свою владу, яка проіснувала до травня 1711 року. Вдумайтеся – майже вісім років. Звичайно, місто і його населення піддалося жорстоким репресіям. Становище нашого населення ускладнювалось іноземними нападами. Так, страшне лихо постигло наше місто в 1717 році, коли орди кримських татар опустошили північно-східні комітати. 29 серпня ординці захопили Севлюш. Два дні вони грабували місто, а потім спалили. Частина населення розбіглась, частина захоплена в полон. Із 1464 угнаних повернулося 853 особи. Біду завершила епідемія холери, що виникла у місті. Щодня були мертві. Їх ховали у спільній могилі викопаній за містом на правій стороні вулиці Копанської навпроти вул.. Дружби, біля підніжжя Чорної гори. Коли епідемія минула, її засипали вапном і посипали горбик, над ним поставили високий  дубовий хрест, до якого кожної весни йшли вірники і відправляли панахиду. Так було аж до 1946 року, коли місцева влада хрест знесла. Але про ці події свідчить і те, що цю ділянку деякі городяни і понині називають «корелаш». Немає слів щоб описати труднощі в яких жили наші предки. Тому й не дивно, що в 1720 році в Севлюші нараховувалося лише 49 мешканців, в т. ч. 34 кріпаки і 13 жилярів. Незважаючи на ці всі  труднощі народ знаходив сили, щоб вистояти, більше того щоб зростати чисельно. Треба окремо підкреслити, що для русинів Севлюша і району соціальний утиск був помножений на національний з релігійним утиском. Хоча і для католиків і реформатів у різні періоди робився тиск, аж до фізичної смерті. Звичайно це не могло не викликати спротиву з боку населення. Багато угочанських русинів із сім’ями втекли в гори та інші краї. І на місці почали створюватися групи, які намагалися силою встановити хоч якусь справедливість.На жаль, про селянські повстання мало відомостей, бо вони не були під проводом шляхти, таких селянських виступів було багато в історії Закарпаття, але історики за них замовчують, відомо лише, що придушувати їх кидали цісарське військо. Так під тиском народних мас австрійські Габсбурги змушені були скасувати кріпосне право. 27 березня 1848 р. в Ужгороді було проголошено Закон Угорщини «Про скасування кріпосного права та феодальних повинностей селян». Що це дало Севлюшу і комітату? Насамперед населення звільнилося від гніту великих землевласників. По-друге, прискорився розвиток капіталістичних відносин в промисловості і сільському господарстві. У другій половині XIXстоліття в Севлюші більш швидкими темпами розвивалось ремесло і торгівля. Тут працювала винокурня, паровий млин, 2 каменоломні, артіль по виробництву шерстяних армяків. В 1890 році в місті нараховувалось 130, а через шість років – 147 ремісників, шевців, ковалів. В майстерні Цельса і на винокурні Шемберга працювали по 6 і більше робітників. В 1890-1892 роках в місті було від 32 до 36 торговців. Сільським господарством в Севлюші займались 800 чоловік, із яких тільки 169 мали землю. Умови праці в промисловості і сільському господарстві були важкими. Робочий день на полях і виноградниках тривав від зорі до зорі, а в майстернях – 12-16 годин.В той час статистичні дані свідчать, що урожайність була невисокою. Пшениці збирали з гектара по 9,6 центнера, жита – 8,8, ячменю – 8,3, вівса – 9,8, картоплі 74,9 центнера. Навіть основної культури, винограду, вистачало лише для 1540 літрів вина з гектара. В наш час таку кількість вина можуть отримати з будь-якого лугоша, але це все за рахунок якості та фальсифікації цього продукта. І. Біланчук Житель м. Виноградова

 

Картини з історії міста Виноградова та нашого району. (Картина четверта-п’ята)

Картина четверта Як уже згадувалося в попередній публікації скасування кріпосного права позитивно відобразилося на розвитку економіки всього краю, в т. ч. і Виноградівщини Під кінець XIX століття через Севлюш прокладено широколінійну залізницю Чоп-Ясіня і вузькоколійну в Боржавську долину. Це сприяло розвиткові торгівлі і промислів. В цей час у місті відкрили завод по рафінуванню спирту. Почали діяти два вальцеві млини, пекарня, цегельний завод, а на березі Тиси відкрили кар’єр по видобутку андезиту і трахіту.Трахіт – це світла гірська порода зернистої будови. У 1867 році Австрія і Угорщина вирішили об’єднатися в одну державу. Так, на карті Європи появилася Австро-Угорщина. Що це дало нашим землякам? Габсбурги не переслідували національні меншини, вони вимагали тільки вірності династії. Були запроваджені більш високі стандарти в освіті, медицині. Діти міста здобували початкову освіту в трьох церковних школах: греко-католицькій, римо-католицькій і реформатській. В цих навчальних закладах один церковний учитель – дяк, одночасно займався з шістьма класами. Крім того, працювала шестикласна державна початкова школа. У греко-католицькій церковній школі частина предметів викладалася по -русинськи. Неповну середню освіту здобували діти заможних міщан у шестикласній горожанській школі. Спочатку вона діяла в пристосованих будинках, які згоріли. Після пожежі в 1903 році місто побудувало для школи двоповерховий будинок. Зараз тут розташована СШ №1. В цій школі вчилися знаменитий угорський композитор Бейла Барток і видатний закарпатський хірург Олександр Фединець. Звичайно, була і єврейська школа. В районі також розвивалася база освіти. Дуже багато в цьому плані зробив Оцип, про якого нещодавно був опублікований матеріал в нашій газеті. Тепер дещо про міський уряд. З другої половини XVIII і до початку XX століття він був розташований в старовинному будинку в міському парку по вулиці Короля (нині вулиця Пушкіна). Будинок в 1920 році згорів. Місто віддало парк спортивним товариствам. Щоб зробити футбольне поле та інші спортивні споруди і майданчики, довелося вирубати десятки цінних дерев: тюльпанові, оцтові, столітні платани, японські софори та інші. В 1930 роках було зведено гарний двоповерховий міський урядовий будинок. У ньому донедавна працював міський уряд і пошта, а зараз це Будинок культури. По вулиці Пушкіна навпроти тодішнього міського уряду стояв старовинний кам’яний будинок із дахом, як у китайських пагодах. Це була пошта. Останньою начальницею її була донька знаменитого угорського художника Імре Ревеса. Він прожив останні роки свого життя в цьому будинку. Помер в 1945 році. Будинок не зберігся. У другій половині XIX століття вулиці міста освітлювалися світильним газом, що вироблявся з кам’яного вугілля. Газове підприємство знаходилося на території сучасної електропідстанції (зараз вул. На початку XX століття, коли у Севлюші побудували електростанцію газове підприємство перестало існувати. На нинішній вулиці Миру знаходився одноповерховий будинок комітатського управління, а на його подвір’ї – будинок комітатського суду. Поруч стояла середньовічна в’язниця. У казематах мучилися учасники селянського повстання Ю. Довжі, а пізніше учасники визвольної боротьби 1703-1711 років, а ще пізніше революціонери 1848-1849 років. Останніми в’язнями тюрми були представники інтелігенції, свідомі селяни іи робітники-патріоти за часів гортіївської окупації в 1939-1944 роках. В 1980 роках в’язницю знесено, а на її місці зведено продовольчий магазин (біля банку «Аваль»). У кінці XIX ст. на будинок комітатського управління надбудовано другий поверх, а з двох боків прибудовані двоповерхові крила в стилі пізнього барокко. В 1960-1970 роках тут працювали два факультети Ужгородського державного університету. Зараз тут розмістилася школа №3 з угорською мовою навчання. Також в кінці XIX століття поблизу залізничної станції був споруджений заклад для виховання підлітків-сиріт. Фасад будинку прикрашений елементами усіх архітектурних стилів. Він є цінним пам’ятником архітектури. Зараз тут дитбудинок №3. Із інших архітектурних цікавинок – це дворець Перені. Після штурма в 1557 році королівським військом замка «Канків», в якому знаходився Перені, він став непридатним для житла. Для його відновлення потрібно було багато коштів. Барон вирішив побудувати дворець недалеко від замка, щоб у випадку небезпеки можна було перейти в більш стратегічно вигідне і безпечне місто. Спочатку дворець був одноповерховим, але тільки в XVII віці був надбудований другий поверх, башти на кутах отримали гарне завершення, на центральному фронтоні різаліт і герб, фігурні водозливи. Дворець набув відтінку легкого барокко. Перший поверх використовувався під господарські потреби, на другому – були житлові приміщення і велика зала. Вона прикрашена фрескою із зображенням Агасфера і цариці Есфіри. Біля дворця розбитий парк, на підході до споруди стоять одноповерхові флігелі. Зараз у дворці розмістився райвно. В середині XIV століття побудований костьол – римсько-католицький храм «Вознесіння». Костьол має складну і багату історію. В пору розквіту міста був його суспільним центром. Сюди горожами приходили не тільки на богослужіння, але і збиралися для вирішення життєво важливих справ. З дзвіниці костьола вартовий слідкував, чи не наближаються вороги. В 1748 році єпископ із Егера Баркоці передає цю споруду католикам. В пам’ять про цю подію над головним порталом костьола вибитий герб єпископа. Фрески прикрашають храм з XIX віку. До речі, костьол тричі перебудовували. На північній стороні видні елементи ромського стилю, на південній – елементи готики. В радянські часи костьол довгий час використовувався не за призначенням, а в 1998 році повернутий римсько-католицькій спільноті. Велика нестача орної землі та відсутність промислових підприємств змусили жителів міста шукати роботу в інших регіонах або і за кордоном. Проте заробітчани не забували рідного Севлюша із своїх грошей прикрашали греко-католицький храм (зараз православний – на площі Миру). Зокрема і мій дід Бандера Іван Юрійович з своїми товаришами встановили там хрест. Кого цікавить може подивитися надписи на постаменті, тут видно що гроші були зароблені шахтарською працею в Америці. Украшений цей храм також художніми віражами – цінними пам’ятниками мистецтва. Вони вважаються дотепер найкращими в області. Як свідчить надпис один із вітражів з кольорового скла виготовлений також за кошти мого діда. На початку XX століття Німеччина ставила собі за мету домогтися переділу колоній у світі. Але для цього потрібно було розпочати і виграти війну із західними країнами. Причина для її розв’язання скоро знайшлася. В червні 1914 року австро-угорська армія проводила військові маневри. Після їх закінчень генеральний штаб на чолі з наслідником престолу еругерцогом Францом Фердинандом та його дружиною їхали в Боснію й Герцоговину, що недавно були силою приєднані до Австрії. Мало хто знає, що їхали вони нашим містом. Цілий караван відкритих «фордів» пронісся по вул. Копанській. Про це ще довго згадували жителі цієї вулиці. Подружжя наступника престолу мчало, не знаючи того, що несеться назустріч своїй смерті, яка настигла їх в Сараєві від пострілів сербського студента Гаврила Принципа. Це і стало приводом виникнення Першої Світової війни, що тривала чотири роки. Чимало страждань населенню Севлюша і району завдала Перша Світова війна. Від голоду і холоду терпіли діти і жінки. Чоловіків до 50 років, а пізніше до 60, було мобілізовано на фронт. Сильно підупало внаслідок цього сільськогосподарське виробництво. Військові власті систематично забирали від громадян для потреб армії зерно, коней. Не вистачало металу для виготовлення патронів, тому конфіскувалися церковні дзвони від усіх конфесій. Одного листопадового дня 1917 року вояки зняли дзвони «Івана» та «Марію» з дзвіниці Успенського храму, скинувши їх на подвір’я. Дзвони розкололися і скорботно застогнали. В той час годинники мало в кого були, а голос цих дзвонів сповіщав городян, що вже 5-а година, полудень, чи 8-а година вечора. Прийшлося обходитися без них.   Картина п’ятаЦю частину історії хочу присвятити подіям не таким давнім, але на жаль призабутим. Поразка на фронтах Першої  Світової війни, неурожай 1918 року внаслідок морозу в ніч з 9 на 10 червня, коли випав сніг на поля і дуже пошкодив пшеницю молочної стиглості та інші сільськогосподарські культури. Голод та епідемія грипу «іспанка» сприяли виникненню революційної  ситуації. 31 жовтня 1918 року Угорщина вийшла з монархії і стала республікою. Як вплинули ці події на наше місто та комітат? У місті створився народний комітет, який змістив головного жупана і обрав нового наджупана Калмана Волинського, русина за походженням. В школах поновилося вивчення руської мови. Коли стало відомо, що за горами проголошено Західно-Українську Народну Республіку, русинське населення міста направило до Хуста 50-членну делегацію. Очолював її молодий учитель Виноградівської церковної школи Юлій Ревай, котрий в 1938 році став міністром Карпатської України. У Хусті 22 січня 1919 року утворилася Руська Народна Рада, яка прийняла рішення про возз’єднання Закарпаття з Україною. Хочу підкреслити, що йшла мова не про возз’єднання з Радянського Україною, адже такої тоді ще не було. 22 березня 1919 року в Угорщині стався комуністичний переворот. У нашому місті і комітаті комуністичний уряд протримався 33 дні. Містом і комітатом управляв директоріат, що спирався на «Червону гвардію» – військову організацію, утворену з добровольців. Центром став Севлюш. Директоріум складався з трьох чоловік – М. Чабана, М Фегира, Ш. Розінгера. Комендантом Севлюша став М. Горват, а членами міської комендатури – селянин комуніст М. Логойда, робітники Й. Барчек, К. Егрі, службовець О. Штейнбергер. Директоріум розмістився в колишньому комітатському управлінні, на даху якого  підняли Червоний прапор. З 30 березня в Севлюші почав діяти революційний трибунал. В квітні 1919 року в склад директорі уму ввійшли представники: від селян – М. Логойда (став головою директорі ума) і від інтелігенції – Й. Байс. Велику роль в мобілізації трудящих на виконання розпоряджень влади зіграла газета «Угочаимункаш» («Угочанський робітник»). І все ж якщо в цілому в Закарпатті Угорська Радянська влада протрималася 133 дні, то у нас в комітаті на 100 днів менше. Чому? Закарпаття хотіла прибрати до рук Румунія, бо його ніби-то в серпні 1916 року пообіцяла Антланта за вступ у війну на її боці. Частково мали міжнародну підтримку і амбіції Польща з приводу приєднання до неї Закарпаття. Було тут і прагнення Угорщини утримати Закарпаття в своїх рамках. Мала частина світової громадської думки підтримувала український народний рух за створення західноукраїнської держави (Галичина, Буковина та Закарпаття). А і тут ще на голову західним державам соціалізм в Угорщині. Вони, виконуючи свої обіцянки і бажання придушити комунізм, дали добро Румунії на окупацію Закарпаття. Румунське військове з’єднання весною 1989 року окупували Мараморошський комітат. Друга сильніша частина армії наступала на Севлюш. З наступом румунських військ в середині квітня 1919 року директоріум мобілізував всі сили на боротьбу проти інтервентів. 20-21 квітня недалеко від Севлюша частини 5-ої дивізії угорської Червоної Армії вступили в бій з румунськими окупантами. Після того, як стало відомо про вторгнення військ боярської Румунії, трудящі Севлюша із власної ініціативи озброїлись і захищали місто до останньої можливості. Обороною міста керував уповноважений по Угочанській жупі лейтенант замку вчитель С. Кутлан. Ось спогади сучасника тих подій: «того року весна була рання. Вся Чорна гора забіліла квітками черешень, груш, абрикосів та персиків. Великдень святкували вже знову за Юліанським календарем 23 квітня. Але настрій у людей був тривожний. На світанку зі сторони В. Копані доносилися глухі вибухи. Румунські окупанти пустили в хід пушки. До того ж і день видався похмурий. Дощило.Посвящення пасок пройшло наспіх. Люди швиденько розійшлися по домівках, вулиці міста опустіли. Раптом все притихло. «Червона гвардія» та ополченці  не витримали артилерійського вогню. Вояки покинули зброю і через поля та ліси втекли в напрямі Берегова, бо із заходу наступало чехословацьке військо, яке  як, відомо, щадило полонених. В цей час в місті утворився громадянський уряд під керівництвом адвоката Йоганеса, румуна за походженням. Нові власті вислали назустріч наступаючій армії парламентарів. На будинках Копанської вулиці з’явились білі прапори. До міста вступила румунська королівська армія. На гарматних лафетах сиділи полонені, яких військовий трибунал засудив до страти. Вирок було виконано того ж дня на незабудованій ділянці Теківської вулиці. Розпочалася румунська окупація міста, що тривала від 23 квітня 1919 року до 30 травня 1920 року. Головним жупаном румунський уряд призначив Йоганеса. Була запроваджена комендантська година. В цілому окупація румунами запам’яталася жорстокістю і масовим терором. В народі про цю окупацію залишилася лише згадка про 25 канчуків за найменшу провину. Траплялися випадки, коли громадяни терпіли невинно,через незнання румунської мови. Так, невинно постраждав чесний громадянин, кравець, ГаборБольшої.  Увечері трохи затримався в майстерні. Його зупинили військові патрулі і щось запитали. Він не зрозумів, думав що питають ім’я. Він назвав себе «ГаборБольшої». Вояки вигукнули: «Ага большевик» – і тут же відлічили йому 25 гарячих. В урядових установах запровадили румунську мову, а в школах – її вивчення. На щастя, окупація скоро минула. Як не дивно, але доля Закарпаття в той час вирішувалася в Америці. «Руська Народна Рада американських русинів» 12 листопада 1918 року на своєму засіданні прийняла рішення про приєднання Підкарпатської Русі до Чехословацької республіки. 8 травня 1919 року в Ужгороді зійшлися представники Ужгородської, Пряшівської, Хустської Рад – з них була створена Центральна Руська Народна Рада, головою якої був обраний Августин Волошин. Прибув і делегат від американських русинів Жаткович. Ця рада 15 травня 1919 року склала протокол про згоду на прилучення Закарпаття як автономної країни до Чехословацької Республіки. За основу був узятий документ американських русинів. На підставі цих рішень Сен-Жерменська мирна конференція, що оформила розпад Австро-Угорщини на ряд самостійних держав визначила умови приєднання Підкарпатської Русі в т. ч. і Севлюша до Чехословаччини. Сталося це 10 вересня 1919 року. У наше місто чехословацьке військо увійшло 30 травня 1920 року. Під звуком військового оркестру румунські окупанти були випроваджені до дерев’яного мосту через Тису. До речі, це була гарна в архітектурному відношенні споруди завдовжки 420 м – найдовший міст через Тису. Він був перекинутий паралельно сучасному залізничному мосту. На жаль, він був спалений відступаючою армією в 1944 році. Розпочався 20 річний період відносно спокійного розвитку міста і району. В липні 1921 року відбулися ще невеликі компенсаційні обміни між Чехословакією і Румунією. Якщо судити з того, що говорили старі люди за Чехословацький режим, то незважаючи на труднощі, то за 20 років було підвищено всі соціальні стандарти. Виноградівський район був поділений на нотаріати. Місто і селища Королево та Вилок мали самостійні нотаріати – громадські уряди, підпорядковані комітатові. Менші села об’єднувалися в один нотаріат і мали спільне управління з підпорядкування Севлюшському округові та комітату. Угочанський комітат був об’єднаний з Мараморошським з центром у Севлюші. Членів міських селищних та сільських представництв обирали на прямих, загальних, рівних і обов’язкових виборах. Однак, право обирати і бути обраним у місцеве управління не мали громадяни, котрі в даній громаді прожили менше 10 років. В день виборів громадянин з’являвся до виборчої дільниці (що, як правило, знаходилась у шкільному класному приміщенні) і вручав членам комісії посвідчення , отримував порожній конверт і кандидатські списки від усіх партій, ховався за ковдрою, що відгороджувала один з кутків класу. Тут вибравши один із списків, клав у конверт. Конверт опускав після цього в урну, а решту списків клав у ящик. Голоси підраховувалися в присутності представників усіх партій. Правда, ми нічого нового не придумали, але, на жаль, ламаємо голову над тим як в умовах демократії сфальсифікували, як не прикро це вдається. На чолі громадських урядів стояли староста і його два заступники, обрані громадянами, але округом керував окружний начальник (гейтман), призначений міністром внутрішніх справ. І. Біланчук Житель м. Виноградова

 

Картини з історії міста Виноградова та нашого району. (Картина шоста)

Картина шоста В цій частині хочу висвітлити ряд проблем, які дуже довго замовчувалися радянськими істориками. 2 листопада 1938 року арбітражний суд у складі міністра закордонних справ Німеччини Рібентропа і міністра закордонних справ Італії Чано віддав найбільші три міста Підкарпатської Русі – Ужгород, Мукачево і Берегово разом з навколишніми селами сусідній Угорщині. До неї відійшли декілька сіл з нашого району, в тому числі і такі чисто українські села як Руська Долина, Пушкіново,хутір Чонкаш. Уряд, тепер уже Карпатської України ( другий автономний уряд змінив назву «Підкарпатської Русі» на «Карпатську Україну») на чолі з прем’єром Августином Волошином, змушений був до 10 листопада звільнити відібрану територію і переселитися в м. Хуст. Усіх евакуйованих забезпечити квартирами там не могли, і тому багато урядових службовців поселилися у Севлюші, населення якого значно зросло. У зв’язки з угорською анексією змушені були покинути Ужгород патріоти своєї землі знаменитий хірург Фединець, видатні терапевти Немеш і Микуланинець, відомий невролог Долинай. Всі вони поселиися в нашому місті і лікували людей в крайовій лікарні. До речі, польське консульство знаходилося по нинішній вул.. Миру під номером 65. Незважаючи на важкі комунікаційні умови, економічне життя йшло нормально. В магазинах був товар і порівняно недорогий. 12 лютого 1939 року відбулися вибори до Карпато-Українського національного об’єднання, проголосувало 89,3 відсотків виборців. 11 березня у великому залі міського будинку відбувся святковий концерт присвячений 125-річчю від дня народження Т. Г. Шевченка. Влаштували його члени місцевого товариства «Просвіта» разом із студентами чоловічої та жіночої семінарії евакуйованих з Ужгорода. Чоловіча семінарія з 193 студентами працювала на першому поверсі нинішньої середньої школи №1, а жіноча – з 164 студентками, була розміщена в колишньому будинку іврітської школи (тепер це споруди взуттєвої фабрики). Ніхто тоді не думав,що це останній український культурно-просвітницький захід на довгі роки. Ніхто не міг передбачити, що 13 учасникам концерту залишилося жити всього 4 дні. Вранці, у вівторок 14 березня 1939 року населення довідалося, що Німеччина окупувала Чехію і Моравію, утворивши там свій протекторат. Словаки оголосили Словацьку державу теж під німецьким протекторатом. Одночасно Гітлер дав згоду угорцям на окупацію Карпатської України.         На захоплення Підкарпатської Русі було виділено 50 тис.-ий військовий підрозділ (3 змішані бригади, одна кавалерійська і одна недоукомплектована моторизована бригада.)Угрупуванням командував генерал Ференц Сомбатгеї.Угорська армія наступала трьома головними напрямами.Найбільш важливим напрямом вважався – на північ від Ужгорода долиною Ужа.Метою було швидке захоплення перевалів і серпантинів до Перечину, м.Березного, Дубриничів, Великого Березного, звідки наступ роздвоювався на захід до Словацького кордону і на схід до Сваляви.Другою метою було досягнення польського кордону і Ужоцького перевалу.Другий військовий клин був направлений від Мукачева на північний схід.         Третій напрям угорського війська був запланований долиною Тиси від Фанчикова до Виноградова, а звідти до нового головного міста Підкарпатської Русі – Хуста.Звідти наступ мав продовжуватися долиною Ріки до Торунського перевалу.Дальший наступ угорський генералітет планував від Хуста до Буштина, Тячева, Солотвина, Рахова, Ясіня і до Яблунецького перевалу.         16 березня в 05:00 був виданий наказ про пришвидшення евакуації  чехословацьких військових підрозділів і цивільних з Хуста. Відступ в напрямі Тячева пройшов організовано, на автомашинах. Остання автоколонна залишила Хуст в 14:00.         Перед північчю з 16 на 17 березня в районі Тячева на машині з номером R-1 пересік румунський кордон декілька годинний президент Карпатської України Августин Волошин. Він через Румунію і Югославію добрався до Німеччини.         Частина добровольців-фанатів з так званого генерального штабу Карпатської Січі (М.Колодзінський, В.Кошшак, С.Єфремов та ін.) на другий день проголосили президента зрадником, оголосили «мобілізацію» і розпочали організовувати захист проти угорського війска на рубежі Рокосово – Хуст. Німецький консул в Хусті викликав М.Колодзінського, щоб січовики не робили збройного опору. Колодзінський на це відповів, що «у словнику українських націоналістів не існує поняття капітуляція». За добровольство націоналісти, січовики і студенти семінарії із Севлюша і Хуста заплатили своїми життями. Тут на легендарному нині Красному полі відбувся нерівний бій, що тривав декілька годин і в якому загинуло і 13 студентів із учительської семінарії Севлюша. Кожен з цих юнаків добровільно пішов захищати свій край – на фронт їх ніхто не посилав.         Тим кому вдалося врятуватися, намагалися перетнути румунський кордон, але румуни відмовилися їх прийняти і віддавали до рук угорської жандармерії. Біля Румунського кордону загинули і керівники генерального штабу Січі.         Чотириденна чехословатсько-угорська війна закінчилася окупацією Підкарпатської Русі. Сторони оголосили про жертви. Чехословаки мали 70 мертвих і 120 поранених з числа військовослужбовців. Угорський генеральний штаб повідомив про 72 мертвих і 244 поранених. Але на мою думку їхні втрати мали бути набагато більшими з погляду, що вони вели атакуючі дії. Але враховуючи організований відступ чехословацьких вояків врешті-решт можна погодитися з вищенаведеними цифрами. Найбільші втрати понесли бойовики – січовики. Точних даних про кількість жертв немає. Угорська армія визнала їх бандитами і на місті знищувала.В суботу 18 березня 1939 року військовий комендант міста і району І. Сабоді наказав арештувати всіх українців – активістів, які не змогли емігрувати. Чинилися обшуки, арешти. Під вечір всі камери були заповнені вчителями, службовцями, студентами і селянами. В камеру розміром чотири на чотири метри було кинуто 60 в’язнів. На допитах їх били, в т. ч. і пістолетом по зубах, биття супроводжувалося лайкою, що принижувало людську і національну гідність ув’язнених. Так продовжувалося до 15 квітня. В ніч з 15 на 16 квітня ( 16 квітня був Великдень, який співпав з цим святом у католиків) арештованих посадили на машини, прикували ланцюгами один до одного і відвезли в концентраційний лагер в Кривій. З Кривої біля Хуста в’язнів відвезли в інший табір «Ворю Лопош» біля міста Ніредьгаза. Якщо когось цікавить табірне життя в ньому прочитайте Гренджу Донського, який детально це описав. У середині літа арештантів звільнили. Багато з них на все життя підірвали здоров’я. Через кілька місяців військову адміністрацію замінили цивільною. Місто приєднали до угорської території. Головним жупаном Ужгородського та Угочанського комітату призначили Севлюшського адвоката Шімонфолві.  Розпочалося життя в нових умовах. В школах запровадили навчання угорською мовою лише в горожанській школі були класи з «угро-руською» мовою навчання. Був відкритий торговий технікум. Ферментаційний тютюновий завод, на якому працювало 850 чоловік, закрили, а його будівлі були використані під військові казарми.         Особливо важко прийшлося широким масам трудящих в місті і комітату в роки війни, тягар якої впав на плечі робітників, ремісників, селян. Нескінченні реквізиції, нестача продуктів і скачок цін на них ставили в нестерпне становище і без того бідних трудівників.         В роки чорної реакції, незважаючи на великі труднощі і небезпеку, комуністи перейшли на підпільне становище, проводити роз’яснювальну роботу серед населення, викривали фашистський режим. В місті діяла партійна група і підпільний окружком партії, який очолював робітник-швець Г. Вальберт.         Однією із форм протесту проти окупаційного режиму був перехід населення (в основному молоді) в СРСР. Першими в Радянський Союз в 1940 році перейшли С. Ромочуський, Ф. Дорогій, М. Філекі, П. Кляп, М. Танчинець. Потім вони воювали в рядах 1-го Чехословацького армійського корпусу генерала Л. Свободи.         Хочу привідкрити деякі аспекти як чехословацький уряд у вигнанні під керівництвом Е.Бенеша в Лондоні захищав інтереси наших земляків, які 20 років були громадянами Чехословакії. Трохи історії телеграфним стилем. 18 липня 1941 року. В Лондоні підписаний договір між урядом Чехословакії у вигнанні і СРСР, яким було встановлено дипломатичні відносини між ними. Радянський союз погодився сформувати чехословацьке військове угрупування в СРСР. Там же були виписані домовленості про ув’язнених русинів у таборах Гулагу, які могли влитися у військо як громадяни Чехословакії. Але тут почалася підкилимна боротьба. Підписана угода дозволяла начальнику чехословацької військової місії в СРСР полковнику Геліодору Піка вимагати від радянського уряду звільнення з концентраційних таборів русинів-закарпатців. Радянський уряд до виконання цього пункту підійшов неохоче, а тут проти їх звільнення виступила чехословацька комуністична еміграція у Москві. Їхньою аргументацією було те, що русини заражені антикомунізмом і фашизмом які ще посилилися під час їх перебування в лагерях. У військових підрозділах вони стануть деструктивними елементами. 7 грудня 1941 року. Полковник Г.Піка звернувся до Л.Берії з вимогою виконання домовленості. 3 січня 1942 року. Президія Верховної Ради СРСР ухвалила амністію інтернованим і ув’язненим чехословацьким громадянам. 12 лютого 1942 року. Більшість русинів залишається в таборах з того приводу, що їх радянські органи визнали за угорських громадян. Полковник Г.Піка, який вів перемовини з генералом Панфіловим привів контраргумент, що ті громадяни втекли в Росію до угорської окупації Підкарпатської Русі, і всі вони до 30 вересня 1938 року мали чехословацьке підданство. 6 березня 1942 року. Полковник Г.Піка проводить переговори з представником НКВС майором Г.Жуковим про звільнення русинів з Гулагу. Жуков аргументував що тим людям не можна довіряти. На це Г.Піка дав особисті гарантії, що русини налаштовані проти Угорщини та Німеччини. Тоді Г.Жуков почав вимагати щоб йому був представлений поіменний список русинів, добре знаючи, що зробити такий документ важко і потребує багато часу. Помічник Г.Піки, поручик Андрій Патрус, через декілька місяців після відвідин 29 лагерів Гулагу подав список на 20 тисяч русинів. 24 березня 1942 року. Г.Піка звернувся до президента Бенеша про організацію пропагандистської кампанії за звільнення русинів із тюрем із залученням Великобританії, США та використання світового з’їзду русинів, який мав відбутися в США. Це повинно було полегшити участь ув’язнених закарпатців. 5 жовтня 1942 року. Радянський представник при чехословацькому уряді в Лондоні Богомолов при перемовинах із міністром І.Феєрабендом сказав : «Радянська сторона проти створення підкарпатських підрозділів при нашій бригаді в Росії. Вважаємо підкарпаторусів за неприятелів так як вони воюють проти Радянських військ в складі угорської армії. 19 листопада 1942 року. Президія Верховної Ради СРСР схвалила декрет «Про амністію втікачів із Угорщини карпаторусинів, українців і словаків, які до розчленування Чехословаччини були її громадянами.» Початок березня 1943 року. Чехословацький корпус з уральського Бузулука від’їхав на фронт. В ньому було 974 воїнів і офіцерів. В їх числі було 264 русини з них 2 жінок. Ось так формувався корпус  Людвіка Свободи. Про це нам знати було суворо заборонено а чехословацькі історики під тиском радянської цензури сором’язливо мовчали. В місті діяла Севлюшська антифашистська підпільна організація, члени якої допомагали партизанам-десантникам групи Ф. Потокі в організації конспіративних квартир і тайників для радіостанцій, придбанні документів, продовольства, виконували роль зв’язківців. В лютому 1944 року карателі напали на слід підпільників. 17 червня 1944 року після жорстоких катувань в застінках контррозвідки і тюрмах окупанти на центральній площі міста публічно розстріляли найбільш активних учасників антифашистського підпілля – севлюшських патріотів – О. Гандеру, М. Гичку, М. Форкоша, С Форкоша, Є. Лейзмана, Є. Лебовича, М. Шварца. Їх поховали у спільній могилі міського кладовища (по нинішній вулиці Вакарова). Весною 1946 року їхні тіла були ексгумовано і перевезено на площу Миру, де споруджено пам’ятник, а на місці розстрілу встановлена меморіальна дошка.         Не можна обійти мовчанням і про становище єврейського населення . В кінці квітня 1944 року міські власті створили гетто для євреїв. Воно займало територію в межах теперішніх вулиць Шевченка, Франка, Української та Пушкіна. В кожному єврейському будинку, в кожній квартирі з’явився уповноважений міських властей у супроводі жандармів. В їх жильців відбирали золото і срібні речі, гроші, а самих відправляли в гетто. Тут вони під відкритим небом перебували майже місяць, а потім нещасних відвозили в табори смерті в основному в Освенцім. Усе рухоме майно – меблі, посуд, одежу, взуття, транспортні засоби звезли в синагогу. Частину добра розпродали, іншу – розграбували. В кінці травня 1944 року трьома ешелонами з вокзалу Севлюша було вивезено 9840 євреїв, з яких 95%загинуло.         24 жовтня 1944 року наше місто визволили війська четвертого Українського фронту, воїни 138 стрілкової дивізії (командир-полковник В. Є. Васильєв) 17-го гвардійського корпусу (командир – генерал-майор О. І. Гастилович). Ось як описала цей факт моя бабка яка жила по вул. Копанській: «З сторони Копані появився невисокий солдат з автоматом наготові, вів за уздечку коня. Я ще таких людей не бачила – криві ноги, вузькі очі, темне лице, стало страшно, чистий песиголовець.Але він спитав: «Бабушка, немцы есть?» Я заспокоїлася і сказала «Втікли!» Він дав сигнал і в город вкотилася дивізія. Війна не нанесла Севлюшу якихось істотних руйнувань. Але за ці роки в демографічній структурі відбулися значні зміни. Багато жителів Севлюша і району загинуло в фашистських тюрмах, концтаборах. Певна кількість населення покинула місто, переселившись в результаті військово-політичних змін в інші країни. Війна нанесла страшний удар по Єврейській общині. Прихід Червоної Армії негативно позначився на угорському населенні. Сталінський режим став причиною значних репресій як серед угорців, так і серед німців, українців Закарпаття. Це не минуло І Севлюша.         І накінець про долю Угочанського комітату. Зараз його територія поділена так: на заході – 0,1 квадратних кілометрів неугідь належить Угорщині і входить до складу Соболч-Сотмар-Берег області. Південна частина відійшла Румунії і входить до складу Сотмарської області. Після розпаду Радянського Союзу північна – належить Україні, найбільша – Виноградівському, менші Хустському і Іршавському районам. І. Біланчук Житель м. Виноградова

Легенди Виноградівщини

Легенди Виноградівщини

У самих витоків!

«Угоча не коронує!!» – так, в свій час, заявляв про себе найменший комітат (адміністративна одиниця) Угорського королівства. Відповідна система поділу зародилась ще в X ст., за короля Іштвана V. Розширюючи свою територію, королівство поповнювалось і новими комітатами. Зокрема вже в XIII ст. на території сучасного Закарпаття існували нові утворення: Унг (або Ужанський; центр – Унґвар, сучасний Ужгород), Берег (центр – Береґсас, сучасне Берегове), Угоча (центр – Севлюш, сучасний Виноградів), Мараморош (центр – Хуст, пізніше – Сигіт, нині Румунія). Така система існувала досить довго і лиш післяпоразки Австро-Угорщини в Першій світовій війні традиційна комітати були скасовані.   Уґоча в письмових джерелах вперше згадується в другій половині XII ст., як королівський мисливський маєток (угор. Ugocsai erdőispánság). У 1299 році королівський комітат набув статусу дворянського – з відповідними привілеями для місцевої знаті. На чолі комітату стояв ішан, що призначався на певний термін самим королем. Одночасно ішпани були і доглядачами головного замку комітату. У періоди посилення централізації повноваження голів комітатів істотно розширювалися, що призвело до появи нового титулу голови комітатського адміністрації – Феішпана або Головного ішпана, який призначав свого заступника – Віцеішпана.Комітат Уґоча хоч і був одним з наймінюатюрніших з усього королівства, маючи лиш 1213 км², але одним з найбільш важливих. По його території проходив так званий, «Соляний шлях», по якому відправляли сіль з Солотвина по всій Європі. Охороняли його 2 могутні твердині, замки «Ньолаб» та «Канко». Існував і внутрішній поділ всередині самих комітатів. В Угочанському це були округи: Передтисянський (сучасний Виноградів), Затисянський (Халмеу, Румунія), Кіральхаза (сучасне Корролево).Згідно з сучасними адміністративними кордонами колишній Уґочанський комітат включав Виноградівський, невеликі частини заходу Хустського та півдня Іршавського районів Закарпатської області, а також частину сучасного повіту Сату-Маре в Румунії.Цікава легенда пов’язана з походженням назви Угочанський комітат, від назви невеликого населеного пункту Угоча (біля сучасного Сасова), що виникло десь у другій половині ХІІ століття. Коли роль центру зайняло Королево, село поступово занепадає, та згодом повністю зникає.Народні перекази дають іноді досить незвичні, ба навіть фантастичні дані.Нібито поселення Углича – Угоча було на великому острові, що знаходився нижче сучасного мосту на Затисянщині. А заснували його втікачі від жорстокого феодала Дракули із Марамороського села Угля. Нібито на острові було зведено дерев’яну фортецю, оточену земляними валами та глибокими ровами. Завданням островитян було ловити викрадачів солі із Солотвинських копалень. Одного разу велика повінь змила все, що було на острові. Поселення Углича – Угоча зникло безслідно.Так чи не так, а Угоча згадується вже в документі за 1313 рік у зв’язку з затвердженням Севлюського пароха Петра на посаді митрополита. Вдруге Угоча згадується в 1332-1337 роках у папській десятинній відомості як місцевість із власним священником.В 1715 році від короля Угорщини Карла III отримав гербову печатку з круговим написом на латині «SIGILLYM COMITATYS DE YGOCHA», яка в 1837 році підтверджена королем Фердинандом V.Герб на печатці являв собою іспанський щит, поділений на 4 поля. В кожному з яких зображено те, чим славився край. Це і гроно винограду (виноробство), риба та рак (багаті на рибу води річки Тиса), золотий жолудь із зеленими стеблом та листям (густі дубові ліси, повні дичиною). На обрамленні герба розміщено 23 жолуді. Над щитом розташована срібна лілія, праворуч та ліворуч від неї – дві червоні троянди. Лев на гербі Уґочанського комітату походив з родинного герба Перені, які не одне століття займали важливий пост – ішпана комітату, керуючи всією територією. Цей герб перейшов у спадок Виноградівському району, наступнику Угочанського комітату. Джерело: http://vinvogni.com.ua/2014-11-04-20-13-22/2014-11-04-20-26-46/item/327-u-samykh-vytokiv

 

 

 

Нариси історії с. Олешник

Олешник До 1946 року – Егреш, знаходиться в 5-ти кілометрах від районного центру і залізничної станції Виноградів. Село розташоване на болотистій рівнинній місцевості. Свою назву отримало від вільхи, яка у великій кількості росла на берегах річки Бильви, що протікала через село (вільшняк, або, ще як кажуть у народі –ольшник). Від нього пішла назва села Ольшник, а для зручності вимови – пізніше – Олешник.А Егреш – ще давніша назва села. Угорський історик Сабов Іштван пояснює назву від прізвища власника села Егреші. В народі кажуть, що за селом є водойма, яка дістала назву від імені пана Егреші, хата якого провалилася, а на її місці утворилося озеро. Від цього і пішла назва села.Є ще одна версія походження назви Егреш. Враховуючи, що село довгий час перебувало під угорською владою і державною мовою була угорська, на якій «егреш» означає аґрус. А в селі з давніх часів культивували цю ягідну культуру. Взявши до уваги, що сорт агрусу «ломикамінь болотний» любить проростати в болотистих місцях, цілком прийнятним є цей варіант.Одне з ранніх поселень, в історичних документах згадується уже в 1284 році, коли король Ласло подарував його синам Швнга – Яношу і Теке. Виявилося, що вже в цей час село було спустошено. Очевидно, поселення існувало ще раніше і його знищили татаро-монголи ще в 1241-1242-х роках. Від синів Швнга утворився рід теребешських Егрешів. Старовинний маєток у вигляді села у ХУ столітті поступово вислизнув із їх рук і частинами перейшов у володіння інших угочанських землевласників, в основному Перені.Самі Егреші знайшли притулок у Шашварі (Троснику), все більше розчиняючись в середовищі дрібної шляхти. В другій половині ХУІ століття Егреш повністю перейшов у володіння Перені. Поряд із девятиною селяни повинні були давати панові масло, сир, птицю, рибу, відбувати різні повинності: будівельно-ремонтні роботи, заготівля і накопичення місцевих будівельних матеріалів, дров, виконання охоронно-сторожової і транспортної служби. Крім того, селяни щороку сплачували поземельний податок, а державі – обов’язковий збір у державний бюджет, так звану діку – військовий податок, розміри якого мінялися.Незважаючи на труднощі, населення неухильно зростало. Так, у 1652 році в Егреші з’явився новий житель, що придбав ділянку орної землі, на прізвище Любка. Трохи пізніше, в 1663 році, в Егреші були зареєстровані нові землевласники: Чонка, Орос, Керечан. Через 4 роки (1667) прибули сім’ї Дубляка та Лендєла, а в 1690 – Свищо.Під час єпископського візиту М.Ольшавського в 1751 році в його протоколах знаходимо, що дерев’яна церква в доброму стані, вкрита шинглами, забезпечена всіма образами і книгами, двома дзвонами. У 1785 році йдеться про дерев’яну церкву, збудовану парохіянами в 1658 році. Того ж року в селі створено парохію. В 1877 році ще існувала дерев’яна церква.Віряни довгий час готувалися побудувати муровану церкву. З 1820 року завозять камінь і деревину. І тільки з 1840 починається будівництво при парохові Миколі Бачинському. ЇЇ посвятили у листопаді 1852 року на честь Різдва Пресвятої Богородиці. В 1872-1873-х роках добудували вежу. В 1896 році покрили церкву бляхою. В 1854-65-х роках побудували фару. Іконостас вирізав майстер Петро Ковалицький у 1881 році.На початку ХХ століття надмірна мадяризація не сприймалася інтелігенцією і народом, які потяглися до православ’я. Не обійшло це і Олешник. Так, Кополович Михайло Іванович, повернувшись із полону, вирішив запровадити православну віру в селі. Біля нього згуртувалося декілька людей, які критикували, що не так проводяться деякі богослужіння. Це спричинило спротив з боку пароха Миколи Русинка і більшості вірників села. 23 травня 1923 року його попросили залишити греко-католицький храм.Малочисельна громада почала молитися в пристосованих приміщеннях і почала будівництво свого храму (дерев’яного). В листопаді 1925 року завозять дерево та камінь. Допомогу деревом надавали і греко-католики, грошима і матеріалом допомагали євреї, угорці з навколишніх сіл. І вже на празник Різдва Пресвятої Богородиці храм було освячено.З 1933 по 1946 рік парохом греко-католицької церкви був Андрій Фачкович, який 9 лютого 1949 року перейшов до православ’я. З 1946 по 1949 рік у селі служив о. Іван Ченгерій. У зв’язку з забороною греко-католицької церкви в 1949 році, він разом з отцями Іваном Маргітичем, Іваном Романом, Петром Оросом та Іваном Горінецьким ідуть у підпілля. Після арешту отців Івана Маргітича і Івана Романа та звірячого вбивства о. Петра Ороса, він з о. Горінецьким залишається в підпіллі. Не витримавши навантажень і на основній роботі, і в підпіллі, його звалив інсульт. Прикутого до ліжка забрав до себе побратим по підпіллю священик Іван Бровдій. Іван Ченгерій помер у Боржавському у 1992 році.Із забороною греко-католицької церкви храм перейшов у підпорядкування Московського патріархату. Потрібно сказати, що і поміж православних не було єдності. Так, не змогли домовитися ті «корінні православні», які ще в 1923 році відійшли від греко-католиків з «новими православними», які стали ними після 1949 року. Перші відвідували свою дерев’яну церкву, а другі – муровану «греко-католицьку». Так тяглося до 1961 року, коли райком партії дав вказівку знести дерев’яну церкву, щоб зменшити кількість культових споруд на території району.В 1990 році, після реєстрації греко-католицької громади, вони почали вимагати повернення храму. Щоб зберегти спокій, в Олешнику було прийнято розумне, на перший погляд, рішення – почергове богослужіння в церкві, але православні зірвали цей непоганий задум. Йшли довгі і гарячі дебати. Греко-католики вимагали почергового моління, православні на це не погоджувалися.Намічалися різні конфліктні ситуації, тому влада прийняла досить виважене рішення: діючий храм закрити і опломбувати до закінчення будівництва нової православної церкви. Православні молилися в притворі, а греко-католики – біля дзвіниці.Було вирішено побудувати нову церкву на місці дерев’яної, яку знесли у 1961році. Будували всім селом. Велику допомогу надавала районна влада, голова кооперативного господарства Любка Михайло та і вірники обох конфесій, бо всі хотіли здійснювати богослужіння в комфортних умовах. Уявіть собі, як відстояти службу на морозі, особливо для дітей і старших людей. 5 серпня 1993 року майно комісійно поділили без усяких ексцесів. 6 серпня храм було відкрито, а 8 серпня була проведена Божественна літургія. Роботи на цьому не припинилися: проводилася газифікація, спорудження фари, тощо.Розбіжності між старими і новими православними продовжувалися. Так, 23 листопада 1996 року на зборах православних було прийнято рішення зареєструвати громаду в Українській православній церкві Київського патріархату, 25 листопада це було офіційно зроблено, але далі цього не пішло.В 1919 році в селі засновано євангелістську громаду. ЇЇ засновниками були Іван Андрашко та Іван Попович. Іван Андрашко керував громадою до 1949 року. Після цього пресвітером обрано Павла Андрашко, який керував євангелістами аж до 1996 року. Після отримання Україною незалежності, 1 травня 1990 року було розпочато будівництво Дому молитви, яке закінчили через чотири місяці. Зараз пресвітером служить пастор Андрашко Михайло Михайлович.Під час австро-угорського періоду велике значення для Егреша мало введення в дію 23 грудня 1908 року однієї із ділянок (Виноградів-Хмельник) Боржаводолинної вузькоколійної залізниці протяжністю 19км. Першою її зупинкою після Виноградова став Егреш. Це сприяло економічному піднесенню села. Насамперед, декілька десятків чоловік влаштувалися на роботу професійними залізничниками – вошутістами, боктерами і мали на той час дуже пристойні зарплати. По -друге, полегшився зв’язок із Виноградовом і Іршавою, не було перешкод для вивозу вирощеної продукції, а пізніше сотні людей могли влаштуватися на роботу в Виноградові.Рух поїздів, особливо у радянські часи, був узгоджений з режимом роботи установ, заводів і фабрик. На жаль, мусимо констатувати, що вузькоколійка у наш час приходить до своєї кончини, і в першу чергу, через економічну неспроможність.Результати перепису населення в Олешнику в 1921 році мали такий вигляд. В 142 будинках проживало 1847 чоловік, в т.ч. 889 мужчин і 958 жінок. За національністю: 1 чехословак, 1774 русини, 24 угорці, 47 євреїв. За віросповіданням: 5 римо-католиків, 1654 греко-католиків, 5 євангелістів, 113 православних, 70 іудеїв.На території села були 2 млини.12 лютого 1939 року відбулися вибори до першого сойму Карпатської України. В них активну участь взяли і жителі Егреша. За Українське національне об’єднання проголосував 961 виборець з 1181 жителів, які взяли участь у голосуванні.З середини березня 1939 року Егреш був окупований Угорщиною. Почалися репресії. В квітні 1944 року угорською польовою жандармерією був заарештований Петро Юрієвич Копча, закатований у будапештській тюрмі Моргіткирут для політичних в’язнів.Після визволення села від фашистських окупантів (26 жовтня 1944 року) 45 місцевих чоловіків мобілізували в Червону армію – 15 із них залишилося на полях боїв. 27 чоловік із Егреша загинули в Другій світовій війні, воюючи в угорській армії. На жаль, до цих жертв потрібно ще додати і Поповича Михайла Михайловича, який у 20 років загинув у Афганістані.У боях за Олешник загинув стрілок-радист 471 штурмового авіаційного полку, старший сержант Іван Степанович Соломін. Він похований в центрі села, встановлений у 1981 році пам’ятник спроектував Микола Ігнатик.Після війни в селі, як і по всюди, розпочалася колективізація. Зараз багато людей вважає, що колгоспи – це панацея від усіх бід в сільському господарстві і поблажливо ставляться до тих форм і методів, якими людей змушували вступати в колективні господарства. Сьогодні можна почути, що під час колективізації на Закарпатті не було жодного випадку насильства. Покажемо деякі із форм примусу на прикладі Олешника.Кирило Кополович у 1948-1949-му роках навчався в Ужгородському університеті разом із сином Йосипа Сойки – Іваном. Викликали їх декани – вони вчилися на різних факультетах – і дали строк, протягом якого вони мали принести довідки з сільської ради, що їхні батьки записалися в колгосп. Якщо такого документа не буде, значить, вони не будуть більше студентами.А ось що розповідає ветеран Великої Вітчизняної, один з перших колгоспників Юрій Гергель: «Коли вже засівали колгоспні землі, то засівали підряд – і того селянина, що вступив у колгосп, і того одноосібника, чия земля була поряд. Заперечувати ніхто не пробував. Так само збирали перший урожай. Колгосп не визнавав меж, тому збирали урожай по всьому полю. В 1949 році колгоспники мали дуже хорошу оплату за роботу. Адже записалося було в колгосп не багато, а урожай зарахували і той, що був зібраний на ділянках одноосібників. Волею, не волею в 1950 році в колгоспі були ті одноосібники, землі яких межували з колгоспними.»Надійним методом вербування в колгосп був страх. Особливий терор використовувався до одноосібників, які не хотіли в колгосп. Ось витяг із вироку Закарпатського обласного суду по кримінальній справі на Сойку С.І. за несплату сільськогосподарських податків.Сойка Семен Ілліч, 1888 року народження, уродженець і мешканець села Олешник, із селян- куркулів. 17 червня 1948 року йому було вручено зобов’язання на здачу зерна в кількості 682кг. Підсудний і сам не заперечував, що за ним числиться недоїмка по поставці зерна в кількості 23кг. Підсудний мав у своєму користуванні понад 25га землі. Радянська влада відразу відібрала від нього 8га землі, яка була розділена між безземельними громадянами села Олешник, а в 1949 році зісталось за підсудним Сойка 8,53га землі. Підсудний мав найману силу і віддавав ще раніше землю в оренду Судова колегія вважає, що вина підсудного повністю доведена, тому він повинен понести сувору міру покарання. Його позбавили волі терміном на 10 років, без поразки в правах, з конфіскацією всього майна.Вказаний вирок Сойка С.І. оскаржив 9 лютого 1949 року у Верховному суді УРСР, який прийняв ухвалу: «Касаційна справа не заслуговує на увагу.» ЇЇ залишили без задоволення. Члени судової колегії Верховного суду свідомо не врахували той факт, що в користуванні Сойки вже давно не було 25га землі, а лише 8,53га, як і не було потреби в найманні робочої сили. Але основною причиною, все ж таки, було нагнітання страху в одноосібників.Найлегше записувалися в колгосп колишні безземельні. У 1945 році їм наділили землю, але то земля була «давана». А «давана» – ніби не твоя, як дали так і забрали. Інша справа, коли ти купив ту землю за свої кровно зароблені гроші. Ще й зараз старші люди безпомилково вгадують колишні межі своїх земель. Особливо важко було першому поколінню, тепер уже не селян-землевласників, а колгоспників, які боляче сприйняли ці знущання над собою і своєю годувальницею. Було знищено серцевину існування і самого селянства – його безмірну прив’язаність до землі, цинічно знято ореол святості, якою наш народ завжди її наділяв.Але, тим не менше, життя йшло вперед. Місцевий колгосп «Нове життя», завдяки нещадній експлуатації колгоспників, їхній добросовісній праці з кожним роком мав певні успіхи, особливо у вирощуванні зернових. На значних площах збирали по 40-43ц пшениці з гектара. На кожний трудодень наприкінці року видавали по 3кг зерна. Але все це здійснювали на фоні суцільних боргів.В 1961 році сума непогашеного фінансового зобов’язання перед державою складала 1млн. 700 тис. карбованців, в 1963 році борг був скорочений вдвічі. І лише через 20 років існування колгосп почав виходити на самоокупність. Це стало можливим, коли в районі почався бурхливий розвиток підсобного господарства на селі. Воно давало майже стільки прибутків, як і основна діяльність. Не залишилися осторонь і в Олешнику: діяли колгоспні млини, олійниця, тарний, швейний, сувенірний цехи.Потрібно відзначити, що багато уваги приділялось поліпшенню орних земель. Осушувалися численні мочари, проводився їх дренаж, прокладалися системи осушувальних траншей. У такий спосіб у природи було відвойовано понад 150га землі. Звичайно, це нібито і непогано допомогло господарству. Але вже зараз дається взнаки втручання людей у регуляцію природних процесів.Міліють і висихають річки, потічки і струмки, пропадає вода в колодязях, знижується рівень підземних вод. Було б необ’єктивно звинувачувати у цьому тодішнє керівництво господарства, ці плани були прийняті і профінансовані на найвищому рівні. В житті часто так трапляється, те, що ми сьогодні рахуємо перемогою, своєю удачею, в майбутньому обертається мало не трагедією.Під кінець 80-х років стався суттєвий спад у господарюванні, зупинити який не вдалося: наростала заборгованість, занепадало виробництво, втрачалися цілі галузі.В часи незалежності довелося переходити на нові форми господарювання. В 1996 році колгосп був реорганізований у кооперативне підприємство «Нове життя». Всі, хто працював у колгоспі, отримали двохгектарні земельні паї. 92 колишні колгоспники, які захотіли господарювати самостійно, дістали землі в натурі. 306 колишніх колгоспників стали членами кооперативу, здавши в оренду свої земельні наділи. З самого початку були певні успіхи в роботі. Але зараз не вдається загальмувати падіння виробництва, кооператив бореться за виживання.Олешник – одне з найбільших сіл району, в ньому проживає 4721 чоловік. Починаючи з чехословацьких часів, дуже багато сельчан працювали у Виноградові на самих різних роботах. Особливо ця тенденція посилилася в радянські часи. Майже на кожному промисловому підприємстві працювали олешницькі чоловіки та жінки, а комбінат хлібопродуктів був для них базовим.Немало їх було і в бюджетних організаціях, і в закладах сфери обслуговування. Це пояснюється, в першу чергу, великою кількістю населення, хорошою дорожньою інфраструктурою, і, не в останню чергу, підприємливістю і кмітливістю олешницьких жителів. Це саме спостерігається і зараз. Можливо, ще в більшій мірі, бо в сільському господарстві все менше робочих місць.Звичайно, дещо робиться і в селі для розвитку підприємництва. Тут успішно діють фермерські господарства Товта, Деяка, частину землі орендують, а значить і дають роботу, фермери з угорських сіл району. Діють у селі 17 продуктових і промтоварних магазинів, дві аптеки, заклади громадського харчування, які повністю забезпечують потреби жителів. Успішно працює приватне підприємство «Саламандра», що займається випічкою хліба, пошиттям взуття та швейних виробів.Та, навіть при такому розкладі, багатьом чоловікам доводиться шукати роботу в далекому і близькому зарубіжжі.З давніх часів Олешник був центром вирощування ранньої редиски. Тепер до цієї спеціалізації приєдналися ранні огірки, помідори, полуниця.Незважаючи ні на які труднощі, село розвивається, зростає, розширюється, в архітектурному плані дедалі стає красивішим. Це дало підставу жителям навколишніх сіл назвати егрешчан – пискуряниками. Чому саме так? І дійсно, якщо вдуматися, то жителі жодного села, крім Олешника, не мають персональної клички. Пискурі – в’юни, надзвичайно хитра риба, її неможливо зловити вудочкою, та в селі знайшли вихід: сплели з верболозу кошики з спеціальними пастками і успішно ловлять цю смачну рибу. Якщо, на перший погляд, у кличці є щось неприємне, то в цілому – це данина пошани людям спритним і хитрим, які знайдуть вихід із будь – якого становища.                                                                                                                                                 Іван Біланчук, Нариси історії населених пунктів Виноградівського району.Джерело : Голос Карпат

Історія, Букове

Б У К О В Е до 1946 року Фоковбіки – лежить на горбистій місцевості Притисянської долини за 8 км від райцентру Виноградів, назву отримало від навколишніх букових лісів. А назва Фоковбіки – банальне об’єднання слова фагус ( бук по- латині) і бік ( теж саме по – угорськи). В народній вимові воно трансформувалося в Фоковбіки.Відносно молоде поселення. Перша офіційні згадка датується 1784 роком. В 1847 році описана дерев’яна церква. В 1868 році побудовано муровану церкву св. Івана Передтечі. В 1949 році церкву перепідпорядковано Українській Православній Церкві Московського патріархату. В 1974-1975 роках її оновлено. З 1991 року в селі служить о. Павло Староста. Своїм відношенням до душпастирської роботи він заслужив авторитет і шану односельчан, до церкви потягнулися люди. Стара, навіть переобладнана, церква не поміщала всіх вірників. Тому в 1997 році було розпочато будівництво нової церкви, яке здійснювалося виключно за кошти прихожан. В 2008 році нову церкву св. Івана Передтечі освятили. Про авторитет о. Павла свідчить і те, що протягом десяти років він благочинний Великоком’ятівського округу. Не можна не візначити великий вклад в реконструкцію церкви в 1974-1975 роках куратора Андрія Андрійовича Старости. Ще більшою була його роль при зведені нової церкви. Саме завдяки його організаторським здібностям, природженому вмінню здійснювати складні будівельні роботи, а таких було не мало, вдалося успішно ввести в дію храм. І після цього він керував заміною іконостасу і всіма необхідними столярними роботами.Згідно чехословацького перепису населення, в 1921 році в Буковому було 26 будинків, проживало 133 особи, з них 62 чоловіки та 71 жінка. По віросповіданню: 110 греко-католиків та 23 іудеї. Тепер в селі проживає 2159 чоловік.Букове було бідним селом, ще в 1966 році майже половина села була забудована старими хатами, в основному під соломою. Воно було відоме і як, другий після Широкого, центр самогоноваріння, особливо сливовиці. За досить короткий час виросли сучасні будинки, невпізнанно змінився благоустрій села. Сприяла економічному піднесенню села вдало вибрана спеціалізація населення по ранньому вирощуванню полуниці. Схили горбів, на яких розташоване село, ідеально підходять для вирощування цієї культури. Допомогло і те, що в Буковому була бригада радгоспу “Виноградівський”, в якому заробітки були більш стабільні і вищі, ніж у колгоспах.Зараз більшість буківчан займаються вирощуванням полуниці, правда, останнім часом її монополію потіснили капуста, помідори, перець, баклажани. Появилася нова вигідна сфера – вирощування квітів. Жителі села, як справжні економісти, вибирають собі ту культуру, яка є найбільш вигідною і найменш трудозатратною. Багато буківчан в сезон займаються збиранням грибів, дикоростучих, особливо ожини. Це досить помітно поповнює їх сімейні бюджети. Є декілька сімей, які роблять віники.Потрібно окремо підкреслити, що в Буковому є декілька джерел питної води, яка славиться на весь район. Багато виноградівчан беруть воду для своїх харчових потреб саме звідси.Незважаючи на свою молодість, уже відомою постаттю в літературних колах стала уродженка села Світлана Кедик. Вона перемогла в міжнародному літературному конкурсі “Коронація слова” в номінації “Роман” із циклом казок “Зірочка”. В 2012 році вийшла її книжка “Світ добра”. Зараз вона працює над новим романом “Сповідь заміжньої жінки”.                                                                                                            Іван Біланчук, м. ВиноградівДжерело: Голос Карпат

 

Нариси історії села Мала Копаня

МАЛА КОПАНЯЗнаходиться на відстані 6,5 км від районного центру, в передгірській частині у вузькій улоговині між горами, на схилі, що спускається до Тиси. Надзвичайно цікаве місце з точки зору праісторії. На околиці села збереглося городище – рештки укріпленого поселення північно-фракійського племені даків(І століття до н.е. – початку ІІ століття н.е.). Даний центр займав важливе стратегічне положення, контролював Хустські ворота і через них підходи до солотвинських рудників. Тут же проходив соляний шлях по Тисі, який вів на Дунай. 5-гектарне городище оточував земляний вал і дерев’яний паланок.З 1977 року городище досліджує В. Котигорошко. Тут, на площі 7 тис. кв. м, розкопано 30 жител і 79 господарських та виробничих будівель. Знайдено 70 цілих посудин, знарядь праці (ковальські кліщі, пробійники, зубила, долота, серпи, коси, ножі, зброю, прикраси із срібла, бронзи та скла). Під час розкопок 2013 року знайдено понад 100 посудин, знарядь праці, зброї і дорогоцінних прикрас. Городище загинуло, орієнтовно, під час війни даків з Римом в 105-му-106-х роках н.е.Теперішнє село вперше згадується в документах в 1438 році як власність баронів Перені. Про походження назви села дивіться в статті «Велика Копаня». В 1775 році згадують стару дерев’яну церкву, збудовану в 1474 році, котру багато разів поправляли, того ж року засновано парохію.У візитації єпископа Ольшанського в 1751 році згадується дерев’яна церква з вежею, двома дзвонами, прикрашена образами Діви Марії, Спасителя, св. Миколая і св. Василія. У 1797 році державна комісія постановила будувати в селі кам’яну церкву. Дерев’яна церква стояла до 1864 року, коли за священика Андрія Ференчика завершили спорудження мурованої базилічної церкви, розпочате в 1860-му році. На завершеній вежі викладено 1903-й рік – дату покриття бляхою. Іконостас ХІХ століття налічує 42-і ікони. Потрібно відзначити, що довгий час церква всередині була лише побілена. Розмальовувати церкву розпочали лише в 1954 році. У приторі церкви зліва на стіні був напис, що храм прикрашений виноградівським художником Егрі Іваном Карловичем, завдяки благородним жертвам благочестивих вірників і великим зусиллям церковного куратора і касира Баника Івана Івановича, його помічника Чутори Михайла Івановича. Закінчили розмалювання церкви в 1956 році на Покрови пр. Богородиці за активної участі церковних кураторів Костьо Василя Васильовича, Дубровки Юрія Івановича, голови церковної ради Микуляка Андрія Івановича і ревізора Шелемиха Павла Васильовича.У 1994 році всю церкву, за винятком невеликої площі під дзвіницею, перекрили етернітом. Але в 1997 році над селом широкою смугою пронісся буревій, який повалив дерева в лісі і повністю зніс покрівлю церкви (спочатку зірвало бляху під дзвіницею, яка далі поламала етерніт та частково дерев’яні елементи покрівлі). В екстреному порядку взялися за облаштування даху. Справа ускладнювалася економічною кризою в державі, величезною інфляцією. Райдержадміністрація виділила певні кошти, збирали їх і вірники, але цього було мало. Тоді о. Даниїл Бендас звернувся до німецької благодійної організації «Кіргей-нот», яка виручила малокопанчан – в тому ж році церква була перекрита бляхою.Із становленням радянської влади місцевий парох Антон Бачкай пристав на православ’я. Але у 1956 році, коли почали повертатися засуджені греко-католицькі священики, не витримавши докорів совісті, він заявив у православний єпископат, що знову повертається в лоно греко-католицької церкви. Як і слід було чекати, його заарештували і в 1957 році засудили до семи років таборів. Повернувшись у 1961 році з таборів, він завжди був у полі зору працівників КДБ. Йому вдається влаштуватися на роботу в місцевому колгоспі, де працював до виходу на пенсію. Після легалізації греко-католицької церкви в 1991 році, храм повернуто її вірникам. Довгий час в селі служив о. Даниїл Бендас, стараннями якого на головному фасаді встановлено мармурову дошку з переліком усіх священиків та парохів, що служили в селі. Зараз громаду обслуговує о. Іван Кормош.Гордістю села є його уродженець Іоан Семедій – єпископ Мукачівської греко-католицької єпархії. На жаль, більшість людей дуже мало знає про нього, а він – знакова постать к Мукачівській греко-католицькій єпархії. І. Семедій віддав 54 роки душпастирській роботі, в т.ч. 40 років у підпіллі, у катакомбній церкві. 22 роки він очолював єпархію. Ще 12 січня 1979 року вся відповідальність за підпільну греко-католицьку мукачівську єпархію лягла на плечі підпільно висвяченого єпископа. Перші десять років пройшли в умовах глибокої конспірації, але він зумів згуртувати всіх священиків і вірників для основного – виживання і зміцнення греко-католицької церкви на Закарпатті.Після легалізації в 1989 році у складній обстановці єпископу вдалося відстояти самостійність Мукачівської єпархії, її статус власного права з безпосереднім підпорядкуванням Ватикану, а не Львівському Верховному Архієпископу. Довелося вести боротьбу із частиною свяшенослужителів єпархії та високопоставленими дипломатами Апостольського Престолу, які намагалися провести у життя ідею об’єднання. Але непохитний Іоан Семедій витримав багаторічний дипломатичний тиск згори і зумів протистояти намаганням частини духовенства увійди до складу Української греко-католицької церкви.Єпископ Іоан зумів у короткий час укласти статут єпархії, належним чином зареєструвати його у місцевих органах влади і зареєструвати його в Ватикані. Він вирішив ще одну болючу проблему – подолав великий дефіцит священиків в єпархії, особливо в селах з угорським населенням. Одним із способів розв’язання стало відродження Духовної Академії, а пізніше на вулиці Минайській в Ужгороді були побудовані нові корпуси Академії. Єпископ Іоан Семедій у червні 1995 року започаткував і успішно завершив у червні 2001 року унікальну справу в історії Мукачівської єпархії – процес беатифікації (зарахування особи до лику блаженних) єпископа Теодора Ромжі, закатованого у 1947 році. Помер владика Іоан у 2008 році і похований у Малій Копані.В цілому населення М.Копані позитивно відрізняється від інших сіл більшою побожністю, твердістю у відстоюванні своєї прадідівської віри – це одне із небагатьох сіл, де всі вірники відносяться до греко-католиків. Тут свято бережуть свої традиції, які передаються з покоління в покоління.Згідно перепису населення в 1921 році, в селі у 156-ти хатах проживав 701 житель, в т.ч. 338 чоловіків та 363 жінки. За національністю 1 чехословак, 687 русинів, 8 угорців, 5 євреїв. За віросповіданням 22 римо-католики, 647 греко-католиків, 2 протестанти, 60 іудеїв. Зараз в селі проживає 1379 чоловік.Розташування села в передгір’ї на схилах горбів і підвищень зумовлює малоземельність, особливо орної землі. Це протягом віків поклало свій відбиток на стиль життя малокопанчан. В радянський період більшість із них працювало у Виноградові на взуттєвій , швейній і меблевій фабриках, керамзаводі. Деякі жителі були залізничниками, доїжджали до Хуста, працювали у місцевому радгоспі «Комунар». Дома вели господарство, займалися садівництвом, вирощували худобу.Зараз жителям Малої Копані живеться нелегко. Більшість чоловіків на заробітках. Як і в Буковому, тут дуже добрі умови для вирощування полуниці. Тримають у домашньому господарстві птицю, свиней. Більшість жінок працюють у Виноградові на швейній фабриці «Гроно», «Сандерсі», «Новітексі», а також у Великій Копані в фірмі «Копанські джерела». Приватний підприємець М. Шандалі відкрив у селі швейний цех, послугами якого зараз користується фірма «Мільтекс».                                                                                                                                       Іван Біланчук, Нариси історії населених пунктів Виноградівського районуДжерело: Голос Карпат

 

Нариси історії про села Дротинці

ДРОТИНЦІСело розташоване на правому березі Тиси за 5 км від районного центру і в 3-х км від залізничної станції Фанчиково на лінії Ужгород-Солотвино. Перша згадка в 1251 році – одне з найдревніших сіл району. До 1946 року – Сірма. Указом Верховної Ради УРСР від 25 червня 1946 року село перейменовано в Дротинці. Пояснити назву села Сірма досить важко. В угорській мові його значення невідоме, в турецькій мові SYRMA ( сербській SRMA), болгарській (СЪРМА), албанській (SERME) – означає золоте або срібне прядиво. Якщо виходити з цієї версії, то можна порозуміти і українську назву Дротинці, бо золоте або срібне прядиво має форму струн , дротиків. Швидше за все, прізвище власників села походить від його назви, а не навпаки – Сірмої. Вони в 1399 році вели судові суперечки із Осодфолуївськими , а 1433 – з сім’ями Бекені, Чотовгазі, Четеварі за володіння Сірмою.У 1717 році татари нанесли значної шкоди селу. Взяли в полон 30 немешів ( шляхтичів) та 51 кріпака. З них не повернулося додому 14 немешів та 13 кріпаків.До спорудження теперішньої мурованої церкви в селі була мала стара церква з дерева. Церкву розібрали після спорудження мурованої. Земельну ділянку під нею викупив селянин, який ще довго зберігав престол старої церкви. Церкву Різдва Пр. Богородиці споруджено в 1910 році. Ікони початку ХХ століття належать пензлю Юрія Вірага.З приходом радянської влади пароха села Василя Микуляка було ув’язнено в 1949 році на 25 років каторги. Повернувся 1956 року. Нині ця церква належить православним, які не погодилися на почергові богослужіння. Служить тут о. Юрій Сігеті.У 1991 році була зареєстрована греко-католицька громада, яка взялася за будівництво власного храму неподалік від старого. 1 вересня 1996 року наріжний камінь освятив єпископ Іван Семедій. Будівництво велося з ініціативи о. Тараса Ловски та його брата богослова Йосипа. Архітектором храму став Ярослав Плескач, будівельні роботи очолив Михайло Химинець. Вірники села безплатно відпрацювали понад 6000 робочих днів. Значну допомогу надали громади сусідніх сіл, а також українці з Америки та Канади.Основні роботи завершені в 1998 році. На двоярусній і мурованій дзвіниці розташували 5 дзвонів. За зразок іконостасу взяли іконостас української церкви св. Софії в Римі. Василь Рубіш вирізав його з дуба. Ікони в візантійському стилі намалював Юрій Фозекош.19 вересня 1999 року на честь Різдва Пречистої Діви Марії освятив храм єпископ Іван Семедій. Як уже згадувалось, велику спонсорську допомогу в будівництві надали вірники української діаспори з Америки і Канади, тому на свято були запрошені представники всіх штатів, які брали участь у зборі коштів. З нагоди відкриття звідти приїхали 34 священики. Владика Іван Семедій рукоположив на парохію о. Йосипа Ловску – тоді молодого священика. Тепер громаду обслуговує о. Роман Лозак.Є в селі і громада адвентистів Сьомого Дня, зареєстрована в 1994 році. Будинок молитви знаходиться по вул. Тисівській в колишньому приміщенні сільської ради. Житель села Бодов, згідно архівних документів, довів, що ця споруда належала його сім”ї. Сільрада віддала це приміщення йому, а він його продав сельчанину, який, в свою чергу, перепродав його громаді адвентистів Сьомого Дня. Обслуговує її пастор Іван Липей.У березні-квітні 1919 року в селі існувала радянська влада. Згідно перепису населення 1921 року в Сірмі на 719 га в 116 будинках проживав 661 житель, в тому числі 318 чоловіків і 343 жінки. За національністю: 1 чех, 501 русин, 72 угорці, 80 євреїв. За віросповіданням: 29 римо-католиків, 516 греко-католиків, 36 протестантів, 86 іудеїв.У роки окупації села гортіївською Угорщиною 15 місцевих жителів посадили в тюрму, де один із них помер від катувань. Значна частина військовозобов’язаних була мобілізована в угорську армію, яка вела бої з Радянським Союзом. 5 жителів села пропали безвісти або загинули: Габор Андрій Іванович 1921 р. н. – пропав безвісти в 1944 році, Гандера Юрій Юрійович 1918 р. н. – пропав безвісти в 1942 році, Орос Василь Васильович, 1905 р. н. загинув в 1942 році в Шепетівці, Ченгері Бейла Васильович, 1917 р. н. пропав безвісти у 1944 році, Шпиньович Василь Іванович, 1911 р. н. пропав безвісти в 1942 році.Після визволення Сірми ( 24 жовтня 1944 року) 33-х жителів призвали в ряди Червоної армії – 6 із них загинули в боях: Козьма Іван Іванович, 1925 р. н., загинув 19 квітня 1945 року в Чехословаччині, Сурдюк Василь Іванович, 1925 р. н., загинув 8 лютого 1945 року в Татрах, Товт Іван Іванович, 1926 р. н., загинув 19 березня 1945 року в Чехословаччині, Химинець Михайло Степанович, 1904 р. н., загинув 29 березня 1945 року, похований на дуклянському цвинтарі, Шафі Георгій Васильович, 1905 р. н., загинув 26 березня 1945 року у боях за Моравську Остраву., Ягер Василь Васильович, 1925 р. н., загинув 5 вересня 1945 року.У Дротинцях знаходилося відділення радгоспу “8 Березня” ( центральна садиба була в місті Виноградові). Спеціалізація – городні культури і овочі, під це було відведено 72 га землі. Вирощували і зернові ( в основному кукурудзу і пшеницю), було налагоджено виробництво кормів. Тваринництво м’ясо-молочного напряму.Зараз в селі проживає 2026 чоловік. Традиційно склалося так, що його жителі в радянський час були працевлаштовані на заводах пластмасових- сантехнічних та залізобетонних виробів, комбінаті хлібопродуктів. Але після різкого скорочення на цих підприємствах більшість із них залишилося не при справах. Жінки, особливо швачки, працюють в місті, а чоловіки переважно виїжджають на заробітки в Росію. Склалася парадоксальна ситуація – за час незалежності в селі ростуть будинки, які будуються за рахунок заробітчан. Будинки не прості, в архітектурному плані дуже вдалі, із застосуванням сучасних технологій будівництва і оздоблення.Мабуть, жодне село в районі не може похвалитися такими дитсадком і школою, які стали до ладу за останній час. Звичайно, велику роль відіграв у цьому і депутатський актив, і голова сільської ради Богля М.М. Відомий він і тим, що вперше в Україні створив і зареєстрував у 2005 році в селі Асоціацію голів сільських та селищних Рад України. Вперше в районі, ще в 1995 році, в селі здійснили роздержавлення радгоспу.Приємно, що в Дротинцях з повагою ставляться до своїх знаменитих людей. Є тут вулиці Гандери, відомого казкаря, В. Костюка – музиканта і композитора. Уродженцем Дротинців є генерал-майор податкової міліції Степан Степанович Богля, який зараз проживає на Вінниччині.І в цілому жителі села – покладисті, роботящі люди. Найкращу характеристику їм дав православний священик о. Юрій Сігеті, який уже 16 років служить у цьому населеному пункті: “ Це скромні трударі з міцними моральними і духовними устоями і з почуттям власної гідності.   ІванБіланчук, Нариси історії населених пунктів

Історія Виноградівщини: Фанчиково

Король закохався в юну місцеву красуню і пестливо називав її Фончіко. Потім біля хатини єгеря почали поселятися інші сімї, що дало початок новому поселенню – Фончіко.До 1946 року Фончіко. Розташоване в басейні ріки Тиси за 8км від районного центру. В селі знаходиться залізнична станція на лінії Ужгород-Королево. Центральна вулиця примикає до автомагістралі Ужгород-Рахів.      Свою назву село, імовірно, отримало від прізвища ішпана Фончіко (Фончко) із роду Гунт-Пазманів, якому землеволодіння із селом ,дісталося від брата Мігая, в свою чергу, в 1303 році він відпустив його іншому братові Мартону. Нащадки Мартона були фанчиківськими дворянами.        За іншою версією, на місці теперішнього села були густі нетрі, чащі, ліси, куди любив приїжджати на полювання король Матяш. Там була хата місцевого єгеря, в якого була дочка Фоні (Фончі). Король закохався в юну красуню і пестливо називав її Фончіко. Потім біля хатини єгеря почали поселятися інші сімї, що дало початок новому поселенню –  Фончіко.      Село протягом століть багато разів знищувалося, а потім знову відбудовувалося. Ще на початку ХХ століття його згадували, як «обрубаний населений пункт». В 1717 році татари взяли в полон 50 шляхтичів та простолюдинів, із яких лише 26 повернулися додому. В селі постійно йшла міграція, про що свідчать нові прізвища кріпаків. Із 1632 по 1695 рік тут були такі прізвища: Мігай, Онтол, Валла, Кочіш, Локотош, Коста, Сас, Чутко, Біко, Ийлеш; 1695 рік – Баторі, Чепері, Кейс, Кезеш, Нірі, Помар, Сенєш, Кота, Петайт; 1715-1775 роки: Фанта, Куруц, Санісло, Каньо, Мийгеш, Білей, Дочейніч, Кушінскі, Лущак, Макар, Шіпош, Тарішка,Борбей, Густі, Газдик, Котлан, Кутнич, Лемак, Сербак, Русолович, Корпош, Орос, Пушкаш, Товт, Урбан.      Фанчиківська греко-католицька громада належить до найдревніших парохій кроаю. В шиматизмі 1908 року вона була філією підвиноградівської з 1693 року. З 1747 року покровителем церкви була сім’я Поган, з 1814 року вона була у спільному володінні декількох власників. З 1821 року церковна громада була зарахована до тих, що її могли підтримати будь-які благодійники. Це значить, що, спочатку, церква повністю залежала від поміщиків, які її фінансували, але без їхньої згоди єпископ не міг призначити священика на приход, а з 1821 року це стало прерогативою єпархії.      В 1741 році в описі згадується  дерев’яна церква, вкрита соломою, парохія того часу була пристойною громадою із 40 сімей. На її древність вказує запис ,зроблений в 1821 році – parochia antique. Греко-католицька громада здійснювала свої богослужіння в дерев’яній церкві до 1902 року. 26 жовтня цього року єпископ Юлій Фірцак освятив теперішню муровану церкву, збудовану, в типовому базилічному стилі зусиллями священика Андрія Сабова та кураторів Георгія Параски і Андрія Неймета. Храм посвячено на честь Вознесіння Господнього. В радянські часи церква діяла як православна. В 1991 році її повернули греко-католикам.      Кількість греко-католицьких вірників зростала динамічно. Якщо в 1747 році було 30 сімей, то в 1792 році – вже 494 вірників, в 1915 – 504, а в 1947 році – 730 греко-католиків. З 1806 року богослужіння велося на церковнослов’янській мові. Між 1825 і 1861 роком літургія велася на церковнослов’янській та угорській мовах. З 1874 року по 1878 рік – на русинській мові, а після 1881 року – також на двох мовах. Природно, що з 1949 по 1991 рік служба велася виключно,на церковнослов’янській мові. Зараз це чи не єдина церква в районі, де богослужіння ведуться на двох мовах окремо.      У церкві зберігається книга «Міней» ( Почаїв 1775 рік) з дарчим написом в 1949 році від священика Андрія Грабаря.      В 1936 році біля церкви освячено хрест, замовлений за 5200 корон Андрієм Оросом та його дружиною Марією Чонкою. У 1949 році священика Івана Карпинця було засуджено на 25 років каторги за відмову перейти у православ’я. У 1956 році він повернувся додому. Зараз громаду обслуговує о. Михайло Пазуханич.      Старовинною, заснованою в ХІУ столітті є римо-католицька плебанія. Під час реформації потрапила до рук протестантів і була повернута за часів контрреформації. У вирі історичних подій була знищена і старовинна церква. Своїм відновленням, яке сталося у 1756 році, парохія завдячує самовідданій роботі єгерського каноніка Яноша Комаромі. Про піднесення парохії свідчить той факт, що певний час (1774 – 1863) її філією був Севлюш.      Великий ремонт костьолу, (в якому 120 сидячих місць та два дзвони), останній раз проводився у 1992 році. В 1996 році блискавка спричинила незначні пошкодження будови, які були виправлені ще того року. Фісгармонія костьолу встановлена у 1870 році. Початок метричних записів – 1756 рік, мова літургії – угорська. Церква освячена на честь Найсвятішого Імені Ісуса. Обслуговує громаду о. Маріо.      Реформатська громада у Фанчикові одна із найдревніших у Угочанському комітаті. Перші письмові відомості про общину згадуються в 1598 році. Тоді пастором був Фанчікі Іштван. В 1759 році, в роки тихої контрреформації, під час пасторства Уйвароші Мігая реформатів вигнали з храму католики, які до цього часу його і використовують. Під час цього процесу прийняли смерть три вірники реформати: Чебі Поган Янош, Гулачі Ласло і Поп Іштван. У ХУІІІ столітті замість відібраної церкви на пожертви вірян-реформатів побудували новий храм. Його востаннє ремонтували в 1990 році, в 1997 році – перефарбували вежу. В цьому ж році на боковій стінці встановлена меморіальна дошка на честь загиблих вірників в 1759 році.      В 1940-х роках реформатська громада нараховувала 400 членів, які господарювали на 40 га церковної землі. В радянські часи землю та парафію забрали, останню повернули в 1993 році. Про живучість і відданість традиціям реформатів Фанчікова свідчить і те, що в 1989 році відновили релігійні навчання, зараз громада нараховує 190 вірників. Обслуговує їх пастор Лорант Молнар.      Після легалізації греко-католицької церкви і передачі їй храму, православна громада була зареєстрована у державних і церковних органах у 1991 році. Спочатку вірники ходили на богослужіння в Тросник, а в 1992 році започаткували будівництво своєї церкви. За основу була взята традиційна форма храму, дах якого прикрашений за православними звичаями трьома куполами. Кураторами і активістами громади були Іван Ярема, Іван Сусик, Степан Візантій, які приклали немало зусиль, щоб збудувати церкву. Вони  були ініціаторами введеня спеціального податку для членів громади. Ці кошти скеровувалися на будівництво храму.Старші жінки, за прикладом Ганни Ситар, ходили по селах із хати до хати, збираючи пожертви на новий храм. В його спорудженні допомагали і вірники з сусіднього Тросника. О. Дмитрій, тросницький парох, закликав чоловіків не стояти осторонь, а прикласти свої знання і навики на будівельно-монтажних роботах. Фанчіківці працювали з особливим завзяттям, навіть, жінки з рук в руки передавали цеглу, розчини – одним словом,  була справжня народна будова. Тому й не дивно, що за два роки виріс красень-храм, комплексно завершений. Стіни розмалював Іоан Лях, іконостас виготовили міжгірські майстри, дзвони закупили у Воронежі. Зараз громаду обслуговує о. Михайло Кивак.      В 1851 році Елек Фийнєш писав:«Фончіко – угорське село в Берег-Угочанському комітаті, на 2,5 години ходьби від Севлюша, 689 реформатів і греко-католиків живуть у ньому, обидві громади мають материнські церкви. Землі рівнинні, в навколишніх краях рахуються серед кращих. Володіють ними багато власників».      Згідно перепису населення 1921 року в Фанчікові було 150 будинків, в яких проживало 884 мешканці, в т.ч. 434 чоловіки та 450 жінок. За національністю були 3 чехословаки, 232 русинів, 532 угорці, 93 євреї; за віросповіданням – 151 римо-католик, 460 греко-католиків, 158 реформатів, 114 іудеїв. До села належали хутори: Бонова, Чепея, Дубича, Фішера, Гортія, Кондаша, Малий, Сабова, Великий, Вейса.      Особливістю Фанчікова є те, що, після першого Віденського арбітражу через село пройшов кордон між Чехословакією та Угорщиною: ¾ села були в Чехословакії, ¼ – в Угорщині. Так тривало 4,5 місяці. 15 березня 1939 року на околиці села велися справжні бойові дії, навіть із застосуванням танків, які закінчилися перемогою угорських військ.      Під час гортіївського режиму в селі був закатований в 1939 році секретар сільської організації КПЧ М.І.Габор.      26 жовтня 1944 року Червона армія вибила із села угорські війська. 50 жителів були мобілізовані до армії, 17 із них загинуло. В липні 1945 року, згідно архівних даних, 81 чоловік із села знаходився в невідомих місцях.У післявоєнні роки в селі розміщувалася центральна садиба колгоспу «Іскра», вирощували зернові (в основному кукурудзу і пшеницю) культури. Були розвинуті тютюноводство і тваринництво м’ясо-молочного напряму.      Об’єднання населених пунктів Ухачова Тоня, Фрідова Тоня з селом Фанчіково проведено рішенням облвиконкому №155 від 15 квітня 1967 року та №431 від 30 липня 1962 року.      У Фанчікові була винокурня – ректифікаційний завод по очистці спирту, який належав Вайсу ( деякі автори пишуть Вейс). На димовій трубі є надпис: «1885», так будівельники залишають пам’ять про рік спорудження. До винокурні належало до 10га садів, в основному яблуневих. В радянський період на базі спиртзаводу був відкритий Закарпатський соковий завод  Міністерства продтоварів України. Діяв він протягом 1950-1956-х років. Його очолювали Панченко, Черниш, головним інженером був В.Фірцак. В 1957 році підприємство реорганізували і ввели до складу Виноградівського консервного заводу.Тут випускали соки і кріплені вина, деякий час – горіховку – горілку, настояну на недозрілих горіхах. Потужність цеху становила 4 тис. тон продукції, в т.ч. 1 тис. тон соків та 3 тис. тон плодоягідних вин. В залежності від сезону тут працювали 25-85 чоловік. Із 1978 року цех очолював Юрій Медвецький. Боротьба із алкоголізмом при Горбачові і економічні негаразди привели до того, що в 1989 році повністю було припинено випуск вин, а в 1993 році цех, взагалі припинив виробничу діяльність.      Поруч із цим підприємством у колгоспі побудували підсобний консервний цех. Випускав він плодоовочеві консерви і різноманітні вина, служив надійною опорою в фінансових справах господарства «Іскра». Після роздержавлення паї консервного заводу викупили московські інвестори, створивши, на базі колишнього консервного цеху, успішне підприємство «Універ». Воно мало потужності з випуску 6 млн. банок плодоовочевих консервів. Для забезпечення сировиною, укладали з населенням договори на вирощування огірків, томатів. В останні роки біля села Онок завод за сучасними технологіями вирощував баклажани для власної продукції, яку збував, в основному, в Росії. Зараз тут збудували багато нових теплиць, у яких планують вирощувати овочі для київських ринків.      Як уже згадувалося на початку статті, Фанчіково не раз переживало скрутні часи. Але завжди піднімалося, в т.ч. і за рахунок переселенців. Одним із перших відомих емігрантів був Дмитро Ленчур, який дістався Фанчікова у 1887 році з села Тюшка Міжгірського району. Купив великі наділи землі, створив сім’ю, яка має багато славних нащадків, в т.ч. і Михайла Ленчура – організатора рентгенорадіаційної служби на Закарпатті.      Значна кількість переселенців була із Боржавського. Сталося так, що в 1945 році, коли ділили землю, згідно земельної реформи в Закарпатській Україні, в Боржавському, де мало землі, її не вистачило для всіх. А у Фанчікові, звідки вивезли багато євреїв, на хуторах Фріда і Вейса були, навіть, житлові приміщення для наймитів і велика кількість землі. Цим скористалися чингавчани (більше 20 сімей), які переїхали сюди, поступово будуючи собі хати в самому Фанчікові. В часи, коли колгосп очолював В.Ю.Костак, з різних причин в село емігрувала друга хвиля з Боржавського, які в Фанчікові, в основному, поселилися по вул. Комсомольській.      E зв’язку з будівництвом Теребле-Ріцької ГЕС, майже вся територія села Вільшани в Хустському районі була затоплена. Біля 100 жителів села в другій половині 1950-х років переселилося до Фанчікова.  Тут вони розрослися, закріпилися, стали успішними, бережуть свої традиції і складають основу православної громади.      Зараз в селі проживає 2086 чоловік. Економічний спад в Україні привів до погіршення рівня життя людей і в Фанчікові. Як і у всьому районі, виручають заробітчани, присадибне господарство, робота в районному центрі.      Славу і визнання селу принесли відомий закарпатський художник, педагог, артист і спортсмен С.В.Кутлан , знаний футболіст, майстер спорту СССР Василь Рац. В останні роки добре про себе заявила талановита художниця, поетеса Валентина Костьо.                                                                                                                                                                                                  Іван Біланчук, Нариси історії населених пунктів Виноградівщини.Джерело: Голос Карпат

 

Нарис про історію Підвиноградова

До 1946 року Сивлившвийгордов, а в чехословацькі часи – Ардовець. Походить слово ордов від угорського «ердов» – ліс. Ця назва дає можливість твердити, що першими жителями села були королівські охоронці лісів, яких було багато навколо Севлюша. Слово «вейг» у назві села означало кінець, кордон, межу самого міста Севлюш. Назва села вперше з’являється в 1295 році, коли згадується як сусіднє село з Чорним Потоком.В переписах населення 1715 і 1720-х років село віднесли до дворянських помість, в якому поряд із власниками, угочанськими Гунт-Пазманями, вкорінилося багато дрібнопомісних дворян. Під час урбаріальної реформи були наділені землею і кріпацькі сім’ї, які в основному були русинами. Поряд з ними в немалій кількості проживали угорські немеші, тому населення села було змішаним. Так, між 1715 і 1775-ми роками в селі з’являються нові прізвища: Роман, Боднар, Негейз, Білак, Язучко, Лемак, Масланік, Квак, Форкош, Бровді, Неймет, Юрча, Поштак, Іван, Черечко, Доманич, Мондок, Петелька, Вантюх, Лендєл, Орос.Село розташоване на автотрасі Ужгород-Рахів на відстані 5км від районного центру та залізничної станції. Хоч потрібно зазначити, що за останні роки крайні будинки Виноградова і Підвиноградова майже злилися в одну вулицю.Село порівняно легко пережило татарську навалу 1717 року – з нього був забраний у полон 1 житель, який повернувся з Мараморошу. На початку 1800-х років угорський історик Сірмої пише, що тут «більшість населення, очевидно, русини, що мають дерев’яний храм і пароха свого обряду». Він також зазначив, що «поля мають придатні для обробітку, достатньо родючі, чагарники обширні, малий ліс».Релігійне життя в селі має багату історію. На самому початку 1300-х років рід Гунт-Пазманів заселяв село. Переселенці побудували в Ардові у ХІУ-ХУ століттях церкву готичного стилю, католицького обряду. Фрески в церкві були намальовані священиком Мігальом Зовардфі – нащадком роду Гунт-Пазманів.В ХУІ столітті, під час реформації, більша частина населення стає протестантами, церква переходить у їх власність. Нечисельна громада католиків стає філією Фанчикова.Після рекатолізації будівля церкви довгий час стояла в руїнах, фрески продовжували руйнуватися. Як згадує Михайло Гвоздьо в своїй книжці «Ардовець», в 1916 році цей храм потрапляє в попередній список історичних пам’яток Угорщини. З усього Угочанського комітату там зазначено всього 4 подібні об’єкти ( реформатські церкви в теперішніх Дюлі, Матієві, Підвиноградові та римо-католицька у Виноградові). В документах за 1925-ті роки реформатська церква готичного стилю згадується як відновлена і знаходиться в дуже доброму стані.В жовтні 1944 року, при визволенні села, реформатська церква була пошкоджена знову ( говорять, що постріли з Чорної гори влучили в дах і вежу). Церква в радянські часи не діяла, її хотіли перетворити на склад, але для цього потребувався ремонт. Реформатська громада була малочисельною, тому відновити храм їй було не під силу. Будівлю оголосили аварійною і прийняли рішення її зруйнувати. В 1964 році храм з фресками було знищено за допомогою важкої техніки з військової частини з Виноградова. Будматеріали використали для будівництва колгоспних ферм і хлівів.Найбільшою релігійною громадою в селі до 1949 року була греко-католицька. Існує вона з 1693 року. Довгий час парохія на правах філії належала до материнської церкви в Олешнику (Егреші). Достовірно відомо, що з 1889 року є самостійною. У 1751 році йдеться про дерев’яну церкву під шинглами з намальованими образами, а в 1775 році згадують дерев’яну церкву, збудовану у 1689 році. Дерев’яна церква, про яку є згадка в 1847 році, стояла в селі аж до будівництва мурованого базилічного храму. Перша церква стояла на місці, що в селі називають на Токачовому, наступна – на Вантюховому. Землю для нової церкви громада купила.Споруду 32м завдовжки, 14м завширшки та 33м заввишки з вежею збудували з каменю та цегли за пароха Андрія Каменського в 1910-1912-му роках. Будували церкву капітально. Про це детально розповів у своєму дослідженні Михайло Гвоздьо. Для фундаменту зробили котлован глибиною 10м і засипали камінням, яке возили з Чорної гори возами. Старожили згадують, що цеглу для церкви випалювали цигани («шатрові», тобто кочуючі). Для цього біля покладів глини, яка була придатною для виробництва цегли, збудували піч. Потім на місці котловану з якого брали глину, утворився ставок, а місце, де він розташований, в селі стали називати Тийгларня. Посвячена церква була в честь святого Юрія 4 грудня 1913 року.Біля церкви висока каркасна двоярусна дзвіниця з трьома дзвонами. Про перші дзвони відомо лише те, що під час Першої світової війни їх конфіскували у парохіян, заплативши їм за це 600 крон, відома також маса дзвонів – 45, 100 та 150 кг. Сучасні дзвони пізнішого походження. Всього їх три. Один з дзвонів, вилитий у Дебрецені, має дату виготовлення 1929 рік. Також відомо, що один дзвін купив Іван Гвоздьо. Розповідають, що якось у селі виникла пожежа, яка поширилася аж до церкви, але коли з неї винесли хрест і хоругви, вогонь погас.На початку 1949 року почалися гоніння греко-католиків. Отець Микола Зомборі (1934-1949) відмовився возз’єднатися із російським православ’ям. Йому спочатку заборонили проводити душпастирську роботу, а в січні 1950 року його заарештували, 26 липня цього ж року засудили на 25 років позбавлення волі. Греко-католики залишилися без церкви, яка по сьогодні перебуває в користуванні православної громади під патронатом Московського патріархату.Після легалізації в 1991 році в селі відновлюється греко-католицька громада. Молилися спочатку в будинку І. Хромей, потім під відкритим небом біля хреста на подвір’ї О. Білак, а потім отримали парафіяльний будинок. Переконавшись, що компроміс з православними неможливий, було прийнято рішення про будівництво нового храму. Це стало можливим завдяки людям, які дарували землю під спорудження церкви. Це брати Євген та Іван Хромеї ( 10,8 соток), Ольга і Тибері Любки ( 15,38 соток), Франтішек і Ольга Кіраль ( 7,48 соток).Тодішній голова громади, на жаль, уже покійний Юлій Данко, вірники Володимир Данко, Михайло Погоріляк замовили проект у відомого ужгородського архітектора Арнольда Медвецького. Спорудження розпочалося в березні 2009 року під керівництвом Михайла Іванчі під наглядом інженерів Миколи Стеця та Семена Буковецького. 13 вересня 2009 року освячено наріжний камінь і фундамент церкви владикою Міланом Шашіком. Будівництво церкви велося за рахунок матеріальної допомоги вірників і спонсорів: Баторі Василя, Білака Олександра, Юрія Мар’яна, Йосипа Вайди, Василя Сантая, Віталія Короля, Василя Поповича, Миколи Гречанюка, з допомогою простих людей-вірників, та, очевидно, найманих на кошти громади працівників. 6 травня 2015 року відбулося урочисте посвячення храму Святого Георгія Побідоносця єпископом Міланом Шашіком. Зараз обслуговує громаду о. Роман Василинка.Як показують дані перепису 1921 року, під час чехословацької доби в селі ще не було православних. Встановити, коли православні Ардовця почали молитися окремо в хаті Антона Білака, поки що не вдалося. Однак із доповідної записки 3 січня 1942 року наджупана видно, що загальні збори церковної громади прийняли рішення перейти на православ’я. Але є сумніви, що це було одностайне рішення всієї громади. Тим не менше, православна громада купила землю, дерев’яну церкву і монтувала її в центрі села. Та влада змусила розібрати церкву.Греко-католицький священик Микола Зомборі у своїх звітах для єпархії вказує кількість православних в середині 1940-го року – 55 чоловік, в 1941 році офіційно нараховувалося 64 православних. В період після визволення в жовтні 1944 року йшов процес насильницької ліквідації греко-католицької церкви і її возз’єднання з православними. Цей процес був болісним. Були такі греко-католицькі сім’ї, що місяцями і, навіть, роками не відвідували церкву. Але в кінці кінців більшість із них примирилася з цією необхідністю, а наступні два покоління органічно влилися в ряди православних.Після перепідпорядкування храму православним церква не перебудовувалася. В 1967-1968-х роках церкву всередині розписали. На кожній секції небозводу було написано по одній великій іконі. В 1994-1995-х роках церкву всередині розписали заново. Виконували цю роботу Іван Андрішко та протоієрей о. Іоан Лях. Ікони написані не лише на стелі, а і на стінах. На хорах довкола написана молитва «Отче наш».Як уже зазначалося, під час Другої світової війни православним не дозволили побудувати свою церкву. В 2002 році сквер, на якому намагалися спорудити дерев’яний храм, рішенням сесії сільської ради передано православним, які збудували тут каплицю. Освячена вона на честь ікони Божої Матері Почаївської 2 серпня 2008 року. Настоятелем храму є протоієрей о. Іоан Лях.Є в селі і громада євангельських християн- баптистів. Їхнє віровчення поширилося односельчанами, заробітчанами з Америки. Тривалий час баптисти Ардова молилися в Егреші, де була сильна і чисельна громада баптистів. В 1993 році громада почала будувати свій молитовний будинок, який закінчили в 1997 році. Хрещення нових членів проводять на Тисі, або на рибнику у Виноградові.В 1940-х роках в селі з’явилися перші адвентисти сьомого дня. До кінця 1980-х років сільські адвентисти молилися по суботах у Виноградові, а потім громада відокремилася і почала збиратися в хатах Ардова. В 1993 році їм виділили місце під будівництво молитовного будинку, який споруджували своїми силами з невеликою спонсорською допомогою. З осені 1999 року вони вже моляться у своєму молитовному будинку. На даний час громада об’єднує 22 сім’ї з Підвиноградова. Пресвітером служить Павло Васильович Процюк.У березні-квітні 1919 року в селі була радянська влада. В 1925 році створена сільська організація компартії Чехословаччини, ініціаторами створення якої були В.І Попович, І.М. Вашкеба, А.І. Роман і Л.М. Білак.Згідно перепису населення в 1921 році село розташовувалося на території 1468га. В 215 будинках проживали 1165 людей, 547 чоловіків, 618 жінок. За національністю 959 русинів, 100 угорців, 83 євреї, 17 інших. За віросповіданням 59 римо-католиків, 970 греко-католиків, 53 реформати, 83 іудеї. До села належали хутори Білака, Брауна, Дучкоша, Форкоша, Вантюха.В 1939 році Угорщина знову окуповує всю Підкарпатську Русь, в т.ч. і Ардовець. Під час Другої світової війни угорська влада мобілізувала в армію чоловіків, 17 із яких загинули або пропали безвісти.Після чергової зміни режиму на сталінський (24 жовтня 1944 року) 64 жителі села добровільно вступили в ряди Червоної Армії. Добровольці дійсно були, але небагато, інших залучали «добровільно-примусово», 18 жителів села загинуло.Після війни в Підвиноградові організували колгосп «Жовтнева перемога» (24 жовтня 1948 року), який здобув заслужене визнання. Але якою ціною? Нам зараз важко уявити, якими працьовитими і чесними були перші колгоспники. В колгоспі був встановлений 15-ти годинний робочий день. Зараз при такому режимі більшість людей, як мінімум, важко захворіли б. Колективне господарство зміцнювалося. Це ставало можливим лише завдяки самовідданій праці та вмілому керівництву і, в немалій мірі, непоганим родючим землям. Голова колгоспу Антон Іванович Співак був удостоєний звання Героя Соціалістичної Праці. І це була заслужена нагорода. За сумлінну працю в різні роки багато колгоспників були нагороджені державними нагородами.Щоб збільшити прибутки в колгоспі, як і в інших господарствах району, розвивали допоміжні промисли. Спочатку це був цех із виготовлення віників із сорго, вирощеного на колгоспних полях. Потім, підрозділ із виготовлення плитки із мармурованої крихти. В 1970 році організували сувенірний цех ( орли, олені, риби, троїсті музики, плакети з берези, чеканка, гіпсові плити для стель). Діяв швейний цех, де спочатку шили рукавиці, а потім у кооперації з чернівецькою швейною фабрикою «Трембіта» – чоловічі штани. Були також вишивальний та кахельний цехи. Останній випускав комплекти грубок, які користувалися підвищеним попитом. В 1980 році в господарстві відкрили завод з виробництва вина з яблук. В 1983 році його перепрофілювали в консервний, який успішно збував свою продукцію з овочів і фруктів по всьому Радянському Союзу. У Матієві ( бригада №2) функціонував цех з випуску олійних фарб та підрозділ з випуску поліетиленових пакетів.В 1990 році ввели в експлуатацію азотно-кисневу станцію з добування азоту і кисню з повітря для технічних і медичних потреб ( потужність 25 тис. балонів на рік). На сьогоднішній день, на жаль, з усіх вище названих виробництв працює лише азотно-киснева станція.У період Незалежності в селі організували цех з пошиття заготовок верху та готового взуття за схемою переробки давальницької сировини під керівництвом О.Ігнатишина. Аналогічно, але в більших масштабах, діяв і виробничий підрозділ «Флоріан Шуз».Не краще становище і в сільськогосподарському виробництві. Економічний стан господарства «Ардовецький» (організований з колгоспів «Жовтнева перемога» і «Перемога» ), через об’єктивні причини набагато поступається попередникам, незважаючи на високий рівень керівництва цього господарства Федором Довжаном. А в фермерських господарствах і на розпайованих землях немає можливості досягти того агротехнічного рівня, що був у колгоспі. Відповідно і результати нижчі.Тому доводиться селянам виживати в основному самотужки. Багато людей працює за кордоном в ближньому зарубіжжі. Певна частина трудиться на промислових підприємствах Виноградова, особливо затребувані швачки. Але основним видом занять для підвиноградівців є вирощування ранньої городини і полуниці, особливо в теплицях. Вигідно стало розводити різноманітні квіти на продажу. На великих площах впроваджують новітню технологію з вирощування полуниці – отримують ранню стиглу продукцію, яка витримує тривале транспортування. Правда, втрачає в смакових якостях, але це не відбивається на прибутках.Особливою проблемою Підвиноградова є ромське питання. Як і в Королеві, ромський табір живе ізольованим життям за своїми законами, нормами і порядками, способом життя, і, навіть, традицією одягатися, взуватися, які вражають своєю екзотикою. Але за цим таїться декілька негативних тенденцій. По- перше, це поділ на дуже багатих і дуже бідних. Не факт, що в таборі не існує кастовості, але це досить важко довести. Керує ними біров (староста або старійшина), який здійснює зв’язок із усіма гілками влади, тому інформація про внутрішнє життя табору дуже обмежена.Як не дивно, серед підвиноградівських ромів немає музикантів, як традиційного заняття для цієї народності. Їхня спеціалізація – жерстяні роботи, в тому числі і за межами області і України. Велика частина з них жебракує, збирають металолом і макулатуру. На жаль, останнім часом тенденцією стає, особливо в центральному мікрорайоні Виноградова, пошук ними їжі, одягу та взуття в сміттєвих контейнерах, що свідчить про крайню зубожілість бідної частини цієї меншини.Про незадовільний рівень їхнього життя вказує і переважна більшість пацієнтів лікарні у відділеннях: інфекційному, дитячому, кардіологічному, пульмонологічному і терапевтичному. Існуючий порядок стимулювання народжуваності дав можливість ромам жити за рахунок державних допомог і пільг. Є такі родини, в яких протягом року народжується двоє дітей. Але ця тенденція має дві сторони. Перша – це виснаження матерів і хворобливість дітей. Друга- кількість новонароджених ромів у рази перевищує чисельність інших немовлят. Це привело до того, що в останні роки в Підвиноградові в перших класах ромські діти стали більшістю. В перспективі розвиток цього процесу приведе до зміни національної структури населення села.Спостерігається також повзуча наступальність з боку ромів у завоюванні все нових ареалів життєвого простору. Розпочиналося все це на вулиці Партизанській. Табір був лише в північній частині вулиці. В 1960-х роках вони поступово викупили будинки і до кінця 80-х років вся вулиця заселена ними. В 1970-1980-х роках їм було виділено в районі табору багато ділянок під забудову, що, в принципі, добре, бо давало змогу сконцентрувати їх по сусідству. Там побудовано більше 90 сучасних будинків. Але останнім часом спостерігається витіснення жителів вулиці Борканюка з обжитих місць.Сказане не повинно сприйматися як дискримінація чи обмеження прав нацменшин. Більше того, заможні роми наймають жителів села не тільки для виконання будівельних робіт, але і в ролі наймитів для їхнього обслуговування, погордливо ставляться до них, а не навпаки.В цілому роми дуже добре знають свої права, але свідомо забувають свої обов’язки і, на жаль, часто сприяють розвитку корупції, що важко довести, але й не видно бажання це зробити. Всім відомо, як вони отримують права водіїв, не вміючи добре ні читати, ні писати. А заможні роми вже не їздять на бричках та возах, а водять елітні авто.Зараз в селі проживають 4442 чоловік.                                                                                                                                                    Іван Біланчук, Нариси історії населених пунктів ВиноградівщиниДжерело: Голос Карпат

Тросник – село колопошів

Село підпорядковане Фанчиківській сільраді і розташоване за 2,5км від неї. До 1946 року – Шашвар. Назва походить від угорського складного слова тростяний замок, мався на увазі замок на березі Тиси, оточений густими зарослями тростини. Звідси і українська назва села.Є ще один варіант походження назви села, менш імовірний, побудований на грі слів. За переказами, колись давно – давно на правому березі Тиси стояв високий кам’яний замок, в якому гніздилися орли. Жителям села потрібно було приносити в жертву їм молодого хлопця або дівчину. Через це нібито і назвали село Шошвар, тобто шош – орел, вар – чекає на чергову жертву. Можна перевести, що це орлина фортеця. Можливо, тому на старовинному гербі села зображено фортецю, тростини і орла, який злітає із стін замку. А, як відомо, на герб ніяке зображення випадково не потрапляє.Замок входив у систему безпечного безперешкодного просування вантажів солі з солотвинських солерудників.Тросник – один з найдревніших населених пунктів району. Перша згадка в 1220 році. Його власники з самого початку були в родинних зв’язках із сім’ями інших немешів (дворян), насамперед, Сірмої та Егреші. Шашварські шляхетні сім’ї розросталися, але в селі так і не було побудовано дворянського помістя. З ростом числа немешів одночасно відбувалося і їх зубожіння. Цей процес був властивий і для простолюдинів, серед них скачкоподібно збільшилася кількість безземельних желярів – найбіднішої верстви сільського населення.Прізвища більшої частини шляхтичів і корінних кріпаків відомі з середніх віків. Так, в 1689-1775-х роках в селі знаходимо такі прізвища: Югас, Ковш, Ласло, Ловас, Мікловш, Молнар, Пустої, Івегеш, Варга, Ворю, Богля, Бучела, Чопко, Цібор, Гоздик, Ільку, Ісак, Кончік, Лемак, Макар, Сірінеза, Терента, Вербіч, Козак, Майор, Олаг, Орос, Маркуш, Котлань.В травні 1514 року, під час селянської війни під керівництвом Дєрдя Дожі в Угочанськомі комітаті очолював повстанців Кермеш, дрібний шляхтич із села Шашвар. Зрозуміло, що він був не один з цього села. Досить відчутним були втрати в 1717 році при набігові татар. Шашвар втратив 32-х простолюдинів, а в той час це була важко відновлювана втрата. В 1751 році згадують дерев’яну греко-католицьку церкву Пресвятої Діви Марії в посередньому стані, вкриту соломою, з двома дзвонами, «образами якось заосмотрену, загорожену плотом». Парохію заснували в 1716 році.У 1771 році ідеться про нову дерев’яну церкву, збудовану у 1770 році. У 1923 році в селі ще стояла дерев’яна церква, збудована в 1854 році, а також дерев’яна дзвіниця. Того ж року вимуровано нову цегляну церкву, а наступного року дерев’яні споруди розібрали. Ікони з дерев’яної церкви були передані в село Холмовець, а пізніше вивезені разом із холмовецькою церквою в Чехію. Царські ворота перевіз в Ужгород мистецтвознавець С. Маковський і вмістив їх зображення у своєму альбомі «Народноє іскуство Подкарпатской Русі» (1925 рік).Нову муровану церкву побудували на ділянці, виміняній для церкви селянином за сільським прізвиськом «Кертовий». На головному фасаді будівничий храму залишив свій автограф: «Будованна 1922-1923 год. Будовал Козмянко, ставитель». Іконостас має 44 ікони. Нову церкву посвятив єпископ мукачівський Антоній на свято Покрови Пресвятої Богородиці в 1923 році. В цей час в церкві служив о. Корнел Єлеш (1919-1945), який виїхав в Угорщину до своїх родичів в 1945 році.  Із встановленням радянської влади в нашому краї розпочалося гоніння греко-католицької церкви. Так як в селі не було греко-католицького священика, співробітники КДБ разом з місцевою владою намагаються організувати ініціативну групу «двадцятку», яка б підписала заяву про перереєстрацію греко-католицької церкви в православну. Коли ж це не вдалося, вони закривають церкву, а пізніше передають її православним.Тодішній богослов Ужгородської духовної академії о. Михайло Маслей так описує ті події:«… Нашу церкву передали православним. Про це я як богослов повідомив єпископа. Незабаром до нас прибув о. Антон Станканинець, монах-василіанин, із завданням, щоб по проханню вірників, повернути незаконно відібрану у них церкву. В неділю рано в супроводі вірників ми пішли до церкви. Дочекалися кінця відправи утрені, попросили православного священика залишити церкву. Він вже був згоден на це. Та до церкви вбігли 6 чоловік із свічниками з іконостасу, почали бити нас. Вірники, вивівши нас із церкви, вимили наші рани від крові і ми, в присутності сотні вірників, у дворі школи напроти церкви відправили святу літургію» («Благовісник» №11, 1994 рік).Так, греко-католики остаточно втратили свою церкву. Після легалізації греко-католицької церкви в 1991 році більшість жителів залишилася вірними православ’ю. В Троснику вже більше 25 років служить о. Дмитрій Попович. Він згуртував навколо себе людей, його шанують і поважають. Він вимогливий до вірян, але, в першу чергу, до себе. В тому, що в селі така дружна православна громада – заслуга о. Дмитрія.Згідно перепису населення в 1921 році в Шашварі було 174 будинки, в яких проживали 972 мешканці, в т.ч. 468 чоловіків та 504 жінки. За національністю – 708 русинів, 165 угорців та 75 євреїв. За віросповіданням – 28 римо-католиків, 791 греко-католик, 64 протестантів та 84 іудеїв.А ось як описав Тросник чехословацького періоду Михайло Ленчур в книзі «Життя прожити – не поле перейти»:«… Більшість хат, збудованих із вальок (саморобної цегли), були вкриті етернітом (азбестом), але пам’ятаю і ті страшні пожежі, які знищували ще набагато старіші хати, вкриті соломою. У селі були два великомаєтники – Лотор і Грін, 4 вчителі, священик, дяк, церковник-дзвонар, староста села С. Качур, сільський бубнар, нічний сторож, повивальна бабка. Крім того, були 2 магазини – «Шийні» і «Габор», які отримали такі назви за іменами їх власників. Свої послуги ремонту взуття надавав шустер, який теж називався Габором. У село раз на тиждень із сусіднього Ардовця (нині Підвиноградів) приїздив старий лікар, російський емігрант. Він приймав хворих і оглядав дітей у школі.У селі не було ні електрики, ні газу, ні телефону. Світло давала гасова лампа №12, яка блимала увечері в селянській оселі. Пошта та залізнична станція знаходилась у селі Фанчиково на віддалі 9км від нашого села. Найбільшим досягненням техніки в селі були біціглі (велосипеди) марки «SK». На все село їх було 4-5 штук та 3-4 радіоприймачі «Телефункен»».Село звільнено 24 жовтня 1944 року. В ньому була дільниця №2 колгоспу «Іскра». Воно розвивалося як і інші навколишні села. Єдине, що не встигли добудувати – сільський клуб. Хід будівництва спочатку пригальмувала знахідка скелетів при викопці траншей під фундамент. Мабуть, на цьому місці було старе поховання. А потім економічні негаразди не дозволили завершити цю споруду.І хоч Тросник від Фанчикова відділений невеликим мостиком, все ж у них живуть люди, які дуже відрізняються між собою. Так, жителі Тросника складають більш згуртовану громаду як за національною так і за конфесійній належності. Ще одна особлива риса, притаманна шашварцям – почуття власної гідності. Якщо у них спитати, хто вони і які вони, то у відповідь маємо такі слова: «Ми колопоші!» (тобто люди, які носять капелюхи і самі керують своєю долею).Сучасний стан в економіці заставляє жителів села виїжджати на заробітки. Спочатку переважна більшість людей працювала в Росії, зараз намітилася їх переорієнтація на Чехію й інші країни Європи. Ті, що залишаються вдома, займаються на присадибному господарстві та на розпайованих землях. Якщо домашня птиця і свині є в кожному дворі, то кількість корів має тенденцію до значного зменшення. Зараз в селі, орієнтовно, є біля 100 голів ВРХ.Сталося так, що в Троснику зараз проживає більше людей, ніж у Фанчикові, якому воно підпорядковане – 2285 чоловік.Є на території села унікальна режимна геофізична станція «Тросник» імені Т.З. Вербицького. Ініціатор і засновник станції Тарас Зіновійович є батьком члена Небесної Сотні Юрія Вербицького. Син також мав пряме відношення до директора цієї станції Василя Ігнатишина – вони в один день 3 грудня 2013 року захистили кандидатські дисертації. А вже в лютому 2014 року Юрій Вербицький отримав поранення в око, його терміново повезли в лікарню, звідки він був викрадений і закатований до смерті.Станція займається спостереженнями, фіксацією поштовхів, варіацією рухів земної кори, а також здійснює комплекс вимірів магнітного поля, електромагнітної емісії, радіоактивного фону, метеорологічних параметрів, гідрологічного стану в свердловинах та в річці Тиса. До речі, за рівнем води спостерігають на глибині 8 і 530м.Відноситься ця установа до відділу сейсмічності Карпатського регіону інституту геофізики імені Суботіна НАН України. Станція має підрозділ в Королеві, в сорокаметровій штольні встановлено деформографічне устаткування та інші метеорологічні прилади. Ведеться цілодобове спостереження, всі дані автоматично записуються на цифрових носіях. Звичайно, передбачити точний час землетрусів поки що неможливо, але дані станції вивчаються і допомагають науковцям наблизитися до розв’язання цієї проблеми.Ці дані служать також для кращого вивчення будови Землі, її надр. Не менш важливі для науки і використання в народному господарстві і інші виміри. Виявилося, що радіоактивний фон не перевищує допустимих меж для гірської місцевості. Поділилися з нами і даними про кількість опадів за останні роки. Для нашого району нормальним є річний показник 800-900мм. В 2010 році було 1040мм, в 2011 – 350мм, в 2012 – 270мм, в 2014 – до 600мм.Є ще одна особливість цієї станції – вона знаходиться на території парку поміщицького палацу Лотора. Тут побудовано двоповерхову споруду і закріплено за нею гектар землі. На цій території знаходиться дендропарк з екзотичними деревами: тюльпанове дерево, сосни Веймутова, дуби, клени, липи, які були б давно вирізані, як на частині парку, яка не ввійшла до володіння станції. Жаль, що раніше станція не була розміщена в колишньому палаці Лотора, тоді б його не розібрали на будматеріали.                                                                                     Іван Біланчук, Нариси історії населених пунктів Виноградівського районуДжерело: Голос Карапат

Нариси історії Виноградівщини: Широке – село, де ще й зараз живуть мольфари

До 1946 року – Фелшив Шарод, в роки чехословацької доби – Вишній Шард.«Се село од многих років опорожнено, а засобляєся од пароха Шардівського. Телек парохіальний, виділений од громади, где дяк свободно жиє без принадлежащих ораниць і лук. Газдов з жилярами є 16, способні к сповіді 63, всі висповідалися, кроме двох: Василя і Петра Лакатош…» – писав про Широке у 1751 році єпископ Ольшавський.До 1946 року – Фелшив Шарод, в роки чехословацької доби – Вишній Шард. Знаходиться на відстані 12км від районного центру та його залізничної станції. Цікавим в географічному відношенні є те, що село знаходиться на місці де стикаються межі Виноградівського, Хустського і Іршавського районів.Село Верхній Шард перейменовано в Широке Указом Президії Верховної Ради Української РСР від 25 червня 1946 року. До 1980 року важкодоступне село з точки зору можливості добратися до нього, особливо в зимовий період. На дільниці автодороги Букове-Широке знаходиться серпантинна дорога з різким підйомом до висоти 231м. В зимовий період, через небезпеку, тут закривали автобусне сполучення, через цей перевал можна було добиратися лише пішки, його долали тільки радгоспні молоковози.Ще однією особливістю цієї траси є те, що вона вирубана в тілі гори і на боках дороги видно суцільний високий пласт гравію. Виникає питання: звідки взявся тут річковий камінь, яка сила підняла його на таку висоту? Видно, ця гряда, яка піднялася над Буковим, є результатом вулканічної діяльності.Під час підготовки до олімпіади в Москві в 1980 році відкрили дорогу державного значення Сільце-Велика Копаня, яка пролягає через Широке із заходу на схід. Тепер можна комфортно дістатися до села через Велику Копаню, правда, дорога стала на 6км довшою, але компенсується живописними краєвидами і збереженням автомобіля від надмірного зносу.Назва села пішла від імені потічка Шардик, який протікав у тій місцевості. Першу згадку про село знаходимо в 1351 році в документі, озвученому в Гейенеші (тепер Словаччина) на нараді наджупанів, про те, що севлюські і хустські госпіти, а також, сини білківського воєводи Карачона захопили Чингаву, Шард, Раковець та інші поселення, які, по праву належали дворянському роду Уйгеї. Їхню правдивість підтвердили судді і присяжні Угочанського і Сотмарського комітатів під клятвою.Тим не менше, для Уйгеїв ця судова тяганина залишилася безрезультатною. В 1397 році судова суперечка вже велася із зухвалими воєводами Драгом і Балком, які на той час уже володіли селом. Пізніше, коли Шардом у 1405 році оволоділи барони Перені, Уйгеї, не маючи шансів на перемогу, навіть не робили спроби порушити позов проти всесильних володарів комітату. Так до кінця Верхній Шард залишився власністю баронів Перені.Потрібно зазначити, що розділ Шарду на Нижній і Вишній кінцево оформлений в середині ХУ століття.За іншою версії, назва села походить від прізвища сім’ї Шардіїв, яка переселилася із Поділля. Це припущення малоймовірне, але має право на існування.В 1946 році село перейменували в Широке, хоч це і не найкращий варіант. Але ліпший, ніж отримали Нижній Шард – Нижнє Болотне і Шардик – Заболотне (обидва села Іршавського району). Очевидно, при перейменуванні виходили з того, що слова «шарод», «шард», «шардик» при перекладі з угорської означають болото, бруд, багно. Назву Широке, в деякій мірі, можна пояснити тим, що село простягається на 6км по центральній дорозі із заходу на схід.В селі дотепер є багато угорських прізвищ, носії яких не знають угорської мови, як не знали і їх предки. Старожили говорять, що в селі побутувала традиція кожному давати вуличну кличку, в якій вказувалося походження за материнською лінією. Наприклад, Ферко Гафіїн, Тимко Марішин, тощо. А виникнення угорських прізвищ пояснюють тим, що люди не знали своїх справжніх прізвищ, а коли робили перший перепис населення, сюди додалося ще й незнання угорської мови. Тому комісія за зовнішнім виглядом або за родом занять записувала людям прізвища.Так появилася плеяди Феєрів (блондинів або світловолосих людей), Сакалошів (бородаті), в той час було ще прізвище Нодьсокалу. Не менше в селі Сабових (хтось із сім’ї був кравцем). Були в селі і Фекете (чорний). В 1667 році знаходимо такі прізвища: Чугорка, Фединець, Копинець, Когут, Костюк, Погоріляк. Щодо виникнення прізвища Погоріляк, яких в селі дуже багато і тепер, то, напевно, воно походить від того, що в ті часи погорільці не платили податку (порції), поки повністю не відбудувалися. Отже в списки, для ясності, їх записували Погоріляк, щоб не було сумнівів.Село має свої урочища або частини, які мають сільські назви. В Широкому це – Димниця, Село, Медвежого, Араняш, Арсаг, Гомила. Цікавим є походження останньої назви – Гомила- це кордон по – румунськи. Так народна пам’ять зафіксувала, що з квітня 1919 по травень 1920 року в селі були румуни, а поруч у Вільхівці – чехи, а між ними проходив кордон із постом , на якому чергували прикордонна варта та митники.Багатим було і релігійне життя Шарду. Оскільки в селі переважали русини (тепер їх називають українцями), то і віра завжди була одна – греко-католицька. ЇЇ громада створена ще в середині ХУІІ століття. Першим священиком, якого вдалося встановити, був у 1726 році Сосновський Василь.А ось що писав у 1751 році єпископ М.Ольшавський: «Се село од многих років опорожнено, а засобляєся од пароха Шардівського. Телек парохіальний, виділений од громади, где дяк свободно жиє без принадлежащих ораниць і лук. Газдов з жилярами є 16, способні к сповіді 63, всі висповідалися, кроме двох: Василя і Петра Лакатош. Платять пов віка жита і пов дня роботи оддають. Ані крестительниці, ані матрики, ані баби присяжної не є. Церков стара, вскорі розпадеться, з олтарем дуже бідним. Чаша циняна, звізда, ложечка залізна, дискос не пристойний олов’яний… Свічники два, дуже бідні. Образи місцеві. Церков травою вкрита. Звон один. Замок деревляний. Книги лише чотири, обрядові.»У документах із 1775 року зазначають, що парохія і дерев’яна церква походять із 1674 року, але церква вже розвалюється, і в 1774 році вірники почали будувати нову церкву, теж дерев’яну. Служили в ній богослужіння до 1886 року, коли 1 серпня відбулося освячення новозбудованої кам’яної церкви. Вона споруджувалася протягом 20-ти років. Про це написали в газеті. Церква особливо дивує пропорційністю своїх частин, що надає їй чарівну привабливість – спостерігач не може відірвати своїх очей від неї. Ця церква споруджена під керівництвом о. Андрія Фенцика (1857-1888), при кураторах Петрові Романові і Федорові Білаку, які під час будівництва упокоїлися. Тому справу закінчили куратори Василь Погоріляк і Василь Сакалош. Будівництво тривало 20 років, бо не було коштів. Вірники щорічно орали, сіяли, збирали і продавали урожай, щоб поповнити церковну касу. Але і окремі жителі жертвували на храм.Так, Іван Погоріляк поставив престол за 250 гульденів, Василь Погоріляк перекрасив древній іконостас за 86 гульденів. Іван Феєр, Михайло Купар, Петро Купар поставили хор, Михайло Чедрик – жертвеник. Іконостас, що налічує 42 ікони, було встановлено на початку ХХ століття. Останній священик, який служив в 1943-1949-х роках, до заборони греко-католицької церкви, о. Іван Тегзе, возз’єднався з російською православною церквою 25 червня 1949 року. Церкву підпорядкували Московському патріархату. Після легалізації греко-католицької церкви, вірники села, і надалі, залишилися у лоні православ’я.Як зазначено на таблиці на північній стіні храму, останній великий ремонт тут відбувся у 1988 році за священика Василя Мадяра, голови громади Петра Сакалоша, членів церковного комітету Івана Керечана, Антона Кости, Івана та Антона Лихтеїв, Карла Купара, Степана Трояна.Село й зараз розростається, у ньому проживає 2437 чоловік. Забудова населеного пункту здійснюється все на дальшій відстані від старої церкви, та й адміністративний центр села змістився до нових заселень. Тому й виникла необхідність побудувати ще одну церкву на такому місці, щоб було зручно селянам. У 2003 році була зареєстрована нова православна громада, а сільрадою виділені земельні ділянки для нової церкви і цвинтаря.Нова церква будується на дуже зручному місці і, як належить, на пануючому над селом підвищенні. Але спочатку побудували каплицю, яку освятили разом з наріжним каменем і ділянкою для будівництва храму. Цю функцію виконав владика Хустсько-Виноградівської єпархії Іоан. Молебні відбувалися в дерев’яній каплиці, але вже 21 листопада 2015 року перше богослужіння відбулося в приміщенні нової Свято-Михайлівської церкви. Вона потребує ще добудови. Обслуговує вірян о. Іван Поштак.Під час перепису населення в 1921 році в селі було 219 будинків, в яких проживало 1074 мешканці, в т.ч. 563 чоловіків та 511 жінок. За національностю були 967 русинів та 197 євреїв. За віросповіданням – 14 римо-католиків, 836 греко-католиків, 53 православні, 111 іудеїв.В той час був хутір Араняш, який рахувався землеробською колонією, в якій проживало 100 чоловік, і така сама колонія – Арсаг (75 чоловік).Через 9 років в 1930 році на Араняші вже було 85 будинків з 475-ма жителями, а на Арсагу – 96 будинків з 443-ма мешканцями. Це показує, яким динамічним був розвиток села при чехах.У 1925 році за ініціативою М.І Рацина та П.Ф.Погоріляка створена сільська організація компартії Чехословаччини. Комуністи користувалися в селі великим авторитетом. Під час виборів 1925-го року в чехословацький парламент 65% виборців села віддали свої голоси за депутатів-комуністів.25 жовтня 1944 року з села були вигнані угорські та німецькі солдати. 28 жителів села були мобілізовані в Червону Армію.13 – загинули в боях.Після війни в 1948 році був організований колгосп ім. Коротченка, який пізніше влився до радгоспу «Виноградівський», тут було його відділення, яке спеціалізувалося на садівництві і виноградарстві, в тваринництві був м’ясо-молочний напрям.У районі, та й за його межами, мусуються чутки, що в Широкому є люди, які володіють надзвичайними здібностями, зокрема, повелівають зміями, знімають захворювання, спричинені чаклунством, навроки на людей та худобу, особливо на корів. Ці чутки, в певній мірі, мають підґрунтя, бо в Широкому, дійсно проживали люди з мольфарськими і знахарськими схильностями.Це була сім’я Зеленяків, говорять, що передавали вони свої таємниці не прямим нащадкам, а племінникам. Але один із останніх широцьких знахарів, Василь Зеленяк, до речі, самий здібний, спав на сіновалі і випадково вислухав як його батько навчав його двоюрідного брата. Він ту науку швидко засвоїв і став набагато успішнішим мольфаром. Зокрема, в селі підтверджують, що він лікував людей і тварин, особливо корів, при укусах змій, а також при безпідставному зниженні надоїв (пропажі молока).Викликає здивування, що деякі речі мольфар міг робити дистанційно, не бачачи хворого. Так вилікував багатьох людей, собак, кішок, корів і кіз. На жаль, помер раптово в 59 років, можливо, і не передавши своїх таємниць наступнику. Як згадує його син Микола Васильович, він мав лише 9 років, коли відійшов його батько, але пам’ятає як вони ходили на Чорну гору збирати цілющі трави, ще й дотепер знає їх, але назви не сказав. Ці трави використовуються для зняття навроків при пропажі молока в корів.В селі проживає ще один чоловік з цього роду, якому приписують надзвичайні властивості, але він сам зберігає мовчання.                                                                                                       Іван Біланчук, Нариси історії населених пунктів Виноградівського району.Джерело: Голос Карпат

Історія села Боржавське

До 1946 року цей населений рункт мав назву Велика Чингава. Село розташоване за 18 км від райцентру і 10 км від залізничної станції Сільце на лінії Берегово – Кушниця. Стара назва села, ймовірно, походить від назви річки Чингава, на березі якої розмістилося село, що належало сім’ї баронів Перені. До речі, на околиці Боржавського знаходиться сама північна точка Виноградівського району.Перша згадка про село вдатується 1351 роком, тоді ж тут згадується і церква. В 1734 році спорудили дерев’яну церкву. Муровану базилічну церкву Покрови Богородиці збудовано в 1840 році. Через не дуже вдалий вибір її розміщення – на невеликій території між двома потічками – через велику вологість, тричі підсипали двір і підлогу церкви. В 1916 році її розширили, а в радянські часи в 1962 році її зняли з реєстрації, використовували під склад і взагалі планували знести як “аварійну”. Але вірники постійно приходили молитися. На це влада вдалася до рішучих дій – вхід залили бетоном в 1987 році. У відповідь на це на день Маковея 1988 року церкву знову освятили.Село є осідком єпископа Івана Маргітича. Після ліквідації греко-католицької церкви він продовжував священицьку діяльність, за що був засуджений на 25 років каторги. Повернувся з Сибіру 1956 року. У 1988 році став єпископом–помічником відновленої греко-католицької церкви. За його ініціативою в Боржавському в 1991 році розпочато будівництво величного храму. Освячення завершеного і оздобленого храму Покрови Пр. Богородиці відбулося 8 липня 2002 року.Греко-католикам також належить каплиця з одним дзвоном у частині села, що зветься Костаковиця. Старожили кажуть, що каплицю спорудили, можливо, в 1870-х рр. Твердять, що саме тут 19 січня 1989 року відбулося перше в Закарпатті греко-католицьке богослужіння.Зараз у цьому населеному пункті, крім греко-католиків, є вірники православної церкви. Вони молилися в старому храмі, а в 2007 році перейшли в новозбудовану церкву Покрови Пр. Богородиці. Кількість парафіян відрізняється незначно, останнім часом живуть у мирі і злагоді. Настоятель греко-католиків о. Юрій Бровдій, православних – о. Іван Гербик. Стара церква не використовується, все більше занурюючись в землю.Згідно перепису населення в 1921 році, проведеного чехословацькою владою, село займало площу 1128 га, в ньому було 298 будинків, проживало 1366 осіб, в тому числі 675 чоловіків і 691 жінка. За національним складом – русинів – 1305, угорців – 3, євреїв – 57, іноземців – 1. За віросповіданням населення поділялося так: греко-католики – 1236, православні – 40, іудеї – 89, атеїстів або іншої віри 1 чоловік. Уважний читач помітить невідповідність між кількістю євреїв і сповідувачів іудаїзму – арифметика не сходиться аж на 32 особи. Але не треба дивуватися, часто євреї записувалися як угорці або русини, але віросповідання вказували істинне. Це значить, що в Боржавському в 1921 році насправді проживало 89 євреїв. Аналогічна картина буде спостерігатися і в інших населених пунктах. Зараз у селі проживає 2939 чоловік.Після визволення села в жовтні 1944 року в ряди Червоної Армії і 1-го Чехословацького армійського корпусу було призвано 52 сельчан – 22 з них загинули, 23 за бойові заслуги нагороджені орденами і медалями СРСР.Колективізація в селі давалася дуже важко, народ в колгосп не хотів записуватися. До селян були застосовані заходи примусу. Так, 25 серпня 1949 року в доповідній записці виконуючого обов’язки завідуючого особливим сектором Закарпатського обкому КП(б)У про оперативну обстановку і факти порушення радянських законів у Севлюському окрузі читаємо, що інструктор окружкому КП(б)У Тимченко зайшов у будинки до Костака Данила Дмитровича (Боржавське №254), Ониська Івана Івановича (Боржавське №153), Костака Данила Васильовича (Боржавське №71), Костака Василя Юрійовича (Боржавське №179) і запропонував здати зерно авансом у рахунок податку для одноосібників або записатися в колгосп. Коли вони відмовилися, Тимченко, застосовуючи примус, забрав велику кількість зерна і продуктів харчування, пообіцявши повернути їх, якщо вони вступлять у колгосп.Уповноважений окружкому КП(б)У тов. Кривуляк, секретар сільради Цупик Василь Васильович побили селян Костака Михайла Михайловича, Гір віна Юрія Юрійовича, Костак Ганну Василівну за те, що вони не подали заяви в колгосп.Оскільки в селі почали застосовувати до жителів масове свавілля і конфіскацію зерна, більша частина одноосібників (чоловіків) пішли в ліс. Тов. Чопей – прокурор району, кущовий уповноважений окружкому партії – намагався насильно із загрозою застосування зброї повернути їх в село. Знайшовши на околиці села двох селян із Боржавського, він відкрив по них вогонь, але вони втекли. Після цього по селу пішли чутки, що забирають хліб і стріляють всіх чоловіків. У відповідь на це буквально всі одноосібники пішли в гори і ліс.Тільки завдяки великим зусиллям і терору вдалося організувати колективне господарство. В селі знаходилося відділення №3 радгоспу ім. Ватутіна (пізніше колгоспу). Центральна садиба – в Великих Ком’ятах.У даний час жителі села спеціалізуються на вирощуванні ранньої городини (помідори, перець, огірки, баклажани). Всі схили пагорбів вкриті теплицями. В селі працюють фельдшерсько-акушерський пункт, дві бібліотеки, середня школа.Боржавське відоме і тим, що з 1956 року в ньому не живе жодна ромська сім’я. Причиною їх вигнання стало вбивство секретаря сільради Костака Антона Івановича. Було це на храмове свято Покрови. В селі було багато гостей, в тому числі і в циганській сім’ї. Йдучи додому напідпитку, Костак А.І. зайшов до ромів пізно ввечері, намагаючись заставити їх грати йому на скрипці. Один із них, ймовірно, зять господаря, сокирою вбив секретаря сільради. У відповідь сельчани спалили хату ромів і сильно їх побили, поставивши ультиматум – якщо сім’я не покине село, їх повбивають. Розповідають, що ця сім’я ромів поселилася в селі Дунковиця Іршавського району. Вбивцю так і не знайшли, бо він втік. Деякі натякали, що довгий час він переховувався в Буковому.У 1970 році в заболоченому озері біля села виловили найбільшу за всю фіксовану історію українського рибальства щуку – довжиною 2,5 м і вагою 70 кг.Справжньою окрасою села є його люди. Потрібно відновити добру пам’ять про незаслужено забутого уродженця Боржавського Гнетила Юрія Петровича (1924-1995). Учасник війни, пройшов всі щаблі влади від голови сільради до голови райвиконкому, на цій посаді пропрацював 8 років. Всі, хто з ним працював в 1965-1973 роках, згадують його як дуже вимогливу людину, в першу чергу, до себе. Але в той же час справедливу. На перше місце він ставив інтереси району. І дотепер його згадують будівельники – кожного ранку проводив виробничі наради, допомагаючи їм організувати безперервний процес будівництва. Велику увагу приділяв об’єктам соцкультпобуту: школа №8, Будинок побуту, кінотеатр “Промінь”. Знаходив кошти з резерву районного бюджету, щоб ці новобудови облагородити. В особистому житті був скромним, простим і доступним, невибагливим у побуті. В той же час був принциповим і не поступався нікому, якщо вважав себе правим. Він не зміг знайти спільної мови із першим секретарем райкому партії Любченко В.Є. , а , як відомо, вся влада тоді належала партії, тому знайшли причину, щоб позбутися непоступливого голови райвиконкому.Багато зробив для Виноградова ще один виходець з цього села – Костак Іван Васильович. Він займав різні посади: завідуючий промислово-транспортного відділу райкому партії, голова міської ради, директор комбінату хлібопродуктів. На всіх роботах проявив себе як успішний організатор, що сприяло соціально-економічному розвитку Виноградівщини. Велику увагу Іван Васильович приділив вирішенню дуже актуального питання – будівництву житла в місті. Ним було ініційоване спорудження житла госпспособом, бо державних капіталовкладень було замало. Це дало можливість щороку вводити в дію до 70 квартир. Таким способом були побудовані багатоквартирні будинки швейної та взуттєвої фабрик, комбінату хлібопродуктів, міськторгу, консервного заводу та інші.                                                                                                                                                                                                                                                                                   Іван Біланчук Джерело: Голос Карпат